Обсяг і характер цивільних процесуальних прав та обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільному судочинстві.
Цивільні процесуальні права й обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність - компетенцію.
Процесуальні права й обов'язки осіб, які беруть участь у справі, визначають їхнє процесуальне становище у цивільному судочинстві (ст. 27, 31, 60 ЦПК України). їх перелік вичерпний. Сторони, інші учасники, не можуть володіти правами чи обов'язками, не передбаченими ЦПК України.
Переважно це процесуальні права й обов'язки немайнового характеру (право знайомитися з матеріалами справи, обов'язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права) і як виняток - майнового характеру (відшкодування судових витрат, шкоди, заподіяної невиконанням процесуальних обов'язків ст. 88; 155 ЦПК України).
Процесуальне законодавство регулює також зміст, процесуальну форму, порядок й умови виконання процесуальних дій щодо реалізації процесуальних прав. Процесуальні дії за формою поділяються на усні і письмові; безпосередні й опосередковані; гласні (відкриті) і таємні (закриті); безперервні і з перервами.
Завдання для самоконтролю
1. Чому суд є обов'язковим учасником процесуальних відносин?
2. Чому для виникнення процесуальних відносин не обов'язкова наявність процесуальної дієздатності?
3. Чи може подія, як юридичний факт, стати підставою виникнення (зміни, припинення) процесуальних відносин?
4. Проаналізуйте відмінність між інтересом представника та інтересом особи, що надає правову допомогу.
5. Сформулюйте об'єкт процесуальних відносин у справі про розірвання шлюбу.
РОЗДІЛ 4
Сторони J 1|ІВІЙН0М| 1
к
4.1. Поняття сторін у цивільному процесі
Право на судовий захист своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав належить усім фізичним особам незалежно від віку, статі, освіти, віросповідання тощо. Юридичними особами можуть бути підприємства, установи, організації всіх форм власності та організаційних форм без обмежень. Право на судовий захист гарантує Конституція України (ст. 55, 124) та ЦПК України. Це право абсолютне, виражає демократичні засади суспільства, спрямоване на всебічний захист прав людини.
Сторони - це особи, чий спір про право має вирішити суд. Сторонами у процесі є позивач і відповідач (ст. ЗО ЦПК України).
Дехто вважає, що сторони - це суб'єкти матеріальних правовідносин, які є предметом судового розгляду у цивільній справі. Але не завжди особи, які є учасниками цивільних відносин, стають сторонами у справі. Суд, наприклад, зобов'язаний розглядати спір, якщо позивач не має права на позов або відповідач не має відповідного обов'язку перед позивачем, а позивач не дає згоди на заміну неналежного відповідача. Чинне законодавство не вимагає з'ясовувати наявність матеріальних правовідносин між сторонами під час пред'явлення позову. Суд встановлює обставини під час розгляду справи по суті й ухвалює рішення про правовідносини між сторонами (п. З ч. 1 ст. 214 ЦПК України).
Спором вважають будь-які непорозуміння правового характеру між суб'єктами права, а тому достатньою підставою для вступу у процес і набуття правового статусу позивача є суб'єктивна впевненість, що права особи порушено, оспорено чи невизнано.
Наявність чи відсутність між сторонами правовідносин жодною мірою не впливає на їх процесуальний статус. Навіть у разі очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб'єктами (як це не парадоксально) їх слід визнавати позивачем та відповідачем із наділенням усіма правами та обов'язками.
У кожній справі позовного провадження завжди є дві сторони: позивач і відповідач.
Позивач - це особа, яка має право на звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Із позовною заявою до суду може звернутися не лише позивач, а й у передбачених законом випадках прокурор, орган державної влади, органи місцевого самоврядування, процесуальні представники тощо. Однак фізична чи юридична особа, на захист прав чи інтересів якої порушено справу, завжди матиме у процесі статус позивача. Отже, позивач
- це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження по справі.
Позивач, звертаючись до суду із заявою, лише припускає, що його право порушено. У процесі розгляду справи може з'ясуватися, що позивач помилився - його права не порушені або порушені права йому не належать, а тому суд відмовить йому в задоволенні позовних вимог.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, порушила чи заперечила його суб'єктивні права чи інтереси, які охороняються законом.
Відповідач залучається до участі у справі па підставі позовної заяви, яка подається позивачем. Його згода на участь у справі не потрібна. Відповідач
- це особа, на яку вказує позивач. Його основне завдання - заперечення проти позову.
Сторони - це особи, суперечку між якими має вирішити суд, а отже, процесуальні відносини в позовному провадженні можуть розпочатися лише за наявності двох сторін (позивача і відповідача). Якщо позивач не персоніфікує особу відповідача, спір не може розглядатися в суді. Відповідно до ст. 119 ЦПК України, позивач у позовній заяві повинен вказати повне ім'я (найменування) відповідача із вказівкою його місця знаходження. Якщо інформацію такого змісту не буде подано, суд, керуючись ст. 121 ЦПК України, залишить заяву без руху і встановить позивачеві строк для виправлення недоліків. Суд поверне позовну заяву позивачеві, якщо останній не виправить допущеної помилки у визначений строк.
Про обов'язкову наявність двох сторін із протилежним за змістом інтересом у справі позовного провадження свідчить той факт, що коли позивач чи відповідач вибувають із процесу і нравонастунництво неможливе, то на підставі ст. 205 ЦПК України суд закриває провадження у справі.
Сторони у справі є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці інтереси можна схарактеризувати як намагання кожної зі сторін отримати
блага на свою користь. Юридична заінтересованість сторін структурована. Прийнято розрізняти матеріально-правову й процесуальну заінтерисованість позивача та відповідача.
Матеріально-правова заінтересованість позивача виражається у прагненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішення (визнання суб'єктивного права, припинення правовідношення тощо). Матеріально- правова заінтересованість відповідача полягає в бажанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких зобов'язань перед позивачем (зобов'язання передати річ, виконати обов'язок і т. д.)
Процесуальна заінтересованість сторін - це бажання отримати рішення про задоволення позову (для позивача) і відмову у позові (для відповідача). Можна сказати, ш,о за характером юридична заінтересованість позивача і відповідача однотипна, а за змістом - діаметрально протилежна.
Якщо підсумувати сказане вище, можна виділити такі ознаки, якими наділені сторони. Це характерні риси, що відмежовують позивача і відповідача від інших учасників процесу:
- сторони - це обов'язкові суб'єкти позовного провадження;
- між сторономи наявний спір про право і цей спір є предметом розгляду та вирішення в суді;
- юридична заінтересованість сторін має особистий характер (у них є матеріально-правова і процесуально-правова заінтересованість);
- справа (процес) ведеться від імені сторін;
- здійснюючи свої процесуальні права у справі, сторони можуть розпочати, змінити чи припинити процесуальні відносини;
- усі витрати, що пов'язані з розглядом справи, за загальним правилом, несуть сторони;
- матеріально-правова сила судового рішення поширюється, за загальним правилом, лише на сторони;
- правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво.
4.2. Процесуальні права та обов'язки сторін
Як й інші суб'єкти процесуальних відносин, сторони наділені процесуальними правами, що передбачені ст. 27 ЦПК України.. Вони вправі знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, давати пояснення, заявляти клопотання та відводи, тощо. Всі ці права є загальними, оскільки належать усім особам, які беруть участь у справі, та сторони зокрема.
Права, що належать лише позивачу і відповідачу, так звані спеціальні права сторін, передбачені у ст. 31 ЦПК. Позивач має право впродовж усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. Потрібно наголосити, що позивач може змінити предмет або підставу позову. Якщо у процесі розгляду справи позивач змінює предмет і підставу позову, то це слід трактувати як нові самостійні вимоги, а отже, позивач повинен оформити їх самостійною позовною заявою. Законодавець не регулює чисельність застосування права зміни підстави або предмета позову позивачем, тому це право можна застосовувати необмежену кількість разів.
Зміна розміру позовних вимог тягне за собою і зміну розміру судового збору. Якщо позивач зменшив розмір позовних вимог, за ухвалою суду, переплачену суму судового збору повертають позивачеві (п. 1 ч. 1 ст. 83 ЦПК України). У разі збільшення розміру позовних вимог законодавець не покладає на позивача обов'язку сплатити судовий збір, що відповідає зміненій ціні позову. Але така прогалина може слугувати предметом зловживань з боку недобросовісних учасників процесу. Щоб уникнути цього, суд, на нашу думку, повинен застосовувати правило п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України і залишати заяву без розгляду у випадку, якщо позивач, реалізував право на збільшення розміру позовних вимог, не сплативши при цьому судового збору.
право відмови позивача від позову - це одностороннє волевиявлення позивача, що тягне за собою припинення процесуальних відносин. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі (ч. З ст. 174 ЦПК України). Така відмова позбавляє права позивача звертатися в майбутньому до суду з тотожними вимогами (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Суд попереджає про наслідки такої відмови. А якщо відмову було заявлено законним представником, і вона суперечить інтересам особи, яку він представляє, то суд такої відмови не приймає.
Дотримуючись галузевого принципу рівноправності сторін законодавець наділяє відповідача правом визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Визнання позову відповідачем у повному обсязі тягне за собою ухвалення рішення на користь позивача (ч. 4 ст. 174 ЦПК України). Суд вправі постановити ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжити судовий розгляд, якщо це визнання суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
До або під час попереднього судового засідання відповідач може пред'явити зустрічний позов (ст. 123 ЦПК України). Вимоги до змісту і форми зустрічної позовної заяви такі ж, як і до первісного позову. Недотримання цих вимог дає право суду, керуючись ст. 121 ЦПК України, залишити заяву без руху або повернути її позивачу (ст. 124 ЦПК України).
Сторони також наділені правом укладати мирову угоду на будь-якій
стадії цивільного процесу. Це право сторони застосовують для врегулювання спору на основі взаємних поступок. Зміст мирової угоди може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову (ст. 175 ЦПК України). Якщо сторони розв'язали спір укладенням мирової угоди, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, попередньо роз'яснивши, ш,о в майбутньому сторони не вправі звертатися до суду з тотожними вимогами (н. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Мирова угода у справі, в якій одну із сторін представляє законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє, судом не визнається.
Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, ш;о її стосується.
Обсяг спеціальних прав сторін, ш:о визначені у ст. 31 ЦПК України не вичерпний. Сторони, наприклад, мають право на відстрочення, розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від оплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення (ст. 82 ЦПК України). Сторони також мають право домовитися між собою про залучення експертами певних осіб. Якщо такої згоди досягнено, суд повинен призначити експертом особу, на яку вкажуть сторони (ч. 2 ст. 143 ЦПК України).
Спеціальними правами законодавець наділяє малолітніх та неповнолітніх осіб. Відповідно до ст. 27-1 ЦПК України, вони вправі безпосередньо або через представника чи законного представника висловлювати свою думку та отримувати його допомогу у висловленні такої думки; отримувати через представника чи законного представника інформацію про судовий розгляд; здійснювати інші процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, передбачені міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Що стосується обов'язків, то для сторін, як і для інших учасників процесу, у ст. 27 ЦПК України встановлюється обов'язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, а також обов'язок подати усі наявні докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Докази не приймаються, якщо сторони без поважних причин подали їх несвоєчасно (ст. 131 ЦПК України).
Всупереч задекларованій назві ст. 31 ЦПК України, спеціальних обов'язків для сторін у цій статті не визначено. Тому спеціальні обов'язки, встановлені для сторін, треба шукати у змісті ЦПК України. Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона покликається, як на підставу своїх вимог і заперечень. У разі невиконання цього обов'язку, суд ухвалює рішення на підставі доказів, а це означає, що обставини справи не з'ясовані повно і всебічно, що суперечить інтересам сторін.
Сторони, як й інші особи, які беруть участь у справі, зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) (ст. 77 ЦПК України). У разі невиконання цього обов'язку сторона обмежує себе інформацією про час і місце судового засідання, оскільки відсутність заяви про зміну місця проживання (перебування, знаходження) дає право суду надсилати судові повістки на останню відому адресу.
Також сторони та інші учасники справи зобов'язані повідомляти суд про причини неявки на судове засідання (ч. 2 ст. 77 ЦПК України). Неповідомлення причин неявки зберігає за судом право вважати, шо сторони не з'явилися в засідання без повалених причин. Це, своєю чергою, може стати підставою для заочного розгляду справи (ст. 224 ЦЦК України) або постановлення ухвали про залишення заяви без розгляду (п. З ч. 1 ст. 207 ЦПК України).
Ще три обов'язки випливають опосередковано з положень ч. 1 ст. 121 ЦПК України. Суд залишить позовну заяву без руху, якш;о: майбутній позивач подасть позовну заяву до суду, порушивши вимоги щодо форми і змісту, які передбачені у ст. 119 ЦПК України; до заяви позивач не додасть її копії та копії всіх документів у кількості, що відповідає числу відповідачів та третіх осіб у справі; позивач не сплатить судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Постановляючи ухвалу про залишення позовної заяви без руху, суд надає позивачеві строк для виконання процесуальних обов'язків. Якщо позивач не виконає вимоги суду у визначений строк, позовну заяву вважають неподаною і повертають позивачеві.
4.3. Процесуальна співучасть
Позов молсуть пред'явити кілька позивачів або до кількох відповідачів (ст. 32 ЦПК України). Тому перша характерна ознака інституту співучасті
- це множинність осіб, які беруть участь у справі, на стороні позивача або/і відповідача. На практиці участь кількох позивачів чи відповідачів у справі
- досить поширене явище. Наприклад, співвласники майна звертаються до відповідача, щоб відшкодувати збитки, завдані об'єктові спільної власності. Тут позивачів об'єднує спільність матеріально-правових інтересів щодо відповідача. З ініціативи позивача чи суду до справи може бути залучено кілька відповідачів. Приміром, замовник, за договором підряду, звертається до бригади працівників (підрядників) із вимогою виконати покладені на них обов'язки. Як бачимо, процесуальна співучасть виникає з майнових відносин, що склалися до відкриття провадження у справі, звідси випливає
друга ознака - до того як співучасники розпочали вирішувати свій спір у суді, вони були суб'єктами спірних матеріально-правових відносин.
Незалежно від того, скільки осіб беруть участь у справі на стороні позивача чи відповідача, право вимоги кожного із співпозивачів є самостійним, так само як і обов'язок кожного з відповідачів відповідати на позов. Це третя ознака процесуальної співучасті, яка гарантує, що суд розгляне і вирішить вимоги всіх позивачів, що були заявлені, а також визначить обсяг виконання обов'язку для кожного із співвідповідачів.
Ще одна ознака процесуальної співучасті полягає в тому, що сформульовані вимоги співпозивачів до відповідача (відповідачів) повинні збігатися за інтересами, але водночас їхній спільний матеріально-процесуальний інтерес має бути протилежний до змісту матеріально-процесуального інтересу відповідача. У наступній темі ми розглянемо цю рису як підставу розмежування статусу співпозивача від третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги.
Співучасть виникає з ініціативи позивача. Це п'ята ознака співучасті. Співучасть може виникнути, якщо вимога декількох позивачів чи вимоги до декількох відповідачів заявлені для спільного розгляду в одному провадженні в момент порушення справи, або якщо суд при підготовці справи до судового розгляду об'єднує для розгляду в одному провадженні декілька однорідних позовних заяв, чи у передбачених законом випадках притягане до участі у справі співвідповідача. Це забезпечує галузевий принцип дис- позитивності у процесі.
Законодавчо не визначено поняття співучасті, але пісумувавши сказане вище, можна зробити висновок, що співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі, зумовлена наявністю спільного права або спільного обов'язку^
За формою процесуальна співучасть може бути:
- активна - кілька співпозивачів проти одного відповідача. Кілька спадкоємців за законом пред'являють позов до спадкоємця за заповітом про визнання заповіту недійсним. Цей вид співучасті виникає лише за ініціативою самого позивача. Адже пред'явлення позову це право і реалізувати його особа може, виключно, за власним бажанням.
- пасивна - кілька відповідачів і один позивач. Один спадкоємець за законом пред'являє позов до кількох спадкоємців за заповітом про визнання заповіту недійсним. Така співучасть можлива як з ініціативи позивача так і за ініціативою суду. Однак, залучення співвідповідачів за ініціативою суду викликає деякі застереження стосовно дотримання принципу диспозитив- ності. Якщо позивач обрав особу до якої він пред'являє позовні вимоги, суд повинен дати правову оцінку спору, що виник між цими сторонами, а не ініціювати зміну складу учасників цих відносин.
' Див.: Цивільне процесуальне право України / за ред. В. В. Комарова. - X., 1999. - С. 72.
- змішана - кілька позивачів проти кількох відповідачів. Кілька спадкоємців за законом пред'являють позов до кількох спадкоємців за заповітом про визнання заповіту недійсним.
В міру обов'язковості співучасть може бути обов'язкова і факультативна. У науковій літературі, як приклад обов'язкової співучасті називають випадки, коли характер спірного матеріального правовідношення не дає можливості вирішити спір про права й обов'язки без залучення до процесу інших суб'єктів цього правовідношення. Підставою виникнення співучасті в цьому випадку буде спільне право або спільний обов'язок. Законодавець не називає категорій справ, у яких участь відповідача є обов'язковою. Пленум Верховного Суду у постанові № 7 від 28 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій» рекомендує у справах за позовом про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (радіо, телебачення), відповідачами залучати автора та орган масової інформації, у якому ці відомості були поширені. У справах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами слід залучати осіб, ш:о підписали ці документи, та підприємство, установу, організацію, від імені яких цей документ видано.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду № 6 від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису», співвідповідачами у цій категорії справ є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а за потреби - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізовано. Якщо опис проведено для забезпечення конфіскації чи стягнення майна в дохід держави, відповідачем також буде відповідний фінансовий орган.
Застосовуючи правила обов'язкової співучасті, суд не може порушити принципу диспозитивності у процесі. Тому обов'язкова співучасть на стороні позивача може виникнути лише за згодою останнього. У процесі провадження у справі до судового розгляду суд повідомляє осіб, у яких спільні з позивачем матеріально-правові інтереси щодо відповідача, про їхнє право подати позов або приєднатися до заявлених вимог позивача.
Факультативну співучасть застосовують тоді, коли нема потреби залучати всіх учасників матеріально-правових відносин. Наприклад, повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК України). Суд може ухвалити рішення про стягнення аліментів лише з однієї дитини, на яку вказали батьки у позовній заяві, однак розмір аліментів буде визначено з урахуванням обов'язку другої дитини утримувати непрацездатних батьків.
Усі співучасники вправі брати участь у справі самостійно, а також скористатися послугами процесуального представника. Доручити ведення
справи можна будь-якій особі, якій закон не забороняє бути представником у справі, зокрема одному із співучасників, якщо він наділений повною дієздатністю.
Незалежно від того, хто ініціює виникнення співучасті у справі, суд повинен враховувати три основні умови, за наявності яких допускається співучасть:
1) спільні права чи обов'язки на предмет спору;
2) одна підстава, з якої ці права чи обов'язки виникли;
3) предметом спору є однорідні права та обов'язки (ч. 2 ст. 32 ЦПК України).
Відсутність хоча б однієї з цих умов дає судові підставу відмовити стороні у виникненні процесуальної співучасті.
4,4. Неналелша сторона у справі
У момент відкриття провадження у справі не завжди відомо, кому належить право на позов і чи вказано в позовній заяві особу відповідача. Ми вже зазначали, що чинне законодавство не вимагає з'ясовувати наявність матеріальних правовідносин між сторонами під час пред'явлення позову. Положення ст. 121 та 122 ЦПК України не передбачають можливості залишити позовну заяву без руху, повернути її або відмовити у відкритті провадження у справі, якщо суд вбачає очевидну відсутність матеріальних правовідносин між такими суб'єктами. Отже, їх треба визнавати позивачем та відповідачем із наділенням усіма правами та обов'язками.
У теорії процесуального права позивача, якому не належить право вимоги та відповідача, який не зобов'язаний відповідати на пред'явлений позов, називають неналежними сторонами.
Неналежний позивач. У ст. 105 Цивільного процесуального кодексу УРСР 1963 р. суд уповноважено проводити заміну позивача, якщо у процесі розгляду справи було встановлено, що він є неналежною стороною. Належного позивача суд залучав до участі в процесі. Його статус залежав від висловленої згоди на заміну неналежного позивача.
Цього положення не могли зберегти в чинному ЦПК з двох причин. По- перще, змушувати брати участь у процесі позивача, навіть якщо він належний, суперечить принципу диспозитивності. Право на позов - це право, яке позивач реалізує на власний розсуд. Ніхто, отже, і суд, не може зобов'язати скористатися правом позивача. По-друге, відповідно до ст. 124 Конституції України, кожна особа, яка вважає, що її право порушено, може звернутися
до суду за його захистом. Гарантією здійснення цього права є обов'язок суду розглянути заяву позивача. Тому сьогодні поняття «неналежний позивач» вживається лише в теорії права. Суд, який прийняв до свого провадження справу за позовом сторони, якій не належить право вимоги, зобов'язаний розглянути спір по суті і, дійшовши висновку, шо позивач не має права на позов, ухвалити рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Упродовж розгляду справи неналежний позивач користується всіма правами сторони, визначеними у ст. 27, 31 ЦПК України. А тому він управі змінити предмет або підставу позову. Можливо, що після такої «редакції» у нього виникне право на позов. Також неналежний позивач може скористатися правом відмови від позову (усвідомивши, наприклад, що він скористався правом, яке йому не належить). Якщо таку відмову буде прийнято, суд постановить ухвалу про закриття провадження у справі.
Неналежний відповідач. Якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, суд, за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача, що був неналежним, на належного (ч. 1 ст. 33 ЦПК України). Відомо, що згода відповідача на участь у справі не потрібна. Його залучають до участі у справі за вказівкою позивача. Якщо у виборі суб'єкта відповідальнасті позивач допустився помилки, то її можна виправити, не припиняючи розгляду справи по суті.
Чинне законодавство допускає такі варіанти застосування інституту заміни неналежного відповідача:
1. Якщо суд встановив, що особа, на яку вказав позивач, є неналежним відповідачем, а особа належного відповідача відома. За згоди позивача суд проводить заміну неналежного відповідача на належного. Суд, розглядаючи спір по суті, задовільняє позовні вимоги до належного відповідача і відмовляє в задоволенні позовних вимог до неналежного відповідача.
2. Якщо встановлено, що особа, на яку вказав позивач, є неналежним відповідачем, особа належного відповідача відома, але позивач не дає згоди на заміну неналежного відповідача на належного, суд залучає до участі у справі належного відповідача як співвідповідача. Суд, як і в попередньому випадку, задовільняє позовні вимоги лише в частині, що стосується належного відповідача.
3. Якщо суд встановив, що особа, на яку вказав позивач, є неналежним відповідачем, але особа належного відповідача невідома. Якщо позивач визнає свою помилку і дає згоду на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд закриває провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову.
4. Якщо встановлено, що особа, на яку вказав позивач, є неналежним відповідачем, але особа належного відповідача невідома. Якщо позивач при цьому не визнає своєї помилки і не дає згоди на вибуття неналежного
відповідача з процесу, суд розглядає справу по суті і ухвалює рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Питання заміни неналежного відповідача можна було б вважати вичерпаним, якщо б не суттєва помилка законодавця, на яку ми зобов'язані звернути увагу. Допускаючи до участі у справі належного відповідача, законодавець надає йому статус співвідповідача з відповідачем, що визнаний судом неналежною стороною. При цьому нехтується положення ч. 2 ст. 32 ЦПК України, де чітко визначений вичерпний перелік умов, за наявності яких можлива процесуальна співучасть. Незалежно від того, що є предметом та підставами позовної вимоги, неналежний відповідач ніколи не матиме спільних прав чи обов'язків із належним щодо предмета спору. Тому законодавцю варто повернутися до формулювання, що вживалося у ЦПК УРСР 1963 р. - за відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача належний відповідач залучався до участі у справі як другий відповідач.
Науковці також критикують положення, що дає право судові ініціювати заміну неналежної сторони у справі'. Вважається, що право суду на проведення такої заміни з власної ініціативи є порушенням принципу диспозитивності. Позивач має право на позов, а отже, позивач самостійно обирає особу, до якої він хоче звернутися зі своєю вимогою. Якщо у процесі розгляду справи позивач з'ясує, що він помилився у виборі відповідача або залучив до участі у справі не усіх відповідповідачів, що несуть майновий обов'язок перед ним, він може клопотати про залучення до справи належних відповідачів або співвідповідачів.
4.5. Процесуальне правонаступництво
Процесуальне правонаступництво, передбачає перехід процесуальних прав і обов'язків до сторони або третьої особи (правонаступника) у зв'язку зі вступом їх у справу на зміну відповідним учасникам процесуальних відносин, які припинили свою участь у справі на підставі ст. 37 ЦПК України (смерть фізичної особи, реорганізація юридичної особи, заміна кредитора чи боржника у зобов'язанні тощо).
Як випливає зі змісту ст. 37 ЦПК України, в основі процесуального правонаступництва лежать матеріально-правові відносини, що виникли після того, як відкрито провадження у справі. В цивільному праві, залежно від
' Див.: Кравчук, В. М., Угриновська, О. І. Науково-іірактичішй коментар Цивільного процесуального кодексу України / В. М. Кравчук, О. І. Угриновська. - К.: Істина, 2006. - С. 125.
обсягу прав та обов'язків, що переходять до правонасті^ників, виділяють універсальне (повне) та сингулярне (часткове) правонаступництво. В універсальному правонаступництві до правонаступника переходять усі майнові права і обов'язки, що належали його попереднику. Наприклад, спадкоємець успадкує всі майнові права й обов'язки, що належали спадкодавцю після його смерті. У сингулярному правонаступництві правонаступник отримує лише частину прав чи обов'язків, які йому передає його попередник. Приміром, кредитор може уступити третій особі право вимагати виконання зобов'язання. Правонаступник отримує право вимоги обсягом, що визначений у зобов'язані.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |