Якщо позовна заява містить одночасно кілька вимог, що належать до різних категорій справ і для яких передбачено різні розміри оплати, то стягується оплата за справою з найбільшим розміром.
У разі об'єднання в одне провадження кількох однорідних вимог або їх роз'єднання перерахунок витрат не проводиться. За виділену у самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції.
За повторно подану позовну заяву, яку раніше було повернено, витрати оплачують повторно у тому ж розмірі.
За зустрічну позовну заяву, а також за заяву третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, витрати оплачуються у розмірі, передбаченому для подання позовної заяви до суду першої інстанції.
Законодавець звільняє від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення за звернення з позовом про поновлення на роботі; стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати; стягнення аліментів; визнання батьківства або материнства. Ці витрати покладають на сторони після розгляду справи судом. Отже, якщо позов буде задоволено, то витрати стягуватимуть із відповідача. Але якщо позов заявлено необгрунтовано, то позивач нестиме витрати у повному обсязі.
Заявники не сплачують витрат на інформаційно-технічне забезпечення за жодних обставин у справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання особи недієздатною, поновлення цивільної дієздатності; надання неповнолітній особі повної дієздатності; надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.
Також не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб у випадках, якщо представництво їх інтересів у суді відповідно до закону або міжнародного договору, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, здійснюють Міністерство юстиції України та/чи органи опіки та піклування або служби у справах дітей.
2. Витрати на правову допомогу - це витрати сторін та третіх осіб, які вони сплачують за адвокатські послуги або інші консультації в галузі права.
Відповідно до ст. 84 ЦПК України, витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
Розмір оплати визначається за домовленістю між стороною й особою, яка надає правову допомогу, і має бути чітко визначений у письмовій угоді. У ній також може бути передбачено право на фактичне відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги (на переїзд, проживання, збирання доказів тош:о).
Витратами вважаються лише фактично сплачені кошти на підставі договору про правову допомогу. Стягнення суми у рахунок майбутніх оплат у вигляді судових витрат, чинним законодавством не передбачено. Тобто, якшо у договорі визначено оплату авансу, а решта гонорару сплачується після завершення розгляду справи по суті, то сума, якої ще не виплачено, відшкодуванню не підлягає, адже це не є витрати, які понесла сторона під час розгляду справи по суті.
Самої угоди про надання правової допомоги для компенсації судових витрат недостатньо. Таку допомогу мають надавати фактично (наприклад, адвокат зобов'язаний брати участь у судових засіданнях, складати процесуальні документи в інтересах свого клієнта тош;о).
Законодавець має встановлювати граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу. Принаймні таке передбачено у ст. 84 ЦПК України. Однак відповідного закону на цей час немає і на практиці такий розмір на сьогодні визначає суд.
Відповідно до постанови КМУ від 27.04.2006 р. «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ і порядок їх компенсації за рахунок держави», передбачено такі граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу:
- якщо компенсацію сплачує інша сторона - граничний розмір не перевищує суму, що обчислюється, виходячи з того, що зазначеній особі виплачується 40% розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи;
- якщо компенсацію, відповідно до закону, сплачують за рахунок держави - граничний розмір не перевищує суми, яку обчислюють, виходячи з того, що особі, яка надає правову допомогу, виплачено 5% розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.
3. Витрати сторін та їхніх представників, пов'язані з явкою до суду - це витрати на переїзд до іншого населеного пункту та найм житла, добові, а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять (ст. 85 ЦПК України). Право на компенсацію мають сторони та їхні представники. Тому варто розмежовувати витрати на правову допомогу і компенсацію представнику витрат, пов'язаних із явкою до суду.
Спеціального закону, що регулював би розрахунок розмірів цих витрат
у процесуальних відносинах, немає, тому ми користуємося положеннями Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон.
Відповідно до п. 1.7 цієї Інструкції, витрати на проїзд до місця відрядження і назад відшкодовують у розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним, автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користування постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.
Відрядженому працівникові виплачують витрати на проїзд транспортом загального користування (крім таксі) до станції, аеропорту, якщо нони розташовані за межами населенного пункту, де постійно працює відряджений, або до місця перебування у відрядженні.
Підприємство за наявності підтверджуючих документів (оригіналів) відшкодовує витрати відрядним працівникам на наймання житлового нри- міш;ення у розмірі фактичних витрат з урахуванням побутових послуг, що надають у готелях (прання, чистка, лагодження та прасування одягу), за коригування холодильником, телевізором, телефоном (крім витрат на телефонні переговори) (п. 1.6 Інструкції).
На загальних підставах витрати на наймання житлового приміщення відшкодовуються в разі тимчасової непрацездатності працівника (крім випадків, коли відряджений працівник перебуває на стаціонарному лікуванні). Йому сплачують добові протягом усього часу, поки він не може за станом здоров'я приступити до виконання покладеного на нього службового обов'язку або повернутися до місця свого постійного проживання, але на строк не більше двох місяців.
Добові виплачують за кожен день перебування працівника у відрядженні, включаючи день приїзду та від'їзду, а також вихідні, святкові і неробочі дні, час перебування в дорозі (разом із вимушеними зупинками). Добові - це витрати на харчування, міський проїзд та інші витрати, пов'язані з перебуванням в іншому населенному пункті. Розмір добових визначено в Інструкції.
Порядок виплати та розмір компенсацій за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять законодавцем теж не визначено. На практиці питання про компенсацію втраченого заробітку при поданні заяви до суду майже не виникає. Виклик до суду - це поважна причина відсутності на роботі. За такою особою зберігають середній заробіток. Це, в основному, втрати роботодавця. Сторона потерпає від таких втрат у випадку, якщо працює приватним підприємцем і її присутність на роботі прямо пропорційна доходу від діяльністі, яку вона здійснює. У будь-якому випадку, покласти на сторону, яка заявила безпідставний позов, обов'язок компенсувати витрати відповідачеві було б не зайвим. Це якоюсь мірою компенсувало б безпідставний позов і покарало недобросовісного позивача.
Порядок визначення середньомісячного заробітку передбачено Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку обчислення середньомісячної заробітної плати». Середньомісячну заробітну плату визначають, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо працівник працював менше, ніж два місяці, то середньомісячну плату нараховують за фактично відпрацьований час. Якщо останні два місяці працівник не працював, за основу обрахунку беруть останній період роботи. Часу, за який працівник, відповідно до закону, не працював, але за ним зберігався заробіток повністю чи частково до розрахункового періоду не враховують.
Отже, якщо явка до суду відбувалася у різні місяці, то потрібно обраховувати компесацію за кожну явку окремо.
Подавати докази і клопотати про компенсацію має сторона, зацікавлена у такій виплаті.
За відрив від звичайних справ отримуватиме компенсацію сторона, яка не працює. Тоді слід за основу розрахунку брати мінімальну заробітну плату.
4. Витрати на залучення свідків, спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз.
Усі ці витрати, відповідно до ст. 86 ЦПК України, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладачів чи проведення судової експертизи.
Із заявою про призначення експертизи може звертатися і сторона, й інші особи, які беруть участь у справі. Незрозуміло, чому ці витрати ст. 86 ЦПК України покладає на сторону.
Якщо кілька учасників справи зацікавлені в проведенні експертизи, то витрати вони можуть нести порівну. Це слід узгодити і зазначити в ухвалі про призначення експертизи.
Строк оплати за проведення експертизи встановлює суд ухвалою. Доцільно було б визначати такий строк не конкретною календарною датою, а кількістю днів від часу отримання рахунку експертної установи про оплату. За невиконання обов'язку з оплати послуг експерта закон передбачає можливість скасування ухвали про призначення експертизи. При цьому не допускається стягнення зі сторони вартості експертизи та покладення обов'язку щодо оплати на іншу сторону. Суд не контролює оплати стороною витрат на проведення експертизи. Інформацію про оплату він отримує від експертної установи.
Що стосується витрат, пов'язаних із переїздом в іншу місцевість свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів і супутніми витратами на житло, то їх несуть сторони, зацікавлені в участі відповідних осіб у справі.
Добові та компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних
занять свідкам, спеціалістам, експертам, перекладачам сплачує сторона, не на користь якої прийнято рішення. Розрахунок цих витрат проводять аналогічно до розрахунку витрат сторін, пов'язаних із явкою до суду.
Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціаліста здіііснюється з ініціативи суду, а також у випадках звільнення від судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовують із Державного бюджету України.
5. Витрати на проведення огляду доказів за їхнім місцем знаходження та вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи.
До цих витрат належать:
- витрати на проїзд суду та осіб, які беруть участь у справі, до місцяз- находження доказів;
- витрати на фотографування, відеозапис, копіювання;
- витрати на вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи. Потребу у вчиненні інших дій визначає суд, а не сторони. Якщо сторони самостійно без суду вчиняють інші дії, то їх не зараховують до складу судових витрат.
Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням несе сторона, яка завила клопотання про вчинення відповідних дій. Якщо клопотання подали інші особи (представник, третя особа без самостійних вимог і т. д.), то витрати несе сторона, яка пітримала це клопотання.
Граничний розмір компенсації витрат на проведення огляду доказів за їхнім місцем знаходження та вчинення інших дій, необхідних для розгляду справи, визначено в Постанові КМУ «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» і не може перевищувати 50% розміру мінімальної заробітної плати за сукупність дій, необхідних для розгляду справи.
11.4. Розподіл витрат між сторонами
Судові витрати розподіляють між сторонами, а також третіми особами, які заявляли самостійні вимоги щодо предмета спору, відповідно до правил ст. 88 ЦПК України. Інших осіб, які брали участь у справі, до розподілу судових витрат не залучають.
За загальним правилом сторона, яка звернулася до суду з правомірними обґрунтованими вимогами і виграла справу, не має нести жодних витрат. Тому судові витрати покладають на сторону, не на користь якої суд ухвалив рішення.
Присудженню підлягають лише ті витрати, які були документально підтверджені. Інших засобів доказування до уваги не беруть. Сторона, яка бажає покласти витрати на протилежну сторону, має подати до суду заяву відповідного змісту, долучивши до неї підтверджувальні документи.
При повному або частковому задоволенні позовних вимог, до кількох відповідачів, що подані одним або кількома позивачами, звільненими від сплати судових витрат, його стягнення відбувається за рішенням суду окремо з кожного відповідача з урахуванням присудженої йому суми позову. Якщо позов подало кілька позивачів до одного відповідача, судові витрати стягують із відповідача в повному обсязі.
Якщо позов задоволено частково або па суму, меншу від тієї, яку заявив позивач, судові витрати розподіляють між сторонами пропорційно. На позивача покладають обов'язок сплатити судові витрати пропорційно до розміру задоволених вимог. Відповідач несе витрати пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення звільнено від сплати судових витрат, це не звільняє від обов'язку другу сторону сплатити судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсує держава. Це правило діє незалежно від підстав, на яких постановлено ці ухвали.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінюєть рішення або ухвалює нове, відповідно змінюється порядок розподілу судових витрат. При цьому суд керується загальними правилами. Законодовець цього не регулює, але до понесених стороною судових витрат варто зараховувати і ті, що понесла сторона у зв'язку з переглядом рішення в апеляційній чи касаційній інстанції.
Судові витрати не відшкодовують позивачеві, якщо він відмовився від позову, а витрати відповідача за його вимогою стягують із позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог, у зв'язку із задоволенням їх відповідачем, суд за заявою позивача стягує всі судові витрати з відповідача.
Питання про розподіл витрат сторони можуть вирішити одночасно з укладенням мирової угоди. Однак, якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, їх розподіляють порівну. Це питання вирішує суд в ухвалі про закриття провадження у справі.
Якщо провадження у справі закрито з інших підстав (крім відмови від позову й укладення мирової угоди), відповідач, керуючись ч. З ст. 89 ЦПК України, вправі заявити вимогу про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних із розглядом справи внаслідок необгрунтованих дій позивача.
Проте в літературі висловлено думку, що таку вимогу відповідач має заявляти у формі позовної заяви, яку розглядатимуть у позовному провадженні.
Завдання для самоконтролю
1. Позовні вимоги на суму 10 тис. гривень рішення суду задовольнило часково на суму 8 тис. гривень. На яку суму буде компенсовано судові виграти позивачеві, якщо він витратив 2 тис. гривень на розгляд справи?
2. Позивач заявив позов па суму 5 тис. гривень. Після подання позову відповідач виконав зобов'язання, що було предметом спору, у зв'язку з чим позивач відмовився від позову. Чи можна в такому разі покласти на відповідача обов'язок компенсувати судові витрати позивача? Який порядок і розмір компенсації?
3. Якщо позивача, па користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, чи є підстави для стягнення судових витрат із відповідача? Який порядок і розмір цих стягнень?
4. Під час проведення огляду доказів за їх місцезнаходженням позивач запросив журналістів із телебачення, щоб надати справі суспільного значення. За яких умов ці витрати можна стягнути з відповідача?
РОЗДІЛ 12
INCLUDEPICTURE "C:\\Users\\Юля\\AppData\\AppData\\Local\\Temp\\FineReader10\\media\\image6.jpeg" \* MERGEFORMAT
12.1. Поняття і мета судового доказування
Доказування становить основну частину процесуальної діяльності, спрямовану на отримання об'єктивних відомостеіі, потрібних для виконання мети і завдань цивільного судочинства.
Зміст доказової діяльності тісно пов'язаниіі із метою доказування. Мета доказування полягає у встановленні істини у справі. Однак питання про обсяг судової істини, про те, які явища об'єктивної дійсності має вивчити суд у результаті доказування, вирішується неоднозначно.
У теорії поширена позиція про те, що вимога досягнення істини стосується лише фактичних обставин справи, встановлених через доказування. Але є й думка, що зміст істини становить і висновок про спірне правовідношен- ня, а також права й обов'язки сторін. Ця думка є більш слушною, бо суд повинен з'ясувати і дійсні обставини справи, і права та обов'язки сторін.
Судове доказування охоплює процесуальну діяльність усіх осіб, які беруть участь у справі, попри те, що їх функції в доказуванні є різними (наприклад, суд у справах окремого провадження може витребувати докази, сторони зобов'язані довести ті обставини на які вони посилаються).
Крім того, правова оцінка фактів і висновки у справі є результатом процесуальної діяльності не лише суду, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Встановлення дійсних фактичних обставин справи - це обов'язок суду, виконанню якого сприяє активна діяльність усіх інших суб'єктів доказування.
Обов'язок суду - правова оцінка фактів і висновок у справі. Але це не означає, що інші особи, які беруть участь у справі, позбавляються пра
ва висловлювати суду свою думку щодо кваліфікації фактів, відношень і того, як, на їхню думку, потрібно вирішити справу. Ця думка для суду не обов'язкова, але її аналіз може сприяти прийняттю правильного рішення. У всіх випадках - чи це встановлення фактів, чи, радше, правова кваліфікація, коли діяльність суду має владно-розпоряджувальний характер, а діяльність інших осіб, які беруть участь у справі, є рекомендаційною.
Як підсумок процесуальної діяльності усіх осіб - є досягнення об'єктивної істини у справі. Розділяти єдиний процес пізнання судової істини у справі загалом на доказування фактів з одного боку і пізнання з іншого - не зовсім доцільно, не виправдано інтересами практики.
Отже, судове доказування - це процесуальна діяльншпь суду й осіб, які беруть участь у справі, спрямована на встановлення істини з конкретної справи.
У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття «доказування» і «докази». Тому потрібно зосередити увагу на визначенні основних понять процесу доказування, засобах доказування та доказах, які аналізуватимуть надалі.
Як зазначає чимало науковців, поняття доказування нині проблемне (дискусійне), оскільки є багато підходів до його визначення і не існує єдиної концепції. Характерно, ш,о в дореволюційному законодавстві та теорії цивільного процесу також було відсутнє визначення поняття «доказування».
Один із засновників цивільного процесу Є. В. Васьковський, визначив доказування у процесуальному значенні як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. У цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, це визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники та заінтересовані особи, твердження яких також може перевіряти суд. Тому таке визначення можна вважати лише загальним.
Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М. С. Шакарян: «Доказування - це діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів». Однак термін «судові докази» не конкретизує останніх, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших, пропонується об'єднати процес доказування з поняттям «доказу» як його необхідного складового елементу. Тобто сам корінь слова «доказування» свідчить про нерозривний зв'язок доказу з процесом доказування.
Останнім часом у юридичній літературі трапляються висловлювання про необхідність визначення нового самостійного напряму дослідження, який називатиметься «доказовим правом» або «теорією доказів». Деякі науковці вважають цей напрям дослідження досить перспективним, однак дискусійним є застосування саме таких термінів. Із цього приводу варто
зауважити, що некоректно вживати термін «доказове право», оскільки в разі звернення позивача до суду він зобов'язаний довести своє право (ст. 60 ЦПК України). А позиція відповідача в порушеній справі здебільшого пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не звертається до позивача із зустрічним позовом. Отже, загалом у цивільному процесі у зв'язку з порушенням цивільної справи виникатиме обов'язок доказуван ня, а не право.
Чимало науковців є прихильниками концепції про надання поняттю доказування статусу міжгалузевого інституту. Цю позицію аргументує процесуаліст І. В. Решетнікова, зазначаючи, що:
- в основі будь-якого доказування лежить процес пізнання;
- докази - це завжди відомості про обставини, які встановлюються одними і тими самими засобами доказування;
- підхід до достовірності та достатності доказів також має подібність, що сягає корінням у гносеологічні процеси;
- засоби доказування однакові для будь-якого процесу дослідження доказів в сфері правозастосування;
порядок дослідження доказів має загальні риси, що зумовлено правовими та психологічними ознаками.
Отож загальні риси в процесі доказування можна знайти, але, трансфор- муючи цю позицію па практиці цивільного або кримінального судочинства, можна віднайти й відмінні риси, на які звертають увагу інші вчені.
Встановлюючи мету процесу доказування, деякі науковці вважають за потрібне відокремити поняття «факт» та «обставина», що в подальшому надасть можливість більш чітко розмежовувати доказовий процес на різних стадіях цивільного судочинства, визначити поняття «предмет доказування» тощо. Деякі автори не тільки розрізняють ці поняття, але й створили теоретичну модель їх застосування для справ окремого провадження. Так, С. Я. Фурса зазначає, що в окремому провадженні засобом захисту охо- ронюваних законом інтересів є рішення суду про констатацію юридичного факту, тобто з набуттям законної сили судового рішення юридичні обставини перетворюються на юридичні факти, а охоронюваний законом інтерес стає підставою для одержання особою певних прав, які визначаються законом на підставі встановленого юридичного факту.
Тому метою доказування є встановлення обставин та фактів, що мають значення для справи.
12.2. Поняття судових доказів
Докази - це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення
сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).
Із цього визначення можна виділити ряд ознак, що дозволить нам встановити суттєві властивості судових доказів.
По-перше, доказами є фактичні дані, тобто це різновид інформації. Закон України «Про інформацію» в ст. 1 дає визначення інформації як «документованих або публічно оголошених відомостей про події та явиш;а, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі».
На відміну від цього узагальненого визначення, доказами є інформація про реальну дійсність (фактичні обставини), з якими закон пов'язує настання правових наслідків.
Докази, як свідчення про обставини, є відтворенням фактичної дійсності, що дозволяє аналізувати зміст цих обставин після того, як вони відбулися. За допомогою одних доказів ми можемо зробити прямі висновки про обставини справи. Наприклад, укладений договір підтверджує факт взяття на себе сторонами обов'язків, визначених у його змісті. Інші докази дозволяють лише опосередковано судити про обставини справи. Наприклад, грошовий переказ може бути підтвердженням виконання договору позики, однак грошова сума, яку боржник перевів на рахунок кредитора, могла бути і передоплатою в іншому зобов'язанні.
По-друге, для доказів важливе значення має форма надання інформації про обставини справи. Відповідно з ч. 2 ст. 57 ЦПК України, ці дані встановлюють на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експерта. Встановлений процесуальним законом перелік засобів доказування є вичерпний.
По-третє, цивільне процесуальне законодавство надає велике значення порядку отримання цієї інформації. Встановлені чіткі правила зібрання, дослідження і оцінки доказів. Докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу рішення суду (ст. 59 ЦПК України). Порушенням закону є як порушення гарантованих Конституцією прав людини під час збирання та дослідження доказів, і здійснення доказування неналежною особою чи органом. Крім того, закон передбачає порядок одержання доказів для того, щоб отримані свідчення про факти мали доказову силу. Наприклад, порядок допиту свідка (ст. 180-182 ЦПК України).
Отже, можна зробити висновок, що судовим доказам притаманні характерні ознаки щодо їхнього:
- змісту (інформація про обставини справи);
- процесуальної форми (засобів доказування);
- регламентованого законом порядоку отримання і дослідження доказової інформації і засобів доказування.
Ці три ознаки характеризують правову природу судових доказів.
Відсутність однієї з них унеможливлює дослідження й оцінку інформації в суді як доказу у справі.
Судові докази, як зазначає М. К. Треушніков, - єдине поняття, в якому взаємопов'язані зміст та процесуальна форма, фактичні дані та засоби доказування'.
Якщо свідченням про факти не надано відповідної процесуальної форми, тобто їх не одержано з передбачених законом засобів доказування, і якщо цей засіб доказування не містить відомостей про факти, то вони не можуть бути використані як судові докази.
Докази можна класифікувати за різними критеріями. Залежно від характеру зв'язку змісту доказів із фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяютья на прямі і непрямі (опосередковані). Докази вважають прямими, коли вони безпосередньо вказують на факт, який має значення для справи. Прямими доказами будуть показання свідка, що був очевидцем події; акт, складений про факт нещасного випадку на виробництві тощо.
До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, які лежать в основі вимог і заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в сукупності і взаємозв'язку дозволяють зробити правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанція про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства, ретроспективна експертиза.
Суд має враховувати під час дослідження доказів, до якого виду вони належать. Краще, коли в основу рішення лягають прямі докази, але коли їх зібрати неможливо, коло непрямих доказів потрібно розширити, аби уникнути збігів та випадковостей.
Залежно від засобу утворення доказів, вони поділяються на первісні та похідні. Первісні - це докази, одержані з першоджерел (оригінали документів, речові докази тощо).
Докази, одержані з інших джерел, називаються похідними (копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо).
Суд повинен враховувати, що непрямі докази відображають обставини опосередковано. Від використання похідних доказів збільшується ймовірність неправильного встановлення фактів. Тому вони вимагають більш ретельної перевірки.
Докази можна класифікувати і за джерелом. Залежно від того, що є джерелом доказів, докази поділяють на особисті, речові, отримані за допомогою технічних засобів і змішані. Така класифікація тісно пов'язана з процесуальною формою (засобами доказування). До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків. До речових - письмові й речові докази. Докази,
' Див.: Треушников, М. К. Судебиьіе доказательства / М. К. Треушииков. - М., 1997. - С. 80.
одержані за допомогою технічних засобів, - це звуко- та відеозаписи. Змішаними доказами є висновки експерта.
12.3. Предмет доказування
Тривалий час у літературі під предметом доказування розуміли сукупність обставин (юридичних фактів), встановлення яких потрібне для вирішення справи судом, ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Сьогодні це положення беруть під сумнів.
Дехто вважає, що зміст предмета доказування потрібно диференціювати залежно від осіб, які беруть участь у справі. Предметом доказування позивача буде підстава позову, а предметом доказування відповідача - обставини, покладені в основу заперечення проти позову. Предмет доказування інших осіб, які беруть участь у справі, також підлягає диференціації. Зміст предмета доказування кожного з них зумовлює його участь у процесі.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |