Якщо особа має на праві власності чи володіє на інших законних підставах кількома квартирами, будинками, що дає підстави говорити про множинність місця її проживання, то місцем її проживання слід вважати місце її фактичного проживання або реєстрації.
Місце знаходження юридичної особи є адреса органу або особи, які, відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону, виступають від її імені (ч. 1 ст. 93 ЦК України). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» місцезнаходженням юридичної особи є місцезнаходження постійного виконавчого органу, а в разі його відсутності -іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від імені юридичної особи без довіреності, за певною адресою, яку вказали засновники (учасники) в установчих документах і за якою здійснюється зв'язок з юридичною особою. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах (ч. 2 ст. 93 ЦК України).
Позивач зобов'язаний вказати в змісті позовної заяви своє місце знаходження, а також місце знаходження відповідача (ст. 119 ЦПК України).
Альтернативна підсудність - це пільгова для позивача підсудність, що дає йому можливість обирати один із кількох, запропонованих законодавчо судів, що уповноважений розглянути його спір. Оскільки вибір у таких справах уповноважений робити позивач, то ст. 110 ЦПК України, що регулює цей вид підсудності, називає її підсудністю справ за вибором позивача.
Альтернативну підсудність встановлено для незначної кількості справ, що мають важливе значення для осіб. Правила, що визначають альтернативну територіальну підсудність, не завжди одинаково вирішують питання про альтернативу.
Перша група правил альтернативної підсудності складається з випадків, де один із двох судів,з-поміж яких може вибрати позивач, є суд за місцем проживання позивача. Сюди належать позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства, позови, що виникають із трудових правовідносин (ч. 1 ст. 110 ЦПК України); позови про розірвання шлюбу, якщо позивач утримує малолітніх або неповнолітніх дітей або якщо позивач не може
виїхати до місця проживання відповідача через стан здоров'я чи з інших поважних причин, а також за домовленістю з відповідачем (ч. 2 ст. 110 ЦПК України); позови щодо відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду (ч. 4 ст. 110 ЦПК України).
Друга група правил про альтернативну підсудність не передбачає серед одного з двох можливих судів, яким підсудна цивільна справа, суд за місцем проживання позивача. Це стосується позовів про відшкодування шкоди, завданої майну фізичних чи юридичних осіб, їх пред'являють за місцем заподіяння шкоди (ч. 6 ст. 110 ЦПК України); позовів, що виникають із діяльності філії чи представництва юридичної особи - можуть пред'являтися за місцем знаходження цієї філії чи представництва (ч. 7 ст. 110 ЦПК України); позовів, що виникають із договорів, у яких зазначено місце виконання або виконати які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть пред'являтися за місцем виконання цих договорів (ч. 8 ст. 110 ЦПК України); позовів до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягнення за виконавчим написом нотаріуса - можуть пред'являтися за місцем його виконання (ч. 12 ст. 110 ЦПК України).
До третьої групи категорій справ з альтернативною підсудністю належать позови, у яких позивач вправі обирати один із трьох запропонованих законодавцем судів. Це позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодл<енням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди внаслідок вчинення злочину, що можна пред'являти за місцем проживання позивача, відповідача і за місцем скоєння шкоди (ч. З ст. 110 ЦПК України). Позови про захист прав споживачів можна пред'являти за місцем проживання споживача, відповідача, за місцем заподіяння шкоди, а також за місцем виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК України). Позови до відповідача, місце перебування якого невідоме або який не має в Україні місця проживання, пред'являють за місцем знаходження майна відповідача або за останнім відомим місцем проживання чи місцем його постійного занаття (роботи) (ч. 9, 10 ст. 110 ЦПК України). Позови про відшкодування збитків, завданих зіткненням суден, а також про стягнення сум винагороди за рятування на морі можуть пред'являтися також за місцезнаходженням судна відповідача або порту реєстрації судна (ч. 11 ст. 110 ЦПК України).
Альтернативна підсудність має місце і у справах окремого провадження. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою заяву подають за останнім відомим місцем проживання фізичної особи, місце перебування якої невідоме, або за місцезнаходженям її майна (ст. 246 ЦПК України). Заяви про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі подаються за місцезнаходженням емітента
цінного паперу або за місцем платежу за векселем (ст. 260 ЦПК України). Справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу підсудні судам за місцем знаходження протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за хворим, або суду за місцем виявлення такого хворого (ст. 283 ЦПК України).
Правила альтернативної територіальної підсудності застосовують й у справах наказного провадження (ст. 97 ЦПК України). Зокрема, заявлені вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати можна також подавати до суду за місцем проживання заявника (ч. 1 ст. 110 ЦПК України). За місцезнаходженням боржника можна подавати заяви, які виникають із діяльності філій або представництв юридичної особи (ч. 7 ст. 110 ЦПК України). Якщо місце проживання боржника невідоме або боржник не має в Україні місця проживання, заяви про видачу судового наказу можна подавати за місцезнаходженням його майна чи за місцем його перебування або останнім відомим місцем проживання (ч. 9, 10 ст. 110 ЦПК України). Якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, що передбачає місце виконання зобов'язання, то судовий наказ також може видати суд за місцем виконання цьго договору (ч. 8 ст. 110 ЦПК України).
Договірна підсудність - це підсудність, яка дозволяє сторонам домовитися (укласти договір) про підсудність конкретної справи. її ще називають добровільною. Сторони вправі самостійно обирати суд, що розглядатиме спір, але їхня взаємна згода не може порушувати прав функціональної та виключної підсудності (ст. 112 ЦПК України).
Домовленості про підсудність справи досягають сторони у формі письмового договору. Закон не ставить вимоги щодо змісту цього договору, тому можна приписутити, що це може бути і будь-який вид зобов'язального договору, у якому передбачено умову підсудності, і договір, що стосується лише місця розгляду справи.
Договір про визначення територіальної підсудності можна укладати безпосередньо перед зверненням із позовною заявою до суду, а також до виникнення спірних процесуальних відносин. Наприклад, у зобов'язанні про виконання робіт (надання послуг) сторони передбачають параграф такого змісту: «у разі виникнення спору щодо виконання зобов'язання за цим договором спір буде вирішуватися в місцевому суді Шевченківського району м. Львова».
Правило про договірну підсудність передбачено й у ч. 2 ст. 110 ЦПК України, де подружжю надається право пред'явити за згодою позов про розірвання шлюбу за місцем проживання будь-кого з них.
Скористатися можливостями договірної підсудності - право сторони. Однак у разі, якщо сторона добровільно дала згоду на розгляд справи в тому чи іншому суді, вона зобов'язана дотримуватися досягненої домовленості.
До договору про встановлення територіальної підсудності застосовую- ються ті ж правила, що і до правочинів у матеріальних відносинах. Такий договір може бути розірвано за взаємною згодою (ч. 2 ст. 214 ЦК України), а також визнано судом недійсним на підставі ст. 221-235 ЦК України. Недійсним також буде правочин, якщо його недійсність встановлено законом (нікчемний правочин). Якщо договір про підсудність буде розірвано або визнано недійсним, суд застосовує до справи правила про територіальну підсудність, визначені у законі.
Виключна підсудність. У низці категорій справ закон встановлює лише один суд, що вправі розглядати заяви з відповідним предметом вимоги, виключаючи можливість застосовувати загальну, альтернативну чи договірну територіальну підсудність. Правила виключної підсудності, передбачені у ст. 114 ЦПК України, передбачають один суд, що уповноважений розглядати відповідну категорію справ.
Перша категорія справ виключної підсудності стосується позовів, предметом яких є об'єкти нерухомості. Якщо спори виникають стосовно нерухомого майна, позови у таких справах пред'являють за місцем знаходження цього майна або основної його частини. Позиція законодавця у цьому разі дозволяє без зайвих судових витрат та затягування процесуальних строків вирішити спір по суті. Адже у процесі розгляду справи суд досліджує докази безпосередньо, а також може вчиняти інші дії, пов'язані з об'єктом нерухомості (призначати судову експертизу, вживати заходи щодо забезпечення позову тощо). Якщо спір виник стосовно кількох об'єктів нерухомості, то на розсуд позивача позов подається в один із судів, юрисдикція якого поширюється на місцезнаходження цього майна.
Друга категорія справ виключної підсудності стосується заяв про виключення майна з опису. Позови цієї категорії справ пред'являють за місцем знаходження майна або основної його частини. Причини накладення арешту на майно у цих випадках до уваги не беруть. Це може бути виконання вироку у кримінальній справі, забезпечення позову тощо.
Третя категорія справ виключної підсудності - це позови кредиторів спадкодавця, які подають до прийняття спадщини спадкоємцями на вимогу законодавця (пред'являються за місцем знаходження цього майна або основної його частини). Звернемо увагу, що правило виключної територіальної підсудності застосовують у цих справах, якщо спадкоємці ще не прийняли спадщини. Якщо ж права на спадкове майно перейшли до спадкоємців, то позови кредиторів пред'являють за правилами загальної підсудності.
Остання категорія справ виключної підсудності стосується позовів до перевізників про виконання договорів перевезення вантажів, багажу, пасажирів, пошти. Ці позови пред'являють за місцем знаходження перевізника (транспортної організації).
Правила виключної підсудності встановлено і для справ окремого про
вадження. Заяви про всиновлення подають за місцем проживання дитини (ст. 251 ЦПК України). Заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядають за місцем проживання особи, яка хоче встановити цей факт через суд (ст. 257 ЦПК України). У справах про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність заяву подають до суду за місцезнаходженням цього майна (ст. 269 ЦПК України). Заяви про визнання спадщини відумерлою подають до суду за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК України). Заяви про розкриття банками інформації, що містить банківську таємницю, розглядаються за місцезнаходженням банку, що обслуговує заявника (ст. 287 ЦПК України).
Виключну територіальну підсудність застосовують у справах наказного провадження, якщо предметом заяви про видачу судового наказу є вимога, яка ґрунтується на правочині, об'єктом якого є нерухоме майно (ч. 1 ст. 114 ЦПК України).
Підсудність за зв'язком вимог. Цей вид територіальної підсудності, встановлений процесуальним кодексом, щоб створити сприятливі умови для з'ясування фактичних взаємовідносин між учасниками спору, а також економії процесуальних витрат та часу.
Правила територіальної підсудності за зв'язком вимог поширюються на справи за участі кількох відповідачів. У таких справах із пасивною співучастю позивач обирає суд за місцезнаходженням одного з відповідачів, де буде розглядатися спір по суті (ч. 1 ст. 113 ЦПК України).
Якщо відповідач скористався своїм правом на зустрічний позов, то, відповідно до ч. 2 ст. 113 ЦПК України, його треба подати до суду за місцем розгляду первісного позову.
Аналогічне правило територіальної підсудності за зв'язком вимог поширюються на справи з участю третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Ці вимоги пред'являють до суду, у провадженні якого перебуває спірна справа сторін (ст. 125 ЦПК України).
Підсудність за ухвалою суду. Відповідно до ст. 108 ЦПК України, підсудність справи, у якій однією зі сторін є суд або суддя цього суду, визначає ухвалою суддя суду вищої інстанції без виклику сторін. Визначаючи місце розгляду такої справи, суд вищої інстанції не уповноважений змінювати правила функціональної підсудності. Закон не регулює процедури звернення із заявою про визначення підсудності у таких справах. Очевидно, право на звернення має сам позивач чи уповноважена законом або договором особа, яка діє від його імені (процесуальний представник). Це звернення мало б бути письмовим за формою, адресаване суду вищої інстанції, що уповноважений своєю ухвалою визначити підсудність справи за участі судді чи суду. Суд, що встановлює підсудність цього спору, не вправі одночасно розглядати інші питання, пов'язані з відкриттям провадження у справі (про
залишення заяви без руху або залишенням заяви без розгляду; про вжиття заходів шодо забезпечення позову або доказів тощо).
Якш,о одна із сторін у спорі - Верховний Суд України або суддя цього суду, підсудність такої справи визначають за загальним правилом (ч. 2 ст. 108 ЦПК України).
За клопотанням позивача ухвалою суддя Верховного Суду України визначає підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, а також спір про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111 ЦПК України).
10.4. Наслідки порушення правил про підсудність. Зміна підсудності
Суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, з'ясовує, чи дотримувався заявник загальних правил про підсудність, встановлених законодавчо. Якщо позивач помилково звернувся до суду, якому не підсудна ця справа, заяву повертають позивачеві для подання до належного суду, про що постановляють ухвалу. Рішення про повернення позовної заяви суддя приймає одноособово. Підставами повернення заяви у випадку непідсудності справи цьому суду є положення ст. 115 та п. 4 ч. З ст. 121 ЦПК України. Постановлену ухвалу суду разом з усіма додатками до неї надсилають позивачеві. При цьому суд не зобов'язаний консультувати заявника, до якого суду йому звернутися по захист свого права. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню до суду з тотожними вимогами, однак заявник має усунути допущену помилку і звернутися до суду за підсудністю.
Якщо заявник не погоджується з мотивацією ухвали про повернення заяви, керуючись положеннями п. З ч. 1 ст. 293 ЦПК України, він вправі оскаржити її в апеляційному порядку, оскільки така ухвала перешкоджає здійсненню його права на судовий захист.
Порушення правил про підсудність може відбутися з вини суду. У такому разі суддя має можливість виправити допущену помилку, якщо це з'ясувалося після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду. Керуючись ч. 2 ст. 116 ЦПК України, суддя передає справу на розгляд іншому суду з урахуванням правил про підсудність.
Якщо суд, допустивши помилку у встановленні підсудності, розпочав розгляд справи, закон не уповноважує судді усувати цю помилку і передава
ти справу іншому суду за підсудністю. Така позиція законодавця є виправданою. Адже розгляд справ відбувається відповідно до норм процесуального та матеріального права. На законність й обгрунтованість рішення не має впливати місце розташування суду. Суддя в будь-якій справі зобов'язаний бути об'єктивним і неупередженим. Тому в апеляційній інстанції можуть скасувати судове рішення лише у разі, якш;о справу розглянено з порушенням правил виключної підсудності (ст. 311 ЦПК України).
У випадках, передбачених у ст. 116 ЦПК України України, суд, у провадженні якого знаходиться справа, передає її до іншого суду, навіть, якщо при поданні позову дотримано правила про підсудність.
Передача справи в інший суд можлива, якщо відповідач, місце проживання якого раніше не було відоме, подав клопотання про передачу справи за місцем його проживання або місцем знаходження і це клопотання за- довільнив суд. Аналогічне клопотання можуть подати сторони в разі зміни місця свого проживання.
До суду, що найбільше наближений територіально, передають справу, якщо після задоволення відводів і самовідводів неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи або якщо ліквідовано суд, який розглядав цю справу.
Передачу справи в інший суд із перечислених підстав здійснюють за ухвалою суду після закінчення строку на її оскарження. Якщо на відповідну ухвалу подано скаргу, справу передають в інший суд за умови залишення цієї скарги без задоволення.
Щоб не допустити безпідставної тяганини під час розгляду цивільних справ з боку судів, зволікань і затягування строків судового захисту, законодавець забороняє спори про підсудність між судами (ст. 17 ЦПК України). Якщо справу передано у встановленому порядку від одного суду до іншого в межах України на підставі положень ст. 116 ЦПК України, суд, до якого цю справу передано, повинен прийняти її і розглянути по суті. Суд, якому надійшла справа з повторним порушенням правила про підсудність, може повідомити про помилку вищестоящий суд у формі постановлення окремої ухвали або доповідної записки.
Завдання для самоконтролю
1. У чому відмінність між інститутами підсудності, підвідомчості та юрисдикції в цивільному процесі?
2. Яких принципів дотримується законодавець, встановлюючи територіальну підсудність?
3. Чи можна застосувати правило договірної територіальної підсудності у справі, в якій має місце активна співучасть?
4. Який порядок оскарження ухвал про передачу справи в інший суд на підставі ст. 116 ЦПК України?
РОЗДІЛ 11
fftOBi вітрати
11,1. Поняття та види судових витрат
Закон покладає на сторони і третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, обов'язок по сплаті судових витрат. Це витрати, пов'язані із провадженням у конкретній справі.
Судові витрати - це фактичні грошові витрат.и, які несуть особи, які беруть участь у справі, та інші учасники процесу у зв'язку зі зверненням до суду та розглядом справи в суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України, судові витрати можуть бути двох видів:
- судовий збір;
- витрати, пов'язані з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлює закон. Сьогодні відповідного закону ще не прийнято, тому згідно з п. 5 Перехідних положень ЦПК України, суди України керуються правилами Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Судовий збір (державне мито) буває двох видів: простий або пропорційний. Простий судовий збір оплачують у фіксованих грошових сумах. Наприклад, під час подання позовної заяви про розірвання шлюбу сплачується судовий збір розміром 0,5 неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а при повторному зверненні із тим же предметом вимоги, позивач зобов'язаний сплатити 1 неоподаткований мінімум доходів громадян.
Розмір пропорційного судового збору залежить від ціни позову. Наприклад, позивач, подаючи позовну заяву про захист своїх прав на зе
мельну частку (пай), сплачує 0,1% від ціни позову. Правила визначення ціни позову передбачені у ст. 80 ЦПК України. Правильне визначення ціни позову сприяє сплаті розміру судового збору у повному обсязі, що сприяє розгляду справи по суті.
У позовах про стягнення грошових коштів ціною позову є сума, що стягується. Якщо цю суму коштів зазначено в іноземній валюті, її встановлюють у національній валюті (гривнях) за курсом Національного Банку на час звернення з позовом до суду.
Позови, предметом яких є визнання права власності на майно або його витребування, ціною позову є вартість цього майна. При цьому за основу вартості береться ринкова ціна, а не нормативна. Позивач зобов'язаний обґрунтувати вартість майна, що є предметом спору. Це правило поширюється також на позови про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності. Якщо предметом спору є нерухоме майно, що належить на праві власності юридичній особі, ціна позову повинна бути не нижча балансової вартості об'єкту нерухомості.
У позовах про стягнення аліментів ціна позову визначається сукупністю усіх виплат, але сума стягнень повинна бути не більше як за шість місяців. Попри те, що позивач у таких позовах звільняється від сплати судового збору, ціну позову потрібно визначити тому, що суд розподіляє судові витрати між стропами, ухвалюючи рішення у справі.
Для позовів про строкові або безстрокові платежі і видачі встановлюють ціну позову, яку визначають сукупністю всіх платежів або видач, але не більше, ніж за три роки.
Якщо предметом спору є зменшення, збільшення чи припинення платежів або видач, ціну позову визначають сумою, на яку зменшується або збільшується відповідний платіж, або сукупністю видач, що залишилися, але не більше, як за один рік.
У позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла ціна позову становить сукупність платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишився до кінця дії договору, але не більше, як за три роки.
Якщо предметом позову є кілька вимог, і ціну позову для кол<ної з них визначають за іншими правилами, ціна позову становитиме суму усіх цих вимог.
Піну позову встановлюють лише щодо майнових вимог, тобто тих, які мають грошову оцінку. В окремих випадках позовні вимоги можуть бути оцінені у грошах, але ввжаються немайновими. Наприклад, не належать до майнових вимог позови про відшкодування моральної шкоди.
Позивач управі змінювати ціну позову впородовж розгляду справи по суті. Це має важливе практичне значення для позивача. Наприклад, подаючи віндикаційний позов, заявник розраховує повернути своє майно і тому
не приділяє значної уваги визначенню його вартості, але якщо у процесі розгляду справи з'ясується, що це майно не збереглося, тоді позивач буде вимагати відшкодування втраченої речі в грошовому еквіваленті і наполягатиме на максимально високій ціні позову. За зменшення позивачем позовних вимог сплачений судовий збір не повертається. За збільшення ціни позову судовий збір доплачують пропорційно до збільшеної суми позову.
Законодавець вимагає визначати ціну позову в позовній заяві (ст. 119 ЦПК України). Позивач при цьому мотивує свою оцінку. Якщо ціна позову, на думку суду, невмотивована, тобто суттєво не відповідає його реальній вартості, або якщо на момент пред'явлення позову дійсну вартість встановити неможливо, суд попередньо сам визначає ціну позову із наступним стягненням додаткових коштів чи поверненням зайвих. Зазначимо, що розбіжність між заявленою ціною і фактичною (ринковою), має бути суттєвою.
Якщо суд у процесі прийняття позовної заяви дійшов висновку, що ціну позову суттєво занижено, і це є причиною недоплати судового збору, суддя, керуючись положеннями ч. 1 ст. 121 ЦПК України, постановляє ухвалу про залишення заяви без руху і надає позивачеві строк для усунення недоліків. Така ухвала не підлягає апеляційному оскарженню.
Окремо від рішення суду можна оскаржувати ухвалу суду першої інстанції про визначення розміру судових витрат (п. 9 ч. 1 ст. 293 ЦПК України). Із цього положення можна зробити висновок, що таку ухвалу має постановляти суд самостійно від ухвали про залишення позовної заяви без руху. Оскільки одна підстава підлягає оскарженню, а інша - ні, недопустимо, щоб їх об'єднували в одній ухвалі. Оскільки законодавець не регулює цього питання, припускаємо, що в цій ситуації суддя має відкрити провадження у справі і відразу ж наступною ухвалою вирішити питання про визначення розміру судового збору, встановивши час для його сплати.
Якщо на момент пред'явлення позову встановити ціну позову неможливо, позивач має обґрунтувати причини невизначення ціни позову і паралельно з поданням заяви просити суд встановити вартість позовних вимог. Відсутність клопотання про визначення ціни позову дає суду підставу залишити заяву без руху.
Надлишок судового збору повертають позивачеві відповідно до завищеної ціни позову.
11.2. Судовий збір
Судовий збір - це грошова сума вс?пановленого законом розміру, яку сплачують особи, що звертаються до суду зі заявами, за провадження судом у їхніх інтересах визначених процесуальних дій.
Судовий збір сплачує особа, яка звертається до суду. Розмір судового збору визначено в законі з урахуванням предмету позову. Умови сплати є однакові для всіх. Перелік осіб, які звільняються від сплати судового збору, визначено в законі.
Судовий збір виконує кілька функцій:
- стимулювальну - сторона, яка несе витрати, сплачуючи судовий збір, переконана в доцільності свого звернення. Це сприяє заявленню обґрунтованих вимог та клопотань;
- дисциплінарну - якщо рішення у справі буде прийнято на користь позивача, суд на його прохання покладав на відповідача обов'язок відшкодувати усі судові витрати. Тому відносно високі ставки, зокрема судового збору, мають стимулювати відповідача до добровільної домовленості в позасудовому порядку;
- компенсаційну - часткова компенсація державних витрат на утримання судів. Однак це не означає, що фінансування судів залежить від розміру судового збору. Суди, як державні органи, перебувають виключно на державному утриманні.
Суд має право відстрочити або розстрочити, а також зменшити або звільнити від сплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення осіб, які не взмозі оплатити їх у повному обсязі (ст. 82 ЦПК України).
Фактична підстава для відстрочення або розстрочення є майновий стан сторони. Суд вирішує такі питання в кожному конкретному випадку на свій розсуд. Правом на відстрочення чи розстрочення, а також зменшення або звільнення від сплати судових витрат можуть скористатися усі, хто звертається до суду з вимогою захистити свої права та інтереси. Наприклад, це може бути відповідач при зверненні з зустрічним позовом чи третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Прохання може висловити і фізична особа, і юридична.
Якщо у встановлений судом строк судові витрати не буде оплачено, заява, відповідно до ст. 207 ЦПК України, залишається без розгляду, або витрати стягують за судовим рішенням у справі, коли оплату судових витрат відстрочено або розстрочено до ухвалення цього рішення.
До набуття чинності закону, що регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір за звернення до суду сплачують у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита.
Відповідно до ст. 6 Декрету КМУ «Про державне мито», державне мито сплачують за місцем розгляду та оформлення документів і зараховують до бюджетів місцевого самоврядування.
За подання окремих заяв, що не відносяться до позовних заяв, апеляційних і касаційних скарг судовий збір не сплачується. Наприклад, заява про скасування ухвали суду, про відмову від позову або визнання позову,
про відстрочення чи розстрочення виконання рішення, про забезпечення позову чи заміну одного способу забезпечення на інший.
Із зутрічних позовів та позовів третіх осіб судовий збір стягують на загальних підставах. У разі правонаступництва судовий збір сплачує правонаступник лише у разі, якщо його не сплатив попередник. За повторно подані заяви, які раніше залишено без розгляду, судовий збір сплачують на загальних підставах.
У разі роз'єднання судом декількох позовних вимог у самостійне провадження, судового збору, сплаченого за подання позову, не повертають, а перерахунку його розміру не проводять. У виділеній самостійно справі судового збору не сплачують.
Особи, яких звільняють від сплати судового збору, визначені у ст. 4 Декрету КМУ. До них належать позивачі за позовами про стягнення заробітної плати й іншими вимогами, що випливають із трудових відносин; позивачі за позовами, що випливають з авторського права; позивачі за позовами про стягнення аліментів тощо (всього 46 категорій). Перелік цих осіб не є вичерпним. Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ, місцеві ради можуть в окремих випадках встановлювати пільги зі сплати державного мита у частині, що зараховується в місцевий бюджет, а по коштах, що зараховуються в державний бюджет, такі пільги встановлює Міністерство фінансів України.
11.3. Витрати, що пов'язані з розглядом справи
До складу витрат, що пов'язані з розглядом справи, належать:
- витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи;
- витрати на правову допомогу;
- витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані з явкою до суду;
- витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;
- витрати, пов'язані з оглядом доказів за місцем їх перебування та вчиненням інших дій, важливих для розгляду справи.
1. Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - це витрати, пов'язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов'язані з виготовленням та видачею копій судових рішень (ст. 81 ЦПК України).
Залежно від категорії справи, розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення встановлює Кабінет Міністрів України
постановою «Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно- технічного забезпечення розгляду цивільних справ та їх розмірів».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 50 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |