І. В. Кочін, по. Черняков, П. І. Сидоренко, В. Є. Букін, О. М. Савчук, В. М. Скороход 8 страница

Головним завданням надання першої медичної допомоги є забез­печення нерухомості місця перелому, що зменшує біль і запобігає подальшому зсуву уламків. Це досягається накладенням на ушкод­жену частину тіла іммобілізувальної пов’язки, тобто пов’язки, що забезпечує нерухомість. Для цієї мети використовують готові стан­дартні шини, однак при наданні першої медичної допомоги в ГІС їх може не бути. Тому необхідно уміти використати для іммобілізації підручний матеріал (ціпок, тростина, лижі, парасолька, дошка, фанера, лінійка, пучки лозин, очерету, соломи тощо).

Обов’язковим правилом при накладанні шини є: забезпечення нерухомості принаймні двох суглобів, одного вище від місця перело­му, другого — нижче від місця перелому, а при переломі великих кісток — навіть трьох. Наприклад, при переломі стегна потрібно фіксу­

вати кульшовий, колінний і надп’ястково-гомілковий суглоби, при переломі плеча — плечовий, ліктьовий і променево-зап’ястковий.

Якщо важко визначити, чи є перелом, — краще накласти шину.

При відкритому переломі кінцівки варто розрізати штанину чи рукав по швах, зупинити кровотечу, накласти на рану пов’язку і по­чати накладення шини.

При закритому переломі шини накладають поверх одягу.

Для накладення шинної пов’язки на стегно необхідно мати при­наймні дві великі шипи. Одну з них накладають па зовнішню поверх­ню ушкодженої кінцівки. Шина повинна бути такої довжини, щоб один її кінець розташовувався під пахвою, а інший дещо виступав за стопу. Другу шину накладають па внутрішню поверхню ноги. Одним кінцем шину укладають від промежини, інший повинен виступати за край стопи (підошви). Потім шини примотують до стегна і гомілки. Після цього широким бинтом, ременем, рушником (можна зшити по довжині два рушники) верхню частину зовнішньої шини прибинто­вують до тулуба. Щоб шина не давила на тканини і не заподію­вала болю, у пахвинній ділянці промежини між кінцем шипи і тілом роблять прокладки з товстого шару вати. Ватою обкладають також кісткові виступи колінного і надп’ятково-гомілкового суглобів (мат. 21).

При переломі гомілки можуть бути зламані одна чи дві кістки. Порядок і принципи надання першої медичної допомоги такі самі, як при переломі стегна (мал. 22).

Іммобілізацію перелому плеча найзручніше зробити за допомо­гою сходової шини (мал. 23).

За відсутності сходової шини варто використовувати підручні матеріали (мал. 24).

Ушкоджене плече разом із шинами необхідно прибинтувати до тулуба.

При переломі передпліччя діють так, як показано на мал. 25.

Для фіксації перелому кисті і пальців досить шматка фанери чи картону завдовжки 25—30 см. На долоню кладуть щільний валик з вати, який потерпілий ніби охоплює пальцями. Шипу прибинтову­ють до кисті і передпліччя з боку долоні. Вона має доходити до ліктьо­вого згину.

При переломі ключиці потерпілий відчуває біль при спробі руха­тись у плечовому суглобі. Часто помітно, що кінці зламаної ключиці ніби піднімають шкіру зсередини. Найпростіший спосіб надання пер­шої допомоги — підвішування руки на косинку. Потім можна зшити

Мал. 21. Іммобілізація перелому за допомогою дощечок

Мал. 22. Іммобілізація перелому гомілки Мал. 23. Шунтування при переломі плеча-^-

Мал. 24. Іммобілізація перелому плеча Мал. 25. Іммобілізація з використанням підручних матеріалів перелому передпліччя

відбутися додатковий зсув хребців і ушкодження спинного мозку з подальшими паралічами. При підозрі на перелом хребта варто уни­кати зайвих поворотів і перекладань потерпілого. Найдосконалішою є іммобілізація за допомогою дощок (мал. 28).

Якщо ж здійснити її не можна, потерпілого евакуюють у поло­женні лежачи на спині на ношах, на яких обов’язково повинно бути тверде покриття з дощок, фанери і т. ін. Якщо таке покриття зробити нема з чого, потерпілого кладуть на ноші на живіт. При відкритих переломах хребта потерпілих транспортують лише на животі.

Частими видами ушкоджень є вивихи суглобів. При наданні пер­шої допомоги не слід намагатися вправити вивих, оскільки правиль­но це може зробити тільки медичний працівник, який знає спе­ціальні способи вправляння. Потрібно накласти пов’язку, що забез­печує нерухомість суглоба, і направити потерпілого до лікувального закладу.

Перша медична допомога при забитті, контузіях і синдромі тривалого здавлювання

Дуже частим видом травм є забиття. Вони виникають при падінні чи ударі тупими предметами. Порушення цілості шкіри при цьому може не бути. Через деякий час забите місце припухає і під шкірою утворюються окремі скупчення крові (гематоми), що проявляються у вигляді синців.

Доторкування до забитого місця завжди болісне. Іноді припух­лість, особливо при забитті голови, збільшується на очах.

Перша медична допомога поєднує застосування холоду і накла­дення тугої пов’язки. На забите місце кладуть гумовий пузир (пласт­масовий мішок) з льодом, снігом чи холодною водою. Якщо пузира чи мішка немає, шматки льоду чи снігу можна загорнути в клейонку чи рушник. Застосувавши холод протягом 10—15 хв, забите місце туго забинтовують з метою обмежити поширення крововиливу. Поверх пов’язки можна знову покласти пузир з льодом і тримати 1— 1,5 год.

Особливо небезпечні забиття голови. Потерпілий може знепри­томніти, що свідчить про струс мозку. Втрата свідомості може бути короткочасною, але може тривати кілька годин і навіть діб. Якщо втрата свідомості була й короткочасною, потерпілому до огляду ліка­рем не дозволяється сідати і тим більше вставати.

При втраті свідомості може розпочатися блювання. Для того щоб блювотні маси не потрапили в дихальні шляхи і потерпілий не за-

дихнувся, потрібно повернути його голову набік і пальцем, обмота­ним рушником чи шматком марлі, звільнити порожнину рота від блювотних мас. При тривалому здавлюванні частин тіла може роз­винутися важкий стан, який має назву синдрому тривалого здавлю­вання.

Синдром тривалого здавлювання виникає внаслідок надход­ження в кров’яне русло продуктів розпаду тканин. Такого роду ушкодження частіше спостерігаються в містах при землетрусах унас­лідок обвалів будинків, споруд та ін. Частіше придавленими виявля­ються нижні кінцівки. Місце здавлювання визначається порушен­ням чутливості, набряком тканин, шкіра стає блискучою і блідою із синюшним відтінком, можуть з’явитися міхури із серозно-геморагіч- ним вмістом, м’язи ущільнені. За можливості слід забинтувати кін­цівку еластичним бинтом від периферії до центру й обов’язково іммобі­лізувати її. ҐІісля іммобілізації необхідно охолодити кінцівку льо­дом, снігом, холодною водою і терміново направити потерпілого до лікувального закладу.

При цьому синдромі відбувається велике підшкірне розміжчен- ня (роздроблення) і роздавлювання тканин, хоча шкіра залишається цілою і зовні неушкодженою. Унаслідок розпаду розміжчених тка­нин утворюється багато отруйних продуктів, які, всмоктуючись у кров, спричинюють отруєння організму. Доки кінцівки залишаються придавленими вагою, всмоктування цих продуктів утруднене. Але як тільки кінцівки будуть звільнені від здавлювання, усмоктування отруйних продуктів посилюється і стан постраждалого різко по­гіршується.

Тому негайно після звільнення потерпілого з-під завалу, щоб за- побігти усмоктуванню продуктів розпаду, на кінцівку вище від місця здавлювання потрібно накласти джгут. Крім того, навіть за відсут­ності перелому необхідно іммобілізувати кінцівку шляхом накладання шини і негайно направити потерпілого до лікувального закладу. Джгут не слід затягувати занадто туго, як це робиться для зупинення арте­ріальної кровотечі. Він не повинен порушувати припливу крові до кінцівок, а лише перешкоджати відтоку крові і тканинних рідин від периферії до центру.

При різного роду вибухах унаслідок сильного миттєвого удару повітряною хвилею може спостерігатися загальне ураження всього організму, що має назву контузія. Залежно від сили вибухової хвилі настає оглушення чи повна втрата свідомості, пізніше можливі втра­та слуху, заїкання, різні психічні розлади. Усіх контужених необхідно на ношах відправити до лікувального закладу.

Травматичний шок

При великих ушкодженнях — пораненнях, переломах — у потер­пілих нерідко настає занепад сил і пригнічення всіх життєво важли­вих функцій. Дихання ледь помітне, поверхневе, обличчя бліде, вкрите холодним потом, пульс частий, погано промацується. Потерпілий байдужий до навколишнього, незважаючи на сильну травму, не сто­гне, не скаржиться на біль, не просить про допомогу, хоча свідомість його збережена. Такий стан називають шоком. Шок виникає від пе­ренапруження нервової системи через сильний больовий подразник, крововтрату та з інших причин.

Потерпілі, що перебувають у стані шоку, потребують допомоги в першу чергу. Насамперед потрібно подбати про те, щоб усунути біль. Наприклад, при переломі вже одне накладення шини сприятливо впливає на загальний стан, усунення рухомості в ділянці перелому відразу зменшує біль. Якщо є можливість, потрібно ввести болезас­покійливі і серцеві засоби. Потерпілого потрібно зігріти, укрити ков­дрою, обкласти грілками, дати гарячого чаю, вина, у холодну пору року внести в тепле приміщення. Якщо у потерпілого в стані шоку не ушкоджені внутрішні органи, рекомендується дати пити воду, в

1 л якої розчинено 1 чайну ложку харчової соди і иівчайної ложки харчової солі. Такі потерпілі потребують термінової госпіталізації.

Перша медична допомога при опіках і обмороженнях

Опіки — це ушкодження, спричинені дією високої температури (полум’я, гаряча пара, окріп) чи їдких хімічних речовин (міцні кислоти й основи). Окреме місце займають променеві опіки.

Розрізняють опіки І ступеня, коли на обпеченому місці утворю­ються лише почервоніння; II ступеня, коли па місці опіку утворю­ються пухирі; III А і III Б ступеня, які характеризуються змертвін­ням шкіри на різну глибину, і IV ступеня, коли уражені також при­леглі тканини — сухожилки, м’язи, кістки. Опіки понад одну третину поверхні тіла небезпечні для життя.

Надання першої медичної допомоги при опіках — це, насампе­ред, гасіння палаючого одягу. З цією метою потерпілого обливають водою, а якщо немає води, — накривають ковдрою, одягом або будь- якою тканиною, щоб припинити надходження кисню. Потім звільня­ють обпечену частину тіла від одягу. Якщо потрібно, розрізають одяг, що пристав до тіла, але не здирають його, а обрізають навколо опіку й залишають на місці. Зрізати і зривати пухирі не варто. При вели­ких опіках найкраще після зняття одяїу загорнути потерпшого в чисте простирадло і, здійснивши усі протишокові заходи, направити до ліку­вального закладу.

При опіках окремих частин тіла шкіру навколо опіку потрібно протерти спиртом, горілкою або одеколоном і накласти стерильну пов’язку. Змащувати опікову поверхню жиром чи якоюсь маззю не варто.

При обмежених опіках І ступеня на почервонілу шкіру можна накласти марлеву серветку, змочену спиртом. Печія спочатку трохи посилиться, але незабаром затихне.

Потерпілих з опіками II, III, IV ступеня госпіталізують до ліку­вального закладу.

При хіміуних опіках обпечену частину протягом 10—15 хв обли­вають холодною водою (найкраще сильним струменем води з водо­гінного крану). Після цього, якщо опік спричинений кислотою і під руками є сода, розводять і чайну ложку соди в 1 склянці води і, змочивши цим розчином марлеву серветку, прикладають до обпече­ної поверхні. Якщо опік спричинений основами, можна застосувати столовий оцет, розведений навпіл з водою.

При лікуванні хворих з опіками особливе значення має бороть­ба зі зневодненням організму. Таким хворим дають багато пити і со­льові розчини.

Обмороження виникає внаслідок виливу низьких температур. Роз­різняють чотири ступені обмороження. І ступінь — це збліднення постраждало! ділянки і втрата чутливості. Незабаром збліднення змі­нюється почервонінням і з’являється невелика набряклість і свербіж. Якщо на обмороженій ділянці утворяться пухирі, — це обмороження

II ступеня. При III і IV ступенях обмороження відбувається змерт­віння шкіри і глибокорозміщених тканин аж до кісток.

При зблідненні і втраті чутливості перша допомога полягає у розтиранні обмороженої ділянки, що потрібно робити в теплому при­міщенні за допомогою шматка вати чи м’якої тканини, змоченої спир­том чи горілкою. Розтирати снігом не рекомендується, оскільки тверді його частки ушкоджують шкіру, що може призвести до потрапляння мікробів і нагноєння.

У випадку обмороження пальців рук і ніг після короткочасного розтирання їх варто опустити в теплу воду і поступово додаючи до неї гарячу, довести до температури 37—38 °С, а потім знову розтира­ти ватою, шматком м’якої тканини чи рукою до появи нормального забарвлення. Після цього постраждалу ділянку змащують вазеліном або яким-небудь жиром і накладають стерильну пов’язку. Якщо на ураженій ділянці вже з’явилося почервоніння, а тим більше пухирі чи розвинулося змертвіння тканин, розтирання і відігрівання роби­ти не потрібно. Варто накласти стерильну пов’язку, напоїти потер­пілого гарячим чаєм, зігріти і направити до лікувального закладу. Як і при опіках, розкривати пухирі не слід.

Перша медична допомога при електротравмі. Методи штучного дихання і непрямого масажу серця

У разі дотику до неізольованих електричних дротів і несправних електроприладів людина може бути уражена електричним струмом. В ураженого може настати короткочасна чи тривала втрата свідо­мості, що супроводжується припиненням дихання і розладом серце­вої діяльності. У деяких випадках настає миттєва смерть.

Для надання першої медичної допомоги насамперед треба при­пинити подальшу дію струму (вимкнути рубильник), відкинути су­хим ціпком від потерпілого дріт чи відтягти від дроту його самого. Торкатися дроту біля потерпілого незахиіценими руками не можна. Якщо немає гумових рукавичок, особа, яка надає допомогу, повинна обмотати свої руки якою-небудь частиною одягу, сухою ганчіркою, якщо є можливість — надягти калоші, гумові чоботи чи стати на суху дошку. Відтягуючи потерпілого, потрібно брати його не за тіло, а за одяг.

Якщо потерпілий без свідомості, то допомогу йому потрібно на­давати, як при непритомності. На місця, де від зіткнення зі струмом утворилися опіки, накладають стерильну пов’язку. Якщо потерпілий не дихає, слід негайно розпочати штучне дихання. Попередньо необ­хідно за можливості забезпечити приплив потерпілому свіжого по­вітря: розстебнути комір, ремінь, інші частини одягу, що стискають тіло потерпілого. Указівним пальцем, обгорпеним хусткою чи мар­лею, очистити рот від слизу, піску, землі.

Найпростішим і ефектвним способом є штучне дихання спосо­бом з рота до рота. Голову потерпілого максимально закидають на­зад. Щоб утримати її в такому положенні, під лопатки підкладають що-небудь тверде. Утримуючи однією рукою голову потерпілого в закиненому положенні, іншою відтягують йому нижню щелепу до­низу так, щоб рот виявився напіввідкритим. Потім особа, яка надає

Мал. 29. Проведення штучного дихання способом з рота у рот

Мал. ЗО. Штучне дихання з рота у рот і непрямий масаж серця

допомогу, зробивши глибокий вдих, прикладає через хустку чи шматок марлі свій рот до рота потерпілого і видихає в нього повітря зі своїх ле­генів. Одночасно пальцями руки, що утримує голову, вона за­тискає потерпілому ніс. Грудна клітка потерпіло­го при цьому розши­рюється — відбувається вдих. Вдування повітря припиняють, грудна кліт­ка спадається, відбуваєть­ся видих. Потім проце­дуру повторюють. Повіт­ря варто вдихувати з частотою, яка відповідає частоті дихання здорової людини (мал. 29).

Вдихування повітря в легені потерпілого можна зробити і через спеціальну трубку — повітропровід (мал. ЗО).

Якщо щелепи потерпілого щільно стиснуті, а також при ураженні губ, язика, нижньої щелепи повітря в його легені потрібно вдихувати через ніс (спосіб з рота до носа). Для цього голову потерпілого од­нією рукою утримують у закиненому положенні, а іншою закрива­ють йому рот. Потім особа, яка надає допомогу, зробивши глибокий вдих, через хустку чи марлю охоплює своїми губами ніс потерпілого і вдихує в нього повітря. Як тільки грудна клітка потерпілого розши­риться, особа, яка надає допомогу, віднімає свій рот від носа потер­пілого і руку від його рота — відбувається видих. Потім процедуру повторюють.

Поряд із припиненням дихання в потерпілого може припинити­ся діяльність серця. Це визначають за зникненням пульсу, розши­ренням зіниць, а також за відсутністю серцевого поштовху під час
вислуховування вухом, прикладеним до лівої половини грудної клітки в ділянці серця.

У цьому випадку одночасно зі штучним диханням роблять не­прямий масаж серця. Перед початком масажу серця рекомендується підняти ноги потерпілого вгору й утримувати їх в такому положенні протягом 5—15 с. Одночасно той, хто надає допомогу, завдає різкого удару тильним боком стиснутого кулака в нижню частину груднини потерпілого, що може відновити серцебиття. Якщо серцева діяльність не відновлюється, вдаються до непрямого масажу серця.

Якщо надають допомогу двоє, то один робить штучне дихання з рота до рога чи з рота до носа, другий же, ставши з лівого боку потерпілого, кладе долоню однієї руки на нижню третину його груд­нини, накладає другу руку на першу і коли в потерпілого настає вдих, основою долоні ритмічно робить 3—4 енергійні поштовхоподібні натиснення на груднину, після кожного поштовху швидко віднімає руку від грудної клітки. Якщо допомогу надає одна людина, то, зро­бивши 3—4 натиснення на груднину, вона перериває масаж і один раз удихає повітря в легені потерпілого через рот чи ніс, потім знову натискує на груднину і т. д. Частота натиснень на грудну клітку при­близно 60 за 1 хв. Дітям віком 10—12 років натиснення можна роби­ти однієї рукою з частотою 70—80 за 1 хв, дітям грудного віку — кінчиками двох пальців (частота натиснень 100—120 за 1 хв).

Допомогу при ураженні блискавкою надають гак само, як і при ураженні електрострумом. Поширена думка, що уражених електрич­ним струмом потрібно закопувати в землю — помилкова. Цього ро­бити не можна.

Перша медична допомога при втопленні

ГІри втопленні людина задихається, тому що її легені заповню­ються водою. Після витягнення утопленого з води очищують його рот від слизу, піску і мулу. Потім той, хто надає допомогу, стає на одне коліно, кладе потерпілого грудьми на інше своє коліно так, щоб голова звисала вниз, і ритмічно кілька разів надавлює йому на спину. Цим досягається часткове видалення води з легенів. На ці процеду­ри варто витратити якнайменше часу, а потім розпочати штучне ди­хання, а за необхідності — непрямий масаж серця.

Утоплення є найважчим видом ураження людей при повенях. Причинами змін, що відбуваються в організмі людини, можуть бути:

— потрапляння води в дихальні шляхи при збереженні само­стійного дихання;

— порушення потрапляння повітря в легені внаслідок спазму голосової щілини;

— зупинення серця внаслідок психічного (страх) чи рефлектор­ного (удар об воду, холодовий шок) впливу.

Причинами утоплення можуть бути: дійсне (вологе) утеплення, асфіктичний тип утоплення і синкопальне утоплення.

Дійсне утоплення становить 70—80 % усіх випадків утеплень. При цьому легені потерпілого заповнюються водою, що повністю припи­няє газообмін.

Асфіктичний тип утоплення зустрічається в 10—15 % випадків і спричинюється різкими порушеннями діяльності центральної нерво­вої системи під впливом алкоголю, раптового захворювання (інфаркт міокарда, гостре порушення мозкового кровообігу і т. ін.) чи травмами (перелом шийного відділу хребта під час пірнання тощо). У цьому випадку спочатку виникає спазм голосової щілини, внаслідок чого вода спочатку потрапляє в шлунок, а не в легені. У легенях різко підви­щується негативний тиск і з’являється стійка пухка піна. Потім голо­сова щілина розкривається і вода заповнює легені. Синюшність шкіри і слизових оболонок менш виражена, ніж при дійсному утепленні.

При синкопальному типі утоплення в потерпілого відсутнє ди­хання і серцебиття, немає виділення піни і рідини з дихальних шляхів, шкіра бліда («білі» утопленики).

Тип утоплення може бути визначений тільки медичним праців­ником та й то не завжди. Той, хто надає невідкладну допомогу, у всіх випадках повинен діяти якомога швидше. Витягши потерпілого з води, необхідно звільнити верхні дихальні шляхи від сторонніх пред­метів. Для цього слід швидко оглянути ротову порожнину, витягти знімні протези, якщо вони є, вказівним пальцем, обгорнутим марле­вою серветкою, очистити рот від блювотних мас, слизу, піску та ін. Потім особа, яка надає допомогу, вкладає потерпілого на стегно своєї зігнутої в коліні ноги животом донизу, одночасно натискає на спину. Після часткового видалення води з легенів терміново розпочинають штучне дихання, а якщо потрібно, то і непрямий масаж серця.

Правила перенесення й евакуації потерпілих

Головна мета перенесення й евакуації потерпілих — швидке ви­далення з осередку ураження та доставлеппя до місця надання ме­дичної допомоги і лікування. Від цього багато в чому залежатиме успіх лікування і його результат.

8 -5-2101

Мал. 31. Перенесення Мал. 32. Перенесення

без лямок (перший спосіб) без лямок (третій спосіб)

Найкращим способом є перенесення потерпілих у положенні лежачи на носилках, а за їх відсутності — за допомогою лямок.

Однак ноші і лямки не входять до комплекту оснащення медич­них і рятувальних формувань, тому їхнє використання в осередку НС населенням навряд чи буде можливим.

Є способи перенесення потерпілих на руках одним чи двома но­сіями.

Перенесення на руках одним носієм

Перший спосіб. Носій садовить потерпілого на підвищене місце, повертається до нього спиною, встає між його ніг і спирається на одне коліно. Потерпілий обхоплює носія за плечі і тримається за його пояс; носій бере потерпілого обома руками під стегна і встає (мал. 31).

Другий спосіб. Опустившись на одне коліно збоку від потерпіло­го, носій бере його однією рукою під спину, іншою — під сідниці, а потерпілий охоплює носія за плечі. Після цього носій піднімається.

Третій спосіб. На порівняно великі відстані зручніше носити ура­женого на плечі (мал. 32).

Перенесення потерпілого на руках двома носіями

Перший спосіб. Носії з’єднують руки так, щоб утворити «сидін­ня» («замок»). Це можна зробити, з’єднавши дві руки (одну руку

Мал. 33. «Замок» з рук (а, б, в)

Мал. 34. Перенесення на замку з рук

одного носія й одну руку іншого), три руки (дві руки одного носія й одну руку іншого) і чотири руки (мал. 33).

У першому випадку носії, ма­ючи по одній вільній руці, можуть підтримувати ними потер ілого. У другому випадку потерпілого може підтримувати рукою один із _в носіїв. У третьому випадку потер­

пілий сам обхоплює носіїв рука­ми за плечі. Потерпілого садовлять на «сидіння» (мал. 34).

Другий спосіб. Один з носіїв підходить до потерпілого позаду і підхоплює його під пахви зігнутими в ліктях руками, інший стає між ніг потерпілого СІІИПОЮ до нього, обхоплюючи руками його гомілки.

Перший носій не повинен з’єдну­вати свої руки на грудях потерпі­лого, щоб не утруднювати йому ди­хання (мал. 35).

Третій спосіб. Носії, підійшов­ши до потерпілого, стають удвох з одного (здорового) його боку і опускаються на одне коліно. Носій, який стоїть біля голови потерпілого, одну руку підкладає йому під спину, іншу — під по­перек. Інший носій, який стоїть біля ніг потерпіло­го, підводить одну руку під його сідниці, іншу — під го­мілки. Обидва носії стають на ноги, піднімають потер­пілого. Такий спосіб при­датний для перенесення на короткі відстані, а також для укладення потерпілих ^ _иа ноті, шматки брезенту

тощо. На невеликі відстані потерпілих можна переносити на одязі, шматку брезенту та ін. (мал. 36).

Вантаження потерпілих на ношах на всі види транспорт}' здійсню­ють так, щоб ноші встановлюватися в першу чергу на верхній ярус, а потім на нижній. На автомобільний транспорт ноші з потерпілими подають головним кінцем уперед. Головний кінець ноші повинен бути повернутий у бік кабіни і бути на 10—15 см вище від нижнього, щоб зменшити зсув потерпілого під час руху транспорту.

Важкопотерпілих з переломами кісток черепа, кінцівок, хребта, поранених у живіт необхідно укладати тільки в передніх секціях (ближче до кабіни) і не вище другого ярусу. Санітарна чи вантажна

автомашина повинна бути підготовлена до навантаження: задній бор г (двері) відкинутий (відкритий), ноші вийняті з кузова. Для осіб, які можуть сидіти, пристосовують сидіння. Формули для розрахунку потреби в евакотранспортних засобах наведено в додатку 4.

КЛІНІКА І НАДАННЯ НЕВІДКЛАДНО Ї МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ПРИ ОТРУЄННІ СИЛЬНОДІЮЧИМИ ОТРУЙНИМИ РЕЧОВИНАМИ

Основні принципи і методи лікування гострих отруєнь сильнодіючими отруйними речовинами

Незважаючи на велику кількість отруйних речовин і різноманіт­ну клінічну картину отруєнь, можна намітити загальні принципи, за якими повинно проводитися лікування. Знання їх дає змогу застосо­вувати більш раціональні й ефективні методи лікування при різних отруєннях і, що особливо важливо, в тих випадках, коли отрута не­відома (додаток 5).

Загальні принципи лікування гострих отруєнь поєднують етіо­логічну, патогенетичну і симптоматичну терапію.

Відповідно до цього розподілу (багато в чому умовного) лікуван­ня отруєнь має такі цілі:

1. Виведення отрути і продуктів її перетворення з організму:

а) видалення отрути, що не всмокталась;

б) видалення отрути, що всмокталась.

2.Знезаражування отрути в організмі за допомогою специфічних медикаментозних засобів (антидотна терапія).

3. Усунення окремих патологічних явищ, спричинених дією от­рути:

а) відновлення і підтримання життєво важливих функцій орга­нізму (серцево-судинної, дихальної й іншої систем);

б) відновлення і підтримання сталості внутрішнього середовища організму: водно-сольового, вітамінного, гормонального балансу, кис­лотно-лужної рівноваги;

в) запобігання ураженню окремих систем і лікування їх;

г) усунення патологічних синдромів, спричинених отрутою (су­доми, психомоторні порушення, біль тощо).

Отруєння СДОР можуть відбуватися:

— при вдиханні отруйної пари, газів, пилу, туману;

— при потраплянні СДОР через рот у травний тракт;

— при потраплянні краплинно-рідинних СДОР на шкіру і сли­зові оболонки.

При потраплянні СДОР через органи дихання перш за все потрібно здійснити такі заходи:

— надягти на потерпілого протигаз і винести з осередку хімічного ураження;

— звільнити потерпілого від одягу, що стискує тіло;

— при одночасному потраплянні отрути на шкіру змити її вели­кою кількістю води;

— при явищах подразнення слизових оболонок очей промити очі водою чи 2 % розчином натрію гідрокарбонату, за наявності надягти світлозахисні окуляри.

При потраплянні СДОР через рот щонайперше необхідно вида­лити отруту зі травого тракту шляхом промивання шлунка за допо­могою зонда чи беззондовим способом і викликати блювання.

Шлунок слід промити 8—10 л води і більше, аж до появи чис­тих промивних вод і зникнення запаху отрути. Промивання шлунка особливо ефективне, якщо проводити його невдовзі після отруєн­ня, однак у випадку, коли отруєння відбулось отрутами, що виді­ляються через слизову оболонку шлунка (морфін, метиловий спирт), доцільне повторне промивання й пізніше (через 12—24 год і більше).

Дата добавления: 2015-09-29