На межі
Оксана з невимовною тугою дивилася на букет гладіолусів, який стояв на столі. На одному стеблі квіти вгорі полум’яніли, а
внизу - помирали, згортаючи червоні пелюстки. «І в мене так, - думала Оксана. - Щось відмирає, а щось із глибини душі рветься до сонця, борсається, протестує». Тремтяча рука звично намацала склянку з горілкою, трохи потримала, вагаючись, і швидко піднесла до губ. За вікном сумно шуміли обірвані вишні. Жінка мерщій побігла в кукурудзу - ховати свої безвихідь і безвольність...
Оксана любила людей і життя, хоч внутрішня скутість заважала їй розкрити себе справжню. Вона прагнула водити гаївки, але ніколи не ставала в коло - боялася здатися журавлем із підбитим крилом. «Спле- чена», - казали
про дівчину люди, шкодуючи її. Вона рідко ходила на музики, і завжди стояла десь у куточку, прикриваючи довгим кінцем хустки скалічене плече. Хлопці якщо й запрошували її до танцю, то лише з жалощів. Щирих подруг Оксана не мала, свій біль тамувала в собі... Тільки коли була сама вдома, розплітала розкішне волосся, що важкими хвилями вкривало спину. Сяючі очі зазирали до дзеркала - звідти на неї дивилася чарівна дівчина з лагідною усмішкою і терпким смутком, який проступав у синяві очей. «Гарна я! Гарна! І матиму гарну долю», - думала тоді Оксана, випростувалася, заплітала косу і була, як усі, - молода і красива.
І доля таки знайшла її! Високий і стрункий Богдан не помічав її вади, не слухав людей. Бачив лише віддані очі, чув тихий голос і намагався ласкою та добрим словом розігнати затаєний сум. Для Оксани мовби небо відкрилося. У господі в них було, наче у раю. Хата стояла закосичена дивними квітами. Ось уже й синочок знайшовся... І всюди Оксана встигала - робота у руках їй аж горіла.
На весілля до сусідів зібралися ще звечора. Оксана випрасувала чоловікові сорочку, а собі - плаття. Вранці обоє святково вдяглися. Вона закрутила свою чудову косу пишним кошиком і не ховала її під хустку - вірила, що Богданові
так до вподоби.
Прийшли веселі, зичили молодим добра, перегукувалися зі знайомими - як звикле на весіллі. Заграли музики. Оксана чекала, що чоловік поведе її до танцю - він у неї такий гарний, і сорочка дуже йому пасує! Вже й руку зібралася простягнути, аж... Богдан відірвався від неї, подався до гурту дівчат і першим вивів у коло Наталю - струнку, як тополька, певну своєї вроди. Вони так чудово танцювали, що ніхто з гостей навіть не наважився до них приєднатися.
Богдан забув про Оксану, забув, де він. Дівчина, мов лоза, обвила його плече. Танцювали, наче зачаровані... Вже й молодиці
переглядатися почали, а музики все затягували танець. Богдан невідривно дивився на Наталю, ніби вперше бачив таке диво...
Оксана стояла ні в сих ні в тих. Важка коса тиснула на голову, руки шукали опори. Враз наринув на неї давній дівочий біль, що втілився в одному жалкому слові - сплечена. Вона відступила вбік, не знайшла сили посміхнутися і забрати свого чоловіка від тієї молодої досконалості. Присоромлена, помчала тоненькою стежинкою додому. Впала на ліжко і зайшлася ревним плачем. Біль краяв груди. Оксана крадькома дивилася у вікно: чи не доганяє її Богдан?.. За вікном цвіли її квіти... Біль не
вщухав... Оксана мовчки підійшла до креденса і з карафки налила склянку горілки. Пила маленькими ковтками, ніби цідила своє горе, що нагнало її в мить чужої радості.
З того часу не вірила чоловікові, стала замкнутою і сукала думки, як нитку на веретено: «Я йому не пара, то навіщо тримаю його біля себе... А синочок же як?..» Все переплуталося їй в голові. Єдине, що рятувало - чарка, яка застеляла світ сивим маревом, притупляла біль. Оксана не дорікала чоловікові, не чула його пояснень і запевнень, що любить її, що синочок у них росте, що квіти в’януть під вікном без її
турботливих рук. Ховалася в кукурудзі, пила, і пилок з волоті золотив її прегарні коси, які спадали на плечі. Повні смутку очі дивилися в літнє небо. Цього разу хміль не
брав її. Враз до зболеної свідомості долинули чарівні слова...
На межі, понуривши голову, сидів Богдан і вкотре освідчувався їй у коханні:
- Оксанко, я тебе і тільки тебе люблю! Повертайся до нас, ми тебе чекаємо...
- Мамо, - плакав Михасик, - де ти, мамо?
Оксана стрепенулася і
простягнула руки назустріч своїм найріднішим.
Повернення
Леся, долаючи дрімоту, час від часу поглядала на дорогу. На долині сірим кожухом клубочився туман. Водій зосереджено вивчав маршрут. У задимлені вікна зазирав рожевий світанок. Різкий підстриб автобуса остаточно розбудив її. Митниця позаду. І це вже рідні кучеряві дороги, яких ні з чим не сплутаєш. Сонно посапували стомлені пасажири. Лесина сусідка Наталя клювала носом мало не у вікно. В салоні пахло мандаринами і кавою. Ось заблимав телевізор,
передаючи ранкові новини краю. Леся спрагло слухала перші вісточки з рідної землі. Гарна ведуча повідомляла про розбійницький напад, про відкриття медичного центру, про покращення життя, про мажорні і мінорні настрої українців, про зниження рівня безробіття. Ого, як оптимістично! А чому тоді їх тут у автобусі повно - заробітчан, які повертаються до рідних домівок? Дехто
назовсім, а більшість - лиш на трошки, щоб потім знову виконувати накази італійських сеньйор і сеньйорів...
Якийсь імпозантний пан розповідав про побудову міста
його мрії, де так добре живеться йому і його родині. І де такий рай? Прислухалася, придивилася. Дуже знайома посмішка - десь вона її вже зустрічала. Ой! Підскочила і впилася очима в екран.
Її студентська весна. Дерева у парку плакали радісними слізьми, народжуючи перші зелені листочки. Вечори терпко пахли квітами. Верби опускали м’яке віття, приховуючи таємниці закоханих. Після лекцій, коли сонце йшло на спочинок, Леся поквапцем бігла в парк, де її чекав Арсен. Вони шукали вільну лавку, яка тимчасово була їхньою, нікого не бачили і не чули. Як це давно було!.. Арсен приносив їй квіти. Найчастіше тюльпани.
Коли вдихала їхній густий запах, на щоках залишався темний слід від пилку.
- Дивись, як вони тебе зацілували!
- сміявся хлопець і ніжно збирав губами той пилок.
Леся вчилася на лікаря. Хотіла тамувати біль і бачити радість в очах своїх пацієнтів. Арсен мріяв будувати нові міста.
- Лесю, це буде наше місто. Ми будемо у ньому жити. Ти народиш мені синів і будеш королевою.
- Але ж королеви нічого не роблять, а я хочу працювати. То як?
- Я побудую для тебе великий медичний центр і там буде твоє
королівство.
- А ти ходитимеш з пузатим портфелем своїх проектів і я тебе рідко бачитиму?
- Ні, я хочу весь час бути з тобою поряд, - смуток уже блукав по його губах, але вона не помічала цього.
Мрії, мрії - замки на піску! Вони зруйнувалися одного теплого весняного вечора. Леся поверталася з чергування. День був не зовсім вдалим, і сон з ночі
- похмурим. Наснилося, наче на кафедрі замість професора Ярового лекцію читав Арсен. Вона хотіла щось йому заперечити, але він швидко вийшов з аудиторії. Вона бігла, бігла за ним і не наздогнала -
Арсен розчинився у натовпі...
Біля гуртожитку її перестріла гарно одягнута жінка.
- Ви Леся?
- Так? Ви мене знаєте? - усміхнулася довірливо.
- Авжеж, Арсен багато про вас розповідав.
- То ви?..
- Так, ви не помилилися - Арсенова мама, - у голосі жінки звучали зверхні колючі нотки. Вона весь час так дивилася на розгублену дівчину, ніби прискіпливо оцінювала її.
- Ви не випадково мене тут чекаєте... - тривожно здавило в грудях. - Щось із Арсеном?
- Ти вгадала, - перейшовши на ти, жінка нервувала. - Я довго тебе
не затримаю. Скажу, може й жорстоко, зате коротко. Арсен наш єдиний син. Ти ще знайдеш собі відповідну пару. Не псуй йому життя і кар’єру. Ми тобі не раді. Я все сказала.
Коротко і жорстоко. Жінка швидко пішла, залишивши по собі легкий аромат дорогих парфумів.
Тієї ночі Лесина подушка набухла від сліз. Вранці дівчина не пішла на пари. Бездумно дивилася на весну за вікном. Її ні для кого не було...
У парк прибігла задовго до зустрічі. А потім проводжала захід сонця. До гуртожитку поверталася поночі, ховаючи розпач, - Арсен не прийшов. З того часу він уникав її,
швиденько прошмигував повз, відводячи погляд.
Минали літа. Прилітали і відлітали ластівки. Золотилися дні і темніли ночі. У неї виросли чудові сини - але не Арсенові. Її палко любив чоловік, та їм не судилося довго бути разом. Вона мала легкі руки талановитого хірурга і їй посміхалися вдячні пацієнти. Та от уже рік, як Леся діагностує і лікує багату сеньйору Кяру. Чому так? Леся сама запитує і сама відповідає: немає, не сталося, не склалося... Багато причин, за якими стоїть багато подій.
Вона повертається додому. Мама чекає на операцію. У старшого сина, Сашка, народилася
донечка - її внучка. Ще всюди її треба, ще не забувають давні друзі... Вона рада за Арсена, що збудував місто своєї мрії, нехай навіть інша жінка живе у ньому. Така вона. Вигоріло. Поросло колючками. Ніколи не цікавилася ним, ніби його й не було в її житті. Не оглядалася назад...
Нарешті! Мамі полегшало, криза минула, і Леся вперше за багато днів могла відіспатися. Рідна домівка.
Ранкова тиша і знову весна за вікном. На столі стояли її улюблені тюльпани, які приніс син. Дрібненькі, не сортові, вони тулили одне до одного голівки і пахли гірко та незабутньо.
Тишу перекраяв телефонний дзвінок. Тривожно скочила: хто це досвітком? Узяла слухавку. І звідки цей Петро Зозуля знає, що я приїхала? І чого така загадкова зустріч? Відомо ж, де живу. Ще не звикла, що вдома, ще насолоджуюсь і тішу зболене серця, і хочу бути сама...
Трохи поніжилась і таки змусила себе встати. Любила гарно вдягатися, не акцентуючи свого віку: легке плаття, вишукані босоніжки, ніжний макіяж, волосся розкішне, як завжди. Крутнувшись перед дзеркалом, поставила собі високу оцінку.
Впевнено крокувала ранковим містом до парку, де на
студентській «стометрівці» чекав на неї Петро. З Петром вони колись були сусідами, разом вчилися, і він досі їй як брат і порадник. Але навіщо така таємничість?
Рідне місто для неї завжди було найкраще. Кожна стежка - це згадка, історія. Де б не була, поверталася сюди, до свого коріння, до мами. А ось її рідний парк. Плачуть постарілі верби, купаючи кучері в озері. Вдовж стежок постали нові лавки з химерно викрученими боками. Цвіте бузок. Малолюдно. Хіба кілька студентів тут - готуються до сесії й іскряться молодістю.
Величезний букет червоних тюльпанів здалеку впав в око. Та
Леся поглядом шукала Петра, то й не розгледіла того, хто ніс квіти. Хотіла обминути, але не вдалося: букет тицьнули червоними дзвонами просто їй в обличчя.
- Ти така ж гарна, як і в юності... Доброго ранку, Лесю! - голос виринув із забуття. Перед нею стояв імпозантний чоловік зі шпакуватим густим волоссям і знайомою посмішкою. Чоловік, якого вона нещодавно бачила в новинах. Інший, але він - Арсен. Зупинилась як укопана. Спазмувало горло. Втекли й сполошились усі думки, залишили її саму.
- Арсен? Арсен Борисович? Чи не ви - той Петрів сюрприз, задля якого мене витягнули з дому?
Він стояв, розгублений, і тримав іще вологі тюльпани.
- Це тобі, ти їх так любиш.
Леся сховала руки за спину. Давня образа штрикнула в серце, і вона, опанувавши себе, вмить стала суворим діагностом.
- Дякую. З певного часу мої уподобання змінилися, і я не схильна до таких пишнот. Від цього букету буде багато темного пилку - не відмиєшся. І він надто важкий - не втримаю.
До неї поволі поверталася рівновага. «Я - наче та далека Леся. Образи допекли чи просто душа роз’ятрена?» - майнула самотня думка, а вголос мовила:
- Відрядження?
- Так.
- Значить, у рідне місто навідався... А як же місто, де ти такий щасливий і до якого колись наївній дівчинці не знайшлося квитка? - не втрималася, кольнула. - Що освіжило пам’ять? Знайомі місця? Чи, може, у дружини розмір ХХХЬ, то шукаєш менших?
- Лесю, ти така колюча! Я пам’ятав тебе завжди... і любив...
- Колюча? Я хірург. Багато відрізала, щоб не пускати біль далі по тілу. І в себе теж. Після того, як ти зник, як викинув усі наші мрії, я довго ходила, мовби зранена птаха, лікуючи крила... Мене покохали щиро і віддано. На жаль, любов відлетіла. Там
десь... А знаєш, я віднайшла тебе у твоєму домі. Вгадаєш, як? Якось викликали до хворої. Потрібна була хірургічна консультація. Це була наша друга зустріч з твоєю мамою. На комоді стояло твоє велике весільне фото, - Леся, сівши, відкинулася на лавці і знизу дивилася на Арсена, який ще стояв з букетом, гарний, модно вдягнений, ситість в очах - але зів’ялий. - Хто твоя дружина? - сипала черговими фразами.
- Юрист, але керує модним салоном - це їй більше подобається.
- Виходить, і для неї ти не збудував королівства.
- Виходить...
- А я люблю свою професію і
працюю на двох посадах: лікаря і прибиральниці. Мітла і скальпель - дивно, правда? Зате зарплатня більша. Зараз у мене народилася внучка. У тебе онуки є?
Він зиркав на Лесю і, як перед важким екзаменом, не міг зібрати думок. Не хотів скаржитися чи когось звинувачувати. Він мав усе, лише не мав того
вогню, який дає тепло, до якого хочеться вертатись, аби відігріти захололу душу.
- Прости мені! - бухнув тим великим букетом просто під ноги.
Червоні тюльпани віялом впали додолу і ображено настовбурчили пелюстки, задивившись на двох літніх людей, які не вберегли найсвітліше.
Зміст
Марія Матіос. УКРАЇНСЬКА ТЕРПЕЛИВИЦЯ: «Судіть мене люди - таким було моє життя» 5
Розділ І Ьш полотна
Білі полотна 9
Миколай 10
Різдво 12
Коляда 14
Страх 18
Обнови 20
Наука 21
Пригода | |
Витівка | |
Музики |
Осиний мед дикий 29 Білі полотна 31
Гусяче весілля 33
Пастушка 37
Блакитні зорі 41
Молода 45
Великодній кошик 50
Вдячність 51
Розділ II Червона нитка
Червона нитка 55 Крісло для королеви 56 Материнський біль 59
Надія 61
Червона нитка 65
Баба Рузя 67
Переселенці 71
Вишневий цвіт 73
Пороги долі 75
Празникова качка 78
Порозуміння 81
Інфекційна бочка 84
Черешні 88
Жменя сміху 90
Нічний спогад 94 Різдвяна ніч (феєрія) 97 Чорна Марина 102
Для неї 105
Коли розрадонька мовчить 109 Розпач 111
Чичулиха 114
Сестри 116
Цісарів сон 119
Михаськові параманчі 122
Кожухи 126
Колгосп 130
Плютоногий 134
Марта 138
Презент 142
Згуба 149
Орлиця 152
Розділ III Зож/ квіти
Божі квіти 160
Вчительський вихідний 163
День любові 165
Відлуння лісу 168
Петрусь 174
Стежки болю 177
Випадкова зустріч 179
Оселя душі 184
Юзя 188
Жінка-райдуга 192
Непрощене 195
Бунт у темпі presto 199
Випускний | |
Пізні айстри | |
Зимова сесія | |
Не здешняя |
Мамина 217
Пересторога 220
Чужі 223
Кучері-дзвоники 228
Реальність 234
Без розради 239
Коротке щастя 244
Гіркий рубіж 250
Діти війни 253
Сережки 257
Костогриз | |
Пророцтво | |
Очі ангела | |
Карби життя |
Обірвана струна 276
Остання молитва 280
Юльця 284
Того варта 287
Танець літа 289
Терпеливиця 292
Нерозгадане 297
Ромео 301
На межі 304
Повернення 307
Ірина Савка
Осиний мед дикий
Художнє оформлення Світлана Фесенко Літературне редагування Катерина Міхаліцина Технічне редагування Роман Коник Макетування Андрій Бочко
Підписано до друку 19.07.2013. Формат 60x84/16 Гарні
арк.18,6 Наклад 1500 прим. Зам. №
ГЛидавництво Нтарого ДДева
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК № 4502 від 15.03.2013 р.
Адреса для листування: а/с 879, м. Львів, 79008 lev@starlev.com.ua www.starlev.com.ua
Відділ продажів: тел./факс: (032) 240-47-98 моб.
тел.: (067) 502-75-12 zbut@starlev.com.ua
Віддруковано ПРАТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус» вул. Енгельса, 11, м.
Харків, 61012
Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 www.globus-book.com
Ірина Савка не збиралася бути письменником. Народилася в селі Баранівка, під Бережанами. Отримавши музичну освіту, навчала дітей теорії музики, сольфеджіо, викладала музичну літературу, вела хори, вокальні ансамблі у містечку Копичинці на Тернопільщині. Писати почала тоді, коли історії, колись почуті, затримані і переосмислені, раптом стали прориватися на папір. Чіткі, як мелодії, знані з дитинства, - ні додати, ні відняти, - вони лягали саме так і в такому порядку, як ви їх бачите у цій книзі. Можливо, ці новели могли бути написаними набагато раніше. Але з’явилися тільки тоді, коли зникли зайві звуки суєти і в тиші можна було почути саме ті, найважливіші, слова.
«... Ц с книжка-калейдоскоп,
\?
к н и ж к а - с в і д ч е н н я, д е по- справжньому з журбою радість обнялись, де повнота життя дорівнює повноті смерті і де чесність із собою не суперечить Ч е с нос т і Слова. Ось вона - квінтесенція книжки: «Судіть мене люди - таким було моє життя».
9786176790211
** Граф (з пол.).
* Танк ( діал .).
* Очищена від шкірочок пшениця на кутю.
5 Осиний мед дикий
* Невчасний (діал.).
Notes
[←1]
Крейда (з поп.).
Таємні повідомлення.
Примножувала майно.
Коксагиз.
Рядно, в якому носять на плечах траву.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |