На ранок найперше
задзвонили в будинок культури:
- Богдана Степановича можна?
- Десь вийшов.
- Ой, слава Богу! Живий вижив значить...
Пахла осінь. Усюди було повно квітів, а він пішов, тихо й без попередження... Мимоволі з пам’яті виринули слова далекої пісні, заспіваної його дивовижним голосом: «Ой не міг прийти, ніч свою знайти встиг...»
Остання молитва
Світлої памяті отця Йосафата
«Христос воскрес. Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть
поправ. О Боже!» Ці слова були останніми в його житті. Голова зі срібним німбом волосся ледь хитнулася вбік і завмерла, обдаровуючи востаннє легкою посмішкою всіх, кого любив. Тією посмішкою, закарбованою в камені, він згодом довіку буде зустрічати й проводжати вдячних земляків, які приходитимуть віддати йому шану. На місці його старенької хати - каплиця, квіти і молитва. Здається, що кам’яні груди отця Йосафата піднімаються, повні любові і вдячності, до небес і до всіх живих, хто тут є і хто приходить до нього у травні, в день його перший і останній...
Була Зелена неділя. Зовні церква пишалася заквітчаним
маєм, серед якого, як великі темні квіти, висіли чоловічі капелюхи на дерев’яних кілках. Довкола буяла вдячна природа. Малеча у вінках, жінки у вишитті, у барвистих хустках заповнили церкву.
Запах ладану, Боже слово... Не всі помітили чоловіка, котрий укляк на порозі маленького дерев’яного храму і ревно молився, прикладаючи бліде чоло до кам’яних плит. Хтось крадькома оглядався. Хтось тамував цікавість в очах. Нетутешній... Обважніла втомлена постать. Непразниковий одяг. І тільки чиста й густа сивина викривала в ньому інтелігента. Він нікого не бачив. Повними сліз очима
дивився на вівтар і молився. Це була його церква. Він не був тут дуже довго, і ніхто його вже не пам’ятав. Скільки думок і мрій посилав чоловік у це гірське село, де жебоніла мілка річечка, пестячи береги, де густі і кудлаті тумани вовтузилися в кришталевому повітрі, що наповнювало молоді груди... Неприродно шуміло в голові. Горло стискав тугий обруч і тільки молитва тут, у його церкві, повертала сили. «Господи, прости мене і пригорни до себе».
- Отче, се ви? - тривожно, здивовано і якось тужливо прозвучало над вухом. - То я - Юлина з горішнього кутка.
Він крізь сльози дивився на
жінку, яка впізнала його. Люди, виходячи з церкви, обминали Юлину і цього незнайомого чоловіка.
- Я не пам’ятаю вас, - мовив тихо.
- Стільки літ минуло...
- Так, я ще дівкою була. А ви молодим були, добрим, і мали дуже густе волосся. А зараз купа снігу на голові... Як вас забрали, люди довго ще вас згадували. То може...
- Ні, я шукаю стежку до хатини під горою, де квартирував тоді. Чи жива ще моя господиня?
- Домка? Так, жива, хоч стара і хворіє. Тяжко їм було. Та кому було легко?..
Юлина вела його сільською стежкою, обабіч якої зелень
перегиналася через плоти. Під вікнами майоріли квіти, пишалися різьбою криниці. Серед густого зела почорнілим деревом посміхалася йому знайома колись хата, де йому було добре і де плекав багато сподівань... Часто, коли ударами до залізної рейки піднімали в’язнів на роботу, йому чувся церковний дзвін і ставало легше. Він уже не був священиком. Не був Йосифом. Він був просто номером 732. На обшарпаному ватнику білів знак його ганьби і приниження людської гідності. В той час він найбільше хотів притулися до маминих теплих рук, щоб зняти з серця напругу і з тіла біль. А ще молився за всіх людей, особливо за тих, кому мимоволі завдав кривди.
Був симпатином молодих хлопців, з уст яких гордо звучало: «Україна або смерть!» Молився за них, помагав думкою, порадою, сповідав їх. Навіть вінчав у лісі Іванка і Марічку, бажав їм щастя і багато діток. Бог дав їм донечку вже після смерті Іванка - вбили червонозорі. Опісля повісили на смереці, щоб усіх з’їдав страх.
Коли гатили прикладами в двері Домчиної хати, отець стояв поруч з нею і горнув до себе її дітей. Щойно двері клацнули завісами і повисли, наче підбите крило у старого бузька, енкаведисти вдерлися до хати. Зі злістю розкидали все, що бачили. Довбали щупами долівку, багнетами розпорювали подушки,
рвали ткані верети. В хаті стояла біла заметіль. «Где литература? Где бендеры?» - оскаженіло кричали. - Ты, поп, пойдешь с нами». Схлипували діти. Домка з кривдними очима дивилася на свою хату, на непроханих гостей і не могла прийти до тями. На непокриту голову жінки легко осідав танцюючий пух. «Пробачте, пані Дом- ко, - почула чи їй здалося, не знала. - Як буду живий, відшкодую вашу втрату...»
І от знову цей поріг, милий серцю, і ця тепла гірська хата, з якої пішов на довгих двадцять п’ять літ...
Увесь час після таборів складав колгоспну копійчину докупи, щоб виконати обіцянку і
віддячити за невинні сльози.
- Слава Ісусу Христу, - мовив тихо і зривисто.
- Навіки слава!
Стояв і не міг нічого мовити.
- Ви до нас?
Йосиф мовчав, схиливши срібну голову.
- Щось хотіли?
- До вас... - ледь витиснув із себе.
Жінка втерла долонею сльозливі очі і заніміла. Вдивлялася у прибульця і шукала, шукала в пам’яті його лице. Стільки облич майнуло їй у думках... То чи могла впізнати його?
Йосиф припав до шкарубкої руки жінки.
- Пані Домко, я прийшов віддати вам борг, який довго не віддавав. Простіть мені.
Широко розплющені Домчині очі напружено впилися у чоловіка,
- О!.. Отче, отче!
Тепер уже Домка припала до його загрубілої руки.
- Боже! Звідки ви, з яких доріг? Вже не думала вас видіти. Ви такий срібний... - жебоніла і гладила його схилену голову. - Як ви вижили?
- Молитвою і надією...
- То чого ж я стою! Ви здорожений,
сідайте!
Літнє сонце соромливо заглядало до хати крізь
густу зелень, кидаючи на стіл дрібні відблиски. Косим промінцем ковзнуло по вишитому обрусі.
- Пам’ятаєте ті пошматовані верети? Я вишила кращі, на зло тим нелюдам...
Домка відкрила скриню і витягла звідти барвистий тканий рушник.
- Це для вас, отче, щоб життя бодай тепер усміхалося вам веселково...
Ще довго у вікні дерев’яної хати світилося світло, кидаючи
жовту тінь на зелену парость. Двоє людей мали про що поговорити. Сивий чоловік і стара жінка викарбовували пережите.
Юльця
Маленька хатинка з жовтою призьбою тулилася до лісу, що стояв широкою зеленою стіною, пантруючи
спокій її господині. Юльця всі свої жалі і розради лишала в цій хатині, бо до кого мала говорити? Кому скаржитися? Жаль навіки поселився в її добрих очах...
Була маленькою, невідомого віку, дрібна з лиця, в пошарпаній одежині з чужого плеча і великим
горбом. Ворохобила всіх своїми чудасіями і якоюсь нелюдською добротою. Але її доброта мало кого обходила, більшість люду сприймала її за хвору дивачку. Діти від несвідомості і жорстокості сміялися та дражнили різними потворними словами. Юльця мовчки обходила їх іншою дорогою, а коли вже стикалася око в око, просила:
- Будьте чемні, я вам нічого не роблю злого, - і мовчки дріботіла узбіччям до своєї домівки, хусткою закриваючи горб.
Коли розцвітав ранок, то хатина була мовби в раю: пахло росяним медом, акації схиляли свої пахучі дзвони, ніби дякуючи Юльці, що вона тут є, гуділи
джмелі і небо випромінювало блакить погідного дня. У такий час маленька жінка стояла перед клаптиком городу, який відвоювала у лісу. Милувалася синім цвітом бараболь, рядками кукурудзи, рожевого маку і говорила з собою: «Ой мачку, мачку, засійся рівненько, вродися рясненько. Прийде зимонька, з нею коля- донька і кутя смачненька». Вона знала, що ніхто з нею не розділить її самотньої куті, бо колядники сюди не заглядають. Але що їй завадить потішити саму себе? Юльця тулила рожеві терпкі голівки маку до щік і розмовляла з ними, як з дітьми:
- Мої рідненькі, мої пахучі голівки,
- гомоніла тихо.
- Гав, гав! - повагом озвався Бурко, почувши свою господиню, а за ним - цілий хор високих та низьких собачих голосів. Ці живі створіння теж були їй розрадою. Збивалася з ліку, скільки їх має, бо «добрі» люди підкидали їй щораз нових безпритульників. Але зате скільки відданих і люблячих очей поряд! Зранку, лежачи на своєму убогому ліжку, Юльця гладила псів по вухах, по спинах. А потім, зібравши сили, йшла до міста на бійню і приносила додому харч для своїх вихованців. Частково їх годував ліс: то миші, то ситий борсучок, який не встиг утекти...
- Ой Бурцю, мій Бурцю, болять мене ножиська, крутить поперек,
- жалілася своєму улюбленцеві, який віддано лизав їй руки, співчутливо заглядав у зболені очі.
Юльцю все більше пригинало до землі, випинаючи круто горб. Вона важко сідала на поріг своєї хатини погріти ноги, вкриті трофічними виразками. Тоді приходив Бурко і лагідно зализував рани своїм теплим рожевим язиком, від чого їй ставало легше.
- Що би я робила без тебе, мій Бурцю? З ким би я наговорилася? Хто би мені поміг? Хто би мене слухав? Кому би я жалі свої розповіла?
Бурко скимлив, наче розумів свою господиню, правою лапою дряпав землю, засвідчуючи відданість їй.
- Дивися, вже бузьки від нас відлітають, вже скоро нас завіє, засипле холодним снігом і накриє ту красу Господню...
Юльця проводжала поглядом лелечий ключ, який плавно ховався за лісом. Сумно шумів вітер, струшуючи жовто- багряні листки, що котилися до Юльчиних ніг. Жінка складала їх у великий кольоровий букет, вдихаючи перший запах осені.
- Ходімо, Бурцю, збирати сушник, бо чим будемо грітися взимі?
Засунула під хустку клапоть
сивого волосся, висмикнутого вітром, погладила вірного друга і почалапала до лісу. Ще густі крони поволі сховали маленьку постать Юльці і її вірного чотирилапого супутника. Вітер надував своє вітрило, приганяючи осінь.
Того варта
Ганнуся ще не заважала нікому на цьому світі. Ще була головою свого роду. Срібночолі господарі йшли до неї за порадою. Діти і внуки кликали її вагомо й ніжно: мамуню.
Вона завжди казала синові:
«Ясю, треба вчити не тілько хлопців. Он яких мудрих маєш доньок. Жіноцтво - то квітник. У
них і краса, і розум - все докупи. Не мусять все життя тілько яйця рахувати. Посилай Стефцю чи Ганю до шкіл, вони собі дадуть там раду. Не дивися, що хтось заскалить на те око. Людей різних
є, а селянки теж мають світлий розум і вміють мислити в будучність».
Ганнуся розумом випереджала чоловіків, і чоловіки не кремпувалися радитися з нею. Де краще цього року вродить городина, що сіяти на церковнику, і як боротися із садовим кліщем - все знала Ганнуся. Старшою сестрицею була при церкві, що зачаровувала парафіян рушниками і чудовим хором. Ніхто
краще за неї не подбав би про цю красу. Ще цього літа Господь дав їй сили і часу впорядкувати жнива, зачистити поле.
А коли все вже було в стодолі та в коморі, одного світлого ранку мамуня довго не вставала з постелі. Ясько шкодував маму: он як наробилися за літо. Через певний час заглянув до великої хати й онімів: мама лежала спокійно, рівно, натруджені руки були складені, як до молитви, усміхалася кутиками уст, ніби вибачалася: будьте здорові, я вже пішла, живіть здорові за законом Божим.
Праведно жила, без мук пішла за межу...
Хоронило мамуню все село - поважні господарі, сільське жіноцтво. Ревно плакали внуки, для яких мамуня була всім. Отець Мигоцький на похороні довго говорив про достоїнства Ганнусі у прощальнім слові. Що таку особистість мало не кожне село, і чекати когось подібного доведеться ще багато літ. І дійсно, відійшла в засвіти чесна трудівниця, мама, бабуня і просто селянська мудрість, яку шанували і старе, і мале. Залишила по собі горбик землі та пам’ять.
Після молитви й поминального обіду Ясько підійшов до отця, щоб віддячити йому за похорон, за ті чесноти, які знайшов і назвав священик у його мамуні.
- Маю ще раз подякувати і розрахуватися з вами,
отче.
- Так, так, Ясю. Вісім корців пшениці, - мовив отець.
- Але ж, отче... - Яськові кущуваті брови полізли догори.
- Ясю, ти ж знаєш, - вона того варта.
- Та так... Певно, маєте рацію...
Танець літа
Літо танцювало свій шалений танець: сипало квітами й зеленню, сіяло срібні роси, дарувало запашні ночі, сердито метало блискавиці, вергало громами, пестило сонцем і прохолодою.
Того дня полуднева гроза почалася геть несподівано. Кого застала в селі - всі притьма поховалися в хатах. Кого в дорозі - шукали прихистку під деревом чи стріхою. До розкішної акації, що хилила додолу свої заквітчані віти, наче опускала білу завісу, бігло двоє: юнак і дівчина. Пасмуги теплого дощу шмагали їх. Легеньке платтячко прилипло до дівочого тіла, окреслюючи струнку фігуру та високі груди. З пишних
кіс стікала вода. Дівчина першою притулилася спиною до шорсткого стовбура і засміялася. Юнак щойно добігав, підставляючи непокриту голову рясному дощу. Чорні кучері обліпили чоло, виразні очі й красиве обличчя теж усміхалися. Він теж обійняв плечима стовбур акації і рвучко дихав, а його празникові штани наскрізь перемокли й нагадували обвислі мішки. «Напевне, вона нетутешня, - міркував собі хлопець, який був відомим сільським красенем і за яким сохла не одна дівчина. - Але ж гарна яка!» І йому вперше в житті забракло слів: не знав, як розпочати розмову...
- Шкода, дощ, здається, вже
вщухає, - ледве витиснув із себе.
- Вам іще хочеться дощу? - засміялася у відповідь.
- Хочеться! Хочеться знати, хто ви і як вас зовуть?
- Я - фельдшер, і звати мене Ніна.
- А я - Євген, майбутній учитель. На канікулах зараз.
На обрії з’явилося різнобарвне коромисло веселки. Юнак і дівчина йшли грузькою дорогою, обабіч якої хилилося від вологи зелене колосся. Сіро-зелені маки кивали голівками, гублячи пелюстки, сині блавати гордо дивилися в небо і ніби благословляли молоде кохання. А воно прийшло несподівано, саме в розпал літньої грози під запашною акацією, коли вишня вода
омивала юні постаті.
Сільські дівчата швидко оговталися після втрати першого парубка: надто гордою була його обраниця...
Євген постійно дарував Ніні квіти. Коли був удома, зрізав городні. Та найчастіше брав кохану за руку, вів до лісу чи в поле і обсипав оберемками пахучих польових дарів. Ніна просила:
- Не зривай квітів! Вони ж зів’януть і помруть, а зараз літо, і всім так хочеться жити, насолоджуватися життям.
- Добре, - згоджувався, - я плестиму тобі барвінкові вінки!
Дивно було дивитися, як юнак
плете вінок, як вкраплює в нього лісові дзвіночки.
- Я дарую тобі цю прикрасу на знак вічної любові, в яку вплетено моє і твоє серце, - мовив чи то жартома, чи серйозно, проте урочисто.
- А я приймаю твій дар, - відповіла тихо і задумливо.
Терпко пахло материнкою і ялівцем, що розлого кущився на пагорбі. Сюрчав свою літню мелодію засоромлений цвіркун, що мимоволі став свідком обітниці кохання.
Літо дотанцьовувало свій танок. Сипало холодну блискучу росу, прикрашало першим золотом поля, кликало птиць у вирій.
Лісові дзвіночки віддзвонювали останні акорди...
За селом біля акації стояло двоє - Ніна та Євген. Він повертався на навчання, вона його проводжала.
- Як хутко минуло літо... - мовила сумовито. - Я буду тебе чекати. Чи пам’ятаєш ти цей вінок? - вона вийняла з сумки ледь прим’яте барвінкове плетиво. -
Тут вплетені наші серця... Чи пам’ятаєш? Лісові дзвіночки видзвонювали нам: «Люблю, люблю, люблю!»
Євген посміхнувся:
- Я все пам’ятаю: і грозу, і твоє мокре волосся, і наші росяні
ранки, і цю акацію, і літо... наше літо.
Терпеливиця
Жіноча ланка проривала буряки під лісом. Робота була марудна. До села далеко, а тривожне сіре небо обіцяло грозу. Розімлілі, з обважнілими руками, жінки ліниво перегукувалися, щоб якось перебути день до вечора.
- Щось весіль у нас нема. Казали, Петро старостів шле до Юльки Горецької - але тихо, не чуть нічого - може, кинув її? І Маланка не віддається, хоча давно вже на порі.
- А справте мені весілля, - впівголоса обізвалася Катруся.
- Чи ти дурна, Катерино?! То яке
має бути весіллє?
- А тут, просто в полі. Сплетіть мені вінок з кропиви й лопуха, а веренька буде за вельон. Дружок серед вас навибираю, співати весільних усі вмієте... Бо іншого в мене не буде, я його не заслужила: мама вигнала з дому, сестри відреклися. А я дуже хотіла весілля. Гарної сукенки, віночка з мирту, музик... - говорила якось байдуже, але з великою внутрішньою напругою.
- То зробіть, як я хочу, будьте такі добрі.
Молодиці здивовано сперлися на сапи і не знали, чи це жарт, чи, може, справді таке бажання дивакувате...
Він був переселенцем з гірського краю. Гори виростили його високим, плечистим, з вільним поглядом і мовчазною вдачею, бо у своїй мовчанці чувся незалежним. Гірські вітри виспівали йому нелегку долю. Приїхав у село з дівчиною, якій обіцяв вінець. Зося мала на нього надію, вже збирала посаг, але Данило побачив Катрусю - невеличку, зграбну, з великими очима, в яких він потонув з головою. Брехав сам собі, тішив
себе, що якось | воно | буде, і |
морочив голови | двом | гарним |
дівчатам. Зося - швидка, гостра на язик - з криком і плачем відвойовувала своє право. Катруся
- тиха й лагідна, мов літній вечір, - мовчки корилася долі. Забувала про все і тулилася до широких Данило- вих плечей. Коли завагітніла, хлопець не відмовився від неї, але й шлюбу не запропонував. Катруся покинула свій дім і пішла до нього. Жили разом, будували спільну хату, народили синочка. Гарний міцненький хлопчик єднав їх, шукав лагідних татових рук і маминого усміху. Данило любив Катрусю і сина, оберігав їх, та не раз спиняв погляд на пишно розцвілій Зосі, котра досі його чекала. Літніми вечорами, коли вишні хилили обважнілі віти,
Данило прошмигував до Зосі, крав її ласки, які вона щедро йому дарувала, й щоразу обіцяв собі, що це востаннє. Жив подвійним життям - як мовлять, тяжко нести і шкода кинути...
Селом повзли різні чутки. Хлопці обходили Зосю далекими стежками, і задівувалася вона - одинока,
крадькома роздаючи ласки не своєму чоловікові. Через рік перед Трійцею народила сина. Сама мама, сама й тато була маляті. Отак і перебивалися Катруся, Данило і Зося, несучи один на трьох тягар. Діти росли, матері не шукали в них спільних рис, бо знали, чиї вони - в обох синів були Данилові очі...
І зараз на полі Катруся захотіла весілля, якого в неї ніколи не було. Молодиці розвеселилися. Покидали сапи і почали збирати польове зілля: маки, блавати, материнку і розкішну кропивицю, що саме цвіла жовтими баськами. Потім розплели Катерині косу, поклали на голову пишний вінок. Колоссям прикрасили кофтину, з
біленької хустки зробили вельон. І стояла Катруся як польова царівна серед зеленого моря і червоного квіту маків. Жінки, ніби малі діти, втішалися грою: співали, дружки кланялися, чекаючи на дружбів та молодого. На межі облаштували весільний стіл - Катруся посередині, дружки з боків. Лише нареченого бракувало... Аж тут розлого полинуло над полем:
Благослови, мати,
До вінця доньку дати. Благослови в полі,
Не шкодуй їй щастя й долі...
Шуміли жита, погоджуючись із тим, що чули та бачили. Катрусині очі волого блищали. Ніхто не
сміявся, не кепкував з неї, всі щиро вітали цю терпеливи- цю, котра так палко хотіла щастя. Святкували дивне весілля і не помітили, як землю скропили перші великі краплі літнього дощу. Розганяючи кучеряві хмарини, враз визирнуло сонце. І, як прадавня обітниця добра і щастя, поле опоясала веселка. Жінки обіймалися і єдналися, омиті небесною водою і зігріті життєдайним сонцем.
З вінком на голові й сапою за плечима зайшла Катруся на своє подвір’я. Данило бавився з сином і з подивом сказав:
- Яка ти гарна!
- Яка ж? - з усміхом допитувалася Катруся.
- Як молода на весіллі...
Нерозгадане
А музика грала, забивала вуха синтезованим бубном, і роки, які лягли на плечі, не хотіли терпіти того бухкання, що децибелами відлунювало в грудях. У нас було інше, думала. Нам співала справжня скрипка, цимбали тривожили душу, а бубен нагадував, що ми молоді, що душа в гармонії з тілом. У цього покоління, напевно, те ж саме відчуття, бо он як витанцьовують. Тіла вигинаються в ритм, руки над головою виписують химери, ноги дриґають, як заведені - це їхнє. Стриманість їм не властива. Але ж весілля, радість! Розмаїті вбрання,
розкішні наїдки, розпашілі тіла. За вікнами ресторану - зелена трава, острівці недозрілого кмину, повітря, напоєне ароматом скошеного сіна, синь неба. Ландшафт такий, який під силу було створити тільки Господу.
Маленька столітня церковця ховалася в старезних липах і густих травах. Входом до неї - низенька брама, що примушує вклонитися навіть невисокого. Старе зчорніле дерево, не зранене жодним цвяхом, оберігало молитву багатьох поколінь. Лише міський житель вміє бачити цю незайману красу, вона повертає його в минуле, до колиски його юності.
Надія сиділа на посивілих од
віку колодах перед рестораном і милувалася кущами пахучого кмину. Такий ріс колись на їхньому подвір’ї. Її вже не тривожив штучний бубен. Думками вона полинула до весни свого життя...
У їхній школі з’явився новий учень. Чорнявий юнак з упертими карими очима. Тримався трохи відсторонено, не приставав до гуртів, вчився добре. В душу йому ніхто не ліз. Кажуть, мама його вже довго сиділа в тюрмі, а виховувала його тітка. Скромно одягнений, увічливий і сам по собі. Так і звикли до нього. Наді не бракувало уваги ровесників. І коли на перерві малий школярик вручив їй грубий конверт, довго з
подивом крутила його в руках. Перші слова примусили почервоніти. Невідомий присвячував їй такі рядки, яких не читала навіть у книжках. Дочитуючи до кінця написане, була вражена: новий юнак, незнайомий, неговіркий, написав для неї цілий поетичний твір і пропонує їй свою дружбу. Вихована на кіно і літературі свого часу, Надя
запротестувала. Та як він сміє! Та хто він такий і що собі дозволяє!
Листи приходили щодня. А відповіді - жодної. І коли Олег насмілився нарешті сам вручити їй чергове послання, розірвала його навпіл. «Не пиши більше і
не свердли мене своїми чорними очима!»
Більше листів не було. Олег уникав її. А з часом все забулося і вивітрилося з молодої дівочої голови. Студентство, нові знайомства, і лише одна несподівана зустріч. Він - ще у солдатській шинелі, вона - безтурботна, гарна. Олег був знічений, неговіркий. Вона уникала його погляду. В безпредметній розмові ще вчувалася образа. Хлопець вже по-дорослому ділився радістю: мама повернулася із заслання. За розмовою швидко закінчилася їхня спільна стежка, з якої пішли різними дорогами. І сьогодні, блукаючи
цим зеленим селом, милуючись старовинною церквою, огорненою травами, згадала - це його село. Поважній нині пані Надії стало цікаво: як поживає той юнак з її далекої юності? На якусь мить відчула себе тією капризною дівчинкою, що так безсердечно повелася з хлопцем. Цікавість узяла гору, і в першої ж жінки, котра йшла стежкою, Надія запитала:
- Вибачте, будь ласка, чи знаєте Ковалишина Олега?
- Звичайно, - приязно всміхнулася жінка. - Це наш колишній директор школи.
- Чому колишній?
- Та вже на пенсію пішов.
(«Люди, теж мені дівка - з
пенсійним скрипом», - думала про себе.)
- А хто його дружина? Діти? Як йому живеться? - сипала запитаннями.
- Немає в нього ні дружини, ні дітей.
-Як?
- Та він і не одружувався ніколи.
- Чому??? - протягнула.
-Хтозна, різне люди говорили.
Це особисте. Його.
Надія приголомшено замовкла.
- Та он він, на городі, сапає картоплю. Поговоріть, попитайте,
- жінка з цікавістю оглядала Надію, що розгублено стояла. - Ви
що, знаєте його?
- Так, вчилися в одній школі.
- Йому зараз подвійно важко, - вела далі молодиця. - Маму похоронив. Залишився сам...
Надія ще не знала, як вчинити, але ноги вже несли її до чужого плоту. Посередині городу орудував сапою чоловік міцної статури, з засмаглими руками, що вперто горнули землю. Перед очима постала перерва, розірвані аркуші листа і сповнені болю очі хлопця... Але ні, не може цього бути, це неглибоке, це як згадка юності... Хто став причиною його самотності? Чому одиноким журавлем живе? За хвилю Надія могла знайти розгадку. Але вона засоромилася самої себе. Чи в
праві вона лізти в душу цьому чоловікові заради цікавості? Це, напевно, тільки його біда... Чи хотів би він впустити її в своє сокровенне зараз? Олег випростався
і глянув у бік Надії. Жінка відсахнулася від плоту і залишила загадку своєї юності нерозкритою...
Гучно веселилася юнь, грали в «хустинку», витирали рясний піт від спеки, вихлюпували радість, бажали щастя молодим.
Ромео
Посварений з літом вітер люто зривав жовте листя з
дерев, а воно боязко, з шурхотом, лягало біля ніг каштанів, легко дряпало асфальт і мчало на другий бік вулиці, перечіпаючись на бордюрах.
Поправляючи волосся, з яким теж грався вітер, центром міста йшли дві усміхнені дівчини - студентки Віолета й Ірка. Притиснувшись одна до одної, ніби захищаючись від першого подиху осені, дівчата з відвертою цікавістю оглядали красивих юнаків.
- Простите, вы не Ромео? - співуче запитувала Віолка, блиснувши очима з-під окулярів.
Хлопець здивовано буркнув:
- Не в те століття попали. Чого шукаєте?
Проте дівчата були наполегливі:
- Простите, вы не Ромео?
- Ні, я звичайний Петро. І чекаю Марічку. Ви не за адресою.
Навпроти театру нервово походжав високий юнак з квітами в руках. Він дивився в бік дівчат, й Ірка
зробила припущення, що вони нарешті знайшли того, кого шукали. Віолка тут як тут:
- Мы, наверное, вас искали. Вы Ромео?
Хлопець глузливо глянув на дівчат:
- Ви що, з грушки впали? - не дуже ґречно відповів і покрутив пальцем біля скроні.
Знову не той!
- Слухай, Віолко, вони нас сприймають за легковажних метеликів, які пурхають, зазираючи в очі чоловікам. Йдемо додому, немає тут Олиного принца.
Оля тим часом лежала в ліжку з температурою і замість неї на побачення пішли дівчата.
«Ну хоч опиши, який він, змалюй!» - просили подругу. Оля посміхнулася, піднявши вгору очі: «Ой, він чудовий, високий, з грецьким профілем. А як читає поезію! Модний,
інтелігентний - ну Ромео ж!»
Дівчата вже померзли. Місто засвітило ліхтарі. Дорогою додому вони помітили самотню постать юнака, який, вочевидь, довго когось чекав. Він нервово м’яв у руках пізні айстри, що біліли в сутінках. Був невисокого зросту, з білявим чубчиком, тонким обличчям і типовим профілем, одягнений у прогумований плащ.
- Слухай, Віолко, давай ще цього спитаємо, а тоді вже підемо додому. Зранку ж пари, сольфеджіо в Чернова...
- Вибачте, ви бува не Ромео? -
мляво запитала Ірка.
Хлопець рвучко обернувся, очі приязно блиснули:
- Так, я Ромео.
- О-о-о-о, - протягла Віолка, -
наконец-то мы вас отыскали.
- Ми вже підняли на ноги всіх місцевих хлопців - і жодного Ромео серед них не надибали, - додала Ірка. - Ходімо, бо вже пізно. Ваша Джульетта захворіла, то ми вас виглядаємо цілий вечір, померзли уже.
- Що з нею? - чемно запитав хлопець.
- Основний інструмент підвів - горло. Осінь зараз, а для диригента головне не застудитися. Як тоді заспіваєш про велике кохання чи родинні чвари ваших предків? -
жартували. - Звідки таке рідкісне ім’я?
Хлопець загадково посміхнувся:
- Взагалі, я Роман, але для близьких - Ромео. Знаєте, хочеться чогось надзвичайного. Кохання, чистої дивної дівчини з великими очима і романтичною вдачею. Здається, я її знайшов.
- Чудово, тільки не наслідуйте сюжет Шекспіра. Наша Оля романтична, але земна, і живе у двадцятому столітті. А завтра у нас сольфеджіо в Чернова, який любить сиплим голосом співати романс «Не искушай меня без нужды».
- Я розумію і люблю романси, а сам граю на баяні.
- О, а ми думали, звідки така древня романтика, - засміялися подруги. - Джульетта ваша живе у другому під’їзді в п’ятій квартирі. Щасти вам!
Біля гуртожитку дівчата довго реготали, аж присідали.
- Слушай, Ир, может, завтра опять пойдем ловить Ромео! - реготала Віолка.
Вітер розтріпував коси і сміявся разом з дівчатами. Молодість, студентство...
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |