на Люді.
- Як це сталося?
-1 що буде?
- А як же програма? Академконцерт? - цокотіли, озираючись на викладача.
Всім стало шкода дівчину, тож після пари гуртом пішли до вчительки. Віра Романівна - добра душа і товариш студентів: завжди допоможе, порадить, заступиться - щиро перейнялася прикрою подією зимового дня.
- Людо, йдіть додому, не напружуйте руку і, бо- ронь Боже, не впадіть.
- А як же сесія? - допитувалися дівчата.
- Потроху, як одужаєте, здасте програму.
- Дякую, - повеселішала Люда.
Студентські будні... Радощі,
турботи, сміх, витівки і перше кохання.
- Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! - жартували...
Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.
Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перевязь.
Віра Романівна не могла
зосередитися на уроці - той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» - думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.
- Повторіть уважніше першу частину, - автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.
Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:
- Зайдете до мене, коли звільнитеся.
Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою,
зайшла у клас.
- Як рука ваша? - запитала Віра Романівна.
- Ще ниє, болить, важко ворушиться, і я не можу грати.
- Хто накладав вам гіпс? - строгі і водночас смішливі нотки чулися в голосі вчительки.
Люда відчула небезпеку, злегка напружилась, але вирішила не здаватись.
- У першій лікарні.
- Я питала хто, а не де?
- Та, Вітя... тобто лікар Віктор, - тремтливо відповіла. Людині очі шукали сховку, щоб не зустрітись з очима вчительки.
- А я вам вірила... - Віра Романівна сумно перебирала однією рукою
клавіатуру фортепіано. Раптом бухнула спересердя кілька різних акордів і мовила: - Розказуйте!
Сльози текли по рожевому гарному обличчі дівчини. Сором закипав і рум’янив круглі щічки.
- Простіть мене, Віро Романівно. Я не виконала програми. Закохалася... Він медик. Віктор порадив накласти на руку гіпс, для певності, - хлипала. -
Я виправлюсь, я постараюсь усе зробити до сесії, не кажіть нікому.
Красива грива хвилястого волосся закривала половину лиця, і Люда її не відгортала, ніби відгороджуючи свій сором.
їй раптом стало легше, мовби
вона скинула з себе тягар. Дівчина знала, що сесію складатиме разом зі своїми співучими подругами, які будуть труситися перед кожним екзаменом, а після того куплять у складчину, як казала Тамара, шмат ковбаси, баночку кільки, пляшку вина, закип’ятять трилітровий чайник і будуть сміятись, сміятись і згадувати всі свої витівки: шпаргалки, видумки і доброту своїх учителів, які теж колись були студентами, і тому по- людськи розуміли своїх бешкетних вихованців.
Зима щедро засипала снігом місто, парк, сквер... Сесія тривала.
Не здешняя
Ганка відмочувала руки в
мисці з теплою водою. Чорними рубцями пов’їдалася в них праця. Негнучкі загрубілі пальці були вкриті дрібними пошерхлими тріщинами. Вона потерла їх щіткою, потім помастила молодою сметаною, щоб зм’якли. Ой, як пекли, наче їх сіллю посипали! Але Ганка терпіла. Завтра мала їхати до Львова, до сестри, і збирала нехитрі гостинці: трохи квасолі, кукурудзяної муки, маку до куті, з десяток яєць - все, чим могла поділитися.
Вранішній Львів зустрів її дзенькотом трамваїв, рухом пішоходів. Відчинялися крамниці - оживало місто. Біля молочного магазину стояла велика жіноча черга. Танка й собі завернула туди.
- Перепрошую, за чим така черга?
- Масло мають давати, - озвалася якась молодиця.
«О! То певно і я стану, і Стефці ще й масла візьму», - думала Танка, прилаштовуючи до стіни свої домашні пожитки. Розігнулася і стала в потилицю до черги. Ще не встигла освоїтися і вникнути в ситуацію, коли почула:
- Женщина, вы чего там пристроились? Вы что, здешняя? - подала голос пані в капелюшку з рудими кучерями і яскраво нафарбованими губами. Вона була майже її ровесницею. Танка озирнулася.
- То ви до мене кажете? - Ганчина хустка від руху піднялася дзьобом, темне волосся
насунулося на чоло і вона нагадувала велику розгублену птаху. - Ви кажете - я не здєсняя? А ви - здєсняя? - криво посміхнулась. - Ви, певно, прийшли з визволителями, та й раптово стали здєсняя. Живете в гарних помешканнях, а наш нарід переселився до підвалів. Я тепер маю родину в Інті, в Казахстані, і тепер, певно, вже не здєсняя. То чи можна мені їсти масло, вірніше, чи маю на то право? - очі Ганки звузилися і закипіли болем.
Черга затихла. Руді кучері пані сховалися під капелюхом, вона мимоволі втягнула голову в строкате пальто. Танка провадила далі:
- Я вас запрошую до нашого села, до колгозу. Може, візьмете собі пайку бурака... ми поділимося з вами. Ніхто вас гнати не буде, як ви мене, і ви скоро станете здєснєй. Навчитеся розпізнавати, де роги і де те місце, звідки росте хвіст.
- Женщина, не хамите! Щас милицию позову!
- пані свердлила Ганку злими очима, але почувалася не зовсім впевнено.
- Ви мені будети читати науку про хамство?! Та воно прийшло разом з вами ще в 39-тім! Вона мене міліцією страшить? Я вже найбільші страхи перейшла у своєму житті, і міліцію також. Мі- лі-ці-я! - Танка не мала де подіти свої руки, вони в неї пекли і здавалося, що з кожної тріщинки
от-от бризне кров, яка розбурхано гонила жилами. В її очах стояли сльози. Вона дивилася на свої спрацьовані руки, які орали, сіяли, косили, доїли, які не розгиналися, коли гладила по голівках доньок, для котрих вічно не вистачало часу і ласки, і шкодувала, що так довго вчора відмочувала та відмивала своїх помічниць. Нині скрутила б із тих чорних негнучких пальців круту дулю і всунула б під ніс тій намальованій москалисі, щоб знала, як ставити її в кут! Коли змахнула сльози, побачила, що люди приязно їй посміхаються.
- Пані, ваша черга. Даємо тільки по півкіля!
- Не переживайте, ви цілком
тутешня і с М воя а, м на и ш н а а!
Старий Марко опустив голову на затиснуту в руці скрипку і, здавалося, вдихав у неї силу. Розтріпане волосся, паволокою затягнуті очі, що повели його кудись невідомими чи, може, сходженими дорогами. Він не прислухався до човгання ніг танцюристів - допався до скрипки і ширяв з нею попід небесами.
Нарешті втомлена рука опустила смичок... Зграйка дівчат- старшокласниць, забившись у куток, із широко розплющеними очима тамувала бажання вільно попливти в танці разом з усіма. Але вчителі відверто забороняли забави і танці, мотивуючи це тим,
що їхній час іще не настав.
Марися стояла у гурті дівчат: висока, з ясними очима і вигнутими бровами. Одежина на ній вказувала на скромний достаток сім’ї. Але мамина жакетина лежала зграбно, а тітчина єдвабна рожева блузка гарно відтіняла свіже личко дівчини.
Коли Марко знову підняв смичок, щоб торкнутися чутливих струн, усі звернули увагу на хлопця, який зайшов до зали. Це був високий красень із сусіднього села, який наважився прийти сюди на танці. Гордо розглянувся довкола, розправив плечі й спинив погляд на наймолодших...
Марися не чула ніг, коли вивів її у танок. Вона вся затерпла і боялася збитися з ритму. Серце так бухало, ніби хотіло вискочити з-під маминого жакета. Не вийшло розмови у першому танці, і от Іван знову схиляє перед нею голову. Боже, що говорити, коли язик ніби дерев’яний і прилип до піднебіння? Єдине, що збагнула - він хоче провести її додому і буде чекати на вулиці. Ще не знаючи, чи хоче вона цього, Марися вискочила з клубу і побачила Івана, що стояв біля вантажівки. Мов у чаду, нічого не усвідомлюючи, сіла в машину - в голові шуміло, серце стрімко лопотіло. То чи був час, щоб запримітити вуйка Стефка, котрий за цим усім спостерігав...
Зупинившись за селом біля бурякового поля, Іван ніжно взяв Марисю за руки і мовчки розглядав.
- Ти гарна... Чия ти?
- Мамина, - посміліло всміхнулася.
- Батька не маю, ще вчуся в школі.
- Мале яке, - ніби пошкодував, але рук не відпустив і мовчки дивився на неї. Вона опустила погляд, який хотів його розглядати. - Підеш за мене заміж? Та й будеш велика...
- Та я... Та ти що? Та мені ще в школу... - не встигла закінчити фразу, бо кабіну сколихнув гуркіт
- хтось молотив по блясі чи кулаками, чи патиком. Перекошене мамине обличчя
припало до скла:
- А шляк би тя трафив, бугаю! Ти куди повіз дівча несвідоме! Та я тобі повидряпую твої баньки балухаті! - мама кричала і шарпала до себе залізні двері машини.
Марися не пам’ятає, як вискочила з вантажівки, як з плачем бігла буряковим полем, падала, путалася в бурячинні. Сором пік обличчя і нагадував про мамин гнів. Удома дівча залізло в кущ бузку і не знало, що буде далі...
Коли Марися виплакалась і трохи заспокоїлася, то почула, що біля воріт зупинилася машина - стежкою до хати йшли Іван з мамою, рівно розмовляючи.
- Тітко, я б женився хоч зараз, вона мені дуже сподобалась, я ніколи її не скривджу.
- Ти не розумієш - мала вона ще, в школу ходить. Як має бути твоя, то дочекаєшся, не скиснеш! Ні тобі, ні їй волос не сивіє. Ану, відданице, виходь, де ти там?
Марися сиділа в кущі і не дихала. На душі їй було щемко, на губах гуляла винувата усмішка. Не вийшла зі своєї схованки, аж поки не загуркотіла машина...
Мовчки шмигнула в ліжко, притиснулася до стіни і нишком спостерігала за мамою. Тетяна сиділа і довго дивилася в один бік, часом ховала обличчя у вузлуваті долоні, хитаючи розпачливо головою, переводячи погляд то на
образи, то на Мариську. Потім встала і взялася спересердя товкти кулаком по бильці ліжка. Перепало і Марисі:
- Ти, холєро ясна, маєш мати на гадці, що ще мала, що треба просити Бога, щоб дав розуму і сили дати собі ради в життю. Ти думаєш, я вічна?! Колись мусиш про себе дбати сама і відповідати за себе. Що зробила для себе і для людей? Людина має мати щось святе у своєму серці і не розтринькувати того на псячі вітри...
Марися підвелася з плачем і впала лицем у мамин подолок, що пахнув землею і молоком. Зчепившись руками і з’єднавшись думками, вони плакали і хиталися
в одному ритмі. Тетяні здавалося, що вона виколисує щастя для своєї одиначки, застерігаючи від лиха своїми спрацьованими руками.
Пересторога
Любка сьогодні мала привести свого нареченого, щоб познайомити з батьками. В хаті було затишно, пахло домашнім печивом і кавою.
Данка, як найбільший скарб, берегла свою доньку, котра виросла красунею і розумницею. Хлопець, що мав прийти до них на гостину, був міський, навчався разом з її донькою і викликав у Данки інтерес.
Аж ось на поріг влетіла радісна Любка, а з-за її спини виріс юнак.
- О Боже! - Данка остовпіла, їй перехопило подих: перед нею стояв Остап.
- Називаюся Андрій, - почула здаля, ніби мала закладені вуха. Ті ж очі, та ж постать, чорне волосся крутою хвилею... Ніби й не було тих двадцяти літ...
- Мамо, що з тобою? Ти зблідла і твердь в очах...
- Нічого, нічого, трохи втомилася, а ви пригощайтеся кавою і тістечками свіжими, що я спекла... Я піду досапаю грядку.
- Але ж ти у святковій сукні!
- То я візьму зверху фартушок... - Данка щось говорила і сама не
розуміла змісту говореного.
Молоді
здивовано дивилися на неї. Любка не впізнавала своєї мами. Данка навпомацки зайшла до комори, сіла на мішки з зерном і обхопила голову руками. Вона не сумнівалася - це його син! Його! Але чому? Чому це має переживати її донька? Світ такий широкий, а тут перетнулися долі на такій вузькій кладці. «Цей юнак, напевно, такий, як і його батько, напевно такий...» - крутилося в голові.
- Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! - він навчався на вчителя і знав
багато красивих слів.
Писав їй вірші і довгі листи, а вона купалася в красивих римах і думала, що це правда, що все це для неї, і вірила. За той рік горе пронеслося над її домом чорною блискавкою. Поховала найрідніших і залишилася сама. Ні, не сама - у неї був її Остап. Хтось нашіптував, що вона, невчена сирота, не пара йому, але Данка вірила тільки Остапові і відмітала все почуте.
Одного дня, коли дощ уперто жебонів, що він надовго, а Данка сиділа й перебирала своє горе і щастя, листоноша приніс їй листа. Радісно, швидкими руками розкрила, пробігла очима і наштовхнулася
на слова: «Не чекай на мене». Як дочитала до кінця, того не пам’ятає, але фраза «Не чекай на мене» ще довго билася об її гарячі скроні. Він більше не прийшов, не розділив її горе, не втішив...
їй пасувало чорне: Данка була висока, струнка, світловолоса, красива.
Самотність виштовхала її
з хати, і на Великдень вона вийшла між люди. На зеленому моріжку біля церкви молодь у вишиванках водила гаївки. Данка трималася осторонь і відпочивала очима на цьому живому барвистому вінку:
Ой ви хлопці-молодці,
Перекажіть дівоньці, Гу-гу-гу-га-га-га, Перекажіть дівоньці, Най вона ся віддає,
Най мене не чекає...
«Не чекай на мене» - знову кольнув болючий спомин. На другому кінці гаївкового кола стояв він - Остап, і його дружина: панськувата, з лінивими очима, завита за останньою модою. Вона висіла на його руці і зверхньо дивилася на всіх, не вступаючи до гурту. Остап зіщулено відвертав погляд, стояв чужим серед своїх...
Минув час і Данка вийшла заміж, і ніхто її так не любив, як її Василь. Його любові вистачало на
обох. Ніколи не згадувала, а може
- не хотіла згадувати про своє перше кохання. Аж тут сьогодні з її донькою знову він - правда, син, його син. Данка обнімала Любку і плакала. Дочка мовчки слухала і гладила мамине плече.
- Добре, мамо, - сказала з сумом. - Я подумаю і все зважу, я не хочу пережити подібне, попри те, що люблю його, люблю, як і ти колись.
Схлипнула і заспокоїлася Данчина душа: вона розумна, її Любка.
За тиждень Данка отримала листа, написаного таким далеким і знайомим почерком: «Прости мене, Данко, - благав Остап. - Не
переч моєму синові. Він по- справжньому любить твою доньку. Він кращий, ніж я... повір. І прости...»
Чужі
Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко ви- шолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.
Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у
вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» - питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.
Руки у селян справді чорні і
потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила:
«Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» - вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.
З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько,
чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..
Вона любила. Ой, як любила... Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію...
Музики грали веселої, стелили
вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»... Ох, як же гірко і без
солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча - є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль...
Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою - все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.
Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був...
Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.
Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» - свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з
очей, ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи...» - жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» - це вже до Арсена.
Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, - правда, не розуміла, за що. Плакала так, щоб ніхто не бачив, вже знала, що носить дитину. Цілий день чекала чоловіка з роботи, очі світилися блиском, але ні радості, ні підтримки від нього не відчула. Стриманими були його слова, буденними, ніби не було повного місяця, який ходив над ними
колом, ганяючи зірки, щоб ясніше світили їхньому коханню. Арсен став іншим...
У їхньому ліжку вже не було гарячих обіймів, щезли ніжні слова, яких так прагнула Олюська, німував прісний холод. Усе так швидко, раптово змінилося. Чоловік раненько їхав мотоциклом на роботу, а повертався зі смерком - втомлений і чужий. Дивився повз неї, або поверх її голови, відводячи погляд, кидав байдуже окремі слова і знову їхав з дому. Коли в неділю обідали за родинним столом, її тарілки там не було.
Олюська розуміла - їй тут не раді, тут її не полюблять. Але чому мовчить мама? їй ураз так
захотілося додому...
Весною народився хлопчик - худенький, з тільцем, як у жабеняти. Михасик постійно плакав, не прибавляв у вазі, і Олюська плакала разом із ним. Арсен нервував, що не висипається, що жінка не може справитися з малюком, і ображав її:
- Не скули, він такий скислий, як і ти!
Потім перейшов спати до іншої кімнати.
Олюська тулила сина до грудей і не знала, де шукати поради. Аж якось сусідка, котра жаліла Олюську
і знала більше, ніж нерозрадна молодичка, сказала їй прямо:
- Не марнуй собі світу, дитино, він уже їздить з іншою!
Серце, здавалося, вискочить з грудей, коли питалася про це в Арсена. Хотіла побачити усміх на його лиці, відчути заспокійливі обійми. Натомість отримала колючий погляд і слова, які вкарбувалися в пам’ять на все життя:
- Ти вільна, можеш іти, куди хочеш! Я розлюбив
тебе!
- Як? Так швидко? А Михайлик?
-1 його теж!
Не плакала, не було сліз. Мовчки взяла дитину, вузлик з речами і сіножатями, плутаючись у траві, подалася до мами...
З того часу багато літ спливло. Були і страх, і щем, і усміх, і весілля Михася, її сина.
Перед шлюбом зустрів Арсен сина і хотів йому зробити дарунок.
- Я не знаю вас, - стримано відізвався хлопець, - то з якої рації робите мені дарунок?
- Як не знаєш? Я тато твій!
- Ви, може, й тато, але не мій. Ви втерли хоч одну мою дитячу сльозу? Чи, може, за всі літа дали мені хоч одну пораду? Чи, може,
раділи разом зі мною?
Батогами лягали слова сина на плечі батька. Перед красенем-хлопцем стояв постарілий чоловік, який у синових очах шукав ласки і прощення. Він мав іншу
родину, дітей, але для злагоди з власним сумлінням прагнув синового розуміння...
Так і ходять одними дорогами двоє рідних і водночас чужих людей, чекаючи, коли одне серце простить, а інше прийме прощення.
Кучері-дзвоники
Оксанка в куточку гралася ляльками. Лялька Маруся з
облупленим носиком сиділа на своєму стільчику і косила лівим очком на дівчинку, котра вибирала платтячко для ще однієї ляльки - Валі. Цю ляльку Оксанка пошила сама з різних шматочків кольорової матерії, які завжди отримувала від кравчині тьоті Люди.
- Пробач, Марусенько, трохи посидиш сама. Відпочинь, ти втомилася. Я зараз вшию тобі гарну хустинку з барвистого шовку, ач, як переливається?
Ляльку Марусю Оксанці подарував тато, ще коли був із ними. Його вже давно нема, мама каже, що він на роботі десь далеко-далеко, і коли повернеться, ніхто не знає. Мама
чомусь неохоче говорить про татка, а Оксанка так скучила за ним. Він, мабуть, справді дуже далеко, раз так довго не приходять листи...
Оксанка не хоче бути вчителькою, як мама, котра весь час мовчки сидить над зошитами і відмахується від неї. Вона хоче мати багато красивих суконь, мештів на високих підборах, як у модних пань. Коли
залишається вдома сама, вскакує у мамині туфлі і човгає ними по підлозі, вдаючи дорослу. Розплітає волосся, підфарбовує губи, мамину сумку на руку навішує - і пливе по кімнаті. їй здається, що ляльки плескають їй з радості в долоньки. Вона грається в продавчиню, лікує ляльок... Раптом дівчинка згадала:
- Мамо, що таке байстрючка?
Мама підводить очі від зошита і болісно питає:
- Хто тебе так назвав?
- Тьотя Ліда, коли я хотіла їхнє яблуко зірвати, бо воно геть на вулицю нахилилось.
- Це коли дитина не має тата, - неголосно мовила мама.
- Але ж я маю!
- Маєш... - мама надовго замовкла і, без потреби, почала то закладати косу, то знову витягати шпильки.
- Я напишу йому листа. Ти відправиш?
- Пиши! - за мить мама знову заглибилась у зошити, а Оксанка старанно виводила: «Дорогий татуку, я тебе дуже люблю! Чого тебе так довго нема? Привези мені насправжну ляльку».
Мала зіскочила зі стільця і підбігла до мами.
- Ти наробила помилок. Не татуку, а татку, не насправжну ляльку, а справжню, розумієш?
Оксанці стало прикро, що
вона пише з помилками, але ж як хотілося, щоби приїхав татко!
- Пошлеш, пошлеш? - ще раз підскочила до мами. А мама глянула на її радісне обличчя і мовила:
- Пошлю...
Тато приїхав тоді, коли його вже не чекали. Мама була в школі, а Оксанка гралася на подвір’ї з кошенятком. Він несміливо зайшов у двір, і мала якийсь час його розглядала. Враз засміялася:
- Татку, ти приїхав!? - вона міцно його обійняла і притулилась. - Я тебе чекала, чекала, так скучила за тобою! - без угаву щебетала. - Ти одержав мій лист?
- Так, маленька, бачиш, я ж тут...
- А чого твоя робота така довга?
- У дорослих так буває... Я привіз тобі нову іграшку, - і чоловік витяг із сумки плюшевого коричневого ведмедика з блискучими очима.
- Гарний, - дівчинка погладила
м’якеньку спинку іграшки і з сумом додала, - а у моєї Марусі носик облупився і очко косить, вона вечорами плаче, а вночі не спить.
- їдемо, доню, я куплю тобі цукерки - які захочеш.
- Ні, ні! - запручалася дівчинка. - Я хочу, щоб ти пішов зі мною по селі, щоби всі бачили, що у мене є татко!
Оксанка міцно тримала тата за руку і крутила головою на всі боки - була щаслива, що у неї такий гарний і дужий тато.
- Татку, я вже не байстрючка, правда? Ти у мене он який! Як шкода, що дівчатка не бачать, який ти у мене сильний і справедливий, - чомусь додала.
Вона це слово часто чула від мами і знала: справедливо значить гарно.
Мала за своєю радістю не помітила, як тато нахилив голову і топче очима стежку, по якій вони йшли.
- Ой, боляче! Татку, ти мені ручку затис, твоя долоня така сильна!
- Пробач, донечко, - чоловік помовчав, а за якийсь час напружено і тихо сказав: - Хочеш, Оксан- ко, я познайомлю тебе з твоїм братиком?..
- Ура! У мене є братик! А мама знає про нього?
- Знає, - промовив сумно.
- А чому я не знаю, що у нас є братик? А, стривай татку, коли моя мама не має синочка і я про
нього нічого не знаю, то той братик мусить мати іншу маму, інакше не буває, - розкладала по- своєму дівчинка.
- Так, маленька, у нього є інша мама, і звуть її тьотя Валя.
- Як мою шматяну ляльку...
Якийсь час вони йшли мовчки. Антон відчув, як ослабла і стала безвільною тендітна долонька в його руці. Світлі кучері доньки розсипалися по плечах, мовби маленькі дзвоники, і він мимоволі погладив її по голові.
- Не треба, татку, я вже доросла і сама можу ходити по селу, коли мама на уроках, я нічого не боюся, навіть коли мене прозивають. Жаль тільки, що той братик не в моєї мами. Я думала,
він буде мене захищати. І ти мене вже не захищатимеш... - здавалося, сльози ось-ось бризнуть з її голубих оченят.
У кінці вулиці появилася Ганнуся, притискаючи до грудей стосик учнівських зошитів.
- Мамо! - Оксанка шарпнула рученя з великої чоловічої долоні і притьма побігла до жінки...
По худеньких плечиках радісно розсипалися і підстрибували кучері-дзвоники. Антон розгублено стояв посеред вулиці і не знав, як йому бути. В руці міцно затис плюшевого ведмедика, залишеного донькою.
..
Реальність
Її розбудила тиша. Жінка розплющила очі і побачила незнайомі шпалери, чужі меблі. І тільки на столі стояла її сумка, з якою приїхала. Олена миттєво згадала, де вона, і заметушилася: коб не спізнитися, бо сьогодні ж пара - практична робота з комп’ютером.
Коли їхала на курси, колеги сміялися: як зараз у старі голови втовкмачувати науку про комп’ютер? І воно дійсно, зараз би краще подорожувати десь у білих штанях, відпочивати від прожитих літ, насолоджуватися природою, пізнавати чужі міста. Для себе теж варто було б познайомитися з
сучасною технікою, знати своїх і чужих модельєрів, не комплексувати у дорогих магазинах, звідки, здається, продавці виганяють тебе очима, передбачаючи твою купівельну неспроможність. Вміти гідно себе поводити у ресторані, щоб офіціант не задумувався, який у тебе статус, і не вважав, що тебе можна обслужити абияк...
Найважче Олені було подружитися з комп’ютерною мишкою. Її огрубілі пальці стали нечутливими, і курсор бігав по всьому екрану, не потрапляючи на потрібну кнопку. Не біда, якось усе владнається, і вона таки підкорить цю непосидючу мишку, адже збирається ще довго
працювати, бо онукам треба давати раду.
Похапцем запихала конспекти до сумки, коли мелодійно задзвонила мобілка...
- Бабко, ви що, на нас болт забили і не думаєте, блін, як ми тут? - прозвучало у слухавці без
«добрий день», без «як ви там»,
«ми скучили» чи ще чогось такого. Олена слухала і не знала, що відповісти. - Та ми їсти хочемо, огірки, тіпа, переростають...
Помовчала, ковтаючи гіркий клубок, а тоді сказала:
- Добрий день, Вітальку. Ти ж одружуватися зібрався, то берися до роботи, будеш мати практику:
звари їсти, вибери огірки, прибери за собою, і Андрійка до того привчай. Я мушу закінчити курси, вже не довго залишилось.
Сіла, спустошена, і тихо заплакала. Комп’ютерна мишка відійшла на другий план, бо Олена тільки й думала: де схибила, де недоглянула і чому воно все не так? Чому? Адже 21 рік вона для Віталіка була мамою і татом, дідусем і бабусею. Віталік був добрий, чемний. А після армії наче підмінили хлопця: став грубий, ледачий. Оце женитися надумав, то ще й не знати, яку невістку приведе...
Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |