[видавництво0тзрого [Дева 4 страница

І боялися хлопці гордого погляду, викличного сміху та волі красивої хуторянки. Потай мріяли і ловили її усміх, жадібно очима бгали високі груди... І тільки на Митруня з сусіднього села Марися ніжно клала усміх і синяву очей. Був він, як сонце у полудень: гарячий, рвучкий, з пшеничним волоссям і юнацькими вусами, що так пасували до його рожевих уст.

Марися примружила свої вицвілі очі і мислить: «Як гріховно думати так в мої літа!» Але, гірко стуливши губи, пішла далі за своєю думкою, як нитка за веретеном.

Загинув на Лисоні Митруньо. Москальська куля вкоротила таке молоде життя, всю її радість і надію. Часто ходила на Лисоню - бо ж близько - і розкидала по свіжих шанцях сині блавати, такі, як очі були в Митруня. А ще носила червоні польові маки, що були, як рани юних хлопців, котрі не встигли покохати. Ой, коли ж це було? І чи було? Але думка силує Марисю до болісної згадки, зачіпає в її старій голові

спогади, які, здається, приспала навіки. Важко працювала, косила рівно з наймитами, які помагали в господарці. Не рахувала, скільки літ їй кує зозуля...

Відплакав за батьками поминальний дзвін, і тоді вона залишилася одна: гарна, горда і самотня серед

лісу і поля. Незчулася, як минула сороківка. Часом у пісні кликала молоді літа в гості, жила спогадами про колишнє і ловила на собі погляди молодого наймита Микити. Був, казав, без роду, по людях наймитував. Смішно їй було, бо ще дітвак, якихось літ зо двадцять. Але погляди Микити були все сміливіші, руки, коли

разом складали полукіпки, дедалі гарячіше і відважніше шукали її рук.

Одного з вечорів, коли допізна молотили пшеницю, а надворі тепло шептав дощ, Марися заночувала в стодолі на сіні з Микитою. Він зривав слова, які буцім назбирав серед зір - наче Митруньо повернувся з далекої юності. З того часу жили разом. Потай взяли шлюб, без весілля, без дружок. Розкішне весільне вбрання пріло у скрині. При зустрічі ловила дивні погляди знайомих, а що була далеко від села, то вони її не зачіпали. Жилося...

Що любив більше Микита, поле чи її, Марися довго не знала.

Був добрим господарем, міцно стояв на ногах, шанував хліб. Йшли літа, вицвітали квіти на Марисиних хустках, блякло красиве лице, дрібні промінчики розбігалися біля очей, сумно опускалися колись повні губи, смоляна коса посіклася срібною памороззю. Намисто, яке все ще носила, соромливо ховалося в пазусі. До Марисі йшла глибока осінь.

Одного разу Микита прийшов з молодою жінкою і хлопчиком. Казав, що сестру віднайшов. Прийняла радо, пригостила. Малий почав її кликати бабою. Трохи дивно було це чути, але ж літа не юні. А колись випадково побачила, як Микита пристрасно

облапував стегна молодиці і все зрозуміла: чоловік мав іншу сім’ю. Це ж Микитове дитя кликало її бабою! Згодом наглувата Настя все частіше бувала в них у домі. Зговорювалася з Микитою, виносила харчі і рядна, ткані її, Марисиними, руками.

Колись горда красуня, а зараз стара жінка з розтоптаним серцем, змирилась і стала бабою для сина Микитової коханки. Часто Настя грубо обривала її: не лізьте, бабо, де ваше не мелеться. Все рідше чоловік був удома. Настя народила ще одну дитину. Треба давати раду маляті... Довгими ночами Марися слухала шум лісу і шепіт вже не свого поля. Боліли натруджені руки, не слухалися ноги, а пам’ять

виштовхувала назовні жаль, розпуку і усміх. Вицвілими очима Марися посміхалася, зморшкувате чоло поринало в глибоку задуму. Напевно, так мало бути. Як кажуть: на житті, як на довгій ниві. Теплі сльози зрошували її натруджені жилаві руки, солонили губи і заспокоювали зболене серце.

Празникова качка

Стефця безтурботно цвіркала вишневими кісточками, стоячи над водою. Вони тихо булькали і зникали, утворюючи невеличкі кола. Нудилася і придумувала, чим би себе зайняти. Гоноровита. Не мала потреби працювати: чоловік добрий, власний млин,

наймити помагають і завжди зайва копійка водиться.

Молода жінка часто ходила по крамницях, скупляла дорогі коралі, черевички, гарну матерію, потім морочила голову сільським кравчиням: то фальбанку звідси, то підкреслити стан чи добре втрафити довжину. Чекала неділі, щоб усі могли побачити, яка вибрана йде до церкви чи на музики.

Антось був статним чоловіком, господарі поважали його за розум і за працю, але Стефця часто дивилася збоку, чи заглядають ще за нею парубки, косила зіркатими очками на чужих чоловіків, знала

- Антось від неї не втече і нічого не скаже.

Ровесниці поза очі судили її: може, від заздрощів, а може, було за що. Любила ходити в гості, бути завжди попереду, жартувала на рівні з чоловіками і при цьому милувалася собою. Часом Стефка нудилася і шукала собі роботи: бралася за вишиття, до якого не мала терпцю, або читала «рггеріву па сіазіесгка»’ і пекла. Антось тоді не міг нахвалитися, яку має господиню. Чоловіки широко посміхались у вуса, а той радів, дивився на свою зграбну жінку і тихо втішався, що ніхто такої не має.

В якусь неділю справляли роковини млина і була нагода ще раз себе показати. Стефця скликала знайомих коліжанок з

чоловіками. Мала бути добра забава. Готувалися цілий тиждень. Мама з наймичкою варили холодці, пекли, фарширували. Помагала їм і Стефця-господиня. Взялася по-особливому пекти качку. Присмажувала, поливала сметаною і різними

* Рецепти тістечок ( пол .).

приправами, аж поки качка стала рум’яною і апетитною.

У вишняку над рікою білим обрусом накрили стіл, заставили різними наїдками і чекали гостей. В неділю часу доста, і гості не змусили себе чекати. Чаркувалися, хвалили голубці і карманадлі, смакували капустою, а за тостом, щоб паси не рвалися і вальці крутилися, взялися до

коронної печені, що звабливо стояла посеред столу, задерши догори апетитні ніжки.

Комусь дісталось стегенце, комусь друге, а Ан- тось, щоб більше лишилося гостям, вибрав шматок ближче до шиї. Але побачив, що молодиці хитро посміхаються і відгортають зерна набухлої кукурудзи. Раптом - хрусь! Звідкись узявся гострий камінець, мало не виламав йому зуба. Антось здогадався: жінка пекла качку з нечищеним волом.

За якусь мить Стефка все зрозуміла, почервоніла, аж розпашілися маленькі вушка.

- Вчу, вчу, а вона ніяк не втямить! - кричала на наймичку. -

Ні качки не вміє спекти, ні нічого іншого...

Так вибачалася перед гостями. Ну, що зробити? Так було, як вийшло.

Довго ще обсмоктували сільські молодиці кістки бідної качки і гонорової Стефці, яка всім хотіла зробити забаву і бути доброю господинею.

Порозуміння

Рано заглянула цього року осінь на поля і в садиби. Квапила збирати хліб, раптово рум’янила в садках яблука і підганяла у вирій птахів. Бузьки на Василе- вій стодолі неспокійно перебирали ногами, задирали в небо довгі

дзьоби і кликали своїх родичів, щоб з’єднатися ключем у далеку дорогу. Вони були своїми для всього села, люди мали їх завше за орієнтир на погоду чи негоду. І от сьогодні осінь розбавила свою палітру їдким дощем. Він дрібно сіявся, ліниво розтікався калюжами, що стояли сірою бовтанкою і неприємно холодили босі ноги.

Велика Салька проворно бігала по дворі під дощем: то курчат заганяла, то горшки на плоті поправляла, то шукала на розпал сухих трісок. Вона плавно несла своє велике гарне тіло. Пишні груди при ходьбі

хилиталися	під	тонкою
кофтинкою,	красиво	зліплені

руки, міцні ноги і вся постава виглядали, як у богині щедрості. Коси, стягнуті на потилиці великим вузлом, відкривали гарне рум’яне лице. За її величну і гарну постать селяни називали її Великою Салькою.

Не здибала дівчина під стать собі пари і, так нікого пристойного не діждавшись, вийшла заміж за Мар- ціня, чим здивувала односельців. Був малим, дрібним, з вічно масним волоссям, яке бурими пасмами прилипало до голови. Як вертали зі шлюбу, Салька трохи оступилася назад, щоб виглядати меншою, і не брала пишного вельону, а тільки тоненький віночок з мирту,

знову ж - щоб виглядати

нижчою. Проте Марцінь мав натуру молодого задерикуватого півня. На початку сімейного життя все йому було не до ладу, вічно шукав зачіпки: то мітла не на місці, то грядки нерівно посаджені - і у всьому винуватив жінку. Салька мовчки корилася, робила, як хотів чоловік, щоб злагода в хаті була. Але Марцінь мав лише одну забаганку: любив з компанією випити, повеселитись, а при цьому похвалитись, як у нього жінка танцює в решеті.

Приходив додому пізно, з лайкою. Невдовзі почав обкладати Сальку своми дрібними в’їдливими кулаками. Жінка боронилася, виставляючи

вперед руки. Коли підскакував, то кулак досягав до обличчя, від чого час до часу цвіли в неї синяки під очима чи на гарних губах. Сусіди, що були свідками Марціньових гулянь, намовляли Сальку, щоб не терпіла:

- Ти така міцна жінка, та дай йому раз між роги, щоб пам’ятав надовго.

Цю науку жінка не забувала, але мовчки облизувала сльози, які крапали з очей.

Того дня Салька аж терпла, так прагнула, щоб Марцінь прийшов тверезий і при доброму гуморі. Поки його не було вдома, хотіла спекти хліб.

І от діжа вже виповнилася

пишним тістом і, вимивши свої красиві руки, Салька почала місити хліб. Тісто легко корилося її пальцям. Захопившись і задумавшись, побачила чоловіка, який вертів їй спину п’яними буравчиками:

- Ти все як не люди, і хліб печеш не тоді, як всі! - закричав.

Потім вчепився Сальці за талію, почав її шарпати, копати брудними черевиками, шепелявлячи п’яним ротом:

- Я тебе навчу, я зроблю з тебе господиню, ти будеш танцювати так, як я граю!

Бридко і боляче було жінці, щось давило у грудях і виривалося назовні. Салька не пам’ятала, як

витягла з діжі руку з тістом і навідмаш хряпнула Марціня в лице.

Марцінь упав. Якусь мить у хаті стояла тиша. Салька з жахом дивилася на розпластану постать чоловіка, лице якого було заліплене тістом. Вона впала на коліна і почала катуляти Марціньову голову, при- водячи його до тями. Коли він очуняв, жінка зіщулила свої великі плечі, чекаючи нових ударів. Але несподівано тихо почула:

- Поможи підвестися, Салю, - сумирно просив чоловік, який раптово протверезів.

З того дня Салька стала господинею у своєму домі: все

вміла, все знала, чоловік тримався хатиі слухався жінки. Тепер ночами вона відпочивала і не здригалася від невідомої образи...

Якоїсь ночі Салька солодко спала і в знемозі поклала ногу на Марціня. Чоловік довго з пошанівком тримав на собі ногу Сальки, аж затерп, а потім легенько її порухав і винувато перепросив:

- Салю, будь добра, зніми свою нозю.

Жінка зняла ногу, смачно потягнулась і подумала: «Як добре, що наука дійшла до Марціньової голови».

Інфекційна бочка

Село колядувало, святкувало Різдво, а до Ганки їхала бочка з дизрозчином - кропити хату. Кажуть, Славко дістав черевний тиф. На святий вечір геть горів. Ганка не знала, як дати тому ради.

Зібрала підкислі пампухи у велику миску і винесла до комори. Холодець застиг у баняку, кутя стояла незаправлена, діти сполоханими очима бігали по хаті і мовчки дивилися на тата. Ні доктора, ні телефону, кожне зайняте своїм, нікого не допросишся - Святвечір же!

Ніби щось їй підказало вихід - Ганка сама взялася рятувати чоловіка. Вмить натовкла у ступці часнику, розігріла спирту, все змішала і натерла міцно з ніг до

голови. Далі розжарила цеглу, обвинула вогким домотканим рушником і примостила в ноги. Периною вкрила, щоб і шпарки не було. В тривозі сіла біля ліжка, не відриваючи погляду від чоловіка. Славко мовчав, весь час впадаючи в забуття. Піт градом заливав йому лице, волосся віхтями прилипло до голови. Через годину Ганка побачила, що все чоловікове тіло вкрила дрібненька, як мак, червона висипка. Жінку розібрав страх, і вона стрімголов полетіла по Гриця, який робив зі Славком,

- по допомогу.

Ще люди збирались до вечері, під вікнами малі колядники співали

«Бог предвічний», як на сани в білих перинах ложили хворого,

Танка тремтячими руками зав’язувала йому під бородою шапку і підганяла Гриця, щоб встигли, щоб довезти живого... Гриць вертав кіньми, а Ганка, оформивши чоловіка в лікарні, серед ночі полями йшла додому. Мела завірюха, колючий сніг роз’їдав очі, шарпав волосся. Шпорталася і думала, що то могло бути, яка причина тому, що сталося? Ферма і молода корова Красуля? Цілу ніч Славко з доярками чергував на фермі - первістка не могла розродитись. Роздягнений гонив то по подвір’ї, то по хліві, а ввечері вже сухо кашляв...

Ще вночі дала раду холодцю, куті, а вранці вже торохтіла біля

їхнього двору бочка.

- Христос родився, господине! Кропити будемо! Ніби тиф у чоловіка. Але де він у вас взявся? Так чисто і ошатно, діти доглянуті. Пані, мийте руки, снідати будемо, а потім вже покропимо, як схочете.

На білий обрус лягали різдвяні наїдки, з’явилася чарчина чиста, як сльоза, смачні ковбаси, холодець.

- Не бійтеся, нема тут тифу. Це застуда, запевняю вас. На фермі застудився Славко, - Ганка стояла рішуча, впевнена і переконлива. Після коротких вагань частування стало сміливіше і заповзятіше. Вже всі

забули про бочку, про тиф і тільки Ганці дума скиміла: як там чоловік?

- Пані Ганю, в разі чого, ми у вас були і кропили, чуєте?

- Та як же, хіба я не розумію, хіба ворог собі?

До течки доктора втиснулася ковбаса, шинка,

яйця, банка	меду,	і бочка
покотилася	шукати	іншого
пацієнта.

Змучена Ганка втратила лік часу. Зупинився не- заведений годинник, і тільки химерні тіні від грубки танцювали на стіні. В хаті зависла тінь тривоги. Зненацька на Ганку з шумом упав різдвяний дід, що стояв у куті біля ліжка,

колючими колосками вдарив по обличчю. Все!!! Здавалося, тисячі колосків впилися в Ганчине тіло. Славко! Він! Вже вмер! Вже дав про себе знати! Вже прийшов! Зірвалася на рівні ноги і вибігла в ніч. Не пам’ятала, як здолала тих кілька кілометрів: чи весь час бігла, чи йшла... Примчала у сонне місто. Темними були вікна лікарні. Куди йти, кого питати? До трупарні - шугонула думка.

- Йой! Сліди є! Сліди! Боже святий, то вже його туди занесли!

Біля дверей побачила гурт циган, що кричали і плакали.

- О Баро! Баро! - ридала красиво одягнена циганка. - Нема тебе!..

Ганка ледве вловлювала

уривки фраз. «Може, то не він - кажуть, якийсь Баро...» - вигулькнула примарна надія. Руки Ганці трусилися, ноги підкошувались. Аж тут старенька санітарка надійшла з відром, шморгаючи капцями.

- Скажіть, пані, тут циган повно, а крім того якогось Баро, ніхто, бува, не вмер?

- Слава Богу, більше ніхто за ніч не пішов до неба, а ти кого тут шукаєш, дитино?

Танка бухнула на сніг і зайшлася плачем.

- Ой, та чоловіка вчора привезли, то думала, що він вже... Дід упав на мене вночі. Йой, Боже Ісусе новонароджений, прости! І дякую

Тобі, що не осиротив дітей, - Танка набирала в жмені снігу і обтирала ним лице.

- Вставай, молодице, йди зігрійся, а вранці підеш до чоловіка, - пожаліла її санітарка і провела до якогось закапелку. Танка сіла край столу чекати ранку.

Коли зайшла в палату, Славка вже оглядав лікар. Тривожно обмацувала поглядом обличчя лікаря. В очах застигло німе запитання.

- Знаєте, нема тифу у вашого чоловіка. Ця висипка від якогось натирання, що викликало внутрішній спротив. Чим ви його натирали?

- Часником, - ледве ворушила неслухняними губами Танка.

-Добре, що вигнало наверх.

Тепер, думаю, все буде гаразд.

Славко, косячи зболеними очима, оглядав Ганку:

- Як діти?.. Як ви там? Чи вижило телятко в Кра-

сулі?

- Не хвилюйся, вже брикає, і Красуля здорова!

Черешні

У вікно пробивалися останні промені західного сонця, ковзали по блідому кістлявому обличчю. Густий німб сивого волосся виблискував сріблом, підкреслюючи втому очей, в яких час від часу з’являлися сльози і

живий молодечий блиск.

Стефан лежав під образом Божої Матері і йому здавалося, що Вона оберігає тверезість його думки. Життя калейдоскопом прокручувалось у його свідомості. Коли Ганзя монотонно порушувала цю гармонію, Стефан хапався за палицю, що стояла біля його голови, і силувався запустити в жінку, яка навіть не відхилялася, бо знала - це лише зусилля, він ніколи й пальцем не зачепить її. В селі казали - добре вліз в Ганзину спідницю. Але це було давно, дуже давно.

Тепер усе частіше в мареві думок чи в старечих снах Стефан бачив своє єдине кохання, якого не вберіг, не захистив, не

постелив йому пишних квітів, не розсипав рути-м яти, яка так рясно росла в його саду, не натішив віршами, яких знав багато. Воно, його кохання, залишилось там - на лісничівці, розтоптане кіньми, розсипане променями русих кіс, задивлене в небо синіми очима і оголеними, прекрасними білими грудьми, які вигодували красенів-синочків. Його Явдоня, його недолюблена горличка. Все частіше він відчував її присутність і поринав у спогади.

Маревом, білою пінявою йшла вона по саду, висока, струнка, русокоса, з теплим поглядом, простягаючи руки до синів, які біжать назустріч. Міцненькі виросли, як горішки-вилущки, від

батька - чорноволосі, від матері - синьоокі. Мріяла, щоб діти її були добрими людьми, мали освіту, росли в любові і достатку. Безглузда смерть, а може доля, що виміряла так мало...

Через усе життя Стефан ніс тягар вини, що він - такий високий і сильний - не зміг втримати розгнузданих коней, які шалено, з виряченими очима мчали з гори, підкидаючи легкого воза, на якому сиділа вона - Явдоня... До цього часу, коли квітує літо, Стефану спливає в пам’яті той день: пахло диким медом і тужно сюрчали на своїх скрипках житні цвіркуни...

Довго ходив Стефан літніми вечорами до двох черешень, які

посадив згодом при дорозі, де назавжди замовкло серце його коханої. Плекав їх, гладив гладенькі стовбури, радів, як дитина, коли зацвітали набіло. Чекав терпких ягід, які, на його радість, родили рясно: на одній - червоні і солодкі, на іншій - чорні і гіркі. Як моє життя, думав.

Ганзя не любила ні його, ні його дітей, хоч корився їй заради них. А тепер перестав. І вже сили покидали його, а палицю завжди тримав біля себе, ніби для нападу чи оборони. Він подумки голубив свої черешні, які родили кожного літа і мислив: вони - як його Явдоня в червоних і чорних коралях, які любив дарувати їй весною, коли білою заметіллю

зацвітав їхній сад. «У всякого своя доля...» - згадав слова Шевченка і втомлено заплющив очі.

Сонце хилилося до заходу, його промені плуталися в срібному волоссі, пестили глибокі борозни обличчя, карби його життя.

Жменя сміху

- Юську-бузьку, принеси мені Маруську! - кричали діти на зеленому вигоні, коли перші бузьки поважно махали крильми і опускалися до ритівки, червоними дзьобами шукаючи поживу.

В родині Бідилів ніхто не закликав бузьків нести Маруську, то, може, тому вони спересердя й приносили хлопчиків - аж сім.

Кожного року чорненьке чи світленьке хлоп’я викрикувало пуп, бо чи могла Євка при їхніх статках нормально доглянути дитя?

Мирон розривався між домом і колгоспом. Часом зі страхом Божим ніс за пазухою торбинку нашус- таного сируватого жита - вже якийсь глевак для дітей буде.

Євка стала тоненька, як натягнута струна, і тільки округла пазуха, набухла молоком, свідчила, що найменший синочок не буде голодний. Добре, що черешні в лісі дозріли і суницями рясно.

Мирон сам ледве пересував ногами і йому часто в очах

спалахували свічки, а серце шалено колотилося в грудях. Коли їхав сюди з дому, то не взяв нічого, хіба малу теличку і повний віз дітей. Навіть гори не снилися йому зараз, лише хліб і плач дітей. А там, вдома, лемко мав запашне сіно, сад, худобу, і Євка була завжди усміхнена, з чуттєвими ямками на щоках... Чужим чувся тут, і ще й жінка плакала ночами.

«Худа, як копистка», - якось почув від сусідки з крутими боками. Гонив думками в голові і не знаходив виходу.

Євка теж мала «норму» в колгоспі, то часто діти бавили самі себе. Якось прибігла на полуднє і обімліла: пострижена Павльова голова була замальована на зелено

- Мирон малював пліт і лишив решту фарби у стодолі, а Петро розмалював Павля... Нафти не вистачає на світло, а тут ще Павльову голову треба мити! Спересердя лупила то одного, то другого - гуділи на все подвір’я. Павль довго ще ходив зелений, бо за раз Євка не дала ради все змити.

Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти' принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і

вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.

* Оберемок скошеної трави ( діал .).

Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть

Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.

Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали віс- тюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город

повідомити мамі про гостей.

Євка зайшла - розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:

- Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.

- Так, так, гміє вшитко’, гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намай- стрував!

Якась хвиля радості пройшла

убогою хатиною.

* Усе вміє ( діал .).

Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.

- Давайте їсти черешні, - спохватилася Євка, - зранку Мирон нарвав!

Вона метнулась по хаті, і череп’яна миска червоних черешень уже стояла на столі. А тут і Мирон нагодився.

- Як ся гарно сміют в нашій хаті! Євко, і ти ся смієш?

Гарні ямки на жінчинім лиці аж переливалися. Стояла струнка, як дівка.

- Миронку, заспівай нашбї - ти так ладні співаш!

Мирон подивився здивовано на жінку і тихо мовив:

- Хіба для тебе, жебись була така слічна, як зараз.

Чоловік несміливо стояв серед жіноцтва і дітей.

Шкарубкими руками обіймав голову, трохи повагався і вперше у цьому селі, яке мало стати його рідним, заспівав:

Як яси заспівам трьома голосами, еден піде верхом, а два долинами...

Він не чув нікого і нічого, не бачив жінок, перед очима в нього були тільки звивисті стежини, вершки ялиць, запах гір і чистий

Сян, що холодив його розгарячілу душу. Коли доспівав, запала тиша.

- Пробачте, може щось не так, - опустив голову, - згадавим своє село... - і майже пошепки додав: - Юж мі так не буде, юж мі так не буде, як мі било перше...

- Чому не буде?! - Юстина навіть окрикнула. - Он який маєток маєш! Чорняві і біляві маківки - помічники і зяті для наших доньок, коби росли здорові.

Мирон посміхнувся:

- Дякую вам, жіночки, щосьте розкинули в моїй хижі жменьку сміху. Бо лемко, як ся не сміє і не спі- ват - то не лемко!

Нічний спогад

Стара яблунька шкрябала ревматичними гілками шибу, заглядала у вікно, скаржилась, що вся замшіла, що давно ніхто не обрізав сухих гілок, що стоїть недоглянута, як і її господиня. Обидві немічні і старі...

Темна, як сам морок, довга груднева ніч... Думки... Думки... Не спиться Параньці. Морозом вистудило хату, і вона щільніше вкутується ковдрою. Але сну нема. Напевно, десь побіг заколисувати молодиць, котрі ніяк не можуть відіспатись. А вона шугає думками по знайомих натоптаних дорогах, по молодому лісі, по заквітчаному полі... Шкрябає яблунька, мовчазний свідок її життя - нагадує, що знову навіяло

скрізь кучугур. І як їх розгребти старечими руками? Стежки... Дороги... Скільки їх було в її житті, і яких? Але найважчою є дорога до себе... Паранька прошкує у свою молодість, у своє дитинство, що в пам’яті

постає, мовби голубе марево... Зараз їй здається, що це було не з нею.

Тільки почала червонитися сорочина, тільки випурхнули тугі горбочки на грудях, як мама сказала, що вона буде віддаватися за Миколу з сусіднього села... Мала була. З подружкою ліпили глиняні пляц- ки і складали на призьбі сушити, одягали шматяних ляльок. А на подвір’ї диміла

тимчасова кухня: готувалися до весілля. Сумно співали молодиці, дивлячись на молоду. Коли на голову одягали вінок з барвінку з красивими стрічками, перше, що подумала: які гарні спіднички були б з тих бинд для її ляльок. Миколі теж було не набагато більше, як їй. Дивився на неї з цікавою байдужістю. Світлий кучерявий чуб, повні губи, а вона - дівча нерозквітле, молодюсіньке... Але зібрали їхні морги докупи - і господарка вийшла. Шкрябає у вікно яблунька, будить спогади...

Важкою була їхня перша шлюбна ніч. Невідомість, встид, плач, розпач і біль. Та й Микола не знав, хто вони одне для

одного і для чого вони тут. Коли Па- раня гірко плакала, закриваючи голі ноги вереткою, то гладив безпорадно їй худеньке плече і жебонів:

- Може, я тобі щось куплю?

- Купи мені ляльку, - хлипала, - щоб з очима і білими косами...

Не пам’ятає Паранька, чи мала таку ляльку. Знає лише, що через рік народився у неї синочок. Крапелька до крапельки - Микола. А незадовго й донечка з’явилася, і теж до батька: сірі очі, світлі кучері...

Молоденька мама згодом щиро закохалася першим - світлим і терпким - коханням у свого чоловіка, в Миколу.

Як мало вона вимовляла це ім’я, як мало вишила йому сорочок! Вона тільки розквітла, тільки наповнилася жагою і ласкою, як проклята війна забрала Миколу, її справжнє єдине кохання... Паранька в темряві ловила кострубаті тіні, що танцювали разом з її думками...

Після війни він більше не прийшов, не переступив її порогу, хоч знала - живий. Забув їх, залишив розквітати, а собі знайшов іншу, може, кращу за неї, а може - не мав сили вертати? Вона не судить його, бо хтозна, як

воно було?..

Коли її ровесниці шукали пари, Параня мала вже школяриків і була їм наче сестра. Прийшла молодість і до неї - ніби забуте дівоцтво. Вона пашіла радістю і красою. Спочатку несміливо, а потім сміливіше йшла на танці разом із дівчатами. Чорне хвилясте волосся і коралові губи притягали хлопців, які не обминали її очима. Журливо сміялася, жартувала, заздрила подругам, що відкрито обнімалися з коханими, а вона - ні дівчина, ні вдова. За якийсь час вирішила: будь що буде, має право на все те, що й інші.

Затоптала свою журбу, хотіла щастя. Хлопці проводжали додому,

правда, аж ген поза городами. Не були її коханими, лише коханцями. Зустрічалися то на луках, то в лісі. Любили її, розкошували в її тілі, але ніхто не відважився назватися татком для її дітей. Параня стала викликом для самої себе.

На Андрія дьогтем мастили їй ворота, зривали хвіртку, а вона цвіла, сміялася і без любові брала заборонене, те, що їй не належало.

«Чи ж добре я робила?» - шукала Паранька відповіді у темряві. Химерні тіні танцювали на вікні під музику вітру, жбурляючи колючі сніжинки.

Все пройшло, відшуміло, як шумовиння біля млинового колеса. Забулися образи, а може, загоїлися і не ятрять більше серце. Зраджені жінки з часом поставали подругами. Хто лишився живий, приходять на посиденьки - чи їм уже молодість у голові? Скаржаться на ломоту в кістках, на задуху, радять одна одній рецепти і тішаться внуками.

І Миколи вже нема - її єдиної любові, що в пам’яті залишилася юною. Притулком йому стала чужа земля. Притупився і згас біль, тільки спогад, як спалах далекої молодості, вернувся до Параньки в ту ніч. їй хотілося встати завчасу і помитися в гомінкій здоровій воді. Змити леп‘ думок, що дошкуляють їй зимовими ночами, зраненими птахами повертаються в її свідомість... Слава Богу, світає...

Дата добавления: 2015-09-29