Того літа короткими ночами їй почали снитися тато з мамою. І Василько - її кровинка. Тато суворо випитував, чи досипає
вона солі в мішки, щоб було рівно на запас, чи пильнує за всім. Мама невидющим поглядом цікавилася, чи не розтринькала бува грошей, чи не загубила книжки і чи має прибуток. Юзя навіть не дізнавалася, скільки процентів уже набігло на її книжку, але припускала, що їх досить...
Василько ж навідувався, мов сонечко, сміявся і ляскав у долоньки. Який то був чудний сон! Пробудиться після нього Юзя і ніби чує аромат синового тільця, що пахло молоком. Потім їй цілий день болить голова...
Сни мучили Юзьку, але вона переминала все те у собі. Бо кому розповіси? І так казали всі, що вона не мудра, а то й зовсім
дурнуватою вважатимуть. Юзя сама собі сни тлумачила і сама мучилася ними. Часом сиділа у порожній хаті, понуривши голову, втупивши погляд невідомо куди - дослухалася, чи ніхто не залазить до неї. Здавалося, що хтось її переслідує, хоче забрати в неї гроші, обікрасти її. Але що там красти? Гроші в банку, а по хаті - сіра бідність. Ні телефона, ні телевізора. Хіба старий мамин килим на підлозі, що колись радував око візерунками, а тепер лежить, старий і блідий, як Юзька. То хто би на нього полакомив- ся? Але страх вечорами сковував усе тіло. Тряслася, ніби у пропасниці, поки засинала.
Вчора по спеці Юзька кропила
жуки на бараболях - трохи поскидала була мітлою до відра, то трут- ки лишилося ще на один раз. Чи то спека, чи жаль до самої себе розпекли голову жінки. Знову сни! Знову ломота в душі. Нікого не хотіла бачити і чути. У грудях давило, ніби хтось зібрав серце в кулак... Помилася, схилила голову на подушку і дрімала. Чи спала? Вже й сама не знала. Побачила Василька, що дибуляв тугенькими ніжками і махав ручками - кликав її. Зірвалася на ноги.
- Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? - гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих
баняків - ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу... Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини - Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! - гупали гарячі молоточки у скроні. - Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»
Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на сухі губи. Перед очима
минало все її життя, в якому було так мало радості. Юзя взяла банку в гарячі руки і спрагло припала...
Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним
- люди, подивовані вчинком Юзі, - проводжали її в останню дорогу.
Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем - Гоноровичі: син і мати.
Жінка-райдуга
Того вечора в хаті панувала
якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під
напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.
Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав:
«Це - жінка-райдуга...» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя...
Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла.
Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації - звичайні лікарняні будні...
Під час чергового обходу зайшов до палати - і мурашки здибили волосся на шкірі. Перед ним була не жінка, а згусток крові та болю: під нуль підстрижене волосся, міцно стиснені зранені губи, бліде лице, і тільки дуги брів чорніють на ньому. Вона була радше схожа на гарного гуманоїда з далекої планети, ніж на людину. Важкі переломи рук і ніг, численні гематоми на голові. І ніхто з його колег не вірив, що їй ще світитиме сонце. Довгих три тижні тривала боротьба за її життя. Миколі здавалося, що він та інші лікарі більше не вміють, більше не знають, як допомогти цій жінці. Проте вони вже з упертості вирішили стояти до кінця у цьому двобої, боротися за кожну годину,
за кожну добу для незвичайної пацієнтки.
Одного дня під час обстеження, дивлячись на крейдяне обличчя жінки, Микола відчув якийсь внутрішній поштовх
- впевненість у тому, що все буде добре. І раптом побачив сині скалки змучених очей, що розтулилися і вивчали його:
- Де я? Що зі мною? - прошепотіла тихо, вдивляючись у незнайомого чоловіка в білому халаті.
- Все добре, не хвилюйтесь, - опанував себе Микола, хоч хвилювався більше за неї. - Ми разом, вже все гаразд, вірніше, буде гаразд.
193 Надія нічого не пам’ятала, тільки у вухах досі стояв скрегіт металу і зойк битого скла. Потім була темрява, і зараз оцей чоловік
- доктор... Важким і довгим був шлях до усвідомлення, як залишилася живою. Думки поступово жвавішали, а зранене тіло
7 Осиний мед дикий
не рухалося. Коли нарешті в одній руці відновилася чутливість, жінка з вдячністю за добро спробувала втиснути у докторову широку долоню гроші. Микола сміявся:
- У своїх не беремо.
Надія теж була медиком. Бій за її життя ще тривав, але вже з невеликою перевагою на їхньому боці. Микола відчув, що дуже прив’язується до цієї жінки. Як юнак, біг у лікарню, сам робив масажі, поїв з ложечки, читав вірші і мріяв, щоб ці нерухомі руки колись погладили його по голові. А вона молилася і просила Бога, аби бодай сидіти могла. І таки сіла, правда, в інвалідний візок...
У своїй порожній квартирі
Надя падала, втрачала свідомість і боролась зі собою за кожну п’ядь простору. За щастя мала торкатися знайомих речей, гладити свої барвисті подушки. Зі стін на неї дивились образи, вишиті її ще здоровими руками. А найбільшою мрією тепер було - взяти голку у свою скалічену руку з розтрощеним суглобом...
Зимове сонце черговий раз зазирало до її палати. Білі ліжка, зграбний ціпок - теперішній Надіїн помічник. Вона поволі плекала свої думки і раділа кожному дню, кожному слову чи телефонному дзвінку. А ще - чекала на свого доктора. У неї відросло каштанове волосся, і сині очі сторожко пасли двері.
Незчулася, як доктор Микола став біля її ліжка. Поцілував їй руку, а очі світилися тихим теплом.
Надія квапилася зі своєю радістю. Витягла з-під подушки красиву барвисту вишиту сорочку:
- Це вам... тобі... - виправила сама себе.
Микола стояв розгублений, здивований, освітлений. Це ж чудо
- на сорочці узорами покладені сотні хрестиків болю, вдячності та любові. І це все йому?! Йому ще ніхто не дарував вишитої сорочки з таким пишним візерунком. Втішений, він укотре подумав:
«Це жінка-райдуга. І, можливо, моє зболене щастя».
Непрощене
Дарка, облизуючи губи сухим
язиком, просила доньку не хоронити її близько біля Галини:
- Не хочу мати її за сусідку ще й на тамтім світі.
Кістляві пальці нервово теребили простирадло.
Напівопущені очі шукали вже іншої дороги, дороги до вічності. А свідомість іще не могла простити. Хоч стільки літ минуло...
Тяжко проклинала свою подругу Дарка. Свічки ставила, щоб та скапала, як віск, не знати, до кого взивала, щоб та культями дорогу мацала, щоб покрутило її... А все через Михайла. Любився він з Даркою, а заміж взяв Галю - її подругу. Чорняву, веселої вдачі і меткого розуму, котра не зважала
на Дарчині прокльони. З того часу не розмовляли, проходили одна повз одну мовчки, хіба Дарка злісно вслід плювала. Через рік і вона вийшла заміж за гарного хлопця, спокійного і роботящого. Але жалю на свою кривдницю ніколи не забувала. При зустрічах з Михайлом шукала в його очах те, загублене, що вже не повернеш. А Михайло любив Галинку, в них підростало двоє хлопчиків. У Дарчиній родині теж народилася дівчинка з важкою вадою ніг. Сусіди позаочі говорили, що це Дарчині прокльони впали на невинну дитину. Дарка лила гіркі сльози над своїм дитям, возила по лікарях і санаторіях, але злоби своєї не відпускала, люто ненавиділа Галину. Ходила по
ворожках, сушила зілля, злостилася на всю її родину. Коли вдруге носила дитя під серцем, молодиці гомоніли: хоч би Господь благословив.
Народився Андрійко. Здоровенький, з пшеничним волоссям і синіми очима. Лагідний, скромний, стрункий, як дубок. Тішилися батьки і село усміхалося: заспокоїться Дарка, втихомирить нарешті свою розгнуздану душу, пробачить Галині і очиститься. Здавалося, так і було: спокійнішою стала, не зривалася на чоловікові, ревно любила дітей і стримано усміхалася.
Михайло і Галина тішилися народженню донечки Настусі: як
циганочка смаглява, з чорним волоссям, розкриленими брівками і великими чорними очима. Діти колишніх подруг росли нарізно і не зналися аж до школи. Колись, вертаючись додому, Настуся впала і розбила коліно. І тут саме нагодився Андрійко, приніс зеленої бабки, обтрусив спідничку, заспокоїв дівчинку. З того часу він завше мав Настусю на оці. Мовчки спостерігав за нею, а як ніхто не бачив - носив її портфель або вгощав грушками, що росли в їхньому садку.
Юність розкрилювалася... Квітли з нею Настуся і Андрій, і не помічали, як їхня приязність переростає у перше чисте кохання. Від природи скромний Андрійко
тільки у мріях освідчувався Настусі, але спостережливі друзі знали, що він любить дівчину щиро і віддано. Бо село - це велика родина, де всі про всіх знають... Дійшли чутки про їхню любов і до Дарки. Вона гнівно сукала кулаки, чекаючи сина, і, коли той появився на порозі, затинаючись, просичала:
- То що, правду кажуть люди, ніби ти волочишся за тією чорною вороною, щоб їй добра не було?!
Хлопець остовпів:
- Мамо, не кажіть так, вона дуже гарна і хороша.
- А ще в неї мама дуже добра! - сіпалася жінка. - Знаєш, скільки добра вона мені зробила?!
Андрій насмілився заперечити:
- Але ж тато вас любить, шанує... і ми у вас є... Скільки можна ворогувати?
- Ти ще малий, щоб таке розуміти, підрости трохи! А біля цієї вив’юрки щоб я тебе більше не бачила і квит!
Знав хлопець важку вдачу своєї мами, тому хвилювався. Але сподівався, що все минеться, що заспокоїться мати, передумає. Коли молодий місяць дивився у невелику річку і вечори п’янко пахли матіолою, Андрій мріяв. У думках то відвозив свою кохану до невідомого міста, де їх ніхто не знав, то водив її зеленим лісом, як мавку, розплітав чорні коси, що
пахли материнкою, і говорив чарівні слова, від яких Настуся усміхалася, то цілував її красиві очі, коли в них з’являвся сум. Він навіть вивчив дівочу ворожбу і, дивлячись на рогатий місяць, шепотів:
Місяцю молоденький,
В тебе ріжок золотенький.
По небу гуляєш, пару собі шукаєш. Знайди і мені...
І додумував: «Знайди мені мою Настусю, якої моя мати так не хоче, і приведи до мене назавжди...»
Як жандарм, пильнувала Дарка хлопця і чорнила невинну дівчину. Переказувала Настусі, що
переламає їй худі ноги, якщо та не відступить від Андрія. Галина плакала і радила доньці навіть не дивитися у його бік. Дівоча гордість диктувала своє: чому Андрій мовчки страждає, чому не бореться за неї, чому позволяє глумитися над нею?
Минало літо, сади обважніло тримали свої плоди, пахло медом, і бузьки родинами гуртувалися в дорогу. Втративши гнучкість, сонно шелепотіли посірілі трави. Настуся від’їжджала на навчання... Вона більше не повернулася у своє село.
Поїхав з села і Андрійко. Чи приніс він комусь щастя? На мамину догоду одружився на поважній жінці. Незадовго
зрівнявся на виду зі своєю обраницею. Зсутулився, крива борозна розорала його чоло і в синіх очах поселився сум. Чи забув Настусю? Ні, не зміг. Вона довго приходила у його сни. Андрій часто шукав у молодих дівчат схожих очей, чорних довгих кіс, від яких пахло би літніми вечорами, любистком і ще чимось найдорожчим, відомим тільки йому. Коли не спав сірими досвітками - завжди уявляв посмішку коханої і блиск її променистих очей. Цього йому ніхто не міг заборонити чи відняти...
Сьогодні Андрій поспішав до своєї мами, яка відібрала у нього щастя, та чи щаслива від цього
була сама?
&унт у темпі presto
У вузькому коридорі музичної школи гомоніли діти. Саме тривали вступні іспити. Маленькі абітурієнти здебільшого приходили святково вбрані, з батьками, які за них хвилювалися чи не сильніше, ніж вони самі. Кожне хотіло бачити свою дитину музично здібною. Хлопчаки частіше співали «И вновь продолжаеться бой». Дівчатка, як метелики, з бантами на голівках - «То берізка й горобина», а чорноока Вірочка, котра мала дуже хороші музичні дані, виконала козацьку баладу, чим дуже порадувала вчителів.
Уже перед обідом до тісного
коридору зайшов молодий чоловік. Невисокого зросту, худорлявий, акуратно одягнутий. Молода вчителька Ліна, яка відповідала за порядок, звернула на нього увагу:
- Ви когось шукаєте?
- Ні, я ваш директор.
- Ну, знаєте! - не сподобався їй його тон. - Ми чекаємо на директора, але то напевне не ви, тож прошу не заважати. У нас ідуть відбіркові іспити, - Ліна знала собі ціну, відтак вела далі, - тому, якщо ви нікого не знайшли, покиньте, будь ласка, приміщення, тут і так тісно, ніколи робити з вами жартування...
Колектив школи - а особливо
жіноча його частина - був ще доволі молодий, і кожен у собі плекав геніальність. Після іспиту, як завжди, підбивали підсумки, розподіляли дітей за інструментами. Вчительки шелестіли обгортками від цукерок і попивали модний на той час
«Крюшон» у зелених пляшках. За розмовами ніхто й не звернув уваги на незнайомого мужчину, і тільки репліка: «Я - ваш директор», змусила їх замовкнути.
Ліна аж присіла. Вона сьогодні це чула вдруге.
- Роман Петрович, - відрекомендувався новоприбулий.
Зависла вичікувальна пауза.
Не продовжуючи знайомства, новий директор сів за фортепіано. Зіграв кілька простих акордів:
- Чи знаєте ви цю пісню? - несміливо почав наспівувати деренчливим тенором, акомпонуючи собі.
«Чи то хвилюється, чи тембр у нього такий», - думала Надія Петрівна. «Точно не піаніст», - суворо визначила Світлана.
- Не чули? То хто ж автор? Ну, може буду нескромним, але скажу - це мій твір.
- А... Ви пишете музику?..
Потім розпочалися шкільні будні. Роман Петрович поводився часом напружено, навіть відчужено, а часом зверхньо чи
трохи безпорадно. З колективом тримав дистанцію. На уроки до вчителів ходив рідко, і тому був для всіх великою загадкою. Але навчальний процес тривав, як завжди...
Того теплого осіннього дня гурт учительок щось жваво обговорював на перерві, коли це на порозі постав Роман Петрович і місцева красуня Діана - висока, з гривою золотавого волосся. Роман Петрович мало не млів від таємничої усмішки Діани і поштиво відчинив двері свого кабінету, не дивлячись на вчительок, які зацікавлено зиркали то на директора, то на його гостю.
- Гляньте, він навіть посміхатися
вміє!
- А як стелиться хрещатим барвінком!
-1 зацікавлений який!
Тонкі кабінетні двері пропускали назовні уривки фраз.
- Ромцю! - чулося час від часу.
- Чуєте? Вже Ромцьо... - кинула чорнява Тамара. - А що буде далі?
Сміх і приязна розмова в кабінеті директора дратували і збуджували жіночу уяву. Вчительки ледве дочекалися другої перерви, але побачили тільки рівну спину Діани і Романа Петровича, котрий запобігливо жестикулював, проводжаючи свою супутницю.
Не змовляючись, жінки блискавично заскочили до кабінету директора. На столі валялись обгортки від цукерок
«Гуси-лебеді». Одна цукерка була ціла. Котрась із вчительок розгорнула її і поділила між усіма:
- їжте, це від Романа Петровича гощення...
- О, та він сидить на м’якій подушці! Боїться натерти мозолі! Куди б це її подіти?
Враз хтось відкрив кришку фортепіано. Застогнав нижній регістр, і подушка вперлася в ребра струн. Звичайна канцелярська кнопка, покладена гострячком догори, зайняла місце подушки на кріслі.
За хвилю вчительок як вітром здуло з директорського кабінету. З одного класу полинула ніжна мелодія сентиментального вальсу Чайковського, в іншому якесь дитя колупало «Во саду ли, в огороде». «Раз і, два і... Плавніше, звязаніше, пальчики м’яко, не затискай ручку - як звикле на уроці», - чутно було настанови. Тепер уже напружено і дурнувато почували себе молоді учительки...
До директора! Бешкетниці з янгольськими лицями тулилися біля дверей і високої кахельної пічки. Крісел для всіх бракувало, тому дехто й рівняв спини до стіни. На дні очей у жінок сміялися кошлаті бісики, а вони з невинними поглядами
вичікували, що ж буде.
Роман Петрович понуро міряв невеликий кабінет кроками, майже торкаючись учительок, що заклякли на своїх місцях.
- Що це все означає?! Поясніть! - його зеленаві очі метали блискавки, голос зривався на високих нотах. - Чому ви так зі мною чините?!
Він сів за фортепіано. Зі злості вдарив кілька акордів, але подушка заглушила звук струн.
- Що таке?! Зіпсували фортепіано! Директор шарпнув подушку,
звільняючи молоточки.
- Ой! Не сідайте в крісло! Там кнопка! - зойкнула котрась із
учительок.
Вони почувалися учнями, котрі нашкодили своєму вчителеві, щоб привернути до себе увагу...
Довго боліла Романові Петровичу та гостра кнопка, якщо не в сідниці, то в душі напевно! Але з чогось треба було починати вчитися бути директором, і перший урок йому дали його вчителі. Пізніше всі разом щиро сміялися з того випадку, називаючи його стихійним бунтом молодих музикантів, виконаним у темпі presto.
Випускний
Вона не знала, чи це жіночий героїзм чи жіноча слабкість... Надавала ляпасів чоловіковій коханці у себе вдома, у своєму ліжку. Та стояла червона від злості і свердлила Орисю маленькими очима:
-1 що? Відвалилася його половина? Чи ви від того тонша стала? - сичала колишня студентка. Де й поділася її делікатність.
Ще кілька днів тому вона запобігала перед Ори- сею. Випускні на носі, то нявчала на концертах, вдаючи солістку, щоб запримітили і запам’ятали. І головне - чоловік у неї теж був. То чи мало їй його було, чи яка інша причина? Словом, чоловіки
паслись на цій розквітлій жінці і мали успіх...
Орися з Антоном жили по- всякому. Зовні її чоловік був сонячний, із білозубим усміхом, а в душі - жорсткий, із вовчим оскалом. То пташкою її називав, то з балкона сторчма погрожував спустити. Так і велося їм: то пересолоджено, то надміру гірко.
Того вечора був черговий студентський випускний, і Антон пішов на нього без Орисі: вдома ремонт, тому жінка залишилася мити і шкребти.
Натомилася, пізно лягла, проте сон не йшов, і Орися в нічній тиші згадувала дитинство, раннє заміжжя, матір, яка самотує
на старість. За дверима почула шепіт і звук ключа, що крутнувся в замку. Повернувся чоловік, але не сам - зі студенткою Валею, яка мала не цілком порядну репутацію. Від обох пахло вином. Маленькі Валині очі шугали по кімнаті, шукаючи, на чому б зупинитися:
- Ой, вибачте, Орисю Іванівно, вже гуртожиток зачинили, то залишилася на вулиці, а тут Антон Степанович... Можна, я пересиджу у вас до ранку?..
Валя метушилася і весь час хапалася за лівий бік випускної зачіски:
-Дивіться, загубила шпильку... Одна є, а цю десь посіяла, -
бідкалася, повільно ворушачи хмільними губами...
- Ну, то лягай біля мене, більше ніде - ремонт. Вибач за незручності, - Орися лягла скраєчку, звільняючи місце нічній гості. Валя по-котячому потягнулася і сонно пролепетала:
- Мені так зле... У мене ще й критичні дні...
Через хвилинку вона вже смачно посапувала.
Від її волосся тхнуло цигарками, винними випарами, ще й парфумами з солодким запахом. Орися не спала. Антон хропів на розкладачці, сопіла Валька.
Що змусило її встати, Орися не знала. Машинально взяла
ключі від спортивної зали, де проводив заняття її чоловік, взула легкі капці і вийшла з дому. Досвіток зустрів її прохолодою, сонні вікна затуляли спокій своїх господарів і тільки в кінці вулиці чувся шурхіт мітли двірнички, яка чепурила місто. Орися нервово відчинила залу. Сперте тепле повітря і знайомі парфуми вдарили в ніздрі. Чіпким поглядом оглядала підлогу. На одному зі спортивних матраців лежала гарна шпилька, яку бачила у Вальки, і ще інші докази, яких було досить, щоб упевнитися у великому хамстві Антона і його нічної супутниці...
Повернувшись, Орися дивилася на сплячу жінку і
думала: «Якби кохання - я зрозуміла б. Тваринна хіть? І це б зрозуміла. Але чому, чому ця безсоромна жінка у моєму ліжку?!» Щось відштовхнуло Орисю від стіни. Її пальці вже занурилися у модну зачіску і шарпнули голову «гості» з подушки.
- Ах ти ж лярво, ах ти ж шмато! - не стримувала себе Орися і з виляском шмагала Вальку по обличчю. - Геть із моєї хати! І щоб сморід свій винесла!
Валя миттєво все зрозуміла, скочила з ліжка. Гидка усмішка блудила по хтивих губах - на лиці не було ні краплі сорому чи оправдання. Вона спокійно заколола розкошлане волосся:
- Не метушіться так, - повільно повернулася. - Він мені не потрібен, нема за чим битися...
Орися знеможено сиділа серед розкиданих речей, на душі було так, ніби хто облив її помиями. Вона навіть не будила Антона, котрий все ще спав після нічного гульбища. Що це дасть? Може, до нього колись повернеться сором, що десь загубився... Чи чекатиме на той час Орися? Чи вистачить у неї терпіння?
Пізні айстри
Ніби гулкий дзвін, звучали в голові слова: помер Сергій. Односельці передали цю важку звістку. Сиділа, мов закам’яніла. Помер, помер - метрономом
довбало всередині. Жодна сльозина не викотилася з ока, жоден звук не зірвався з міцно стулених губ. Думала, думала, хаотично переносилася то в село, де виросла, то на Донбас, де зустріла його на свою голову, бо хіба не варта була ліпшого? А може, так і мало бути? Бо як долю об’їдеш?
Сама не знала, чого хотіла. В рідному селі не було для неї пари. Надто гарною була, перебирала парубками, свого не знаходила, то й подалася з вискоком на чужий Донбас. Чужі були для неї стрімкі терикони шахт, сіра пожухла трава, і навіть сонце здавалося не таким, як удома. Зате зустріла Сергія - високого, дужого. Могла
заховатися за його широкою спиною. Хоч не завжди так добре було, не хотіла ятрити мамі серце... Часом з похмілля чоловік міг на синьо прикрасити око чи губи, але все прощалося, забувалося. Діти підростали - Наталя і Василько. Сергій хотів, щоб кликала їх Наташкой і Васєй. Вона й кликала, бо що було робити? З часом, коли діти виросли, насилу вмовила Сергія вернутися в її зелене село, де було чисте повітря, таке йому потрібне. На Донбасі кепкували з її імені, що звучало так ніжно і тепло - Стася. Пересмі- ювали, Стаха-птаха казали. Не ображалася. Дійсно, як птаха оберігала своїх діток, трусилася над кожним. Наталя вдалася обличчям у тата і знала, що не
надто вродлива - була грубувата і різка вдачею. Василько у маму пішов - смаглявий красень, справжня дівоча мрія. Однак діти не тішилися її селом, не любили його, шкодували, що залишили батьківський край, і тому в хаті часто виникали суперечки.
Та сварка була непередбаченою і останньою в її шлюбному житті. Коли носила на плечах цеглини на нову хату, та сцена завжди стояла їй перед очима і навіть додавала снаги. Вона закушувала губи і вперто тягнула важку ношу під горб...
Того дня сонце ще було високо і після роботи Стася нашвидкуруч перекусила і попросила Наталю допомогти їй
підгортати картоплю, бо геть вилягла.
Дочка з-під лоба подивилася на маму, перегорнула сторінку в книжці і буркнула:
- Бачиш, не маю часу? Як дочитаю
- вийду.
- Але тоді вже смеркне!
- Не пропаде твоя картошка, можна це зробити і завтра!
Стася завжди відчувала до себе якусь упередженість дочки. Та ніколи не тулилася до неї, горнулася тыльки до батька, і він відповідав їй тим самим. Ці двоє завжди мали від неї секрети. В такі моменти їй було гірко і образливо. Все найкраще від батька перепадало Наталі,
про Василька той наче й не пам’ятав, а про неї і поготів. Коли дочка переглядала сімейний альбом, то ті фотографії, на яких бачила маму красунею, викидала і закривала палітурку. Чому так? Жінка не могла дати на це відповіді.
- Наталко, то ти йдеш?
- Та чого ти пристала, як банний лист! І, по- перше, не Наталка я тобі, а Наташа, скільки тобі довбати! Йди собі до своїх Ганьок і Стефок, та й Наталкай! І чого ти нас сюди притащила, в цю диру?
Стася стояла, руки їй охляли і вона не могла вимовити ні слова. На крик вийшов Сергій і посміхався кривою усмішкою.
- Чого не поділили?
- Твоя наука, - тільки й вичавила Стася.
- А чого? Раз ребьонок не хоче, то чого його заставлять? Наташкой ти її раньше звала, а тут уже Наталя! Може, їй так не нравиться.
- Не подобається не тільки їй, а й тобі теж, і в цьому ти дуже постарався. Наталю, заспокойся, давай поговоримо, правда не на твоєму боці і ти ще дуже молода...
- А ти стара і вже не красавіца, і не качай свої права! Гроші батько на хату дав. Це його житло!
В кімнаті запала тривожна тиша.
- А я? Я що, спала чи сиділа, заломивши руки? Хто доглядав
вас? Хто годував, ростив?
- Бідон молока могу тобі відкупить! - червоне доньчине лице клекотало він неприязні і зневаги.
- То я вже в цій хаті не маю ні кута?
- Не знаю, де твій кут, а двері добре видно! - крикнула дочка.
Стася, ледве пересуваючи важкі ноги, зрушила з місця, мовчки витягла ще дівоцьку валізку і тремтячими руками скидала до неї свої скромні пожитки. Сергій з Наталею не зупиняли її, не затримували.
Вона йшла, залишала своє рідне село, свої вулиці, стежки, до яких так прагнула вернути.
«Добре, що Василько служить і не
бачив цієї дикої сцени», - думала жінка.
Хороші люди є скрізь: дали Стасі роботу, невелику комірчину, і на клаптику землі на пагорбі вона відважилася будувати нову хатину. Бо куди її син поверне? Сама інженер, сама дизайнер, сама ваговіз. Муляла плечі цегла, лускали мозолі на руках, пісок пригинав до землі, але втіха від того, що робила щось своїми руками, була подвійною. З Божою ласкою і допомогою сусідів росла її хатка. За літо виборола стіни, під осінь накрила, сама поштукатурила. А коли долівку гладила руками, то серце раділо:
«Моє - ні сніг, ні дощ не впадуть на голову». Коли ж перша цівка диму
з печі піднялася в небо, Ста- ся плакала, ридала від щастя, від образи, від гордості і вдячності тим, хто не залишив її в біді. Вже й вікна привітно блистять, і квітник з улюбленими квітками квітне, і Василько біля неї... Тільки рана ятриться і болить. Не бачилася жодного разу з дочкою, чекала, дуже чекала, що та прийде і скаже: «Прости мамо, я не навмисно, так вийшло». Вона обняла б її і все б забула. І гіркі слова, і важке каміння на своїх плечах - бо ж то донька.
І зараз ота гірка звістка. Що робити? Як бути? Відколи пішла з дому, ні разу не шукав її, не навідувався, обходились обоє без неї. Щось вона недогледіла, щось
пропустила. Стася готова була бігти і втішати дочку. Пішла до квітника і стала зривати темно- бордові айстри, що пахли літом і теплом - останній дарунок мужчині, який був колись її чоловіком і батьком її дітей.
- Хай Господь простить! - шепотіла. - Бо як людині без прощення...
Зимова сесія
Лапаті сніжинки тихо застеляли місто, яке раптом стало казково-романтичним. Музика, що долітала з вікон, була супроводом цьому природному диву. Красива пора! А студенти- музиканти мусять хіба крадькома
милуватися витівками зими. Невдовзі сесія, і пальці мають добре відчувати етюди Черні, прелюдії Шопена, чи іскристого Моцарта.
Саме цю погоду за вікном спостерігали студенти на лекції з музичної літератури. Вплив і значення музики Моцарта... В аудиторії розквітнув сад. Тісна хатина перетворилася на блискучий палац, молодий кухар боровся за своє кохання, чарівна Марта поверталася в його мрії, полегшуючи останні муки життя.
Олександр Климентійович заворожено водив студентів лабіринтами музики Моцарта, і перша легка заметіль була радісною та зворушливою. Кожен
думав про своє... мріяв... Можна... До аудиторії зайшла Люда. Засніжена, стривожена, з розтріпаним волоссям і кривою усмішкою. Викладачеві не відразу впала в око ліва рука дівчини, яка важкою гіпсовою лялькою лежала на перев’язі.
- Вибачте, - винувато опустила очі Люда.
- Що з вами?
- Руку зламала, - болісно прошепотіла.
Дівчата здивовано і співчутливо зосередилися
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |