- А Василь з Кривої вулиці вернув?
- Югася напружено чекала відповіді.
-Живий, мама не натішиться... Тільки дуже кульгає - мав велику рану на нозі.
Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і
дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.
- Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув... Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарка- нини... X ти тут біля мене, моя найдорожча.
Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.
Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.
- Консерви, справжні, з м’яса,
кажуть смачні.
Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:
- Це тобі!
За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.
- Що це?
- Майточки!
Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін,
рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.
- Почекай, це ще не все, - не вгавала Югася.
Шух-шух пальцями - і знову щось прозоре і летюче впало на руки.
- Обережно, не зачепи, очко побіжить.
- Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною пяткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? - тихенько всміхнулася Юстина. - Де ти надибала таке диво?
- Та звідти все, - тамувала сум сестричка, - пані Барбара
подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, - Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, - корови доїла, і оце все, що заробила.
- Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?
- Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата... Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?
- Маленька?! Та вона вже мене переросла! - всміхнулася Юстина. - Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде...
За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Слав- цею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?
З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних
сердець, що гулко билися так близько одне від одного...
Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.
- Ну, то чо не вбралася - так лише говорити? - гладив тепле стегно жінки.
- Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився...
-А як покажеш те, друге? - сміявся чоловік.
- От дурний! То хіба для тебе, щоб ти розглядав...
- Та не знаю, чи довго я би то розглядав... - хитро блискав очима Гілько.
Ближче до свят, коли не було нікого в хаті, Юстина витягала з шафи дарунок і оглядала його, якось навіть вбралася в ті рожеві викрутаси. Шкода, що Гілька нема, то прийдеться чекати Великодня...
Білили з Югасею хату, прали рушники, викручувалися, як могли, щоб було веселіше, святковіше. Василь з Кривої вулиці таки на милицях придибав до них, і Югася посміхалася на дві ямки.
Він не забув Югасі, пам’ятав ту літню ніч, і тепер мовчки цілував тверді долоні дівчини. Мама готувалася до невістки, знала її з дитинства і була рада, що після Великодня Василь приведе її
до їхньої хати.
Славця, як вербичка, тягнулася до сонця і часто сокотіла про щось своє з Югасею. Юстина тішилася сестрою, донькою і своїм Гільком, бо при домі є чоловіча рука: хлоп, як ворона, але оборона, як кажуть у селі, а Гілько її - великий і добрий серцем.
Суботнього вечора після роботи все тіло знемагало, і хотілося швидше відпочити, щоб по-людськи зустріти Великдень. Зранку Юстина навіть трохи припізнила - Славця з Югасею вже пішли до церкви, а вона з пасками і Гільком мали їх доганяти. Юстина притьма вмилася, заплелася і відчинила шафу, щоб узяти єдвабні панчохи і
ті рожеві зваби, але... Але їх не було на місці... І де вони? Де? Ще вчора були, сама бачила. Юстина нервово розгребла речі, та нічого не знайшла. Гілько вже стояв над головою: чого, мовляв, жінко, так довго вдягаєшся? Як же їй іти до церкви, коли панчохи старі і рвані, а голими литками ще не пора світити, бо ще й трава не зазеленіла?..
Хоч би панчохи були, лихо з тими гафтами... Злі сльози мало не роз’їдали очі, бо Юстина грішила в такий день: у шафлику випрала панчохи, зашила дірки і напівмокрі одягла на ноги. Вже мало не сталося так, як у тій приказці: я на камінь, а там амінь.
Стала, задихана, в самому
кінці, мало не перевернула пасок і почала очима шукати Славцю та Югасю. Славця була обернена до неї спиною, і Юстина ковзнула поглядом по ногах доньки. Чорні рубчики, ніби змійки, хизуючись, збігали вниз по струнких литках. Враз Славця різко повернулася, обкрутивши навколо себе рясну спідничку. Рожеві майточки презентово блиснули, обгорнувши гафтом ноги: такі собі рожеві хмарки на новій господині. «От бахуриця! Дивися, як випендрилася!» - подумала Юстина.
Йшла додому разом з чоловіком, мовчала і сердилася на саму себе. Кошик тягнув руку, жінка мало не плакала.
- Гільку, я вже дуже стара, чи як? Приглянься. Ти бачив, що той презент, який привезла мені Югася, вже на нашій дівці? Взяла і нічого не сказала! А я тепер на Великдень грішу!.. Воістину воскрес! - відповідала на ходу людям, але нічого її не радувало.
Чулася ображеною. Вдома довго вдивлялася в дзеркало, звідки на неї визирала ще гарна молодиця, але колишня, юна й розкішна, вже була у Славці, у тій молоденькій вербичці...
- Юстинко, як на мене, то тобі ліпше без того рожевого шумовиння. Воно мені всі задирки на пальцях попідносило би. Я тебе такою ліпше люблю.
- Гільку, Славці нічого не кажи, най так буде. Воно росте, то най
- тішиться, мені вже відлягло.
к не
Видиш, ми ще навіть галуно били, а вже дурним гриземося! Та я тебе не заміняю ні за які скарби світу, дурненька.
- Жартуєш?
- Бігме, правду кажу!
Гілько притулив до себе Юстину.
Згуба
Іван Гарний дивився на крісло, якого боявся найбільше у світі. Крісло не просте, а особливе - його господарем був доктор Шпільман.
І, що не кажи, Іван уже тут не вперше сидів, і зараз мужньо
віддавався в руки доктора - вже востаннє. В роті залишилося два зіпсовані зуби, які вже не врятують ситуації. Але коли доктор дзенькав інструментами і вмикав бормашини, Іванове серце залітало під підошви, очі міцно заплющувалися, ніби відгороджували його від світу, а беззубий рот нагадував старий полярес, у якому нема грошей.
- Ну, пане Іване, тут без щеки вже не обійдеться, самі розумієте, - посміхнувся Шпільман. - Ви чоловік ще не старий і їсти чимось треба - не буде ж вас жінка тримати на самій мамализі? Та часом і чужим жінкам треба зробити посмішку. То як?
- Та так, пане Шпільмане, я все розумію і даюся на ваше усмотріння. Кажете вірно: чоловік живий і мусить про живе думати. Нехай буде гречка - щека то й щека. Але най вже буде гідна.
- Пане Іване, ви мене знаєте - зроблю з найліпшого матеріалу, шкодувати не будете. Іванові було маркот- но слухати цю розмову, але в душі він уже був готовий.
Продав дві корови, трохи меду і мав надію, що того буде досить, аби заплатити Шпільманові. Хотів то зробити якнайшвидше. Бо, коли Насті не було в хаті, підходив до дзеркала, що висіло на стіні, робив посмішку і хотів плакати. І
чого ті зуби так його полишали? Одні на австрійській войні, інші в російському полоні покришилися, як лопока, а решта вже вдома не схотіли його триматися. То на ті остатні пеньки вже був злий і не шкодував їх...
Коли шовком стелилися трави, з кабінету доктора Шпільмана Іван ішов у повній гармонії з собою. Ще не комфортно в роті, але зуби і блиск забезпечені
- він може посміхатися і їсти твердий хліб. Мамалигу, як каже доктор, най вже хтось інший жмакає.
Він навіть купив для Насті трохи твердіших дорогих цукерок на вагу, щоб показати, що і йому вони тепер під силу. Коли
прийшов до села, першою зустрів Руську Олексову.
- Іваню, ти звідки?
- Та... - мусів комусь посміхнутися, а коли Руська зробила круглі запитливі очі, посміхнувся ширше і вже знав, що за день усіх буде повідомлено про його обнову.
Стояла гаряча пора. Висипалися і вилягали сіна, потребуючи коси... Сіножать зустріла Гарного ще сплячими цвіркунами і запахом лугових квітів, які поки не розтулили пелюсток. На траві блистіли срібні коралі роси і вигравали різнобарвям під першими променями вранішнього сонця. Жаль було порушувати цей
красивий вологий спокій, але господар прийшов виконувати свою місію. У затінок поставив глечик з водою, полуденок, скинув сорочку, перехрестився, поплював на долоні і зі словами
«Боже поможи» опустив косу на перший покіс, збиваючи росяне диво.
Рівно лягала трава впереміш із квітами, які так і не встигли прокинутись. Ш-ш-шух - шелестіла коса, засвідчуючи руку майстра. Небесне світило піднялося високо і припікало в спину. Приємно нили напружені руки. Напившись криничної води, Іван на повні груди вдихнув запах
свіжого сіна. | Ліг | подрімати і |
подумав собі, | що | знову треба |
навідатися до доктора Шпільма- на, бо трохи муляє ясна нова щека. Затим легко вийняв її з рота і поклав на сорочку коло полуденка.
Перепочивши, поклепав косу і почав свіжий покіс. Дійшовши до середини сіножаті, зауважив, що неспокійно скрекочуть сороки. Але хіба міг подумати, що ці білобокі вертихвістки заподіють йому таку прикрість? Скрекочуть - ну і хай, видно, мають якийсь свій інтерес. Вони завше були жвавими витівницями, часто його забавляли. Але коли сороки верещали вже дуже зухвало, Іван таки глянув угору, - птахи зчинили ще більший гармидер, і серед їхніх хвостів щось блиснуло
жовтим блиском проти сонця. Його, наче блискавка, обпекла здогадка: мої зуби, золоті мої зуби!!!
- Людоньки, що ж це діється! - залементував на все горло.
Велика сорока вирвалася з гурту і полетіла вперед, а за нею ринулися її сусідки-скрекотухи. Іван жбурнув косу на покіс, біг, плутався у траві, розмахував руками, як тільки міг, і шамротів беззубим ротом. Якусь мить йому здалося, що сорока не втримала свою ношу і кинула в траву. Птахи хороводом весело полетіли до лісу...
Іванові було вже не до косовиці. Він ходив по траві, лазив
на колінах, розгортав руками і мав надію, що десь заблистять-таки його зуби... Але вони ніби під землю провалилися. Чи полетіли разом із сороками?
Важко опустився на землю і мало не плакав. Що скаже Насті? Як покажеться в село?
Після цього випадку у кожну косовицю Іван обходив своє поле в надії, що все-таки знайдеться його згуба. Але йшли дні, минали косовиці, а Гарний усе був беззубим.
Довго жалів, що не вмів їх пошанувати і вберегти. За якийсь час, коли хліб завезли до стодоли, а на стріхи впали перші приморозки, доктор Шпільман за
меншу ціну зробив Іванові залізну щеку.
- Пане Іване, то маєте вже зуби, міцні, як жорна - все перемелете, - втішав чоловіка.
Орлиця
Минали Янчині розбурхані літа, лишаючи по собі дзвінкі коляди. Молодість її уже під хрестами. А вона ще жива, і нащо?..
Баба Янка сиділа у високому кріслі, немов на троні. Була висока на зріст, і хтось подбав про її хворі ноги, щоб менше їх кулила. Сиділа посеред старої батьківської хати, навпроти вікна і дверей. В зимі задивлялася на людей, які
снували селом, а в літі відчиняла двері і паслася погаслими очима по зеленому споришу, що обвивав одиноку стежку до її порогу.
Сиділа спокійно, великі спрацьовані руки були витягнуті вперед і спиралися на дві палиці, які стояли рівно, наче посохи, і без яких не могла додибати до електричної плитки, на якій варила собі щоденну затірку. Волосся і лице мала вибілене старістю, без скорботних зморшок. Дивилася очікувально і сполохано, при цьому нагадувала птаху, навіть царицю якихось невідомих великих крилатих істот - може, стару мудру орлицю, котра берегла своє гніздо, хоч у ньому нікого й не було. Вже все спопеліло в душі,
і тільки серце стукало гулко, наче в порохнавому дуплі.
Вона не харапудилася від того, бо давно поставила Богові одне запитання-просьбу: «Забери мене, Господи, звідси, пощо так довго тримаєш на цьому світі, непотрібну?» Знала, гріх так говорити і навіть думати, але слово часом вилетить - і не втримаєш, навіть якщо воно дурне та безглузде...
Сиділа Янка і в пам’яті перебирала, коли таке Різдво було на її віку, як сьогоднішнє: земля чорна, як печаль, не застелена сніговим обрусом. Не рипить веселий сніг, навіть сумно дзеленькає вертепний дзвінок за вікном. До неї він давно не
говорить... Ще відтоді, як померла її Галя - доня, що не прожила і половини її віку. Одна єдина, бо не могла більше родити - передвигалася на шахтах, перемерзла на лісоповалах. Галинка була люблена і плекана, а як беріг її Міхал - коси заплітав, навіть сорочки помагав вишивати для своєї одиначки.
Дивилася Янка у вікно, яке відкривало їй часточку сільського світу, рідного їй. Бо скільки думок і сліз посилала впродовж багатьох літ у дорогий дім до мами, до тата.
- Ангели співають, царіє вітають, чудо, чудо повідають! - бігали дітлахи під вікнами з колядою. До неї не йшли, знали, що баба Янка немічна і поки встане, то
вони обгонять кілька дворів.
Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем- синочком... Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді...
Коли | за | нею, | Янкою, |
прийшли, | вона | саме | збиралася |
колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі свої, молоді, гріх було не заспівати, коли голос рвався виплеснути різдвяну радість. Не думала, що біда підкрадеться в такий день. Коли зайшли гар- нізонці, Янка саме заплітала коси, вже була святково зібрана.
- Что, празднуешь? - запитали її.
- Так, і не тільки я! — гордо відказала.
- Собирайся, увидишь конец своего ликования!
Мама в плач, татові трясуться руки...
Так у святковому і забрали. Не наколядувалася... Коли гнали етапом, все здавалося, що враз прийде порятунок і вона повернеться додому.
Янка ще не встигла стати героїнею: вона, молоденька, носила грипси2, передавала на словах, що їй загадували. Боялася темної ночі, бо здавалося, що за кожним корчем чекає її ворог. Але які ночі потім довелося пережити! Особливо ті, до вироку, коли за
коси волочили довгим коридором, а далі били, били і шматували молоде тіло. Спідничина порвана на торочки, святковий светрик світить кривавими вирвами... Вона нікого не видала. Сама дивувалася, як - таке дівча і стільки сили? Може, тому так довго живе: вже й до сотки залишилося зовсім мало?.. Задовго вже для неї самотності. Міхал вже зачекався на неї, певно, кожних свят проситься до церковної брами
- чи не йде ще Янка...
Той святий вечір був сніжний, мороз тріщав, завивав колимський вітер, наче хотів вивітрити впертих галичанок, які після важкої зміни витягали приховані сухарики і рівно ділили на кожну.
Блимала маленька свічечка і вселяла надію. Півголосом виводили «Отче наш» і «Бог предвічний», і молитви несли їх додому, під засніжені стріхи, до рідних, до пахучої куті...
Того вечора Янку волокли до карцеру. Сподобалася наглядачеві Яшці, а що не скорилася - оговір і п’ять діб одинокого голоду й холоду. Після цього відрізала коси, думала, гіршою буде. А на Великдень, коли сонна колимська земля ще дихала мерзлотою, тюремною поштою отримала листа від Михайла з чоловічого бараку, якому смертний вирок замінили
«чверткою» без повернення. Він писав, що високий, жартівник, що виріс серед гір і бистрих річок.
Букви були виведені хімічним олівцем на обривку жовтого цупкого паперу з мішка. Носила той лист у пазусі і знала - це її доля, її Міхал. Так хотіла його бачити, знати, який він. Не могла ж навіть уявити...
Одного разу, коли жіноча колона порівнялася з чоловічою, як вели їх усіх на роботу, високий, худий парубок підняв руку і вигукнув: «Я - Михайло Рус- нак». Ледве глянула і закохалась. Була певна, що доля не підведе. Чекала кожного листа, переживала, щоб не перевели їх в інше місце.
Вдруге побачила Михайла через рік під час загальної сповіді, коли священик Теодозій благословляв молитвою в’язнів до
Різдва, кріпив їхній дух і тіло - коротко, достойно, запам’ятала на все життя. Вони, знедолені і зневажені, вже осміліли і боролися за себе. До волі було недалеко. Смерть головного тирана відкривала дорогу додому. Зустріла їх з Михайлом пуста батьківська хата - за рідними віддзвонили без неї...
Янка, сидячи по стількох роках у цій самій хаті, подумки перейшла своїми тернистими дорогами вздовж і впоперек. Вже засвітилися радістю перші вікна, коляда ставала веселішою і котилася селом. Братство колядувало на церкву. Раділо старе і мале.
«Нова радість стала, яка не
бувала... Так близько і голосно звучить, ніби в мене... Люди, та то ж таки в мене під дверима!» - ще не вірила Янка.
- Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!
- Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене! Дзвінкий голос внука додав їй сили.
Баба Янка на
двох костурах подибала назустріч своїй радості.
- Христос народився!
- Славімо його! Славіте його!
Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.
РОЗДІЛ III
дожі квіти
дожі квіти
Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики - як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах,
задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.
Гру срібла обірвала чиясь долоня. Хтось із шумом зачерпував воду, потім ніби хлебтав. Це був юнак: обшарпане дитя війни, несповна розуму - казали люди. Ніхто не цікавився, звідки він. Та й сам хлопчина не цікавився, звідки він і чий. Ходив по селах, жебрав, спав, де прийдеться. І хотів небагато - хліба. Сорочка, як і штани, були з грубого полотна кольору битої дороги. Давно нестрижене непокірне волосся стирчало на всі боки. Зранені загрубілі ноги не знали черевиків. Мав напівопущені вії і якусь
неприродну посмішку, що незмінно блукала на губах.
«Гиньо... Х-хіба...» - незмінно повторював. Носив торбину через плече, яка завше була пуста, бо з’їдав на
місці все, що йому давали, - молодим був, ріс. Люди жаліли, кидали в торбину, хто що мав. А Гриньо не робив запасів. І раз у раз повторював: «Гиньо хоце хіба...»
Напевно, розум не завжди передує навіть у кмітливих та метикуватих людей. Так вийшло і цього разу. Хлопчаки йшли зі школи, смачно рвали зубами свіжий хліб і побачили Гриня, який стояв на колінах біля джерельця і жадібно хлебтав воду. Наблизилися до нього. Той, відчувши запах хліба, підвівся, засміявся білими зубами, аж оголив рожеві ясна:
- Ги-ги-ги... Гиньо хоце хіба.
Мирон, що стояв скраю,
смачно відкусив велику жовту грушку і простягнув Гриневі. Тільки бідака хотів її взяти, як хлопець сховав грушку за спину:
- Ага, не дам! Сам хочу.
Гриньо завмер із простягнутою рукою і аж розплакався. Сльози горохами котилися по рожевому обличчі, заплутувалися в першій парослі юначої кучерявої борідки.
- Га-га-га! - реготали хлопчаки, які доростали до Гриневого віку.
- Ану, скинь штани, то дамо хліба! Подивимося, що там в тебе є...
Довго не міг здогадатися хлопець, що таке штани, і стояв безпорадний. Аж от Василь шарпнув за очкура, і важкі
полотняні гачі трубами впали біля ніг. Незаймана чоловіча плоть невинно дивилася вниз, прикриваючись копичкою кучерявого волосся.
- Ги-ги-ги... - вже й собі сміявся
161 Гринь, - х-хіба!
6 Осиний мед дикий
Він стояв голий, бездумний, принижений, з простягнутою рукою. І не міг підняти штанів. Весь час йому заважала торбинка.
- На, щоб було, що нести, - хлопці зі сміхом кидали йому в торбинку камінці.
- О, хіба ма... - обмацував камінці Гриньо і далі стояв голим. Його ображене лице виражало невимовне горе.
- Га-га-га! - реготали хлопці. - Зуби не покаліч, он які білі маєш!
- Боже, що ж ви творите, бузувіри?
- де й узялася сухенька бабця Параня, яка придріботіла, спираючись на костур. - Що в серці маєте? - махала палицею перед хлопчаками. - Мабуть, те
каміння, що наклали цьому нещасному в торбу! І в якому місці се робите! Подивіться, якісь христопродавці сплюндрували Божу постать, а ви топчете і плюєте на зболену душу!
Худенькою рукою бабця втерла губи і стала вдягати Гриня. Враз всі замовкли. Мовчки обертав очима і шморгав носом Гринь. Хлопці стояли присоромлені. Хтось спорожняв торбину від каміння, що гулко гупало об тверду землю. Василь простягнув свій окраєць, Мирон - надкушену грушку. За якийсь час Гринь стояв уже з повними жменями хліба, і тулив його до себе.
- Хіб є, - показував, усміхаючись.
- Ти чий? - спинилася на Миронові бабця.
- Свій, - стишено відказав хлопчина.
- Видно, що свій, бо якби м знала твою маму, вже би’м йшла до неї. Діти, - бабця Параня скористалася
усім своїм талантом промовця, - ви всі - Божі квіти, а ця невинна квітка, - кивнула на Гриня, - має обпечені долею пелюстки, і їй болить найбільше. Бійтеся Бога, не робіть більше цього, майте милосердя.
Вчительський вихідний
Суботній день був вихідним і, переробивши все вдома, приготувавши сякий-такий обід, Ірка намірилася піти до міської лазні помитися. Все обшукала, всі кишені перетрусила та гаманець - і, як на зло, їй бракувало копійок. Аванс у чоловіка тільки в понеділок, а позичати в сусідів таку малу суму не хотілося...
Коли зайшла до Зірки,
побачила літню жінку, яка сиділа на дивані під розлогим фікусом, що займав чималу частину кімнати. Вона сиділа мовчки, лиш перебирала великими пальцями рук, складених на животі.
За столом умостилися малі Любка та Ігор з ложками, а перед ними стояли тарілки, повні манної каші. Любка гойдала ногами, Ігорко длубався у страві, чогось там шукаючи. А Зоряна саме проводила виховний процес - обіцяла винагороду тому, хто швидше з’їсть кашу. Раптом Любка, набравши повну ложку, луснула нею по лобі Ігорка, який ураз зайшовся гучним ревом. Каша прилипла до кучерів хлопчика і густо стікала по
крутому лобі.
- Ти що робиш?! - скрикнула Зоряна.
- А він мене сципає, - незворушно кинула Любка, продовжуючи бемкати ногами.
- Як щипає?!
- Пальцями сципає!
- Та я тебе як відлупашу зараз, то знатимеш!
- Не відлупасис! Баба Кателина мене забилає, я взе від вас їду!
Зірка стояла посеред кухні і не знала, як вчинити зі своїми близнюками. Змивала кашу, заспокоювала малого, а Любка дивилася на маму з-під лоба.
- Та він же твій братик! Хіба так можна? Йому ж болить.
- А він мене сципає, - стояла на своєму Любка, - пальцями сципає! І мене тез болить.
Раптом виповнилися слізьми голубі Любчині очі - і вже готовий був плакальний дует.
- І попробуй тут з ними витримати!
Ірка зрозуміла, що прийшла невчасно, але їй нікуди було діватись.
- До лазні підеш? - запитала.
- Та як?! Бачиш який концерт влаштували! Ще й зошитів купа неперевірених, а через день - нарада...
- Може, маєш які гроші, ну, копійок із двадцять?
Поки Ірка викладала свою
проблему, баба Катерина уважно стежила за обома жінками. Зірка понишпорила по кишенях і нашкрябала відповідну суму. Задоволена Ірка труснула гривою світлого волосся, взяла модну сумку з білизною.
- Агов, малечо, не плакати тут, а співати! - сказала і рушила з хати.
- Слухай, Зірцю, - обізвалася тоді баба Катерина, - як така пані, так файно вбрана, а не має грошей навіть на баню?
- І що? - засміялася Зірка - Вам дивно? Вбрання ще нічого не значить! От вчора на концерті я співала в її мештах, бо мої порвались, а сьогодні вона миється за мої копійки. Таке
воно - вчительське життя.
- Але ви смієтеся і раді з того, хоч з чого тут тішитися?
- То молодість наша тішиться, бо не плакати ж нам весь час...
Посидівши якийсь час у глибокій задумі, баба дійшла висновку: в житті все треба пізнати. Може, бодай цих малих чекає щось ліпше? Вона мовчки спостерігала за дітьми. Любка вже розчісувала мокрі кучері Ігорка, який чемно підставляв під гребінь свою лобасту голову. «Ангелику, будь їм завжди до помочі», - подумала баба і заспокоєно зітхнула.
День любові
Той великий собака завжди ходив у компанії двох сучок: маленької зграбної Діни і великої рудої Ази. Собаки давно жили на вулиці, а зокрема - коло багатоповерхівки під 11-тим номером. Хто був їхнім господарем, і чим пси завинили - ніхто того не знав, а самі вони сказати не вміли. Мешканці будинку називали великого пса по-різному: одні за гордий вид і добру вдачу кликали його Бароном, інші - Татком, за турботу і поважність. Він ніколи не накидався на їжу, яку приносили люди, завжди по-джентльменськи чекав, доки нею поласують його подруги. Усі троє разом грілися на сонці, гуляли вулицями, ластилися до знайомих, оберігали
будинок.
А цієї зими небувалі морози замурували всі сховки, сніги засипали всі харчі. Не важко здогадатися, як велося бідним пухнастим безхатченкам. Холодно і голодно... Люди часто пускали їх до вистиглого під’їзду, підгодовували. Але що діялося в маленьких собачих серцях і які жалі слізьми викочувалися з розумних очей - про те мало хто задумувався.
Назавтра був День святого Валентина, який проповідував і об’єднував любов’ю усіх закоханих. Це свято прийшло до нас нещодавно, але вже здобуло популярність. У кіосках бракувало валентинок, а загорнуті в целофан
квіти то тут? то там яскріли на морозі, адже іскорку любові несли додому не лише закохані, але й усі молоді, котрі хотіли стати добрішими і пізнати це велике почуття. Завтра вони даруватимуть шоколадні серця, питимуть каву, обніматимуться, прощатимуть. Не всі, однак, знають, що святий Валентин боровся за чисті почуття у шлюбі, в освяченій відданості, тому часто все зводять тільки до слів
«кохання» і «кохати», не задумуючись про щось більше...
Світланина внучка народилася саме на День закоханих. Онуку чекали давно. Вона виросла красива, поетична і теж була закохана. І от, це миле
дівчисько вже закінчило університет і невдовзі надовго щезне, а рідні знову чекатимуть і рахуватимуть дні до зустрічі...
Світлана | поспішала | до |
супермаркету, | незважаючи | на |
мороз - хотілося пригостити онуку чимось смачненьким і надивитися на неї, поки ще не поїхала. Вийшла з під’їзду - навпроти з другої вулиці біг Барон, тримаючи щось у зубах. Біг, через кілька кроків зупинявся і обережно клав свою ношу на сніг, відпочивав і біг далі. Торбина якась, подумала Світлана: хтось, певно, почастував Барона напередодні Дня закоханих. Коли пес підбіг ближче, вона стала як укопана - Барон ніс у зубах бездиханну Діну,
лапи і голова якої теліпалися в різні боки. Тримав її за спину, а очима шукав для неї порятунку. Зайшовши на подвір’я, хвилю подумав і поволік її сходами вниз до підвалу, двері якого були зачинені наглухо. Пес розвернувся і поніс свою дорогу ношу до інших дверей, які теж не відчинялися. Розгублено стояв серед подвір’я, безвихідь палала в його очах. Він обережно поклав мертву Діну на замерзлу землю, і собачий розпач заклекотав у його грудях. Собака впав на передні лапи, ніби на коліна, витягнувся перед мертвою подругою і терся головою об сніг, не зачіпаючи Діни. Низькі звуки, схожі на плач, вилітали з великого тіла тварини. Піднявши голову вгору, він тужно вив, лапою
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |