[видавництво0тзрого [Дева 1 страница

Осиний мед дикий

Ірина Савка

[видавництво 0тзрого [Дева

Львів - 2013

Осиний мед

дикий

УДК 82-

3-

ББК 84

(4УКР) С

Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефаниківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги УКРАЇНСЬКОГО життя.

Львівська міська рада

ЛЬВІВ

відкритий для carry

Видання здійснене за сприяння Львівської міської ради в рамках "Конкурсу на підтримку україномовного книговидання ум. Львові у 2013 році"

Ілюстрації Світлани Фесенко

© Видавництво Старого Лева, 2013 Текст © Ірина Савка, 2013 Ілюстрації © Світлана Фесенко, 2013

Всі права застережено ISBN 978-617-679-021-1

УКРАЇНСЬКА ТЕРПЕЛИвИЦЯ:

«Судіть мене люди - таким було моє життя»

Цей тонкий, ніжний і нещадний літопис в інтерпретації Ірини Савки у певні моменти то прискорював, то стишував моє серце, змушував сміятися і тамувати сльози водночас. Невигадані людські історії під пером чутливої і дуже уважної до життя жінки ожили голосами і краєвидами, зиґзаґами доль і сердечністю викладу. Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефаниківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби

водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги УКРАЇНСЬКОГО життя.

Іноді здавалося, що ця не знайома мені жінка - Ірина Савка

- моя посестра і співавторка. Бо безхитрісна оповідь, що насправді є найточнішим маркером часу, підтверджує тільки одне: ще так багато НЕРОЗКАЗАНОГО. Аб розказаного скупо. Ось вона, моя маленька Даруся, спокушена півником-льодяником. І ось вона, маленька дівчинка із оповіді під назвою «Страх», грудка цукру в руці якої під окрик «Стой, стрелять буду!» заледве не стала

причиною ще однієї людської драми.

Людські драми мають одну і ту ж природу - хіба що різняться в деталях.

У цій, без сумніву, художньо- документальній книжці все безпристрасно точно, як у житті: смішне дівчисько із «Гусячого весілля», яке нагодувало домашню птицю молодими головками маку, і тут же - сторінка, окроплена невинною людською кров’ю («Материнський біль»), початок і закінчення якої - завжди трагічно і несправедливо однакові: «Одягайся, підеш з нами! Не жити тобі, бо ти ні тим, ні тим не служиш!»

А ось приклад безмежного

(подеколи питаєш себе: а навіщо?) терпіння приниженої жінки - і водночас висота жіночого благородства та прощення: лист- відповідь солдатки, яка пише чоловікові на фронт: «Муже мій дорогий, господарю мій дбайливий, як піду до стайні, як гляну на ґралі - згадую тебе, як зайду до стодоли, як гляну на посторонки - згадую тебе, як візьму граблі в руки, аж обпечуть мене, теж маю від тебе спомин. На цьому подвір’ї все мені нагадує про тебе, бо по всіх кутках ти цілував мене кулаками, обнімав чоботами і ласкаві слова говорив мені, видираючи мої золоті коси. Як же мені не пам’ятати тебе, муже мій? Але зичу, щоб кулі обминали тебе, і живого діти дочекали». Не дочекав ніхто - але

слово-докір перетворилося у слово-прощення мертвому.

А ось вони, персонажі оповіді

«Розпач», - ніби рідні брати і сестри із моєї «Нації»: зганяють сільських жінок до церкви, де стіни глумливо підперті мертвими хлопцями із цигарками у мертвих зубах (пізнавайте, матері, своїх

«банді- тов», виказуйте, дівчата, своїх коханих!). І знов - нелюдська сила любові і духу: «Не наш, не знаємо, не бачили, не з нашого села, ні, не мій син...» Люті україноненависники дотепер не вірять, що так могло бути, бо чого б то їм напосідатися на тих, хто наважився відкрити і цю страшну сторінку?!

Очевидно, Ірині Савці йдеться про одне, найважливіше з її точки

зору - зафіксувати профіль часу, в якому вона живе: від колючих різдвяних снігів дитинства із

«предвічним Богом» - і аж до гнітючого сьогодення, де внуки, позбавлені турботи своїх теперішніх «італійських» матерів, запросто жонглюють безсердечними словами «Бабо, йдіть уже, ви мені надоїли!» Чи не ще один - і також драматичний - портрет часу?

...Це книжка-калейдоскоп, книжка-свідчення, де по- справжньому з журбою радість обнялись, де повнота життя дорівнює повноті смерті і де

чесність із собою не суперечить Чесності Слова. Ось вона - квінтесенція книжки: «Судіть мене люди - таким було моє життя».

Не кожен, хто прожив Таке життя і хто був Свідком Такого Часу, має цивільну відвагу говорити вголос про рани часу словом цнотливим, як це робить Ірина Савка. І не сміймо казати про одвічну українську поетичність чи поетичну кучерявість таких оповідей. Я досі дивуюся, як люди, що вціліли між жорен історії, зберегли свою душу не оскверненою?! Обставини

топтали брудними чоботами все: віру, тіло, честь. Але воістину не має такої сили, яка би убила в людині душу і убила потяг до неоскверненного.

Ось вона - іще одна квінтесенція «Осиного меду дикого»: неоскверненість Слова в Осквернений час.

Чи розуміємо ми, що подеколи Слово - спасенне?! Не стільки для відчуттів, як для розуміння, ЩО з нами відбувалося - відбувається - і має відбутися?!

Марі Маті

1

черв 2013

Київ

РОЗДІЛ І

Ш полотна

Миколай

Село, де народилася Софійка, лежить у долині, обрамленій лісом, полями і луками. Там ніколи не дмуть пронизливі вітри і сонце завжди ласкаве, мовби ліс охолоджує його гарячі промені.

Софійка - худеньке дівча, з великими сірими очима і дрібною постаттю, - ще не знала географічного положення свого села, але воно вже було для неї найкращим. їй здавалося, що більше ніде так не пахнуть дикі полуниці, немає таких рожевих острівців материнки, зозулиних черевичків і дрібного дикого косатиння, яке швидко втрачає свою принаду, коли його зірвати з

рідного куща.

А ще Софійка дуже любила перший сніг...

Хата їхня була маленька, вкрита соломою, і ставала особливо ошатна, навіть пишна, коли тато клав загату, щоб узимку було тепліше. Хата стояла на горбі, з якого було видно все село, біля невеликої церковці. І Софійка тим дуже пишалася, бо могла першою прийти до церкви, де знала кожен куточок і кожен святий лик... Але зима - велика спокусниця, і коли випадав перший сніг, село ставало біло-голубе, ніби у найчарів- нішій казці. Солом’яні стріхи задерикувато дивилися навколо. А повітря, ніби щойно навіяне з лісу, пахло сосною, бруньками і ще

чимось незбагненим, і так хотілося його вдихати, щоб запам’ятати початок срібного дива, якого ще ніхто не насмілився порушити.

Софійка похапцем одягала свої шкарубкі чобітки та благеньке пальтечко, яке їй дісталося у спадок від сестри, і йшла милуватися тими зимовими чарами.

Дівчинці так шкода було, що незайману стежку порушив вуйко Міхал, що Стефан Макар пописав саньми нехитрі візерунки на снігу. Прикро було, що люди робили свої буденні справи: носили воду, напували худобу, прогортали доріжки, руйнуючи цю чудову зимову прелюдію.

А зима й справді була лагідна: з неба сипав лапатий сніг і будив у душі ту перчинку, яка ховалася там з далекого літа. Разом з нею прокидалося і багато мрій: про

ковзани, про діжку для капусти, з клепок якої були 6 добрі лижі, про ковані сани, які не всі могли мати. Дівчинка хіба у снах гасала на лижах: тато не дозволив розібрати діжку, тож вона так і не навчилася на них кататися.

Але у зими є ще одна велика і здійсненна мрія - подарунки від святого Миколая. Софійка знала всі пісні про Чудотворця і кожного вечора при молитві просила Отця, щоб Миколай приніс їй гарний подарунок, старалася бути чемною, щоб тато не мав причини бути нею невдоволеним. Вона підмітала хату, носила з оборогу дрова і мріяла про ласощі, бо була велика ласунка.

Прикро було почути від мами,

що цієї зими Миколай бідний і не знає, чи всім дітям вистачить дарунків. Софійка довго не спала в ту магічну грудневу ніч, сподіваючись, що святий Миколай врахує, що вона його так чекає, і навідається до їхньої родини.

Але нічка, яка заколисувала всіх дітей, заколисала і Софійку, а на ранок мала з трепетом пробудилась і, затамувавши подих, витягнула з-під подушки невеличкий згорток, у якому було... три грудочки цукру. Сестрі Маринці дісталося те ж саме. Чудо відбулося: святий Миколай, хоч і бідний, але побував у їхній хатині. Але як?! Двері зачинені, на вікні в’язанка сіна, щоб мороз менше дошкуляв... Софійка була горда -

Миколай її не забув, і це було так смачно - смоктати свою, подаровану самим святим Миколаєм, грудочку цукру!

Прийшовши до школи (а це було, коли Софійка навчалась у першому класі), діти жваво обговорювали свої подарунки. Героєм дня був Павльо, бо, окрім грудочок цукру, таких само, як у Софійки, йому святий Микола написав ще й листа. На звичайному шкільному аркуші стояв зверху хрестик, а далі йшли накази: бути чемним, шанувати маму, добре вчитися, любити сестру і брата, бо батька у них не було. Але лист і грудочки цукру для Павля були загорнуті у газету

«Правда». Софійка йшла зі школи

і думала: чому саме у таку буденну газету був загорнутий дарунок для Павля?

Різдво

Зима стала законною господинею села. Насипала сліпучого снігу, закрила всі ритвиці у землі. Дерева стояли зачаровані, горді, а ялини і сосни хизувалися своїми ошатними шубами. Мороз тріщав і дрібненько порипував під малими ногами Софійки, яка перебігала стежку до бабці, або до Надьки і Леськи, з якими робила «пробу» на коляди.

Софійка знала багато коляд, і навіть тато з прихованою гордістю казав, що мала добре «підтягує». А

далі... мрії, якою буде ялинка, чи щось вколядують, що мама спече і всмажить на свята.

Погідного дня тато йшов до лісу і приносив звідтіля через церковник омріяну ялинку. Вона похитувалась на широких татових плечах і ніби прощалася зі своїми посестрами, які залишалися в засніженому лісі. Софійка раділа, що скоро ялинка стане казково- чарівною - на ній заблистять золоті прикраси, кульки, ланцюжки, цукерки і яблука, а ще горішки, вбрані в позлітку.

У їхній маленькій хатині урочисто зазвучить «Бог предвічний», бо всі гарно співали: тато баритоном, мама альтом, а

Маринка - диво-сопраном. Софійка чистенько, як дзвінкі крапельки, теж вливала свій голос у цей величний гімн радості народження Ісуса, який спасе

«люд свій весь».

А далі тато з кропильцем і свяченою водою обійде подвір’я, худобу. Дасть їй різдвяного калача

і з в’язанкою пахучої соломи та оберемком сіна зайде до хати зі словами: «Христос ся рождає!»

«Славімо його!» - всі гуртом вітатимуть господаря, який приносить цю радісну вість.

А ввечері з першою зіркою - запашна кутя. Що може бути смачнішим за мамині рогалики з маком і рожею? А смажена риба,

яку Софійка їла хіба що на Різдво! Пампушки, запах яких запам’ятався назавжди! Посеред столу на чистому обрусі горіла свічка, м’яко потріскуючи, як символ цього несказанного, піднесеного настрою.

І раптом під вікном: «Бог ся рождає, хто ж то може знати», - це знак, що всі у селі - від хати до хати, старе і мале, - співали осанну народженому Спасите- лю. Голосно, красиво, пискливо - хто як умів, долучався до загального хору, до цього дива, яке нікого не залишало байдужим.

Софійка, Надька і Леська оббігали півсела, співали добре і з душею. Губи їм позамерзали, вже не чули вони ніг, зате кишеньки

поважчали від копійок. Довго сміялися, бо були схожі на малих сніговиків: вії в інею, хустки всі білі, тільки носики червоні і очі повні блиску. Чудо відбулося! Христос народився! Славі- мо його!

Коляда

Олесь прибирав вертепну зірку, яку зробив сам. Він фарбував її голубою фарбою і навішував різнокольорові стрічки. Посередині зірки на жовтому шнурочку прикріпив дзвіночок, що мав сповіщати радісну новину, яку ніс маленький колядник.

Мама лежала хвора і сумними очима дивилася на сина, що дуже

ретельно готувався йти в село колядувати. З мамою вони вже давно живуть самі... Тато до них навідувався ще тоді, коли буки в горах були жовтогарячі і листя прикривало сліди. Він гладив широкою долонею сина по солом’яній голівці і говорив:

«Потерпи, синку, ми очистимо нашу землю від чужинців і прийдемо до своїх домівок, щоб бути ґаздами при своїх родинах». Мама тоді плакала і швидко збирала в стару тайстру харч, який був у домі.

Тепер у них зовсім не було чого їсти, і рятувала їх із сином коза Берка, яка давала трохи молока, щоб розбавити чир. На

миснику в горнятку з літа чекала свята пшеничка, призначена на різдвяну кутю, а ще лежали у маленькій торбинці мак і лісові горішки, які приніс тато. Мама зварила цукровий буряк до густоти, щоб підсолодити кутю.

- Синку, не ходи нікуди, - кволо заговорила мама. - Он мороз береться, одежина в тебе легка.

- Та я недовго. Піду до Зозулихи, до Фортуни- хи, до Ганьки Олексової, а там місяць зійде, та й додому.

- Взувай мої чоботи і візьми мою тернову хустку. З нею тобі буде тепліше.

Олесь з-під ліжка витяг мамині чоботи, навхрест

пов’язався хусткою, яка пасувала до його світлого чубчика, припасував на голову стару батькову шапку і з першою зіркою, яка на весь світ голосила про народження Христа, вийшов із хати.

Снігу цього року насипало рясно. Олесик провалювався у невидимі ями, набирав його за халяви маминих чобіт, змерз у руки, але вперто йшов і тримав свою зірку, час від часу трясучи, щоб голосніше було чути дзвіночок.

Тепер він шкодував, що їхня хата далеко від села, і в цій сніговій тиші йому стало моторошно. Мама залишилася вдома, села не видно.

Хлопчик глянув на небо. Йому усміхалася зірка і ніби заспокоювала його. Підбадьорившись, пришвидшив ходу і побачив перші обриси хат, які привітно вабили слабким, але радісним світлом. Не шукаючи вікон, ще йдучи засніженою дорогою, Олесь на повні груденята заспівав:

Бог ся рождає,

Хто-хто може знати.

Ісус ’му ім’я, Марія ’му мати, Тут ангели нудяться...

Олесеві здавалося, що з ним співають ангели в білих ризах, а його дзвіночок так голосно дзвонить, як ангельські труби.

Щічки в нього зачервонілися. Мамина тернова хустка цвіла маками, і весь світ був йому дивом.

Заспівав:

Грають, співають Українські села, Щоб та дитина Була все весела...

І вступив під Зозулишине вікно. Вийшла тітка Марина, запросила малого колядника до хати і найперше шепнула:

- Тато живий, вітає вас із колядою. Нехай мама не журиться.

Яке то було щастя! Дві

радості з’єдналися докупи. Тато вітав з колядою! До торбинки потрапило кілька картоплин і маленький кусник сала, а цілушка хліба пахла медом і стиглим колоссям. Олесик поцілував Зозулисі руку і рушив з підскоком далі.

Старий Олекса, якому хлопчик радісно колядував, виніс дрібні копійки і приказував:

- Маєш, малечо, цілого півгроша і кукурудзяну паляничку.

У вікнах старої Юськи Фортунихи блимав каганець, і вона вже не чекала нікого, хто до неї прийде. І раптом голосно і радісно:

Любий Ісусе,

Бався разом з нами -

Із Іваськами і Михаськами...

Юська прилипла до віконця і таки впізнала Олеся, якого завжди любила.

- Заходь, Олесику. Зігрійся, поїж борщику теплого!

До торбинки положила трошки проса і ще теплої мамалиги. Розпитала, як там мама, і розрадила:

- Не журися, синку, будуть і у нас ще калачі з родзинками, тільки землю виметемо від непотребу. Народжений Господь нам допоможе. Спіши, хлопчику,

поки місяць світить.

Олесик, здавалося, нісся додому в чарівних санях. Швидко біг, місяць сміявся до нього. Сніг уже не був колючий, а видзвонював свою зимову пісню. От і його хатина, його матуся, котра так його чекає, і Олесь для неї несе радісну звістку і коляду. Хлопчик сильно потряс чарівною зіркою, яка заграла по- особливому, найсвятковіше, і заспівав для мами, для татка, який серцем чув синову коляду:

Бог предвічний народився Прийшов днесь із небес,

Щоб спасти люд увесь І

утішився...

Страх.

Літо було в розпалі. Цвіла кукурудза, буяла міт- личина і вже відцвітала картопля. Ще не зовсім дозрілі яблука висіли на деревах, вигріваючи свої червоні боки.

Всю цю красу спотворювали довгі глибокі рови, якими було порито все подвір’я. Софійка чула, як мама крадькома обмовилась, що то шукають у них криївку. Дівчинка була ще надто малою, але дитяча свідомість застерігала,

що з цими людьми у зеленому одязі, котрі розмовляють іншою говіркою, треба бути дуже обережною і чемною. Краще їм не потрапляти на очі...

Одного ранку, сидячи на бамбетлі, який стояв просто перед вікном, дівчинка побачила, як на вцілілий клаптик зеленої трави солдати розстеляють плащ- накидку і на ній складають великі блискучі кавалки цукру. Що це цукор, вона здогадалася з того, як вони його розколювали вістрям сокири і зі сміхом жували. Спокуса була велика - Софійка такого цукру ще не куштувала. Вона швиденько сповзла з бамбетля на долівку і вмить опинилася на

порозі, втупивши великі оченята в ту блискучу білу смакоту. Її помітили, і молодий солдат простягнув їй дрібну скалку ласощів:

- На, возьми, это сладко!

Софійка затиснула подарунок у кулачок і тільки хотіла піднести його до рота, як почула різкий окрик:

- Стой! Стрелять буду! Куда, старая, прешь?!

У хвіртці заклякла бабця Марина - висока, з добрим лицем і вицвілими від болю синіми очима. Картата хустка сповзла з худеньких плечей. Бабця заламала на грудях руки і голосно

кликала:

- Ганю, Ганю! Тут донька моя живе... А он моя внучка Софійка...

Солдат тримав під прицілом стару жінку, що стояла розіп’ята у хвіртці. Вибігла з хати мама, заплакала Софійка.

За якийсь час бабці дозволено було зайти на подвір’я. Солодка скалочка випала Софійці з теплої долоньки, вона її не підняла і ніколи за нею не пошкодувала.

Обнови

Софійці здавалося, що ніде так красиво не починається весна, як у їхньому селі, а особливо - на

їхньому кутку біля церкви. Ще в центрі села чорніла багнюка, а у них вже було сухо і тепло, витикалися перші квіти: часничок, косатиння, тюльпани. А сонечко було лагідно-теплим і пестило, а не пекло в личко.

Цьогоріч Софійці сумно: скоро Великодні свята, а мама в лікарні і тато мусить давати раду і на роботі, і вдома. Але гаївки, які Софійка знала, всі - і дорослі, і діти - повинні були співати в обновах. Тато, видно, теж розумів цю проблему і не хотів, щоб мала виглядала убогіше за інших дітей. Якось серед дня він узяв Софійку за руку і повів до крамниці. Невисокий на зріст вуйко Яндрух мав у цьому магазині найбільше

право: привозив крам, міряв, продавав, припрошував. Оскільки до свят залишалося дуже мало часу, весь кращий крам уже розібрали. Була тільки блідо- голуба матерія з великими жовтими лапатими квітками. Вибору ніякого!

Вуйко Яндрух відміряв шмат полотна на сукенку, а ще тато купив доні тоненькі панчохи і коричневі сандалі. Правда, Софійка з сумом зауважила, що вони на неї завеликі, але менших не було. Тато прихвалив гарні дірочки на носаках, мовляв, не біда, що завеликі - нога підросте, то будуть якраз.

Кравчиня Олюня вшила для Софійки сукенку з великими

накладними кишенями, в які влізало по два великі пампухи. І плаття, і сандалики - все було якесь кумедне, зате виглядало новим. Лише Софій- чині ніжки в обнові здавалися ще тоншими і мізерні- шими...

Навіть у свої десять літ Софійка цілком могла співати гаївки вдома. Але цікавість і урочистість свята брали своє. Коли задзвонив великий церковний дзвін, Софійка побігла на гаївку - швиденько встала позаду всіх, щоб заховати маленькі ноженята у великих нових коричневих сандалях, однак виводила пісні незгірш за інших.

Наука

Текли весняні води... Зверху ще тримався шкарубкий лід, а під ним дзвеніли маленькі струмочки. В небі тріпотів жайворонок і якась пташка, про яку говорили, що вона - провісник весни, бо співає:

«Покинь сани - бери віз, покинь сани - бери віз».

На горі вже були втоптані перші стежки, і Со- фійка раділа сонцю, весняним пахощам бруньок бузку, верби, а ще тішилася тим, що мама дала їй цілий карбованець. Він був досить великий, на жовтому тлі красувався герб і багато різних закарлючок. Але справа, звісно, не в красі карбованця, а в тому, що за нього можна купити багато цікавого: ручку, зошити,

чорнило...

І от Софійка помчала з гори, ляпаючи розбитими черевичками по вологій стежці, до бабці Марини. Бабці в хаті не було, зате на вікні, спокусливо задерши пожмакані краї, лежав такий самий карбованець, як у кишені в Софійки.

Мала зупинилася, розглянула його і подумала: «Куплю собі кольорові олівці, про які мріяла вже давно», - та й поклала знахідку до кишеньки.

Оббігавши подвір’я і не знайшовши бабці, притьма гайнула додому. На рідному обійсті під оборогом тато колов дрова, а мама складала їх у рівненькі

стосики, щоб зручно було брати на руку.

Оченята в Софійки світилися загадковим блиском, ніби вона знайшла щось незвичайне.

- А у мене є вже два карбованці, - сказала дівчинка і витягла їх гордо з кишеньки.

- А хто дав тобі другий? - спитала мама.

- Ніхто, - вже тихіше відповіла. - Він був у бабці на вікні, лежав собі, то я і взяла...

- Ага, взяла, - це вже тато, але без

злості. - Отож іди до бабці і скажи: тут у вас лежав карбованець, я його взяла, а тепер повертаю, і простіть, що брала без дозволу.

Софійка вже не гнала згори, а чалапала, і думала своєю малою головою, який той карбованець важкий. Очі її були повні сліз, крізь пелену яких вона, проте, змогла побачити загадкову посмішку бабці. Тепла шкарубка долоня гладила солом’яні кіски:

- Це життя, онучко, це наука.

Пригода

Леська гнала худобу з поля і, як казали в селі, йшла за хвостом. День обіцяв бути спекотним, тому Леська навіть не йшла, а сунулася, ледве волочачи босі ноги, і підскакувала спересердя, коли на шляху їй траплявся гострий камінець.

Її світле волосся розтріпалось, на чоло постійно насувалися набридливі пасма, які тато чомусь називав есиками. На плечах дівчинка тягла куфайку - неодмінний пастуший атрибут, і думала: «От мама знову скаже: ти чого така стріпихата, ніби десь по стерниськах ганяла?»

У корови настрій був такий же, як і в господині. Вона йшла мляво, ліниво трясла головою, відганяючи кусючих мух, і повільно водила хвостом. А Лесьці сьогодні навіть не співалося: всі співанки і хотіли б вирватися з її грудей, - а язик не повертався, відмовлявся співати.

Ось нарешті й домашнє подвір’я. Корова жадібно припала

до відра, яке заздалегідь поставила мама. Спориш прохолодно лоскотав дівчинці босі ноги, невідь-чому відчинене хатнє вікно манило до себе. Поки корова повільно цідила воду, Леська кинула куфайку на траву, підскочила - і вже її худі ліктики спираються на підвіконня.

Заглянула в кімнату - нікого, всі кудись зникли. І раптом Леську в горлі залоскотала сороміцька співанка, що її чула на пасовиську. Вона давно там сиділа і от знайшла момент про себе заявити. Хай вискочить, хай виспівається - може, зніме спекотну знемогу.

Дивлячись у відчинене вікно, Леська дзвінким голосочком

завела на все подвір’я, знаючи, що її ніхто не слухає:

Посадила огірочки, Вродилися круцьки. Віддалася за такого, Що не має...

І так далі. Раптом з хати долинув голос сестри Маринки:

- Файно, Лесюню, співаєш! Є чим потішитися!

Леська аж присіла. Піт рясно вкрив чоло. Гаряча хвиля вдарила в обличчя. Де вона взялася, ця

Маринка? Через хвильку Леська оговталась і до неї дійшло, що Маринка лежить на бамбетлі,

який стоїть під самим вікном, і вона тому її не побачила. Впертий бісик та відповідний зміст пісні змусили Леську надутися і вдавати ображену.

- Ну і що? Так багато хто співає! Це ж не я придумала, а з пісні слів не викидають!

Насправді їй було соромно і трохи боязко, щоб Маринка, бува, не розказала мамі. Що татові не розкаже, то Леська знала напевне!

Витівка

Леська йшла по селу, збиваючи куряву під ногами. Заглядала в чужі квітники і нудилася, бо не мала, де себе подіти. Ще не дівка, але вже й не

маленька - недарма мамі без неї як без рук, - але дурні думки часом навідувалися таки до її пухнастої голови. Леська підстрибувала, і тугі косенята вихльостували їй по худих плечах. Пасти гнати ще рано, проте сонце схилялося до обіду, тож пора було рухатися додому.

Раптом увагу Леськи привернула Зоня, яка сиділа без роботи на лавці перед хатою і чекала родичів на полудні. Зоня була цибатим дівчиськом з наївними очима, і, звичайно, - молодша за Леську. Приспівуючи, Леська підійшла до Зоні, вдаючи поважну особу:

- Ну, як тобі тут сидиться? - бовкнула перше, що спало на

думку.

Зоня соромливо оглядала Леську і видно було, що все в ній їй подобається, а найперше - коси і співи.

- Чуєш, Лесю, що ти робиш, щоб у тебе були такі гарні коси і щоб так гарно співати? - скромно поцікавилась Зоня.

Леську вколов черговий бісик. Вона кумедно зморщила чоло, зробила загадкову міну, щоб іще більше заінтригувати Зоню.

- Я тобі скажу, але ти нікому не переповідай, бо можна зле напророчити. Я беру мед, намащую ним волосся, сідаю на сонце і тримаю довго, щоб ввійшов у голову. А щодо співу,

то я беру півсклянки олії і випиваю, щоб добре змастити горло, - ото співається потім!

Леська була переконлива, і Зоня, очевидячки, їй повірила.

Гостя встала і подалася з викрутасом через бабине подвір’я до себе додому, думаючи: «От дурна Зонь- ка - таке питати». Сказалося та й забулася. А от Зоня не забула...

Коли всі домашні пішли в поле, Зоня взяла меду і намастила ним цілу голову: і без того густе волосся стирчало на всі сторони, злиплі пасма падали на чоло... А що хотіла все нараз спробувати, то пішла і випила півсклянки олії, а тоді сіла в квітнику на сонці, щоб

мед добре входив у голову.

Через якусь хвилю на Зонину голову почали злітатися бджоли, оси і всяка комашня. З’явився цілий рій якихось невідомих мух. Зоня відмахувалася руками, мед струмками стікав по лиці, по шиї, їдко пекли очі. А тут ще інша напасть: дуже почало крутити в животі, і Зоня вже не знала, що робити швидше - рятувати голову чи живіт. Аж з поля нагодилася Зонина мама Марина. На подвір’ї зчинився ґвалт - Зоня плакала, Марина кричала, коли дізналася, які рецепти «понави- писувала» для її доньки Леська...

Леська сиділа в себе під оборогом, як мишка, і ворожила, що буде далі: чи прийде тітка

Марина до мами, чи вся та історія обійдеться їй переляком? Вона вже шкодувала Зоню, і себе було жаль. Вона ж не хотіла нічого лихого, а що Зоня так у все вірить, то вже її проблема - розраджувала себе дівчина.

Коли пройшла перша злість, Марина таки поскаржилась на Леську. Мама ганьбила її і обіцяла відлупцювати добре, але гніву в маминих очах Леська не побачила. Десь далеко в них світилися веселі промінчики.

Музики

Село з нетерпінням чекало великодніх свят. Хати стояли біленькі, чепурні, подвір’я і навіть

дороги були начисто виметені.

Всюди пахло пасками і бужениною. Діти бігали до ліса і по березі річки рвали красиві баськи. На обличчях старих людей вирівнювалися зморшки, а в сумних очах з’являвся особливий блиск - святковий, великодній. Дівчата вимивали коси, тихцем приміряли обнови, в яких підуть на гаївку, а потім на музики.

І ось настав цей день! Люди з усіх кутків села гордо йшли з кошиками, накритими вишиваними рушниками, і барвистим колом обступали церкву, чекаючи благословення священика. Радісно вдарив дзвін, звук якого відлунював на декілька

сіл. Христос воскрес! Чиста радість розтискала груди, кожну велику і маленьку душу. Люди об’єднались

- зчепивши руки, простивши образи, - і пішли в перше коло гаївки. «Христос воскрес! Христос воскрес! Радуйтеся нині люди, най між нами зла не буде...» - лунало на все село, долітаючи у кожну вбогу і багату оселю. Старші, надивившись на молодих, як ті водять гаївку, по обіді йшли в гості до родини, до кумів, до сусідів - звільняли тіло і дух від щоденної роботи та напруги.

І святочна чарка була смачнішою, ніж будь-коли. Молодиці були стримані, пишні і тільки деколи давали зауваження збитошним дітям, які веселилися

Дата добавления: 2015-09-29