на всю свою дитячу фантазію. Коли смеркло і морок зловив за очі, Іванило вдарив перший раз після посту у бубон. Дівчата аж засокотали ногами і ланцюгом, узявшись за руки, ворітником рушили на музики.
Вуйко Міхал, що грав на скрипці, так витинав головну тему, схиливши скрипку мало не до колін, що, здавалося, душа скрипки вилетить і не повернеться. Цимбали Федосика грали поважно, гонорово, молоточки бігали з витребеньками, доганяючи скрипку або забігаючи наперед, мовляв: ми теж можемо не гірше.
А Іван презентував шкіряний великий бубен і був дуже на нього
схожий (може, через те його називали Івани- лом), і все казав:
«Я є фундамент, бо що та дрібота варта без бубна...»
І от перше: бух, дзень, дзень, бух, дзень, дзень... А дівочі ноги вже тремтять. Вже на пальчиках повертають коло, вже шукають очима того, з яким би хотіли сплести руки. Пара за парою, панянка зліва стає... Чути заклик ведучого - і граціозні постаті дівчат у нових сукенках, що дзвоном розвіваються навколо струнких ніг, виконують всі закони танцю.
Бухкає бубен, витинають цимбали, верховодить скрипка...
Свято триває.
Осиний мед дикий
Троянишина грушка росла посеред городу, широка, крислата, її ніхто не обрізав, і лапаті віти схилялися до землі, зачіпаючи бараболиння. Груші родила великі, як кулаки, і коли вони дозрівали, то були пахучі і солодкі, як мед. Було вже після Спаса. Дітиська обірвали знизу все дерево і тільки на чубку красувались достиглі жовті кулі. А ще ті грушки оберігало якесь сіре плетиво, подібне до кошика, з якого вилітав рій невідомих комах. Старші за Софійку дівчата, серед яких і її сестра Маринка, гадали: бджоли це чи джмелі? І вирішили, що це таки лісові джмелі,
а значить - там є мед. Але як його дістати? Треба лізти на вершечок грушки. І хто полізе? Обвели очима кругом і зупинились на Софійці. Легенька, спритна. Ну, певно, що Софійка. Вмить принесли від дідуся Гарного бджолярське спорядження на голову, на голі руки вдягнули старі капронові панчохи, а в руки дали велику поливану миску:
- Швиденько лізь, Софійко, ми тебе почекаємо.
Софійці лазити по деревах було не вперше, і вона, як та білка, почала дряпатися на грушку.
Правда, заважав великий капелюх з сіткою і миска, яка весь час зачіпалася за дрібні галузки.
Ще кілька гілок і Софійка торкнеться чудернацького сірого кошика, що був ніби виплетений з маленьких і більших глибоких кружалець.
Кошик потужно загудів, коли Софійка силувалась зняти його з дерева, він тримався, наче приклеєний. І раптом великий рій злих ос накинувся на малу. Вони почали справжню атаку. Жалили в шию, в руки, лізли в пазуху і, коли почали впивати свої жала в голі ноги, Софійка не могла вже терпіти. Вона просто почала махати руками і не втримала рівноваги. Падала з самого вершка грушки, яка підставляла їй свої крислаті віти, щоб пом’якшити приземлення. За Софійкою вслід
по гілках тарахкотіла миска. Впала дівчинка спиною на високі стебла бараболь. Перед її очима зблиснув сніп мерехтливих іскринок. Вона не розуміла, чи це гудуть оси, чи гуде голова. Бджолярський капелюх з’їхав набік, на грушці висіли шнурками панчохи, а купа принишклих дівчат мовчки дивилися на малу, боячись запитати, як вона. Видно, Софійчині ангели були поруч і не дали статися біді. Розпатлана, покусана, вона повільно піднялася і сіла.
Розлючені оси все ще кружляли над грушкою і боляче вжалили кількох дівчат, які навіть не ойкнули - напевне, хотіли цим полегшити Софійчин біль. Потім
усі швидко, як горобці, розбіглися кожне до свого дому, бо ніхто вже не бажав меду. Просили тільки, щоб Софійка не поскаржилась мамі. Біля Софійки залишилася Маринка, винувато лупаючи великими чорними очима.
Ьіаі полотна
Явдоха білила полотна. Стояла погідна днина, і полотна довгими білими дорогами лежали в саду на чистому килимі зеленої трави, де їх більше голубило сонце. Час від часу Явдоха поливала полотна чистою водою і тішилася своєю роботою.
Полотна були рівні, тонкі, з прошвами мережива посередині - добрі будуть обруси і верета.
Милуючи усміхом свої білі дороги, Явдоха краєм ока побачила гурт дівчатисьок, що пасли на обо- лоні гусей і бовтались у воді, з вереском піднімаючи бризки. Мокрі косенята прилипали шнурочками до лиця, пасемка лізли в очі, діти терли їх кулаками і знову шубовсяли у воду. Ґелґотіли гуси, кричали
дівчатка. І, подивившись на їхні нехитрі ігриська, Явдоха скропила полотна і пішла до хати готувати обід. Скоро Стефан з хлопцями мали вернути з поля на полуднє. Сини ще малі, але вчаться господарської школи...
Дівчатиська повилазили з води і дзвонили зубами від холоду. Шкіра на них поїжилася, губи посиніли, малі шукали, де б то відігрітися. Струмки стікали з волосся по худеньких плечах, благенькі сорочечки поприлипали до запалих животів, які бурчали від невдоволення. Діти хотіли їсти, і Стефка, котра жила найближче, повідомила, що в неї вдома нікого нема - хатні повезли мед на продаж. О, таким солодким дивом
мало хто з дівчат ласував, тож вони почали просити, щоб Стефка пригостила їх медом. Гуси сім’ями сиділи вкупі і час від часу лоскотали себе дзьобами, ніби дозволяли своїм пастушкам перерву. Тому товаришки, трохи відігрівшись, гуртом пішли за Стефкою.
Стебник, де стояли бочки з медом, був закритий на колодку. Дівчатка обійшли кругом, шукаючи можливості забратися всередину. А звідти йшов манливий запах воску і молодого меду. Знайшли! Як кошенята, видряпалися на горище і крізь вузьку щілину влізли до медового раю. А там у діжках з дерев’яними покришками і великими ложками
був мед. Пахучий, лискучий, солодкий - аж дух забиває! І багато як! Хіба схаменешся тут, що робиш шкоду? їли досхочу, і коли губи вже ледве розтягалися, а язик став кілком - зупинилися. Вилізали важко, сопіли, зітхали, рвали
сороченята, але вилізли таки і, обважнілі, знову пішли до гусей. Роздяглися і смачно простяглися на зеленій траві, чекаючи полудня, щоб гнати птаство додому.
За якийсь час, поніжившись на сонці, Юзя ляпнула себе долонею по животі і швидко розплющила очі - на ньому проступили жовті пацьорки, ніби пухирі. Коли глядь, аж і в інших те саме. Дітиська схопилися і не знали, що робити. З переляку шубовснули в річку і стали натирати себе теплим намулом. Вилізли чорні і блискучі, як чортенята, тільки очі перелякано бігали і непокірно стирчали кіски. Що далі? Що робити? Погляди їхні
впали на білосніжні Явдошині полотна, які вибілювалися під сонцем. Довго не думаючи, продерли в плоті дірку і порозлягалися на Явдо- шиних обрусах. Обсихали. Сонце висушило намул, який потріскався на голій шкірі, а в тріщинах блищали краплі меду...
Явдоха ще здалеку зчинила крик. Дівчатиська, як перелякані горобці, шугнули спершу в дірку у плоті, а потім у річку. Серед тих малих бешкетниць була Яв- дошина майбутня невістка, а моя мама.
Гусяче весілля
У сусідів через дорогу барвисто
«вишивали» троїсті музики,
скликаючи село на весілля.
Скрипкова мелодія то 33звивалася ніжно і грайливо, то стрімко злітала вгору,
розсипаючи жмені
2 Осиний мед дикий
чарівних звуків. Ображено жебоніли цимбали і, наздоганяючи скрипку, утворювали з нею злагоджений дует. Ну а бубен підтверджував, що він тут найза- кличніший, його найдалі чути. Стояла літня днина. Тепло пахло квітами, а синє-синє небо посилало своє благословення молодій парі.
Ясько Терновий з Мариною, як найближчі сусіди, збиралися на шлюб і, вже святково вбравшись, давали настанови малій Ганнусі: нагодувати курчат, нарвати трави для корови і, головне, насікти трави для гусей, яких цього року мали півкопи - діти підростають,
то треба подушки насипати. Томцьо вчиться у Львові, тож мус, щоб спав на своїй подушці, бо чужа - як та мачуха: тут гладко, а там мулько.
Ганнуся стояла, сумно опустивши руки, і слухала вже не скрипку, а тата, бо мама завше м’якше з нею говорила. А тато наказував, та ще й з притиском:
«Щоб ти не стояла там за ворітьми і не чекала якого тістечка. Маєш що їсти в хаті, ти ще не до весіль». Але як не слухати музику? Як не дивитися на барвистий одяг молодої і дружок? Це ж через дорогу, зовсім близько. Ганнуся стояла за кущем калини, що пишно розрісся на розі хати, і їй добре було видно все весільне
подвір’я. Дружки снували між музиками, несучи то стрічки, то мирт. Хлопці вже закінчували зелену браму, ставили закуску на стіл для викупу молодої. Вже йшли перші гості, музики грали марші. О... татові вже причепили букет з барвінку. Дівча згадало про свою роботу і хутко смикнуло на город.
Нарвала для корови молодої кукурудзянки, зеленого бурячиння, сипнула курчатам гречки і трохи сиру зверху. Коли це біля хліва нагадала про себе біла хмара гусей. Ги-ги-ги - тонко, пискляво ґелґотали гуси, ніби хотіли перекричати скрипку.
Боже! Падку! Гуси не годовані! Ганнуся сплеснула руками і знову шаснула на город. Що ж їм нарвати? На очі дівчинці потрапила велика пишна грядка маку, який вже зацвів рожевим і сизим квітом. Тугі пуп’янки де- не-де ще не цілком розпустилися і важко звисали на м’ясистих пагонах, терпко пахнучи. Але ж він такий пишний і густий, той мак, його можна прорідити, щоб
краще ріс, - думала мала, і швиденько клала на руку ламкі стебла. Коли набрала добру в’язку, кинулася бігом на подвір’я. Гуси з криком і лопотінням помчали за нею. Ганнуся швиденько кинула мак межи птицю і знову подалася до калини, щоб дивитися на весілля.
Вже приїхав молодий з дружбами і ведуть торг за молоду. Вийшла Федорка до гостей - вся в стрічках, у віночку з мирту і білих квітів, у пишній горсетці і вишиваному фартушку. Чорні коси розпушені, несміливо заламує руки і кожному, кожному гостеві кланяється. «Навіть таким, як я», - думала Ганнуся і так хотіла там бути!
Нарешті заграв веселий марш, і весільна процесія вирушила до маленької церковці на горбі. Гупання бубнів ставало дедалі глухішим, і тільки малі
«запорожці», збиваючи куряву босими ногами, бігли ззаду і блимали розпірками в штанцях.
2»
Ганя вийшла зі своєї схованки і пішла на подвір’я. Мати Божа! Ноженята їй підкосилися і вона сіла на місці. Її гуси повклякали на траві в різних позах і хропіли. Сірий гусак, який водив стадо, лежав лапами догори, заскаливши одне око в небо. Біла гуска витягнула шию і ледве щось ґелґотіла. Інші гуси лежали без жодних ознак життя. Дівча тяжко зайшлося плачем. Вже не тішила скрипка, не радував вигляд молодої, мучила тільки думка про те, що ж скаже тато. І що буде з гусьми? Тридцять гусей! Це ж цілий маєток!
Сльози струмком бігли по худенькому личку. А зарадити нема кому - всі на весіллі. Ганнуся
довго й розпачливо плакала, поки тривали служба Божа і вінчання в церкві. Вона безпорадно сиділа серед білої нерухомої гусячої ковдри, обхопивши руками гострі коліна, благаючи кожну гусочку встати, обіцяла, що добре доглядатиме за ними. Дівчинка тулила до себе обважнілі шиї і плакала.
Весілля було у розпалі, а в голові малої лише гупав бубен: гуп-дзень-дзень, гуп-дзень-дзень. І раптом - диво! Сірий гусак повернувся набік, силкуючись зіп’ятись на ноги, піднявся, а потім знову п’яно гикнув і ліг, смачно захропівши. Його рухи почали повторювати й інші гуси. Мала повеселіла і через шпарку в
плоті взялася знову поглядати на сусідську забаву. На устах появився усміх. О, і вуйко Микола ходить, як той гусак, а вуйко Міхал охляв, як та біла гуска. «Ото вже весілля, - думала Ганнуся, - що у мене гусяче, що у них людське». А згодом вона заганяла гусей, які ще не зовсім протверезіли і, в’яло опустивши голови, тяг- ли за собою важкі крила, до загороди.
Вранці тато подивувався, чого так довго сплять гуси, і питливо глянув на Ганнусю:
- Напевно, музики їм вуха заграли, то й не хочуть вставати, - хитро блиснула очима дівчинка, - а може, цілу ніч танцювали.
- Ну, ну... - протягнув тато.
Пастушка
Ще буяло літо, цвіли чорнобривці, жоржини, щебетали ластівки, але осінь вже розмальовувала першою позолотою поля, на яких стояли золоті снопи, пахло обмолоченою соломою, пересохлою землею, медово виблискували вижаті стерні, які боляче, немов їжаки, кололи босі ноги. Ранком малі пастушки з цікавістю розглядали незнайому дівчинку, що теж вигнала корову на стерню.
- Чули? Буде пасти корову в Бурчаків.
Дівчинка трималася осторонь, трохи стривожена пильними
поглядами незнайомих дітей. Була чорнява, міцненька, чорні очі дивилися виразно, навіть вперто, а може - захищали її сирітство, бо чи від добра хто пасе корову в чужому селі? Благенька сукенка була латана-перелатана на плечах, а спереду горбочками випиналися груденята, самі того не хотячи, і привертали увагу, коли Геня бігла стернею - смішно ворушились, нічим не спутані.
Коли завертали корови, дівчатка познайомились ближче і вже разом їли свої окрайці, закусуючи спасівками. Хлопчаки верховодили малими - змушували прислуговувати, завертати корови. Насунувши на очі кашкети, вели чоловічі розмови: хто знайшов
пістолет, де ховають гранати, де ще може бути зброя, хто переплавив олово на кастет. Звичайні розмови післявоєнних дітей... Вони й грали у війну: в одному окопі наші, в іншому - німці. Але які наші - чи ті, що в криївках гинули, чи ті, що червонозорі - ніхто не уточнював. Коли дощило, діти збиралися під полукіпок, як перепелята, тулилися один до одного. Геня соромливо трималася скраю і легенька мокра сукенка прилипала до струнких ноженят. Славко крадькома спостерігав за дівчатами і відганяв незрозумілі химерні думки. Важке голодне дитинство не дозволяло йому ніжності, хоч вона вже йшла до нього десь звіддалік.
«Чого вона розхристана, чого лупає цицьками, чого блискає ногами? - грубо злився. - Чого патли розпустила, як ворожка? - тлумила і мучила думка... - Провчити, провчити її треба». Повільно зиркнув на хлоп’ят.
-Ану, хлопці, подивимося, чи росте розсада у нашої нової панни,
- поважно мовив. Вмить кашкети повернулись дашками, один наскок - і хлопчаки повалили Геню на солому. Задерли спідничину.
- Росте! - утвердив Славко. - Вже засіялася!
Пореготавши трохи, хлопці розлетілися, як ті горобці. А Славко, насупившись, сидів
окремо і креслив палицею невідомі знаки на землі, видираючи стерню, не дивлячись ні на кого.
Геня теж сиділа, червона від образи, і плакала. Її чорні очі випромінювали зневагу і жаль. Вибравши з розпущеного волосся вимолочені остюки і обтріпавшись, завчасу погнала корову додому.
Славко трохи переживав, щоб вона не поскаржилася Іванові Бурчаку, але після обіду знову побачив дівчинку на пасовиську. Думав, буде від них втікати, буде ховатися, але ні - Геня дивилася сміливо і вперто, чим змусила Славка відвести погляд і потупити очі. Але як?! Щоб якась драна
спідничина ним керувала? «Не бувати тому!» - свербіла в голові думка, і Славко ще раз закликав своїх бешкетників подивитися, чи підросли у Гені «вусята».
Дівчинка відчула, що безсердечні хлопчиська от-от знову зроблять на неї напад. Вона стояла рівно, і кожна клітинка її юного тіла тремтіла, в очах кипіли сльози. Коли нападники з реготом наблизилися - визивно і граційно підняла подолок благенького платтячка, оголяючи стрункі ноженята і юну плоть.
Вона була така гарна в своєму гніві і безпорадності, що Славко стояв як укопаний. Він опустив свою давно нестрижену голову і розвів широко руки, зупиняючи
розхристаних хлопчиськів, які тільки й чекали наказу ватажка...
З того часу Славко заслаб. Йому снилася Геня, йому хотілося погладити її коси, хотілося, щоб вона посміхалася. Він крадькома дивився, як випинаються зі старенької кофтини її груденята, шукав зустрічі з нею, а вона посміхалася і обминала його. Проходила повз, горда і недоступна. Це злило його і заворожувало. Коли випадало щастя залишитись на одинці, хлопець втрачав дар мови, дивно та вимушено посміхався і не знав, що з ним. Це була радість, і він прагнув її, боячись втратити бодай мить...
Осінь вповні заявила про себе.
Відлетіли бузьки, почорніли стерні, пошерхли трави, і пастушки готувалися до школи. Славко знав, що Геня їде з села, і не знаходив собі місця. Якийсь день довго сидів під липою, чекаючи, що дівча вийде з хати, і таки дочекався.
- Геню, - зривався хлопцеві голос,
- прости мене, я дурний, я маю добру науку... Чи приїдеш літом? Я маю це знати. Снишся мені ночами... Я буду тебе дуже чекати... То що мені скажеш?
Хлопець збивався і блудив словами. Стояв високий, з чистим лицем і опущеною головою. Геня мовчки розглядала його, її очі сміялися, і вона з чуттям дорослої жінки підняла руку і погладила
його непокірного чуба. Славко і незчувся, як припав губами до її вузької твердої долоньки.
- Прости, - шепотів, - я тебе дуже люблю. Я чекатиму...
блакитні зорі
Перед Різдвом так крутило снігом, що всі загати стали білими, а хати мали вигляд велетенських білих вуликів у сніговому саду. Намело такі замети, що зранку годі було відчинити вхідні двері, щоб відмести сніг. Найперше з хати виходив господар, а потім діти, як горобці, виглядали з сіней, висовуючи непокриті голови.
Через день завірюха вщухла,
зате подужчав мороз. Синів сніг, чоботи при ходьбі рипіли на півсела, птахи заривалися в стріхи або на льоту падали. Діти не йшли до школи, радіючи передчасним канікулам. Настуня сиділа вдома і тішилася, що книжка з арифметики захована далеко в торбині. Думала про коляди, про святкові пиріжки, дивилася на гусей, що вийшли на мороз і підгинали по черзі то одну, то другу ногу. Як добре, що нема складних прикладів, не треба вчити довгих поезій, і в голові крутиться тільки легкий польський віршик:
Бпіегек ргдвгу, зіопко шіесі,
Ыа sa.neczka.ch ]а(1сі сігіесі.
Ни! ки! На!
]иг гіта рггувгіа гіа...'
* Сиплеться сніг і сонечко світить, На санчата скочили діти.
Гу-гу-га!
Вже зима прийшла зла ( поя .).
Саночок у неї немає, хіба великі татові, в які запрягають коней, а зима справді лютує. Дівчинка сиділа і теплою долонькою відігрівала клаптик віконного скла, що швидко замерзав, укриваючись сніговими візерунками...
- Настуню, вступи в чоботи і
принеси мале відро води, - звеліла мама.
Настуні такий наказ в радість - ноженята шусть у взуття, кабат на плечі, і з вискоком надвір. Рип- рип чоботята - і вона вже на місці. Студня коло хати - підскочила і, обхопивши корбу великими татовими рукавицями, враз ніби примерзла до неї. Вода малою цівкою стікала до відерка.
Коли відерко наповнилося, малі рученята випурхнули з рукавиць, що так і залишилися висіти на корбі, як великі шлапаки.
«Як цікаво...» - подумала Настуня та й притулила до заліза теплий палець. Він, як
намагнічений, умить прилип до корби. «А що, як злизати язиком цей синій іній, чи добрий він на смак?» Ще не встигла й подумати, а вже зробила!
- А-а-а-а-а! И-и-и! - муготіла, розмахуючи руками, і ніяк не могла відірвати від корби язика.
За якийсь час на галас прибігли з подвір’я гуси. Обступивши малу, лопотали крильми і зчинили такий крик, що змусили Кунделя вилізти з буди і по-господарськи загавкати. Потім, опустивши крила, перевальцем побігли подвір’ям і продовжували ґелґотати.
Марина саме розчиняла на калачі, а тут гуси ґвалтують, пес
гавкає - цілий гармидер.
- Настусю, ти є? - виглянула з кухні. Ніхто не відгукнувся. - Дивно. Мороз же який, перемерзне.
Наспіх витерши руки, побігла за малою.
- О... о! - вжахнулася.
Настуня мовчки плакала, схиливши голову. На іскристий сніг падали краплі крові. Марина все зрозуміла і кинулася до хати по теплу воду. Оце пригода, оце витворила, хто б то подумав! І що робити?
Настуня з обпеченими морозом губами і спухлим язиком сиділа в хаті, і з її великих сірих
очей стікали сльози. Вона не могла говорити, лише безутішно плакала. Про коляду і смачні тістечка можна вже забути...
- Падку, що сталося? - зайшов тато і розгублено дивився на дівчинку.
- Впала на патик, - злукавила мама.
- Але де ж той патик, коли все так засунено снігом?
- Видиш, знайшла...
До Святої вечері всі сіли за великий святковий стіл. Смачно пахло пампушками, гіркуватим духом сушені і солодкої куті. Край стола сиділа Настуня з розпухлими губами і через стебельце легенько тягнула з горнятка курячий розсіл.
- Якби кізка не скакала, то би ніжки не зламала, - дражнився з неї брат Левко і смачно запихав до рота пампушки.
- Левку, - стримано сказав тато, - як маєш себе вести?
- Чемно, - прогудів той і поставив перед Насту- нею горнятко сушені. - Пий, вона солодка...
Після вечері тато погладив вуса і сказав:
- Тепер, діти, заколядуємо, а Настуня цим разом буде тільки слухати. В неї ще багато коляд попереду, - і погладив великою шкарубкою рукою рудуваті кіски дівчинки. Настуня не могла поцілувати татові руку, тільки притулися до неї теплою щокою.
Нова радість стала, Яка не бувала.
Над Вертепом звізда ясна На весь світ засіяла!
Впліталися у спільний хор дорослі і дитячі голоси. Настуня подумки співала з ними і була горда, що велике свято прийшло в їхню хату.
Враз під вікном голосно задзеленчав різдвяний дзвінок:
У Вифлиемі нині новина, Пречиста діва зродила сина...
Співали колядники, а тато вже просив їх до хати. Подих морозу ввірвався до оселі.
- Ох і лютує, - чаркувалися колядники.
- Різдвянка... А коли ще буде?
У морозні вікна заглядали блакитні зорі.
Молода
Ой на річці, на Йордані, Золотий хрест вишиваний...
Щедрували в різних кутках села, забувши про перестороги влади і вчителів. Маленькі віншувальники підскакували до засніженого вікна: «Віншую, віншую, на припічку пироги чую, а на п’єцу - молодиці, дайте, тітко, паляниці».
У синьому вечорі привітно
блимали | вікна | із запаленими |
свічками | і | солом’яними |
хрестиками на них, закликаючи до щедрівки. Багато хат пишалися засніженими загатами, задерикувато насупивши білі шапки. Рипів мороз під новими чобітьми і благенькими шитими бурками, кирзаки хизувалися своєю добротністю. І всі радісно пристукували, зігріваючи змерзлі ноги. Щедрівка велася щиро і весело. Кожне село мало свою співанку, і мало хто знав обробку знаменитого «Щедрика». Втішалися тим, що мали, придумували нові щедрівки, зимові ігри, казки та приповідки - бо як же без них.
А іскристим ранком йшли на
річку, де хлюпалася освячена Йорданська вода. Молилися, вмивалися, пили, набирали в глечики і повагом вертали додому. Кропили оселі, худобу і ставили під образами до наступної Водохрещі. А молодим після посту найбажаніше - гульки. Ой, як же витинали ввечері музики! Навіть благенькі черевики, які мало не розвалювалися на ходу, змагалися з новими чобітьми, що пахли свіжою чорною пастою.
Наталка теж прийшла на музики. Стояла розпашіла коло печі, що палахкотіла грабовими полінами, і перебирала китиці великої білої хустки. Пари танцюючих вихором пролітали повз неї. Хлопці ніби змовилися і
не шукали її очима, не зачіпали розмовою - так, мов її й не було.
«Чи я не така, як усі? - думала. - Стою, як мурований стовп. Мовби заворожив хто! І гарно одягнена, і брова крута, і чоботи з рипом, а що трохи писката - то вже вдача така. Вже котрий танець продаю петрушку?» Дівчина нервувала, ображено відкопиливши звабливі губи. Не знала, чи йти додому, чи ще чогось чекати? Вже хотіла гонористо розвернутись і піти, як наштовхнулась на широку і ясну усмішку Федька, що несміло пробирався до неї крізь танець.
- Може, потанцюємо? - запитав хлопець, а вона поглянула на нього насмішкувато і зверхньо.
- По-тан-цю-ємо... - протягнула і
рвучко вступила в коло.
Біла хустка майнула торочками, зачіпаючи сусідні пари. Наталка танцювала, ні на кого не дивлячись. Федько був ніби на небесній хмарині, яка відірвала його від землі разом з Наталкою. Йому здавалося, що Наталчині насмішкуваті очі зігрівають його серце і каламутять його захололу душу. Йому вже заходилося до сороківки, а тут таке палке дівча - рвучке і колюче, і гарне ж яке! «Це все Йорданська вода, - крутилося йому в голові, - я знав, я вірив, що будуть переміни в моєму житті. Я нащедрував її собі».
Федько вдихав пахощі Наталчиних кіс і хотів, щоб танець
ніколи не закінчувався. Та-ра-ра- рам-там! Проспівала скрипка, ставлячи крапку в танці, а Федько продовжував тримати за руки дівчину і зачудовано її розглядати.
- Чи можна тебе провести додому?
- наважився.
- А що? Веди! Як такий сміливий...
Після Водохреща жінки прали на льоду грубі верети. Праники лупили по заледенілому шматті, розбризкуючи дрібні блискучі кришталики льоду.
- А чи чули?! Микитова Наталка виходить заміж за Федька.
- Та старий же він для неї! А вона просто дівча гонористе.
- Ха-ха-ха! От перчене яке, хоч і молоде!
Летіла качка від пана Яцка...
Летіла гуска від пана Юзька,
Варвундер, варвундер пришпундер
При пруттю грушка стояла...
Так співали молодиці, бухаючи важкими мокрими праниками. А через дві неділі мастили юхтові, буксові і кирзові чоботи, бо ж треба відмережити ними по снігу Наталчине весілля.
Великодній кошик
Ганна і Микола закінчували останні приготування до Паски. Була передвеликодня субота. Микола поїв худобу, замітав подвір’я. Діти бігали по дворі і залітали до комори - понюхати святочного. Ганна повісила на образи рушники, перетерла посуд, витягла зі скрині білий лляний обрус. Наостанок взялася прикрашати кошик, у якому мало поміститися все, що Бог послав до свячення. Середину кошика зайняла пишна паска, яка задерикувато підняла посилану маком голову з хрестом на чубку. Паску обліпили писанки, галунки, маслечко, печений сир, поряд бубликом скрутилася пахуча
ковбаса. Була там шинка, стирчав цибатий хрін з пророслими зеленими стебельцями. Кошик Ганна заквітчала барвінком, стрічками і лозою.
Вранці господарі збиралися до церкви. Микола впорався швидше і чекав Ганну, яка ще чіпляла коралі на вишиту сорочку. Була струнка і погідна у своєму барвистому вбранні, але ніяк не могла пов’язати хустку так, щоб пасувала якнайбільше. Микола трохи постояв, а потім узяв кошика і через плече гукнув дружині:
- Я помаленьку йду, а ти доганяй, Ганнусе!
Церква стояла на горбку і ніби
кликала усіх парафіян до утрені. Вже майже півсела стояло там з кошиками, поправляли рушники. Молодиці кидали оком одна на одну, оцінювали, в які обнови кожна вбрана.
Микола крокував повагом, по- господарськи і краєм ока дивився, чи не здоганяє його Ганна. Коли вийшов ледь не під саму гору, то чи від нетерплячки, що жінка бариться, чи з неуважності, зашпортався за сучок, який виткнувся із землі, змахнув кошиком - і не втримав його. Кошик глухо впав на землю і перекинувся...
Першою випала паска і з вихилясами покотилася донизу. За нею навздогін помчало кільце
ковбаси, пострибала шинка, далі линули писанки, галунки... Тільки хрін стояв у кошику як укопаний і ніби глузував з Миколи, котрий ляпав руками і марно намагався упіймати паску.
Ганна внизу ловила то паску, то ковбаску, то галунки. Згори надбіг розгублений Микола і, допомагаючи жінці заново складати кошик, докірливо примовляв: «Не дивуюся тобі, дробе, але тобі, стара пасіцо...»
Вдячність
Був світлий Великдень. Після церкви Роман з Наталею чекали гостей. На багатий і пишний стіл крадькома зиркало сонце:
дивилося, як посміхається паска. Порізані дольками святкові яйця утворювали соняшник. І печене, і варене лоскотало своїм ароматом ніздрі. В хаті аж бриніло від густого та пишного: Христос воскрес! Скільки разів на своєму віку Роман співав ці слова! Велично, могутнім баритоном. Ще коли молодим був та з буйним чубом, то збирав біля себе квітчасте дівоцтво
- і гриміло біля маленької церковці юними голосами:
Миром Божим із небес Христос воскрес!
При цьому, здавалося, душа його витала між небом і землею. Хотілося розспівати весь світ! А
дзвони, великодні дзвони, калатали в серці сяйвом, радістю, що розхлюпувала сміх і щирість... На тих співах Роман і зустрів свою Наталю. Сріблом розсипався її голос, йшов верхом, тримаючи першу скрипку. Великі карі очі іскрилися дивом. Чорні брови, чорні коси, тендітна постать - усе це його Наталя.
Ой на горі жита много, Половина зеленого...
Пісня бриніла в Романовій
душі, а його погляд мимоволі спинився на дружині, яка втомлено сиділа в глибокому кріслі. Сріблом посічені чорні коси, ще чорні брови, втомлені життям очі і руки - маленькі, з набухлими
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |