раптом осмілів і рішуче вступив до гурту: «А я буду ваш цісар!» Всі здивовано дивилися на Юзя, а гарні панни вже несли йому високе крісло. Юзек заметушився, бо був у кальсонах, босий, і подумав: «Хоч би Марина чоботи забрала від порогу, бо наберуть вільготу». Аж ось гарні панянки на чорній подушці принесли корону. Вона висока і жовта. Всі дивляться, а вона з жовтої кульбаби, що поволі перетворюється на білі кульки, а ті розсипаються парашутиками. І не на чорній подушці, а на його поштарській течці, з якої висуваються газети: «Известия»,
«Путь коммунизма», «Ленинское знамя», і осторонь - «Радянська Україна». Потихеньку вилазять з
чорної течки і ледве не падають.
Юзьо хотів підставити голову для корони, а вона в нього так болить, мало не лусне, і він ніяк не може дотягнутися до вінця. Газети ось-ось випадуть у болото, і він поривався їх рятувати. Раптом над вухом пролунало: «Союз нерушимый республик свободных, навеки сплотила...» Зарепетувало радіо вечірній гімн. Юзек зірвався: голова гуділа, ніби її давили обручем, плечі пекли від нагрітої грубки.
- Чи ти зварювала! - гукнув до жінки. - Так підкрутила того вар ята, що ледь голова не трісла. Не могла ня тихо збудити?
- Та так, спиш і спиш, тілько вусами дуєш. А бараболі стали
колом, молоко скоро біля грубки звурдиться, а вже ніч надворі... Добре, шо тя гімн збудив! То чого ти так вусами мруґав, наче вареник на сметану?
- Слухай, я знову був цісарем, як у дитинстві.
- Та хіба тільки в дитинстві? Таж я Цісарева, хіба забув? Тільки корони ніяк не видадуть нам на голови! Зачекай, іще треба пошкрябати і висушити кирзаки, бо як понесеш пошту?
- Напхай там газет - вони добре тягнуть вільгот.
Цісар звісив босі ноги, їв зимні бараболі, запиваючи квасним молоком, і думав: «Напевно, не є добре бути цісарем, бо часом корона може дуже тиснути на
голову. Але цісар - то є цісар!»
Михаськові параманчі
«І хліб в печі, і весілля вночі, і коноплі не терті, і діти обдерті, а завтра Боже народзенє...» - так завжди приказувала сама собі Катерина, коли було багато роботи і вона не знала, з якої зачинати. І дійсно: город проситься до сапання і пізні гусята вилуплюються, і косовиця підганяє. Швиденько обігнала господарку і побігла в поле підгортати бараболю, що вже цвіла синьо-білим цвітом. У грудях знайомо поколювало, важкі перса розпирали пазуху, тому часто дивилася на гостинець, чи не видно золотої голови її
найменшого - Михаська. Так було дуже часто: коли п’ятирічний Михась не дочікувався мами, то йшов шукати її в полі. Катерина сама не знала, як воно так сталося, що такий великий гайдур, який вже вміє тримати батіг і міг би пасти коні, все ще її тягне. Спочатку шкода було, бо мале, - най росте здорове, бо мамине молоко найліпше. Далі ввійшло в звичку: зручно і незатратно, та й швидко - ні палити, ні варити. В пазуху шусть руками, і от воно все є.
Встидали вже Михаська всі домашні, а Катерина і полином мастила груди, і буряком червоним, а він побокує, посопе, поопускає оченята, витре
рукавцем - і далі за своє. Михасько вже не вміщався Катерині в подолку, то, коли сідала на бамбетель, швиденько прискакував і стоячи розщіпав кофтину. А то примудрився перевертати ніжками догори стілець, ніби полудрабки від воза, брав мотузку, прив’язував до ніжки, хапав батіг в руки і їхав у поле до мами.
- Ти, цицію, - встидала його баба Романиха. - Як будеш женитися, то далі будеш за собою цицьку тягати?
- Буду зенитися тіко з мамою, а вона буде коло
мене.
Якось пополудню баба по
бараболях рвала повіку для кози. Михасько став на межі в позі власника - штанята на одній шлейці, розставив широко ноженята - і прошепелявив:
- Ти, стара Манихо, насо дер-дер віку?
Баба ледь від сміху не впала в бараболиння.
-Ти, господаре, може, цицьки хочеш? То ходи
дам, хоч пуста!
Михасько почервонів і затупав ногами:
- Твої не хоцу, сою маю!
Баба Романиха повела розмову в інший бік.
- Дивися, Михасю, зуби пішли тобі вперед, бо такий ти вже великий, а цицьку ссеш! Всі з тебе сміються, навіть цукерків не хочеш. От в зимі ходить Ми- колай, носить дарунки, а тобі напевне не принесе.
- А цо?
- Бо кривду мамі робиш. Думаєш, її не болить, як ти її мучиш? А Миколай приносить солодкі когутики, коники на патичку і великі помаранчі.
- Со то є параманчі?
- Такі великі жовті яблука, що сік з них сам тече. Ростуть там, де зими нема. Миколай набирає їх великий мішок, прилітає з небес і роздає чемним дітям.
- А ви їли ті яблука?
- їла, ще як дівкою була, але смак
пам’ятаю донині: пахучі, м’якенькі, солодкі і дуже смачні.
- А мозе, Миколай і мені їх принесе?
- Може, як будеш чемний.
Вони сиділи на нагрітій межі і звірялися одне одному.
- А як він буде знати, со я цемний?
- запитав малий.
Баба задумалася, дивилася поверх зелені і ніби вирішувала, як же.
- Чекай, а давай напишемо йому листа. Але ні я, ні ти не вміємо писати...
- То, мозе, тато написе?
- Будемо його просити, але маєш мені пообіцяти, що не будеш
мучити маму.
- Добре, бабо, але мусу сказати мамі сам, со я взе великий і від нині буду цемний.
Він устав з межі і поважно потягнув стільця...
Катерина, не розгинаючись, підгортала бараболі і з-під лоба час від часу дивилася на гостинець.
«Чогось малий нині запізнюється, чи не сталося раптом щось?» - запитувала сама в себе. За якусь хвилю почула знайомі звуки: стілець калатав і підстрибував по камінцях на гостинці. Михась був інакший, не такий, як завжди - сумний і поважний.
- Синочку, що з тобою?
Золотий Михаськовий чубчик
був настовбур- чено-святковий, оченята блищали синім світлом.
- Мамо, - задер голову до Катерини, - я взе великий, і цицьку сховайте далеко, взе не буду їздити за нею в поле, я взе хочу параманчів.
- Що, що? Яких параманчів?
- А таких зовтих яблук, що в зимі їх носить Ми- колай, коли діти цемні.
Люблячі очі Катерини сипали на золоту голову Михаська тепло і ніжність.
Кожухи
Тереза не спала. Мовчки вслухалася у нічну завірюху, яка жбурляла жменями сухий сніг у
дрантливі вікна. Ясько ввечері не поставив в’язанки сіна на загату, то до ранку геть видує хату. З дровами сутужно, до лісу страшно ходити, бо хтозна, хто в ньому бродить і що можеш для себе напитати. Думки ворохобили одна одну. Як там наймолодший - Левко, де він у таку погоду? Якось писав, що воює на чолгу'. І як у таку шуверницю на ньому їхати, коли та залізяка без вікон і тілько люфа спереду? Сім хлопів з родини на війні, а вони з Яськом оберігали дітей і онуків. І зараз у хаті кожен мав свій сон. Тривожно схлипувала Ганя. Рівно дихала ще не заміжня Катерина. В кутку під образом Матері Божої щось ясне снилося малим онукам.
Стерпли руки, і Тереза переклала їх так, щоб було зручніше. Тяжко вночі не спати! Вкотре помолилася, і вже от-от ніби заходилося на сон, коли це тривожну дрімоту перервав дзенькіт засніженого віконного скла. Причаїлася і не вставала. Вже ніхто не спав. Заціпенілі від страху діти, позвішували босі ноги і німо чекали. За хвилю знову нестерпно задзвеніло скло, аж здавалося, що віконна рама впаде до хати і віхті снігу вдарять в очі. Кого ж це носить у таку ніч? Може, хтось свій прибився? Але хіба би так грюкав?
- Хто? - боязко відізвалась Тереза, коли вже дуже грюкали.
- Відчиняй, стара, чи не чуєш, як
завиває? Тримаєш нас тут.
- Хлопці, я, бігме, нічого не маю, хіба купу дітей і внуків...
- Не бігмайся, відчиняй!
- Та я ще хліба не пекла, бо вже не маю з чого, а що мала, то вже віддала.
- Відчиняй! Ми ще довго будемо тут колядувати!? Бо пустимо червоного півня і погріємось всі разом! - реготали дурним сміхом.
Неслухняними руками намацала дверний гачок... Три засніжені чоловіки з обрізом вдерлися до хати. Коротка куртка і грубі райтки облипли першого, що стояв з обрізом. Надмірно велика голова ховалася під кудлатою шапкою. Двоє інших стали збоку, в тінь, насуваючи шапки.
- Хлопці, направду, в нас уже нічого нема, - обізвався Ясько. Заплакала мала Маринка, на яку ніхто не звертав уваги.
- Маєте, маєте, - шкірився коренастий. - Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?
Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:
- Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!
- Стара, - зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. - Бачиш той гак, - показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. - Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!
Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.
- Терезко, віддай, що хочуть, - може, їм більше треба.
- Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.
Тереза розгублено стояла
посеред хати і не могла
відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?
- Беріть, все беріть, - нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи - забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.
- Беріть, грійтеся.
- Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?
- Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, - Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких,
як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи
і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:
- Грійтеся!
Кожухи винувато повисли
в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.
- Беріть, беріть усе, що хочете, може, вам ще щось треба? - обвела рукою хату. На причілковому вікні стояв гарний великодній кошик, наповнений свяченим зіллям і віночками, такими помічними при хворобах узимку.
- О! Це знадобиться! - лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю... Крізь туман у голові
Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві...
Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок- лизачків.
Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана’ пшениця
- все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:
-Людоньки, свіженькі яєчка,
свіжа пшеничка, все до свят!
І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі - сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.
- Бабка, по чем яйца?
- По-по-по... - заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.
- Чего так смотрите?..
- До-до-до того ко-ко-кожуха д- дуже па-па-су- вала че-е-рвона хустка, - пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.
- Чумная, - капризно повела плечем
молода жінка.
Яйця пані купила в Михасихи...
Колгосп
Стривожений Славко сів на бамбетель.
- Послухай, у селі говорять, що
завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.
- Людоньки, що то буде?
- І що воно за той колгоз? - Танка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.
- Буде так, як на Сході, зобачите.
- Ну, як буде?
- Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.
- Як то - голих?
- Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.
- Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.
- Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!
- А як же діти, а ми?
- Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і
накривати всіх.
- Людоньки, та то якийсь сміх!
- Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.
- Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?
- Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.
- Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?
- Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною...
- А діти? Куди їх дінемо?
- Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й
перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти...
Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною... Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама - може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.
Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка
з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.
- Ага, і тут одні діти, - сказав один.
- То де, жабки, ваші тато з мамою?
Маринка - чорняве дівча - завчено промовила:
- Ми спали, не знаємо, де вони.
-1 як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?
Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.
- Може, менша скаже, - кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.
- Маленька, - почав улесливо, - хочеш мами?
- Хоцу.
- То, може, знаєш, де тато?
- Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, - випалила Софійка.
- А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, - його грубі щоки наливалися червоною злістю. - Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!
Звів наган і вистрілив у стелю.
То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.
- Годі, не ревіти! - гаркнув щокатий, застібаючи кобуру. - Обідати пора, вари, мала, борщ.
- Я ще не вмію борщику, - хлипала дівчинка, - вмію тільки зупку...
- То давай свою зупку, тільки скоро.
Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які
ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці.
Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.
-Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!
Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.
Поївши, дядько, що аж прискав був злістю, забрав свого портфеля і пішов, за ним посунули з хати всі інші.
- Жабки, ми ще прийдемо, запам’ятайте і татові скажіть, - останній ліктем змів усі тарілки на підлогу.
Малі вже не плакали. В хаті стояла загрозлива тиша.
Славко з Ганкою крадькома прийшли аж під ранок, коли діти, притиснувшись одне до одного, заснули тривожним сном.
Коли землю покрила пухнаста ковдра чистого снігу, Славко з Ганкою впряглися в колгоспну шлею, на довічно...
Плютоногий
У хаті пахло сном. Гуцала і збивалася з ритму стара колиска, придрімувала баба Каська.
- Колисала баба діда, від вечері до обіда, - тихо жебоніла колискову. Малому Миханеві дозволяли
довго колисатися, ніби загладжували провину за всі негаразди, що їх спіткали. То він, коли слабнула бабина рука на колисці, покрикував:
- Бабо, люляй!
І баба знову дріботіла колискою по Гулюватій долівці...
Коли зайшов до хати Плютоногий, вона не дуже й допитувалася, що він хоче і чого шастає очима по хаті. Може, Янки шукає? Але вона в полі з Танькою. Чула баба краєм вуха, що парубок перестріває її онуку, але як на це Янка...
Молодий фронтовик Гріша Плутонов не заперечував, коли його направили міліціонером до
Ковалів- ки. Воював з українцями, ділив солдатські сухарі, ходив у розвідку, жартував з дівчатами. Але коли бачив Янку, забував про все. Вона була для нього особлива: язик не слухався, очі дивилися на чоботи, і тільки грайливий сміх дівчини повертав його до пам’яті. Не знав ще Гріша Плутонов, що сільські молодиці для легшої вимови його прізвища називали його «плютоногий», хоча сам він був статечний, з довгими і рівними ногами. Нічого в нього ніде не плуталося - мав фронтову виправку.
Коли Янка в білих шкарпетках і напудрених зубним порошком капцях з’являлася на танцях, де вигравала гармошка
кривого Мірка, Гріша пильно охороняв гулянку, а надто - Янку. До хати підходив рідко, лише коли випадала нагода чи привід, бо Янка була дівчина строга. Вона, однак, теж придивлялася до хлопця, і хоч мама вряди-годи кидала: «Не задивляйся на москаля», крадькома розглядала його та раділа, що саме її вирізняв серед інших. А якогось вечора Гріша, ніби ненароком, провів Янку до воріт, затримавши на розмову. Коли від вечірньої прохолоди дівчина повела плечима, зняв потерту шинельку і накинув на неї. Війнуло чоловічим теплом і стало затишно.
«Може, це він?» - штрикнула думка, але Янка лиш звично пирснула сміхом і шугнула
додому, залишивши хлопця в роздумах.
Того ранку, поснідавши буряковою кавою - бо яйце від єдиної курки берегли для Миханя, ну чи для баби Каськи, - Янка збиралася в поле.
- Здрасте! - з’явився на порозі Гріша.
З якого дива, думала дівчина, та ще й так зрання... Стрельнула очима. Плутонов стояв обм’яклий, винувато дивився під ноги. І тоді Янка помітила в сінях ще одного чоловіка у формі. Зблідла.
- Що сталося, чого ви тут?
- Заявление на вас. Зерно прячете.
- Яке зерно? - не второпала дівчина. І раптом, як блискавка,
майнула думка: восени у невеличкому схроні у кімнаті мама сховала дві торбини насіннєвого жита. Заліпила, вимастила глиною долівку, чекала пори.
- Прости! - ледве вичавив Гріша.
Тиша запала в хаті. Стук-стук щупом по долівці - і порожнина враз виказала себе. Танька спершу заніміла, дивлячись на те, а потім ураз зірвала благеньку верету з ліжка, оголяючи солому. Один торб’як хлопці уже витягай, а поки піднімали другий, жінка рвучким рухом розв’язала торбину, і жито з шумом шуснуло в солому.
- Вы что делаете? - рвонувся до неї Гріша. Танька себе не пам’ятала.
-Ах ти, Плютоногий! - кричала жінка, силою жбурнувши його на ліжко, і дубасила кулаками, куди попало. - Ти його сіяв, ти його жав? Ти його знову крадеш, останнє крадеш! - волала з перекошеним лицем.
- Бабоньки, не убивайте! - жартома пручався Плутонов, закриваючи руками голову. - Послушайте, я должен, понимаете? Не моя это вина... - і виразно глянув у вікно.
Танька й собі потягнулася за його поглядом. За городом на плоті чипів Микита, котрий ураз відсахнувся від нього, коли жінка люто зиркнула в його бік.
- Ах ти шкуродер проклятий! Щоб тобі повилазило і заціпило
навіки! - Таньку всю трясло. Сльози бігли худим вицвілим обличчям. Вона вибирала добірні матюки і посилала усім і на всіх: на війну, на Микиту, на москалів...
- Веди, веди мене, Плютоногий! Мені вже все одно, хай відмучуся раз, і буде кінець. Ми вже зелені від юшки з буряка, давимося кукурудзяними підпал- ками і все чекаємо, коли буде ліпше... Он дівка на виданні, а її можна перекинути через хату!..
Янка стояла заніміло, Михань сидів у колисці, спершись на бильце, і тільки баба Каська сукала сухенькі кулачки:
- Що буде, ой людоньки! Та ми ж не крали, та то ж наша
кривавиця! Та що ж ви робите! Бійтеся Бога!
- Так, - витирав спітніле чоло
Плутонов. - Читай!
І підніс Янці папір: «Вызов за доносом был ложным». Янка ще не зовсім усвідомила, що то значить. Здивовано дивилася на міліціонера.
- Это я беру на себя.
- А як же той, інший, що стоїть у сінях?
- Сказал же - беру на себя.
Янка посміхалася крізь сльози, баба Каська заніміло дивилася на Плутонова. Малий Михань вичікував, коли на нього звернуть увагу, не дочекався і розплакався:
- Бабо, люляй! Ба-а-бо!
Марта
Марта бігла серед сірих валунів хмар, задихалася і вгрузала в них, важко піднімаючи ноги, наче в пухкий весняний сніг. Серце шалено калатало, зойк застрягав глибоко в грудях і ніяк не міг вирватися на волю.
Посеред хмар стелилася синя небесна стежка, якою ішли її найдорожчі Іванки. Вони мовчки посміхалися до неї, манили поглядом, а вона бігла, бігла, провалюючись у хмари, розмахувала руками... І лише стомлений крик про поміч:
«Мамо!» - змусив її розплющити важкі заплакані очі. Проте думки
її все ще бігли за хмарами, розгортаючи сувій минулого, що навіки вкоренилося в пам’яті, бо чи могло бути інакше?
Досвітком, коли сонце ще не випило вранішньої роси, Марта з серпом і перевеслами на плечах поспішала в поле жати пшеницю. Вона любила ці росяні ранки, коли стерня була мякша і колосся не жалило голих рук, лише жаль було волошок та гордих маків, які витикали свої личка з вусатого лану. А коли цвіли купно, обережно обжинала їх, залишаючи на стерні польові букети. Тато сварив її зате, але Марта знала, що має на це право, бо сама була, мовби квітка: таких пишних хвилястих кіс, тонкого стану і
граційної ходи не мала жодна дівчина у селі.
Коли йшла, мимоволі притягувала до себе погляди. А що вже парубки, то, мабуть, кожен плекав велику надію, що Марта кине йому бодай один свій усміх.
Сонце повертало на полуднє, і за дівчиною рівними рядами лежали тугі снопи пшениці. Волошки і маки радували око і наганяли солодкі мрії...
Давно вже Марта мала свою таємницю. Давно вже любилася з Іваном - чорночубим красенем, котрому надала право виціловувати її рум’яне личко і соковиті губи. Сама не знала, як їй вдається вберігати тайну від братів
і батька, котрий все частіше нагадував, що дівка вже виросла і треба щось думати. Проте що думати, коли вона любить свого Івана, багатого на красу і розум, але без поля і достатку? Та хіба то перепона, коли є дві пари дужих і люблячих рук, які для щастя все осилять: і поля прикуплять, і худоби?
Не знала ще Марта, що доля порозкидає її пишні мрії по колючих чагарниках...
Коли вона раділа літньому дню і втішалася сонцем, в їхню хату прийшла біда: раптово померла старша сестра. Залишилися по ній дівчинка- підліток і вдівець Федір. За якийсь час батько вирішив, що поле з
його господарки нікуди не відійде і треба Марту віддати за Федя. Що вже Марта просила, що вже благала, на колінах повзала - нічим не зрушила батькового серця.
- Ні! Так буде, як має бути! - стукав кулаком.
Іван не знаходив ані собі місця, ні виходу. Крадькома зустрівшись у лісі, вирішили молоді втікати світ за очі, тільки б разом.
Недільним досвітком, коли всі ще спали, натом- лені працею, Марта з невеликим вузликом вийшла з хати. Вклонилася рідним порогам, просячи пробачення за свій вчинок.
Непомітно залишила село і шпарко бігла лісом, де чекав її Іван... До старості так і не розгадала Марта, як на місці зустрічі з Іваном опинилися її брати...
Цього року осінь швидко наворожила зиму, і легкі білі сніжинки застеляли землю білим обрусом. Думки Марти повільно оберталися навколо снігового танцю, а вона бачила зелений ліс, благальні Іванові очі, і відчувала пекучий свист батога, яким вгощали її брати аж до самого дому. Довгий час лежала лише на животі, бо на спині і ногах цвіли червоно-сині візерунки...
До шлюбу йшла, як царівна: струнка, пишногруда, перли
дзвеніли і переливалися на шиї, наче кидали виклик долі. Тільки личко було бліде і мала байдужий погаслий погляд. Федько ж, як не чепурив свої весільні обладунки, молодшим не ставав.
Музики грали не для Марти, скрипка тільки плакала, додаючи жалю. Лише танець «молодої» був для Іванка. Перемінилася Марта, зник сум, личко засяяло весною, у вухах шумів зелений ліс. Стрічки розвівалися на вітрі, дзвеніло намисто, дріботіли підківки червоних чобіт - перед очима був Іван, а у ньому - весь світ, бодай на мить...
Завчасу народила синочка.
«Нечисний»,' - усміхалися жінки куточками губ. Всю нерозтрачену
любов, усю ласку віддавала малому Іванкові - так назвала первістка, який повторив кожну рисочку свого батька. Ріс високим, вродливим, як Іван з тієї далекої юності. Не зустрічала його більше, не знала, що з ним... Федь з мовчазним розумінням ставився до Мартиної любові, бо доньки його вона не кривдила.
Не натішилася Марта своїм щастям. Війна сколихнула світ і все єство жінки. Вона криком кричала, бігала по подвір’ї і не знала, за чим. Розкрилени- ми руками заступала сина, передчуваючи горе. Воно прийшло до неї згодом, білим трикутником і холодними словами: «Погиб при исполнении...» Одна, в
багатолюдному селі, тут могила Федя, чужі онуки, людські співчуття...
Сніг сипле і сипле. «Вже стріхи білі, як моя голова, - думає Марта. - Тільки краплі червоної калини на кущі визирають з-під пухнастої снігової шапочки... Як моє намисто».
Подибала, відчинила скриню. А у прискринку - коралі, дівочі, червоні, як калина. Ті, що подарував Іван.
Одягла | поверх | нової |
кофтини, | обмацала | кожен, |
погладила. |
|
|
- У них і піду.
Зимовим ранком, коли благословилося на світ, стара Марта відійшла у засвіти.
Пішла шукати стежки до найрідніших.
Презент
Зима почалася на Покрову, але осінь ще не відступала, ще хлипала багнюкою, змішуючи снігову січку з дощем. Навіть собаки тулилися до дверей. Було сиро і маркотно.
Юстина грілася коло грубки, в якій горіли вогкі дрова, потріскували і сичали сирою юшкою. Переглядала свої убогі вбрання: дівочі, вишморгані часом. Треба щось латати, щось
вшивати.
Не чула, як несміло рипнули двері і як перед нею стала Югася
- живісінька, либонь, і помацати можна.
Жінка аж очі протерла, рвучко схопилась і десь із глибини грудей вичавила:
- Югасю, ти? Звідки? Ми вже не знали, що й думати: як у воду впала - ні листа, ні звістки. Де шукати?
Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:
- Ти сама?
- А з ким би мала бути?
- Та...
Югася здогадалася, на що
натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.
- Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, - образа стиснула груди. - Подивися на мої руки!
Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.
- Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить... Слухай, а це дійсно ти? - Юстина мовби
щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: - Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців...
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |