обережно хотів повернути Діну, мабуть, думав, що так їй буде легше.
Світлана заклякло спостерігала за цим собачим горем, якого ніколи раніше не бачила. В руках жінка тримала рештки обіду для них.
- Барончик, Татку, - покликала тихо.
Пес повільно підійшов, понуро опустивши свою велику голову. Не торкнувся до їжі, тільки з очей йому скрапували сльози і ховалися в снігу. Він скавучав, розказував на своїй собачій мові про втрату, про любов, про свою маленьку Дінку, з якою так довго жив поряд. Як образливо - така біда і саме напередодні Дня
любові... Хіба в інших живих істот її не буває?
Відлуння лісу
Займався світанок. Студене ранкове повітря холодило спину під легкою сорочкою. Можна було чекати першого автобуса. Але Олесь вирішив іти пішки стежками, якими давно вже не ходив. Легка спортивна сумка висіла на плечі, не перевантажуючи руку. Коли чоловік майже збіг з горба, йому відкрилося зелене плесо збіжжя, а знайома грушка-дичка, що підросла з того часу, коли він бачив її востаннє, легенько тріпотіла, вітаючи ранок. Звично звивалося колюче пруття дикого
ожинника, сміючись дрібними квітками. Все було таке миле і знайоме! І все це він проміняв на безкозирку і море... От лише дубів столітніх нема. Невже померли? Чи, може, служать кріслами для теперішніх багачів?
Олесь йшов повільно. Всотував у себе росяний спокій, милувався важким колоссям, яке, здавалося, відвертало від нього свої сизі голівки, наче образилося за те, що його так довго не було вдома. Та чи вдома? І де його дім? Там, біля моря, де в’ються галасливі чайки і кетяги винограду, налиті сонцем? Той дім уже не його. У тому домі залишилася Світлана та її новий обранець. На диво,
він легко поїхав звідти, і ніби аж плечі поширшали, розпрямилися після того. І хоч щемко було на душі, зла на дружину не тримав, старався її зрозуміти. Жили добре, злагоджено, але кожне собі. Дітей не ростили, і першою не витримала Світлана, а він не заперечував.
«Олесю, слухай, як хліби співають», - вчувалися йому слова, які любила повторювати мама. Вона у нього була романтиком. І у такий досвіток сказала би саме так, Олесь не сумнівався в цьому. Задумався, тож і не чекав почути біля самого вуха голосне:
- Доброго ранку!
Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.
- Ви до села?
- Так, додому.
-1 я теж
- Студент?
- Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.
Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.
- Чий ти будеш?
- Івана Зарічного.
-Правда? Ти диви... - і вже стишено додав. - А маму твою Данусею звати?
- Данусею. Ви знаєте їх?
- Так, добре знаю. Ми і в школі, і в
юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?
- Лесем.
- О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мо перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?
- Звісно.
- Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?
- Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть, купець є. Бо що хата без господаря?
Аж закрутило під серцем - без господаря. І от він - господар чи
продавець - добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.
- Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.
Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері - повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі - лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку - ще
малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження - де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством...
По зарослій стежці човгала ногами баба Безру- чиха, зачувши чужого на подвір’ї.
- О, який ти дужий і дорослий став, Олесю! - підняла худі руки, наче крила.
Вона була йому зараз найближча.
- Дякую, бабцю, що зберегли хату,
- простягнув їй коробку цукерок.
- Не тра, Олесю, вже солодкого не хочу. Зубів нема, та й язик обертає не так, як треба.
- Та вони м’які, шоколадні...
- Ну, то хіба малих пригощу.
Олесь дивився на бабу і думав: у неї теж було дитинство, любов, четверо доньок, і тепер вона не сама. То Галя, то Юля турбуються, доглядають. Он уже віночок правнуків за бабою в’ється. А він залишив маму одну. І тепер цьому ніяк не зарадиш. Від чого він утікав і чого не наздогнав?..
Баба тримала цукерки, склавши кошиком долоні. Під прозорою шкірою пульсували сині
вени. Олесь
відвів погляд від її рук і сказав перше, що спало на думку:
- А знаєте, кого я зустрів, коли добирався до села? Вірніше, то він мене наздогнав... Студент, син Івана Зарічного.
- А, Лесика? Гарний хлопчина. На тебе схожий.
- На мене?
Щось озвалося в душі, ніби відлуння того зеленого лісу, того єдиного куточка на землі, до якого часто повертався подумки
- виринуло, нагадало. Дануся у віночку, як мавка лісова, купалася в зелені. Розкішні світлі коси пахли молодими бруньками. Тендітні руки
холодили розпашіле чоло. І слова. Слова, які він ніколи не виганяв з пам’яті - «Хочу мати частинку тебе...» - вигулькнули з потоку споминів. Тоді ліс мовби накрив їх зеленими кронами. Заховав від світу. І тільки росяна свіжість зволожувала обличчя - може, то Да- нусині губи були чи сльози?.. У той час він не міг розібрати. Музика лісу. Небо - одне на двох - було їхнім. І здавалося, що ця елегія триватиме вічно...
Слова баби Безручихи прозвучали буденно. Але для нього вони були як грім серед ясного неба, як внутрішній вулкан. Олесь дивився на стару
жінку і не бачив її. Що це? Невже? Не може бути. А якщо може?
- Олесю, ти мене чуєш? - ніби крізь вату пробивався бабин голос. - Просуши хату, бо підлога гнитиме. Ніхто не купить.
Він і незчувся, як притиснув до себе сухеньке тіло жінки і прошепотів:
- Бабцю, може, я не буду продавати хату? Може, я залишуся? Мені тут дуже добре. В мене з’явилася надія.
Він уже не слухав, що говорила Безручиха. Забіг до хати і взявся гарячково шукати альбом, де зберігалися його юнацькі знимки. Шукав збільшеної - і
нарешті знайшов. Ось він: саме після школи, з великими карими очима і темним пушком над губою
- тодішній, незнайомий, - наче сьогоднішній попутник...
Та ніч була найважчою в його житті. Він копирсався у спогадах, переглядав свої світлини, порівнював, рахував, збивався і знову все починав спочатку. Олесь боявся собі признатися, боявся надіятись, а внутрішня струна вперто вібрувала: твій, твій, твій. Господи, невже мій? Причинивши двері хати, пішов сонним селом, ворохоблячи собак. Зупинився перед ворітьми Зарічного, і дика ревність мало не підняла сторч волосся на голові: він уявив, як Іван занурює голову
в пахучі коси Данусі і безпечно її обіймає. Чому він? Чому не я?.. Олесеві треба було терміново знайти якийсь берег, до чогось прибитися, за щось учепитися...
І знову був росяний досвіток. Олесь попрямував на стежки своєї юності. Як і тоді, довкола пахло зеленим листям і бруньками. Краплі роси, як сльози, висіли на сонних квітах. Вузенькою стала їхня поляна, заросла молодим грабчаком. Сюрчали коники і не було Данусі. Не було її прохолодних рук, щоб остудити його розгарячілу голову... Олесь сидів довго, ніхто йому не заважав. Він добре знав, що Іван не байдужий до дівчини. Як і знав, що Дануся любить тільки його.
Чому так злегковажив? Чому гордість та амбіції взяли гору? Але ж і вона мовчала стільки літ!..
Не мав відповіді на всі ті запитання. Зарошений і наче очищений, вертався Олесь додому. Був упевнений в одному: він нікуди звідси не поїде.
Петрусь
Була неділя перед Спасом. Вигрівалися яблука. Стручки молодої квасолі гронами обліпили жердку і хилили її до землі. Личка стрілчатих айстр були повернені до сонця, а горді жоржини виклично хизувалися своїми пухнастими оксамитовими голівками. У повітрі завис аромат дозрілого літа, і його небесна синява
умиротворяла того, хто милувався цією красою.
Після церкви родина готувалася сідати до обіднього столу. Ганна витягала вареники з окропу, коли під вікнами майнула постать високого чоловіка у військовому.
- Слава Ісусу Христу! - почулося.
«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» - думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!
Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи
слова, швидко заговорив:
- Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати... Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі...
Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок.
Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.
Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» - подумала Ганна.
- Ти чий?
- Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди - може, не помреш!
- Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.
Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі - мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.
Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:
- Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав...
Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик... Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували - і став Петрусь пастушком. Свіже
молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики...
Близько трьох років малий гуцулик прожив у родині. А тоді почав говорити, що йому сниться мама, бо не знає він, що з нею, чи жива... Дуже за нею скучив. Згадував свої гори, своїх рідних, хоча ніхто його не шукав.
- Вуйку, чи приймете мене, як нікого не застану вдома?..
- Приймемо, - відказав Славко.
Ганна злагодила торбинку з харчами. Зверху поклала барвисту хустку, з якою прийшов Петрусь - може, це найдорожче, що залишилось у хлопця. Петрусь оббігав всі знайомі двори, погладив свою улюблену теличку, кудлатого Бурка і вранці вийшов з села...
З того часу багато води витекло, багато змінилося. Ганна тішилася першими правнуками, давно вже квітнули хризантеми на Славковій могилі. Аж ось перед нею постав посивілий полковник Петро, який прийшов подякувати за врятоване колись життя. Довго він йшов, але таки добувся до
Ганни. От зараз вони сядуть до недільного столу, і Петрусь докладно розкаже про свою життєву дорогу, яка повернула його в далеке дитинство.
Стежки болю
Якби доля не одягла її в чорне, може, сільський кравець придумав би для неї сукенку, що пасувала б до її пишної фігури. Може, її розумна голова виносила б вердикти доброти і справедливості. Може... Якби не померла мама, вона з малеч ку не була би сиротою. Якби у неї були онуки, вона любила би їх своєю особливою великою любов’ю. Якби не війна - раділа би сонцю і виглядала б невісток для своїх
красивих синів. Якби...
Недовго Марина була сиротою, бо виховала її і дала дорогу в життя мама Марія, котра любила її, наче рідну. Променем щастя ввірвався в її серце чоловік Михайло - високий буйночубий столяр, майстер на всі руки. Багато сільських красунь сохнули по ньому, а він вибрав її - чорнооку, зі смоляним рівним волоссям, гострослівну (в родині її називали
«адвокатом»).
їхній шлюб був щасливим. Все велося, все добре складалося. Ось уже й здобували освіту її сини, її улюбленці, для яких прихилила би світ...
Вони були дуже молодими, її
хлопчики, за навчанням не встигли обрати собі дівчат, не знали смаку цілунків у літні пахучі ночі, хоча часто ловили усміх дівочих очей і звабливих уст. Вони не встигли... Доля їм цього не назначила. Чорна тінь війни повзла українськими містами і селами. Її сини пішли захищати рідну землю, своїх батьків, свої звичаї, свою Україну. Більше вона їх не бачила. Ніколи. Ціле своє довге життя. Один загинув у Бродівському котлі - молодший. А старший поліг під Варшавою.
Марина не вірила. Бродила пустими вулицями сонного села. Виходила на шлях і виглядала звідти, звідки їх можна було чекати. В полі рвала на собі
волосся, кричала в розпуці, звинувачувала всіх у байдужості і чекала, чекала, чекала... Михайло та рідня пильнували кожен її крок. Боялися найгіршого. Вона зачерствіла до всього, тільки шукала в очах хлопців, які поверталися додому з кривавих жнив, бодай вісточку про своїх синів. І не знаходила. Втішити її не міг ніхто. Та й чи хотіла вона втіхи? Сіяла багато квітів, які любили її сини, і несла їх до церкви...
Коли земля втішалася мирною блакиттю, коли всі, хто вижив, повернулися до рідних порогів, Марина одяглася в чорне. Вона вже не викрикувала своє горе, вона його мовчки тамувала у
зболеному серці. На решту відведеного Богом життя забула про радість.
Зреклася її: не жартувала, не ходила на весілля навіть до найближчих, рідко по її стиснутих губах пробігав промінець усміху. Зате ніколи не згасала надія: «А може, десь із якихось незнайомих доріг прийдуть мої хлопці, поцілують мамині й татові руки, попросять прощення, що так довго йшли...» Не вернулися, не прийшли...
Помандрував до синів Михайло, і вже й сама Марина збиралася в далеку дорогу. Хвороба викрутила руки, і вона хвилювалася, як обніматиме при зустрічі своїх синів... Тільки й
робила, що вдивлялася в світлини на стіні, з яких ніжно посміхалися до неї її найдорожчі діти. В неї не було страху, була лише вдячність за те, що Господь їй дарує нарешті цю мить.
Випадкова зустріч
Відсміялося грозами літо. Вранці вологі тумани осідали на ще зелені садки. У зарошені трави бухкали перестиглі яблука.
Вчителі думками були вже з учнями та навчанням, хоча всім їм дуже хотілося продовжити відпочинок. Але чорнобривці, що цвіли біля школи, пахли на все село і нагадували, що пора повертатися до класів.
Те, що цьогоріч у школі з’явиться нова геогра- фічка, ні для кого не було новиною. Проте ніхто її ще не бачив, хіба прибиральниця. Тітка Василина казала, що то жінка гарна і гонорова. І дійсно: вона була дуже гарна, модна, тоненька. Інші вчительки зашепотілися: ти диви, яка вона - зверхня, насмішкувата, зі зневажливим поглядом, кажуть, якогось начальника з області дочка. Але чим вона завинила і чому її до них у сільську школу направили?
Алла Сергіївна своїх учнів любила, захищала і добре орієнтувалася в предметі. Хлопчаки таємно, несміливо закохувались у неї, зачитувались
віршами, вчили географію, а старшокласниці підкорочували спіднички, розпускали волосся, фарбували нігті - хотіли бути схожими на Алку, як позаочі її називали. Тож особливої дружби з колегами у Алли Сергіївни не виходило.
Сільський учитель це ще і колгоспник: кожен змушений обробляти свою, вказану бригадиром, ділянку. Ділянка Алли «квітла» бур’янами і густими вінками буряка. Алла чогось вичікувала... Аж якогось дня біля поля зупинилася біла
«Волга». З машини вийшов вродливий чоловік і Алла Сергіївна з великим псом на довгому повідку. Білі штани
щільно облягали гарні ноги географічки, пес рвав повідок, тягнучи за собою господиню. Алла стрибала за ним на високих підборах, грива волосся розметалася по її плечах.
- О! Дивіться, Алка прийшла відкривати нові горизонти! - першим помітив її Вадим Петрович. - Краса яка! - не приховував свого захоплення. - Хіба такій пані та буряки сапати?
Всі знали, що Вадим «запав» на географічку, навіть школярки над цим посміювались. Усі, крім Ліди Іванівни, котра сьогодні була на уроках...
Походивши між буряків, чоловік, який приїхав із Аллою,
забрав собаку і поїхав геть, блимнувши червоними фарами авто.
- Ну, починай, Алко, - заохочував молоду вчительку Вадим, - до вечора ще далеко.
- Вадиме, покажи хоч, як того дрючка тримати і з якого боку починати? Скільки квітів! Ах, жаль стинати... г капризувала Алла. - Ой!
Зламала ніготь і ледь не заплакала, по- справжньому, не прикидаючись.
- Не переживай, указка міцніша! - сипав недоречними жартами Вадим.
Вчительки мовчки з-під лоба слідкували за дивним діалогом і
вперто цюкали сапами. Під вечір заспішили додому: конспекти, кури, гуси, діти, відмитися треба.
- Ну як вам, Алло Сергіївно ландшафт села? Озеро, поле, квіти, вся краса докупи, - трохи ображено повела Люба Антонівна.
- Дійсно, дуже красиво. Але ж іще Чехов говорив, що в людині все повинно бути прекрасним? А тут... Он як ви одягнені, запилюжені, аж душа від спеки не при тямі... То де ж гармонія? А я, між іншим, ще й на фортепіано граю. Як мені тепер сісти за інструмент?
Люба Антонівна мимоволі глянула на свої руки - пошерхлі, під нігтями чорно і взагалі вони
давно манікюру не бачили. Таке траплялося хіба на честь якого свята чи вчительської конференції. Тоді всі вчительки виходили з місцевої перукарні, мов інкубаторні кури.
- А хочете цукерок і чаю солодкого? - спробувала підтримати розмову.
- Та ви що! - Алла граційно повела рукою по тонкій талії. - Солодке не вживаю - псує фігуру.
- До слова, Алло: не псуйте Вадима. Він вам ні до чого, в нього гарна дружина є і діти малі.
- Ну що ви? - засміялася географічка. - Це лише легкий флірт, треба ж чимось заповнити час, тут нічого серйозного... Ви ж мені не допомагаєте, а Вадим
охоче це робить. Вчіться жити, Любо Антонівно, - з жалем глянула на вчительку...
Ліда довго не лягала. Вклавши дітей, вдивлялася у нічні сутінки. Вже знала, що Вадим з Аллою залишилися у полі. Химерні думки снували в голові, почувалася зневаженою. Хотілося цій міській птасі вказати на її місце, збити зверхність і злу насмішкуватість. За вікном мліла весняна ніч, пахло молоде листя, квітли нарциси і тюльпани.
Вадим повернувся додому далеко за північ. Очі винувато блищали незнайомим блиском. Не виправдовувався, і це Ліду зачіпало найбільше. Злість і біль
сплелися в один клубок.
- Цвіту папороті шукали на буряках? І знайшли?! - викрикуючи слова, Ліда шукала погляду чоловіка.
- Знайшли! - грубо відповів той. - Бо з тобою не знайдеш, а хіба загубиш!
- І що ти загубив? - розпікалася Ліда.
- Багато! Перш за все - свободу... Іди спати і не мороч голову! Набридла!
- Вадиме, ти справді любиш цю вітрогонку? А як же ми?.. - спитала і незчулася, як важка чоловікова рука вдарила в обличчя. Губи враз стали великими і солоними. Гримнувши дверима, Вадим
пішов у ніч. Пішов назавжди...
Мереживо Лідиного життя було розмаїтим: доладні візерунки, химерні кривулі і нарешті - рівні стьожки.
Сьогодні вона поїхала навідати своїх доньок, які навчаються на вчителів, як і вона свого часу. Очі відпочивали на гомінкій вулиці міста її юності, на осінніх клумбах. Тролейбус повз повільно, на зупинках заковтував досередини барвисто зодягнених людей. Ліда чомусь звернула увагу на велику клітчату сумку - подругу несмаку і бідності, - а потім і на її господиню. Огрядна жінка зі сніговицею у розкошланих косах. Тісне пальто не приховувало пишних
перев’язів на її тілі. Нігті мала поламані, з чорним закальцем - щоб не впасти, жінка рукою трималася за поручень просто перед Лідиними очима. Ліда підвела голову, і тисячі мурашок побігли її шкірою! Вона! Алка! Географічка з її далекої молодості, до якої в ніч побіг Вадим!
Гаряча хвиля вдарила в груди. Хотілося вчепитися у розкошлане волосся, принизити, кричати! Ліда рвучко встала - жіночна, струнка, молодава, - і якимось не своїм голосом видихнула:
- Сідайте, Алло Сергіївно! У вас важкий багаж, і я знову поступаюся вам місцем.
А за мить додала нищівним
тоном:
- Видно, добре вас життя потовкло. Злетіла з вас позлітка, як з ялинкової ляльки.
Мішкуваті чорні очі Алли чіпко обмацували жінку. Пригадували.
Оселя душі
Автобус зупинився якраз на вершку лісничівки, де розходилися три дороги. Там стояла їхня з Петром хата. Великі вікна оглядали шляхи, а причілкове слухало ліс. А яка тоді краса цвіла довкола!
Ольга неслухняними ватяними ногами вступила на
своє колишнє подвір’я, чи то пак те, що було колись її домом. Затуманені очі вбирали побачене: нема нічого, що гріло серце стільки літ. Навіть сліду не лишилося, навіть фундаменту - тільки висока лобода і сивий полин. Вона зайшла в ці зарості і впала долілиць.
Розкинувши руки, обіймала землю і ревно плакала. Тіло її здригалося від ридань, і лише птахи здивовано кружляли над нею, цікаво зиркаючи круглим оком.
Ольга не була тут довгих тридцять п’ять літ. Виплакалася, поволі сіла серед бур’яну, вслухаючись у тужний шум лісу і оглядаючись навкруг. Між полину
росли голубі лісові дзвіночки, польові ромашки, а вглибині двору розкинулася висока розлога акація. «Звідки вона тут?» - майнула думка. Мабуть, вітром зернятко занесло... І враз Ольгу осяяло: та ж то її
Петро посадив це деревце, коли народилася Павлінка! Жінка припала до дерева, гладила шорсткий стовбур, ніби пригортала своє давнє щастя. А воно у неї було колись давно, дуже давно...
Тут народилися чотири її донечки, одна за одною. Тут господарив її Петро, на цьому подвір’ї витав її щасливий сміх. Петро лісничим був, шкодував кожну пташку і оберігав
найменшу гілку. То чи міг він не захищати і не боронити її? А дітей їхніх?.. Коли гнали їх казахським степом, цькуючи собаками, Ольга по-черзі несла дітей, часом їй допомагали зне- можені люди, жаліючи. Пам’ятають нині вже дорослі доньки і холодні бараки, і голод, і блощиць, які несамовито кусали, бо живилися кров’ю... Слава Богу, її доньок згодом відправили на Україну... Жодного вінка не поклала вона на голови своїх дівчаток. Нелегко їм довелося: діти ворогів народу, косі погляди, відверті знущання... Ольга ходила між бур’янів і шукала тої останньої стежки, якою пішов її Петро. А вона була під землею і
закінчувалася далеко в лісі під австрійським шанцем...
Копали криївку вночі, землю виносили мішками, різними дорогами, а вона стояла серед густих кущів і пильнувала від злого ока. Була певна, що ніхто не викриє їхньої таємниці. Крадькома носила їсти, обпирала і тривожно заглядала у вікна, відганяючи небезпеку. Той день для неї був особливим
- річниця їхнього з Петром весілля. Думками була там, у десятилітній минувшині. У вухах грали цимбали, кружляли
танці... Ольга вимила дітей і саме наливала їм молоко, коли прогримів потужний вибух - якраз там, біля австрійського шанця.
Задзвонили вікна, з мисника посипалися тарілки, розбиваючись на друзки. «Все! - громом вдарила думка. - Хлопці!.. Петро!.. Хто погладить її довгі коси?!» Чому думала саме так, не знає і донині. Молоко цівками збігало зі стола. Плакали налякані діти.
Розгортаючи густий полин, жінка нишпорила руками по землі, чогось шукаючи. Враз підняла скалку випаленої цегли і, мовби то був діамант, притисла до грудей. «Це з моєї печі! Частинка мого дому!» Очима шукала, де були її кімнати, де висіли її улюблені ікони... Хто зараз молиться до них, хто просить захисту?
Довгими холодними ночами
Ольга подумки линула сюди. Здавалося, що на краю цього лісового раю чекає на неї Петро, присутність якого вона завжди відчувала у найважчі години. Може тому, що не бачила його мертвим, не знає, де його могила, і нині лісові дзвіночки, які ростуть на руїні їхньої хати, покладе на цю його останню стежку... Довго сиділа на краю шанця, вслухаючись у шурхіт лісу. Може, то душі Петра та інших хлопців бережуть це святе для неї місце - згадуючи минулий жах?..
Застиглими очима дивилася на військових, які обступили її дітей, клацаючи затворами автоматів. Діти обнімали її, як ластів’ята, і плакали...
«Собирайся! Бандеровская сука!»
- кричали і відривали від неї дітей... «Може, десь закотилося горнятко, в якому того дня парувало молоко?» Безнадійно блудила думка серед чагарів. Бо все тоді залишилося на столі... Затерплими руками одягала дітей. Не могла зашнурувати черевичок на найменшій, Славочці, то поспіхом обгорнула шнурівку навколо тоненької ніжки і під автоматами повела дітей до полуторки. Тримала їх, обнявши, коли машину кидало на нерівній дорозі. Не могла бодай припустити, скільки того болю і зневаги прийдеться пережити. Тяжко били... Та їй здавалося, що поруч Петро, що він підставляє своє плече, і було легше... А як
хотілося пити після солоних оселедців! Дубів язик, у роті пекло вогнем, а води - ні крапельки. Сечу пили жменями, ще більше солонячи гарячі губи... Голод заганяв на смітники, куди тюремне начальство викидало об’їдки. Крадькома ховали скупі знахідки в потаємні кишені і їли. Духу і любові не можна зламати, вони вічні - думала Ольга, дивлячись на горбкуваті зірвані нігті своїх спрацьованих рук... І от вона знову вдома, де все вже інше, і вона теж - не та. Мусить нагадувати людям про себе:
- Та то я, Ольга, знаєте, Гілька Долішнього...
- А... дивіться... Та ж Гілько давно помер і Юльки вже нема...
Ользюню, то ти, дитинко? Я би-м ся до тебе ніяк не взяла, - шепелявить баба Магда. - Була-м на твоєму весіллі, такась красна сиділа, як княгиня, а тепер сива і зболена. Але жити треба. Кажде має свою долю, а тобі випала гіркіша від полину...
А полини на Ольжиному подвір’ї були сизі і соковиті, виколисані вітром і щедрими дощами. Вона тулила їх до себе, вдихаючи гіркий запах: «Не буду їх зривати, нехай ростуть, гіркі друзі моєї долі, нехай нагадують про біль і щастя, що ходять поруч».
Юзя
Час потроху з’єднував Юзину могилу з маленьким синовим
горбиком, що вгруз і тулився до неї. Ніхто не носить сюди квітів, нема кому поправити похилений хрест, хоча грошей у Юзі за життя вистачило 6 на дорогу машину, і не на одну. Де і чого вона тільки не робила: цукровий завод будувала, в кількох установах прибирала і на ковбасному дрова рубала - копійку до копійки складала всі ці роки. Правда, не знала, нащо... Купить було пачку маргарину, буханець хліба, чай загріє на електроплитці - так і живе. У своїй родині була наймудріша і дуже добра. Нікому не могла відмовити в помочі. Тому сапати поможе, а там і дітям покаже:
- Діти, дивіться: тутка - до, а
тутка - ре, - тикала скаліченим пальцем. Юзя прибирала в музичній школі, там і вивчила ази музичної грамоти разом з дітьми.
Все, що шпарувала3, складувала на потім. На горищі пріло кілька мішків солі, ящики з милом і сірниками. Тато їй завжди казав, що все треба мати, в разі якоїсь «войни». Останню війну пам’ятала смутно, але запаси завжди робила.
Коли будувала завод, синочка нажила. І не дивно - Юзя була висока, усміхнена, мала гарну поставу. Це вже потім їй у роті зубів забракло і на вигляд вона стала, як жебрачка, хоча мала добрі одежі. Каракулеву шубу зневажливо носила на одному
ґудзику, гарні чоботи взувала на босу ногу. А часом як одягнеться, то взагалі і не та Юзька була. Не захотів той єдиний коханий, ім’я якого не виказала б навіть під тортурами, женитися на ній, і Юзя тішилася сином сама. Цілувала маленькі пальчики, гладила чорнявого чубчика... і виплакувала йому ціле своє життя, тулячи чоло до маленького горбика, коли Господь забрав його до себе. Більше вже ніколи не задивлялася на чоловіків, не вірила їм, жила минулим...
- Юзю, вставте собі зуби, тож маєте за що, - часто радили їй люди щиро.
- А до кого я буду сміятися тими новими зубами? Та й чи я хочу
сміятися? Наговорюся з чотирма стінами, впаду на ліжко, а там знову робота, - незмінно відповідала Юзя.
Ці чотири стіни знали всі її болі: як ниє серце, як скимить врубаний палець і як пече шлунок, коли їсти хоче - Юзя заносила всі гроші на книжку і сиділа голодна, навіть хліба жадна. Знала, що ніхто на старість не подасть навіть горнятка води, то, думала, хоч грошей наскладає - може, тоді котре з братових дітей до- гледить, але не задурно, бо тепер задурно нема нічого.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 15 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |