Лінгвістичні засади методики розвитку мовлення дітей.

Майбутні вихователі дошкільних навчальних закладів повинні знати основні лінгвістичні засади української мови і керуватися ними у процесі розробки технологій навчання дітей рідної мови.

Теоретичними засадами методики розвитку та навчання рідної мови є мовознавство, лінгвістика. Лінгвістика розглядає мову як знакову систему, що кодує довкілля (позамовну реаль­ність).

Знаки мови — це морфеми (частини слова), словосполучення, речення. Мовний знак матеріальний, доступний для чуттєвого сприйняття. Мовний знак не має власного значення, але спря­мований на нього, тому виступає членом другої сигнальної сис­теми. Зміст знака не збігається з його мовною характеристикою.

Крім знаку, в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми, які у лінгвістиці називають фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мов­них знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина має запам'ятати усі фігури (фонеми, просодеми), впізнавати й розріз­няти їх на слух, навчитись артикулювати. Також дитина повинна зрозуміти знаки мови - навчитися співвідносити слово з конкрет­ним явищем довколишньої дійсності.

Смисл мовного знака може бути предметним (означати пред­мети, явища, їх дії та ознаки). Такі мовні значення називають лексичними. Знаки мови, які мають логічний смисл (означа­ють логічні відношення - мету, причину, місце), називають гра­матичними значеннями. Оволодіваючи мовою, дитина оволоді­ває лексичними і граматичними значеннями.

Мова матеріальна. Матерію мови ми відчуваємо органами слуху, зору, мови. Мова має п'ять мовних одиниць: звуки (фо­неми), морфеми (частини слова), слова, словосполучення, ре­чення. Усі одиниці мови взаємозв'язані і утворюють систему мови. Дитина з раннього віку практично засвоює одиниці мови.

Правила вживання лексичних і граматичних знаків у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої тра­диційні норми, які не можна змінювати. Щоб оволодіти прави­лами рідної мови, слід запам'ятати традицію вживання мовних знаків: їх звукове та графічне оформлення, взаємозаміну, по­єднання.

Мовний знак має ще й додаткове значення - оцінювальні конотації (оцінка внутрішнього стану мовця, його емоції та по­чуття). Його засвоєння пов'язане з оволодінням дитиною засо­пи ми інтонаційної виразності мовлення.

Мова становить структурну єдність усіх її елементів (звуків, морфеми, слова, словосполучення). Розрізняють три види відно­шень між одиницями мовної системи: синтагматичні, парадигматичні, ієрархічні.

Синтагматичні — це відношення між мовними одиниця­ми, розташованими в лінійній послідовності у складі одиниць вищого рівня (фонеми у слові, морфеми у словоформі, словоформи у сполученні і реченні, словосполучення в реченні, речення и тексті).

Парадигматичні - це відношення між одиницями, що об'­єднуються в одну групу істотних ознак (голосні звуки, приголосні звуки, слова словотвірного типу, слова одного синоніміч­ного ряду, слова однієї частини мови, морфологічні норми од­ного слова).

Ієрархічні відношення характеризують частину і ціле, взаємозв'язок одиниць нижчого і вищого рівнів (фонеми і морфеми, морфеми, словоформи і словосполучення, речення і текст).

У лінгвістиці поняття «речення» визначається як основна синтаксична одиниця, що позначає одиницю (або взаємопов'язані ситуації), вказує на відношення повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв'язків і семантично-синтаксичних відношень, а також є відносно завершеною одиницею спілкування та вираження дум­ки. Отже, речення - це мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове чи зорове сприйняття.

Крім речення, у мовознавстві вживаються поняття «текст» і «дискурс».

Текст - це об'єднана смисловим звуком послідовність зна­кових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність. Текстом називають також будь-яке висловлювання, що складається з кількох речень і має певну змістову й струк­турну завершеність. Кожний текст містить певну інформацію.

Діти дошкільного віку засвоюють тексти різного типу: їх на­вчають складати розповіді, описи, переказувати художні тексти тощо.

Дискурс - поняття співвідносне з текстом, яке нині увійш­ло в мовознавчий обіг.

Під дискурсом розуміють зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними, соціокультурними та іншими чинниками: текст розглядається у процесуальному ас­пекті.

Українська мова є високорозвиненою мовою, визнаною у світі. Вона має вельми розгалужену стилістичну систему, яка обслуговує різні сфери спілкування людей.

Стиль мовлення - це «своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовується мовцем за певних умов спілкуван­ня». Розрізняють розмовний, науковий, офіційно-діловий, пуб­ліцистичний та художній стилі мовлення.

У дошкільному закладі функціонує розмовний стиль мов­лення, його функції - спілкування, бесіда, розмова. Ознаками розмовного стилю виступають: невимушеність, жвавість бесіди, вільність у доборі слів і виразів, вияв ставлення мовця до співроз­мовника і того, про що йдеться. Мовні ознаки розмовного сти­лю: усна форма мовлення, розмовні слова позитивної чи нега­тивної оцінки, звертання, питальні, окличні, спонукальні ре­чення, діалогічна форма тексту. Тип мовлення - розповідь.

В основі роботи з розвитку і навчання дітей рідної мови ле­жить полі функціональність мови та мовлення. Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, ок­ремих соціальних груп, для кожної людини-мовця. Провідною є комунікативна функція - це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, за­довольняє потребу однієї людини в іншій, забезпечує нерозрив­ну єдність людини і мови. Функціональне забезпечення літера­турної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства: вона є державною мовою в Україні, мовою спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, самосвідомості українців.

Усі функції мови тісно пов'язані, полі функціональність мини потрібно врахувати в навчально-мовленнєвій діяльності дітей дошкільного віку.

Експресивна функція - це функція вираження внутрішнь­ого світу людини, емоційної насиченості і забарвлення кожно­го індивідуального мовця, кожної особистості.

Номінативна функція - «омовлення» світу, лінгвізація ре­чей та явищ, - це функція називання, позначення, тобто слова слугують для того, щоб ними називали (позначали) явища і предмети, якості, властивості, ознаки, дії, величини тощо. Реаль­ний світ, огорнутий мовною оболонкою — слова, фрази, речен­ня, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові, у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мисленнєво-творча функція полягає в тому, що мова є за­гоном формування думок. Ми мислимо мовними формами, по­няттями, що позначені словами. Мислити - означає оперувати мовними поняттями, які дитина має засвоїти у процесі свого розпитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови виступає знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з ху­дожнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом. Її ще називають ейдологічною (ейдос — образ), функцією образотворення. Через художні образи (тексту, картини) ми­тець спілкується з читацькою і глядацькою аудиторією. Об­разність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури нації. Розвиток культу­ри починається з розвитку її мовлення. Мова є засобом творення національної духовності і культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід по­в'язувати з ознайомленням дітей з національною культурою.

Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова виступає засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти».

Контактно встановлювальна (фатична) функція слугує для підготовки мовцем свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція полягає у вираженні волі щодо співрозмовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Демонстраційна функція виражає за допомогою мови свою етнічну, національну приналежність. Дейктична функція - вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів.

Кінцевою метою навчання дошкільників рідної мови є фор­мування культури рідного мовлення. У лінгвістиці розрізня­ють поняття «культура мови» і «культура мовлення».

Культура мови — це унормованість мови: орфоепічні, лек­сичні, словотворчі, правописні та стилістичні норми. Культуру мови досліджують, розробляють і пропагують мовознавці, пись­менники, словники, засоби масової інформації.

Культура мовлення - це вміння правильно говорити (й пи­сати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілкування, це система вимог до використання мови у мовленнєвій діяльності.

Культура рідної мови має як соціальне, так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілку­вання, облагороджує стосунки між людьми, сприяє підвищен­ню загальної культури особистості та суспільства загалом; че­рез культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Культура мовлення виявляється в таких його характерис­тиках: правильність, нормативність адекватність, логічність, різноманітність, естетичність, чистота, доречність.

Правильність мовлення - це відповідність усталеним у літе­ратурній мові законам, правилам та нормам.

Нормативність — дотримання правил усного й писемного мовлення: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучуваність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна вимова).

Адекватність мовлення — це точність вираження думок, почуттів, ясність, зрозумілість мовлення, — коли слова відповідають їхнім усталеним мовним значенням.

Логічність мовлення — поєднання мислення, мови і мовлення, це поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвої) діяльності. Це відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв'язків і відношень предметів і явищ дійсності.

Різноманітність (багатство) мовлення — це вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способа­ми і засобами.

Естетичність мовлення — привабливість мовлення, вдале використання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат; поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи, поза) засобів спілкування.

Чистота мовлення - це відсутність у ньому не літературних елементів: в орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику-відсутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, ліцемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання.

Доречність мовлення поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відповідно до мети висловлювання.

Культури мовлення формується, розвивається і виявляється у процесі спілкування в мовленнєвій діяльності. Вчити куль­турі рідного мовлення потрібно з дитинства у процесі навчаль­но-мовленнєвої діяльності.

Усі означені позиції мовознавства є підґрунтям для побу­дови методики навчання дошкільників рідної мови. Навчання мови - це розвиток навичок використання мови для мислення, спілкування.

Навчити дитину мови - означає допомогти їй засвоїти (за­пам'ятати) «матерію мови» (тренувати органи мовлення), по­легшити розуміння смислу знаків мови — лексичного і грама­тичного (тренувати інтелект), вчити оцінювати реальність за допомогою лексичних і граматичних значень (тренувати емоції й почуття); полегшити запам'ятовування літературної норми, тобто традиції вживання (поєднання й можливості взаємозаміни) мовних знаків (морфем, слів, словосполучень, речень), їх звукового і графічного оформлення, тренувати пам'ять.

Навчання дітей рідної мови відбувається як на спеціально організованих мовленнєвих заняттях, так і на інших заняттях і в повсякденному спілкуванні вихователя з дітьми, у процесі різних режимних моментів.

Дата добавления: 2015-11-04