Євген Сверстюк

ПРО «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

(Сучасні рефлексії)

Слова, які ввійшли в історію і означили в ній долю української культури після революції і програної війни. Причому ця метафора охоплює і мертвих і живих, яких не страчено, але позбавлено свободи творити.

Такий драматичний образ винесли учасники і очевидці, яким доля судила вийти живими з того пекла, щоб правдиво свідчити про друзів, скошених в розквіті сил. Прагнення донести правду, підхопити зупинену пісню і продовжити обірване життя має силу нездоланну.

Звідти та дивовижна енерґія, з якою взявся Юрій Лаврінен-ко збирати матеріяли для антології в умовах еміґрації, де це здавалося неможливим. Звідти завзяття і од вага, з якою взяв голос Іван Багряний, щоб сказати правду за всіх, приречених мовчати. Вони і їхні колеги — «переміщені особи», гурток емігрантів, без повітря Батьківщини і без засобів, створили за якихось 10 років якісно набагато більше, ніж в УРСР усі письменники, академіки, доктори і кандидати наук, разом узяті, на державних дотаціях і під пильним доглядом.

Книжка «Розстріляне відродження» була на рідкість яскравою зіркою в мороку 50-х років. Якби вона одразу в 1959 році упала на стіл студентів, учителів, науковців, то клімат нашого культурного довкілля значно змінився б. Якби вона мала поширення на початку 60-х — це пролунало б громовим вибухом в шелесті формальних реабілітацій того часу. Справа в тому, що в статтях Юрія Лавріненка і у його виборі публікацій було саме те, що замовчувалося в авторів реабілітованих та вибірково публікованих — з таким розрахунком, «щоб нічого не вийшло», вживаючи виразу Салтикова-Щедріна.

А вийшло б тоді наверх зокрема те, що, присутній у всіх президіях, «співець революції» Павло Тичина теж належить до Розстріляного відродження, як колишній речник національно-визвольної боротьби... Що Максим Рильський і Володимир Сосюра теж не такі радянські, як про них пишуть в підручниках, що в кожного з них є твори, яких цензура не пропускає до друку. Виявилося, що реабілітовані автори цікаві не тими творами, які опубліковані в СССР, а саме тими, які

надруковані в Парижі. Тут вони — чиновники літературного цеху, а там — драматичні постаті.

Ті, хто цікавився історією літератури 20-30-х, по крупинці розшукували в старих бібліотеках твори, які не друкуються. А тут раптом з'являється книжка, де все це разом зібрано!

Вибухову силу мають вирази спресованої думки і прихованого болю. Вони щемлять, як напівзабута мельодія, коли її особливо хочуть пригадати. А тоді була надворі саме та пора, коли пригадували, розшукували, «переписували і передавали іншому».

Для читача 60-х років найцікавішою була навіть не заборонена література, а напівдозволена — замовчувані твори визнаних авторів.

Таку «диверсію» задумав Юрій Лавріненко проти ідеологічних наглядачів, що так ретельно оберігали народ від зайвої і «непотрібної» для нього інформації. Йшлося про приховану від нас правду. Тому збережені десь по закордонах твори наших хрестоматійних авторів були може навіть цікавіші, ніж твори авторів «небезпечних», а тому й невідомих. Відкриття «іншого» Тичини було для багатьох сенсацією на рівні відкриття таємниць. По суті РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ було вибором саме таких творів, які у нас поширювалися напівлегально і передавалися в «сміливих виступах».

Цікавими були короткі інформативні есеї Лавріненка про авторів. Виявилося, що він про кожного «все знає». З його есеїв випливало, що репресовані не тільки ті, кого розстріляли за слово, репресовані і ті, кому дарували життя і змусили оспівувати ту нелюдську владу.

Кати на струни наші жили тягли із рук, як сон, блідих... А з нас співців собі зробили, Щоб грати їм на струнах тих.

Володимир Сосюра. 1928

А вже напевно від імені всіх романтиків «загірної комуни» криком кричали наступні слова того ж автора: Невже не можна, мій народе, Усім сказать, що ти є ти, Що страшно нам на тихі води

Через кістки твої іти.

(1930) Було б надзвичайно цікавим свідчення про час, якби тодішні читачі РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ написали своє враження про прочитане. Але хто ж тоді міг признаватися та ще й писати таке! Особливо важко уявити в такій ролі ляканого-переляканого письменника старшого покоління.

А все ж таки історія дарує нам інколи несподіванки. Наведу прецікаві свідчення з публікації Богуміли Бердиховської у паризькому місячнику «Культура», редаґованому патріярхом польської інтеліґенції Єжи Ґедройцом.

«В 1959 році у видавництві Instytutu Literackiego вийшла в опрацюванні Юрія Лавріненка антологія української літератури 20-30-х років РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ.

...9 грудня того року Єжи Ґедройц писав до Левицького: «Чи отримували ви якісь нові вісті з України? (На тему антології). Я трохи екземплярів Лавріненка роздав, а тепер надіслано два екземпляри М(аксимові) Рильському, коли він був у Польщі. Знаю про вручення, не знаю ще подробиць etc».

Завдяки останньому числу за минулий (1999) рік харківського часопису «Березіль», вже знаємо. Одна з читачок пише: «Як член письменницької делеґації, Рильський поїхав до Польщі. Хтось з польських приятелів запросив його до себе і між іншим запропонував перегляд видавничих новин, запросивши до сусідньої кімнати, а сам вийшов і прикрив за собою двері. Через деякий час господар повернувся. Рильський гортав РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ і плакав».

Цікавим є те, що сам Ґедройц видав цю книжку і прикладав зусиль до її розповсюдження, до перекидання через «залізну завісу». Цікаво і те, що інтерес його був особливий до Максима Рильського.

Що ж до реакції старенького неоклясика, помилуваного і прибитого преміями, то годі було б уявити іншу реакцію. Оце й була лаконічно щира подяка видавцеві — сльозами.

Якщо ж поцікавитися реакцією шістдесятників, то вона була діловитішою: ми пустили книжку якнайширше по руках, щоб ніхто не затримував у себе задовго. Для багатьох було щастям потримати її в руках. Серед книжок Алли Горської зберігся геть зачитаний примірник.

Сам Юрій Лавріненко був не просто сучасником і учасником. Він належав до тих небагатьох, кому поталанило пройти пекельні етапи, що по них проводили українську інтеліґенцію на страту. Усі акценти, нюанси для своїх есеїв він бере не з чужих книжок, а зі «своїх» протоколів допиту.

Звичайно, навіть після такої школи він не міг знати багатьох фактів з біографій засекречених, бо про все мало право знати тільки НКВД.

Однак характерно, що фактичне визнання державою свого злочину супроти інтеліґенції, реабілітація її ще зовсім не значила, що таємні служби подавали правдиві факти. Навпаки, узвичаєна в ЧК — ГПУ — НКВД — КҐБ секретність і обман подавалися далі — замість чесних свідчень. Було в цьому щось від психології кримінального злочинця, який ніколи не признається у всьому до кінця, і особливо приховує час і місце вбивства та захоронения своєї жертви...

Найбільше тривожила рідних, друзів, зрештою, всю живу Україну глуха таємниця загибелі творчої української інтелігенції, вивезеної на Соловки. Ходили правдоподібні леґенди про те, що їх, засуджених терміном на 5-10 років, у 1937 зігнали на баржу і там затопили у Північному морі разом з баржею. Адже така практика була: це був спосіб страти, економніший і потаємніший, ніж, скажімо, газові камери у нацистських концлагерях. Естонці, литовці, латиші влаштовували навіть поминання своїх рідних і земляків, пускаючи в море вінки з запаленими свічками...

Таємниця прояснилася несподівано: Санкт-Петербурзький меморіял вийшов на виконавця смертних вироків капітана Матвеева, який «виконав завдання» до 20-х роковин Жовтневої соціялістичної революції. Загалом убивці від НКВД ніколи не сповідалися, за винятком тих випадків, коли самі були поставлені перед судом і давали докази своєї вірної служби. Згаданий капітан був суджений «за перевищення повноважень» і прозвітував про свої заслуги. Ось вони:

Дата приговора	№	протокола Дата расстрела	Расстреляно
9 октября		81 27 октября
9 октября		82 2 ноября
9 октября		83 3 ноября
10 октября		84 4 ноября
14 октября		85 1 ноября	210 1 111 чел.

Щемким залишається запитання, яке нам вчувається там, в засвітах: «Розкажи, Матвеев, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього».

І може там, просвітлений іншим світлом, екс-капітан НКВД, нарешті, зрозуміє таке питання. Бо ленінградський капітан був майстром большевицької епохи, робив те, що накажуть, і з належною акуратністю після дозволеного розслаблення 6, 7, 8. XI. 1937 твердою рукою виводив рапорт на ім'я комісара госбєзопасності І рангу Заковського. Оце і був для нього і закон і совість. А виїзд на «оборудованное место расстрелов», заготовка ям 4x4 м, підготовка пістолета — все це тільки ремесло.

Які там зорі на українському небі? В сотні ям двома рядами лягли «дєті разних народов». Ні «тройка» — Заковський — Гарин — Позерн, ні кулі Матвеева не розрізняли національ-ности, віри, звання тих 1 111, яких розстріляно до 20-х роковин... (ОСТАННЯ АДРЕСА, Київ, 1997).

Адреси ям були різні. Скажімо, Євген Плужник помер від туберкульозу в «соловецькому лагері особого назначєнія» (СЛОН) ще до етапу — 2 лютого 1936. Помер зі словами: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Інша яма судилася

Михайлові Драй-Хмарі на Колимі. Він догоряв. Є переказ, що 19 січня 1939, коли у вишикуваній шерензі відбирали на розстріл кожного п'ятого, він став на місце молодого хлопця — і пішов за нього на той світ. Коли це навіть леґенда, то вона обрала саме його не випадково. Так само не випадковий майже точний збіг дат розстрілу тих, кого вислали на Соловки, і тих, хто залишився у Києві чи Харкові (Майк Йогансен, Михайль Семенко).

Одсвяткувавши «октябрську», кат пише рапорт: «Пріговор в отношєнії осуждєнних к В.М.Н. мною прівєдєн в ісполнєніє на 1 111 чєл.». Далі додає перелік кількох осіб, що померли або були взяті на етап. Все — «по закону». І все з гордістю вірного прохвоста.

У когось виникне питання: навіщо ці перечисления осіб, та пунктуальність у той час, коли з Кремля спускали огульний плян ліквідації сотень тисяч людей, і ніхто не цікавився особою чи її провиною. Так само можна поставити друге питання: навіщо було в 1936 році приймати «найдемократичнішу в світі» конституцію, коли на 1937 плянували «великий терор», який зневажить узагалі всі закони?

Тут важливо знати, що сталінський терор був «ідейним» терором, обґрунтованим жорстокою теорією нещадної «клясової війни» з буквальною ліквідацією «клясових ворогів», куди зараховано інтеліґенцію, ба навіть усіх соратників Леніна. І рахунок вівся з бухгалтерською точністю — на доказ «революційної законности». Що ж стосується конституції СССР, то всі повинні були мовчки догадуватись, що вона розрахована не на громадян, а на міжнародний престиж СССР. Ідейний тероризм хоче себе легалізувати в формальностях, і демократичний Захід схильний був приймати формальності за чисту монету, бо злочин був надто великий, щоб можна було його • адекватно сприйняти. Жадного жаху не було на Заході, коли туди доходила інформація про політику терору і нищення людей — задля досягнення «позитивних соціяльних наслідків» — і при цьому додавалися списки знищених...

Справжнім стресом була публікація засекреченої доповіді М. Хрущова, прочитаної на XX з'їзді компартії 25 лютого 1956 року. То вже було свідчення співучасника, «комуніста № 1». В його слові прорвалася інформація очевидця, а в ній — заглушена правда мільйонів.

Рожевий Захід співчував «ґрандіозному большевицькому соціяльному експериментові» і не надавав особливого значення блискучій публікації Івана Багряного: «Чому я не хочу вертатися до СССР?», хоча вона стала широко відомою на Заході за 10 років до виступу Хрущова.

Однак вона, безперечно, робила свою справу. її читали, над нею думали, вона спонукала до активности. Не виключено, що

Юрій Лавріненко задумався і над своїм «посланням на батьківщину», бо саме тоді у нього зародилося поняття «розстріляне відродження» — голос про живу Україну, яки не може емігрувати.

Автор нагадує людям нашої маленької плянети, яку так успішно після війки большевики у своїх кабінетах уже розбивали на зони, що «єдність світу» буде і схожістю доль.

Декілька слів про автора. Юрій Лавріненко (1905-1987) родом з Київщини. Навчався в Харківському університеті одночасно з Юрієм Шевельовим. Належав до літературного об'єднання Плуг. Видав літературні портрети Василя Блакитного, Василя Чумака, Павла Тичини. Був ув'язнений і засланий в Заполяр'я (1935-1942). Разом з Шевельовим пробрався хвилею війни на Захід.

«Ми намагалися підсумувати наш радянський досвід... Юрко був тоді тверезіший за мене, але в головному ми поділяли ту саму віру [...], в якій безладно мішалися елементи Шев-ченкового романтизму, романтичні марення Миколи Хвильового і, зрештою, совєцько-комуністичного візіонерства світлого майбутнього, тільки перенесені з місійного святого клясу — пролетаріяту на місійну націю, її святе селянство» («З повісти про двох Юрків». Юрій Шевельов).

Збірка есеїв ЗРУБ І ПАРОСТИ (1971) Юрія Лавріненка — книжка високої літературної вартости — може бути доповненням до його есеїв у «Розстріляному відродженні». Усі вони позначені орґанічною для таланту Лавріненка тенденцією «піднесення на дусі».

Євген Сверстюк

Нижче наводимо звернення редактора до польського Літературного Інституту в Парижі — за правом перевидання книги і відповідь — дозвіл на перевидання — без жадних змін, за винятком бажаних портретів та інформативної післямови.

Висловлюємо вдячність дирекції Інституту.

Paris, le 4 avril 2001

"Instytut Literacki" 91, avenue de Poissy 78600 Mesnil-le-Roi

Messieurs, Je tiens tout d'abord a vous exprimer mon respect et ma gratitude pour 1'ou vrage Розстріляневідродження (La Renaissance fusiІІee) de Yourii* Lavrinenko que vous avez publietn 1959. Je rends tout particulierment hommage a la memoire de l'initiateur de cette edition, Jerzy Gedroyc.

Bien que fort peu d'exemplaires de La Renaissance fusiІІee soient parvenus derriere le rideau de fer, l'ouvrage a malgre tout joue un role important.

Je m'adresse a vous pour vous demander l'autorisation ainsi que les droits d'auteur pour la reedition de ce livre a Kiev en 2001, aux editions "Smoloskyp".

Cette reedition devrait etre financee par la Fondation Ivan Bahrianyi (USA), laqueІІe souhaite que le nom d'lvan Bahrianyi soit ajoute a l'anthologie.

Pour ma part, je preparerai une postface, ou votre autorisation sera mentionnee. Je voudrais aussi inserer les photographies des auteurs.

Nous vous serions extremement reconnaissants de bien vouloir autoriser cette reedition.

VeuiІІez agreer. Messieurs, l'expression de ma consideration distinguee.

President du PEN-Club ukrainien Redacteur en chef de Nacha Vira (Notre Foi) 91, Avenue de Poіssy, Le MesnіMe-Roi, 78600 MAISONS-LAFFITTE •

W. Pan Yevhen Sverstiouk Prezydent ukraiсskiego PEN-Clubu Kijуw

Szanowny Panie, W odpowiedzi na Pana list z 4 kwietnia zawiadamiamy, їe naturalnie zgadzamy siк na wydanie ksi№їki "Rozstrzelane odrodzenie" w Kijowie. Ta ksi№їka miaіa rуwnieї dla nas szczegуlne znaczenie i mimo tego, їe nie wiele jej egzemplarzy doszіo na Ukrainк, swoj№ rolк odegraіa. W swoim czasie wydana byіa na Ukrainie jak gdyby recenzja czy odpowiedz na tк ksi№їkк - a wiкc nie uszіa ona uwadze wіadz.

Rozumiemy, їe jeїeli ksi№їka bкdzie wydana przy pomocy Fundacji Ivana Bahriany*ego, Fundacja chciaіaby їeby to nazwisko figurowaіo w nowym wydaniu; nie widzimy jednak moїliwoњci, wі№czenia samego nazwiska do zasadniczego tekstu. Natomiast jest rzecz№ jasn№, їe we wstкpie do nowego wydania moїe byж mowa o Fundacji Bahriany'ego i jej roli w wydaniu tej ksi№їki. Jeњli idzie o fotografie autorуw to naturalnie mog№je Panowie zamieњciж.

Zofia Hertz

ПОЖЕРТВИ

на третє перевидання антології

Юрія Лавріненка «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

Спонсор: Дарія Гузар Струк з фонду Стефанії Букачівської Пастушенко

Жертводавці: Софія Барусевич, д-р Віктор Буйняк, д-р Олена Булгак, Олена Варварів, Дарія Винників, Надія Винницька, Анна Ґалуґа, д-р Євген і Анісія Ґіль, д-р Зенон Ґіль, Романа Дигдало, Ольга Дубик, Люся Дудяк (у пам'ять чоловіка д-р Степана Дудяка), Іван і Ірина Дутка, Тарас Закидальський, Зенон Захаріясевич, Олександр Кобаса, Орест Колтунюк, Михайло Ковальчин, Комітет Допомоги Україні (Нью-Джерзі), Комітет Українок Канади (Торонто), Наталія Кравчук, Дарія Кушнір, Дарія Кузик, Валентина Кузьмич, Микола Лаврин, Валентина Лимойченко, Іва Ліськевич, Леонід Ліщина, Е. і Г. Мельниченко, д-р Олександра Мельник, Василь Мойсяк, Андрій Опанащук, Марта Перейма, Люба Процик, д-р Ірвін Радецький, Ірина Руснак (у пам'ять чоловіка Мирона Руснака), д-р В. Рибак, Олег Сацюк, Віра Сендзік, д-р Марія Слободян, Тамара Сидоряк, Ігор Стеців, Борис Татунчак, Віра Тріґос, Інга Шморгун.

Видавництво «Смолоскип»

Літературно-художнє видання

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Антологія 1917-1933

ПОЕЗІЯ - ПРОЗА - ДРАМА - ЕСЕЙ ТРЕТЄ ВИДАННЯ

Упорядник Юрій ЛАВРІНЕНКО

Редактор Євген Сверстюк

Коректор Григорій Карпенко

Художнє оформлення та оригінал-макет Андрія Лівня

Відповідальний за випуск Олег Проценко

Підписано до друку 23.05.2004.

Формат 84xl08V32. Папір офсетний № 1.

Друк офсетний. Тираж 2000 прим.

Зам. 4-110.

Видавництво «Смолоскип» 03118, Київ, пров. Балакірєва, 1

Тел. і факс [phone]

E-mail: [e-mail]

http://www.smoloskyp.kiev.ua

Державний реєстраційний номер 0250 від 26.07.1999

Віддруковано на АТЗТ "Книга", 04655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.

проза - драма - есеи / Упорядкув., передм., післямова Ю. Лавріненка; Післямова Є. Сверстюка. - К.: Смолоскип, 2004. - 992 с: портр.

ISBN 966-7332-72-1

Таємниця «літературного злочину», за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох.

Офіційне пояснення «терористи» від самого початку сприймалося, як крик злодія: «ловіть злодія!».

Реабілітація 50-х років і видання їхніх «вибраних творів» не прояснювали нічого, а ще більше завуальовували таємницю.

Аж ось в Парижі 1959 року виходить антологія творів і розстріляних і «перевихованих» і пропалих безвісти. З неї видно їхню головну вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.

Тут зібрано справді найкращі твори.

ББК 84.4УКР6

Дивовижна книга «Розстріляне відродження» народилася в просвітленій уяві Юрія Лавріненка, якому пощастило вийти живим із сталінських концлагерів, на хвилі війни пробратися на Захід і винести живу пам'ять про всіх змушених замовкнути. Про закатованих і зтероризованих, взятих в комуністичний полон.

Але з ласки Божої цей твір сміливої уяви вдалося реалізувати- Це була вдала спроба зібрати все найкраще — визбирати на руїнах, після по» грому. Це була також перша спроба по-людеьки написати біографії авторів, перекручувані і засекречені, і дати кваліфіковане висвітлення творчості сорока авторів з належної філософської висоти.

Отже, 1959 рік виданням книги «Розстріляне відродження» оповістив свято нового відродження — шістдесятників.

Мабуть, тоді збувся щасливий сон КХ Лаврі-ненка та багатьох українців, причетних до духовної творчості і покликаних в суворих умовах еміґрації продовжувати традицію.

То було їхнє зерно, кинуте в український ґрунт. Воно буде проростати в кожному поколінні.

Дата добавления: 2015-10-28