Андрій Ніковський

1885-1942

Якось маленьким, обідраним хлопчиком стояв Андрій Ніковський перед вивіскою магазину в Одесі і на запитання одного пана, що він робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан поміг хлопцеві здобути освіту, і Андрій блискуче закінчив в Одесі не тільки гімназію, а й Одеський університет. Завдяки цьому випадкові модерна Україна першої чверті 20 сторіччя дістала в особі Андрія Ніковського одного з найбільших культурних діячів у ділянці політики, науки і літератури.

Народився він 2 жовтня 1885 року в Одесі чи під Одесою у бідній приміській селянській родині. Маючи нахил до жур-налізму, змолоду співробітничав у місцевій одеській пресі; також брав активну участь в організованому українському житті Одеси. Коли в 1908 році утворилася партія ТУП (Товариство Українських Поступовців), — він став одним із чільних діячів цієї партії, з ініціативи якої заснувалася в перші тижні революції 1917 року Центральна Рада. 1910 (за іншими даними 1913—14) Ніковський став поруч із Сергієм Єфремовим редактором щоденної великої української газети «Рада», а коли царський уряд під час війни заборонив «Раду», Ніковський редагував журнал «Основа» (Одеса, 1915), співробітничав у нелегальному часописі української революційної молоді «Боротьба» (1915). Великі організаційні здібності виявив Андрій Ніковський, коли став уповноваженим Комітету південно-західнього відділу Союзу міст. Ця громадська організація для допомоги населенню і фронту під час Першої світової війни мала сильні суспільні й фінансові позиції; в ній зосередились великі кадри української інтелігенції, що проходили тут своєрідну школу організаторської праці в великих державних масштабах і що, порядком опіки над біженцями й полоненими та окупованими західньоукраїнськими землями, знайомились із здобутками українського життя в Галичині. Ніковський був одним із керівників тих українських кадрів, що в їх руках опинився південно-західний відділ Союзу міст.

В перші дні революції 1917 року, саме 17 березня, Ніковський став членом Комітету, що його обрала рада громадських

організацій і партій у Києві і що в його руках була фактична влада в Києві протягом перших трьох місяців революції, поки його місце посіла Центральна Рада. Ніковський був обраний на з'їзді ТУП 26 березня 1917 до ЦК ТУП, а також став редактором відновленої «Ради», що тепер виходила під назвою «Нова рада» (1917—19). З самого початку утворення Центральної Ради (21 квітня 1917) Ніковський став її членом і був одним із заступників Михайла Грушевського як Голови Центральної Ради. 7 листопада, під час більшовицького перевороту в Петрограді і спроби білих і червоних росіян захопити владу в Києві і повалити Центральну Раду, Ніковський став членом «Крайового комітету для охорони революції на Україні», що його утворила Центральна Рада. Після перемоги Центральної Ради в листопаді 1917 уряд УНР (Генеральний секретаріят) — призначив Ніковського комісаром міста Києва.

Завалений кипучою і складною працею над організацією законодавчої (Центральна Рада) і виконавчої (уряд) влади новоутвореної Української республіки, Ніковський, як редактор «Нової ради», систематично висвітлював у цій газеті найпе-кучіші питання українського державного і культурного відродження. Під час німецької окупації 1918 року він, одійшовши від організаційно-державної праці, редагував далі «Нову раду», а також написав книжку літературно-критичних есеїв VITA NOVA (Київ, в-во «Друкар», 1919; статті про Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка, Максима Рильського). У цій талановитій книжці він проголосив велике світло українського відродження, його нові духові маршрути. Незважаючи на свої помірковані політичні і суспільні позиції, Ніковський з ентузіяз-мом привітав тодішніх українських радикальних модерністів із Семенком включно. Цією книжкою Ніковський утвердив себе як першорядний літературний критик того часу.

В час готування повстання проти німецької окупації 1918 року Ніковський був першим головою Українського Національного Союзу, що об'єднував усі ворожі до окупації українські республіканські партії. В 1920 році Ніковський був міністром закордонних справ УНР в кабінеті Прокоповича. Не бажаючи ангажуватись у різні комбінації після поразки УНР, Ніковський емігрує спершу до Варшави, а потім до Відня, де, відійшовши від політики, працює у відомому українському видавництві Оренштайна, прислужившись до видання серії високовартісних книжок.

1923 (чи 1924) Ніковський повернувся в Україну до своїх дітей, бажаючи, за згодою радянського уряду, віддати всі свої сили на українське культурне будівництво в УРСР, до якої

опісля весь час виявляв себе лояльним громадянином. Він зосередив свою працю у Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН), ставши членом Постійної комісії ВУАН для складання словників, — десятки словників цієї комісії, що встигли вийти до розгрому 1933 року, становлять цілу епоху в розвитку модерної літературної української мови. Водночас Ніковський виконує велику працю як перекладач (зокрема його прегарні переклади й редакція цілого циклу Гоголя ВЕЧОРИ НА ХУТОРІ ПІД ДИКАНЬКОЮ) і як літературний критик (статті про Підмогиль-ного, Яновського тощо).

Незважаючи на те, що Ніковський не вчинив ніяких політичних вчинків проти радянської влади, а, навпаки, вклав усі свої сили на розвиток української культури в УРСР — і якраз за це останнє! — Москва вирішила знищити Ніковського разом із такими лідерами ВУАН, як Єфремов, методою найпідлішої поліційної провокації і терору, сфабрикувавши 1929—30 року процес СВУ (Спілки Визволення України) і силою змусивши підсудних підписати фальшиві свідчення проти самих себе. На процесі Ніковський в окремих іронічних репліках дав зрозуміти публіці цю фальсифікацію і провокацію. Він був засуджений до каторги в північній Росії. Кажуть, нібито пережив її.

VITA NOVA

(Уривки з книжки) З передмови

Аве віта нова — морітурі те салютант. Гряди, голубице Нового життя. Тебе вітають, мусять тебе привітати давні мрійники далеких зірниць.

Темпора футура прорізають темряву літературної втоми і благословляють імена небагатьох новаторів, котрі нас свого часу дивували чудною формою, оманою своїх снів.

...Це не зле, що Микола Вороний, Петро Карман-ський, Грицько Чупринка, О. Олесь та інші різними шляхами прийшли були до того місця, де «три дороги різно», певний час вагалися в виборі і скінчили на тім, що, зав'язавши очі, поприходили на високе лоно нашої поезії, того самого Шевченка, з почесних обіймів якого мали вони вирватися, але якого не подужали і не одіпхнули в минувшину.

...Збирали вони пильно й обережно зерна народного світогляду і тяжко боялися егоїзму, уникали химерної гри фантазії, бокували од нових теорій пізнання світу й людини, лякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади, були не вище і не самотньо від переживань своєї інтеліґенції.

...І в ці роки, в дні найбільшого вияву національної думки, над усіма корогвами, кулеметами, оркестрами, гарматами, процесіями, гетьманами, політиками, партіями, ватажками, і парляментами... панував він один: — Український поет! Монархічна

Росія, ідеологи централізму, міжнародні політики й місцеві педанти мусять схилити свої голови перед ним, великим і непоборним властителем іржавого пера — Ти переміг, Поете!

Українську переможну революцію зробив Шевченко, — не полководець, не герой, не цар, не дипломат і не німецький народний учитель, — зробив поет!

...Здавалось би, — який злочин, яка екзотичність, що в дні нашої загальної мобілізації, в ці дні являються артистичні постаті Павла Тичини, Якова Савченка, Максима Рильського і М. Семенка з якимись своїми настроями і формами, з капризним вибором тем і ритмів та своїми чисто поетичними інтересами. Але безтактности в цьому нема; нація живе повним життям, і ось вам перші ознаки національного багатства: являється лишок, являється розкіш, не необхідне.

...Нехай же ростуть і плекаються на нашій землі нові люди, котрі вільно, не думаючи, черпатимуть вогонь надхнення з багатства своєї країни, нехай дістануть дар щедрий і великий, бо творчість єсть цінність сама по собі, з якої даятель поживе ту користь, якої сам схоче.

З розділу «Інтермеццо»

...Ні, мій друже, ми з вами живемо старим в сучасному. Це не значить, що наше не єсть життя: воно зберігає всю силу інерції, воно все ще живе й працює, дає наслідки й ефекти, гальмує й імпульсує сучасність — словом, живе своїми законами акцій і реакцій... тільки одно: за ним нема будуч-ч и ни.

...Села, старого села, побуту, специфічної сільської й селянської етнографії нема, — все змінилося або змінюється на якесь нове, невидане, упевнене, бешкетне, сміливе, завзяте й одверто цинічне. Але сильне й тямуще. Місто горить електрикою, трамвай коротить час і віддалень, аероплян обіймає ве-ликі горизонти: на верству піднімається, а на сто десять верстов обрій ширшає; кінематограф показує все наочно: катастрофи і красу, драму і сміх, людей і картини, мускули й хворість. Дурних і наївних нема.

...Ще може до світової війни урбанізм не продер шкури селянської України, але після війни можна вважати, що залізо цивілізації на всіх без виключень насипало своїх стружок, і добре це чи ні, а досить того, що це факт, який напоїв нашу кров і нерви.

...І коли не сміємо одкидати реальности нового життя, то чи годиться ж одкидати нове слово, нову поезію тільки за те, що вона незвичайна і незвикла, а тому незрозуміла чи мало зрозуміла. Не все добре, що нове — це правда, але не все незрозуміле єсть погане. Увага і толерантність — ось прикмети високі культурної людини, незалежно од її освітнього баґажу.

...В хуртовинах громадянської війни, в скаженій різанині народної і аристократичної партій, в перемінах системи господарства та економічних відносин, під впливом нових торговельних шляхів і навіть почасти під враженням привезеного зі Сходу краму — екзотичних ласощів, культів і жінок, східних тканин і меблів, раритетів, малювання, різьби і наосліп нахапаних книжок — укладалися ідеї, образи і форми нової і первісної національної італійської поезії. Як ім'я Цезаря було ненависне не тільки аристократам Риму, але й просто темним і некультурним людям, бо не розуміли вони всенародного розмаху справи, котру він сам зробив і вважав особистою, так і вірші Катула, поема Лукреція, твори Верґілія, еротика Горація могли і повинні були і таки дивували їхніх сучасників.

З розділу «М ихайло Семенко»

Новітні наші поети: вони за шість місяців 1919 року одбули стільки еволюцій, що просто не потовпишся, та то ще при надзвичайно малій продукції.

Статистика продукції наших поетів взагалі оперує невеликими цифрами, з тою хіба варіяцією, що Микола Вороний і Володимир Самійленко за тридцять років понаписували щось по тридцять віршів і все в однім напрямку, а наші молоді за який рік зазнали вже скільки прикрих катаклізмів поетичних, не беручи в рахунок політичні і соціяльні.

...Адже читаючи книжку поезії, ми читаємо тільки себе... В чім же тоді безпосередня сила поезії, і чим поет, наприклад, М. Семенко, — гарний? А тільки в тім і тим, що він досить виразно віддає своє переживання і може примусити мене в й о г о словах шукати себе.

...Чом же я пишу про Семенка й Тичину, як не тому, що вони мене схвилювали, здивували, дали дещо в їхніх творах зрозуміти і викликали якийсь схожий з їхнім процес переживання. Я здивувався й позаздрив: «А дивіться. Таце ж я сам переживав, бачив... А це — надзвичайно вірно. Як же глибоко він сягнув! І відки така м у д р і с т ь?!»

...«Подай же руку козакові і серце чистеє подай», — казав Шевченко на знак дружби політичної і національної. «Люба панно, дайте руку», — на знак кохання казав недавно М. Вороний. Семенко руку, як образ спільности рук і праці, тут одкидає; він бере щось сучасне: момент перед виходом — «застебни пальто!» (про вірш Семенка «Заплети косу міцніш», КОБЗАР, стор. 255).

Сьогодні вдень мені було так нудно, Ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка, Почувалося дощово й по-осінньому облудно —

В душі парикмахер цілий день на гітарі бринькав.

(М. Семенко)

Він знає, що не він той новий і сильний, котрому судилося посунути лінію обрію в широкий світ, але розуміє, що вже можна не приймати загально-признаних, добрих і добірних, гарних і для всіх та-лановитих, усіма хвалених Олеся, Вороного і Чупринку. Отже я ставлюся до цього спокійно і вам раджу, бо це тим трьом все-таки мало що шкодить, а М. Семенка в цьому знайти чи, принаймні, зрозуміти ви можете.

Андрій Ніковський. VITA NOVA. Київ, в-во «Друкар», 1919; передрук з кн. А. Ковалівського З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КРИТИКИ. Харків, ДВУ, 1926, стор. 100-104.

Юрій Меженко

1892-1969

Юрій Іванів-Меженко — один з небагатьох діячів української культури, який протягом цілого свого життя, в усіх змінливих обставинах, зумів бути самим собою.

Він народився 5 червня 1892 року в Харкові в родині лікаря, зростав у Чернігові, а університетську науку здобув у Московському університеті. Двадцяти п'яти років він поринає в культурну роботу навколо української книжки, бібліотеки і літератури.

Фактичний керівник бібліотечної справи в роки революції, він був організатором рятування маєткових бібліотек, що лягли в основу Всенародньої Бібліотеки, основоположником Української Книжкової Палати, що мала налагодити збирання біжучої і періодичної продукції. Меженко був першим керівником згаданої Всенародної Бібліотеки, що протягом кількох років перетворилася в одну з найбільших бібліотек.

Розмах роботи в цій ділянці просто вражає своєю широтою і пляновістю. З первісного задуму реєстрації всієї друкарської продукції на Україні і наукового опрацювання її він створив інституцію, яка може бути зразком постановки наукової роботи з книгою: Український Науково-Дослідчий Інститут Книгознавства, так званий УНІК. Орган цього інституту «Бібліологічні вісті» став неперевершеним зразком наукового журналу, присвяченого питанням книгознавства в усіх його ділянках і напрямках. Тут співробітничали найкращі сили місцеві і закордонні, багато уваги приділялось історії української книги, мистецтву книги, книгознавчій хроніці.

В роки розгрому українських установ був ліквідований і УНІК, а Меженкові довелося перенести свою діяльність до Ленінграда, де він працював у бібліографічному відділі найбільшої в СРСР Публічної Бібліотеки.

Організаційний хист Юрія Меженка виявився і на полі української літератури. Архівно-Бібліотечний Відділ, де він працював, став несподівано якимсь літературним осередком: сюди приходили поети, письменники, мистці; тут обмірковувалися проекти літературних видань. Найчастіше тут можна було бачи-ти рано померлого буковинця поета Володимира Кобилянсько-го — перекладача з Гайне і Шіллера, Миколу Терещенка, що згодом став пролетарським поетом, талановитого Дмитра Загула — поета й перекладача Ґетевого «Фавста», символіста Якова Савченка, що через «панфутуризм» прийшов до Спілки пролетарських письменників, та багатьох інших. Все це літературне оточення Меженка було організоване ним в групу Музагет, де він грав провідну ролю як теоретик літератури, хоч саму ідею створення Музагету Клим Поліщук приписує собі разом із Д. Загулом. (Клим Поліщук. З ВИРУ РЕВОЛЮЦІЇ. Фрагменти спогадів про «літературний» Київ 1919 р. Львів-Київ, 1923). Збори Музагету відбувалися в квартирі маляра-мистця Михайла Жука в приємній артистичній обстановці: стіни були обвішані своєрідними портретами діячів мистецтва і поетів з символічними аксесуарами. Коли вийшов альманах Музагету — він був прикрашений кількома такими роботами М. Жука: символічними портретами його сучасників. Юрій Меженко одразу з'ясував собі, що організації молодих письмеників нової пореволюційної доби потрібен був міцний теоретичний ґрунт, і тому літературні читання музагетівців переривалися епізодичними студійними екскурсами в теорію стилів і музичної побудови вірша.

Вихід «Музагету» в 1919 році був сенсацією в літературно-мистецьких колах. Великого формату, грубий, з добірними зразками творчости членів Музагету, з цікавими портретами декого з них на окремих картках — він заповняв значні творчі можливості цієї групи. Тичина, що був тоді у зеніті своєї слави, дав три загальновідомі потім поезії: «Міжплянетні інтервали», «Плуг» та «І Бєлий, і Блок, і Єсенін...». Були ще поезії Павла Филиповича, Д. Загула, М. Терещенка, Клима Поліщука. Михайла Жука, Олекси Слісаренка, а також проза Галини Журби. Було і кілька рецензій на збірки поезій і прози Володимира Ярошенка, Клима Поліщука, О. Слісаренка, О. Грудницького. Але вісь альманаха становили дві літературно-публіцистичні статті Юрія Меженка та І. Майдана (Д. Загула), які віддзеркалювали шукання переходового періоду між поезією національного відродження і штучного насадження «інтернаціональних» принципів «пролетарської літератури».

Стаття Меженка «Творчість індивідуума і колектив» формулювала думки української інтелігенції. Меженко твердив: «національність диктує свої вимоги індивідуумові, і не дивно, що ми не знаємо безнаціональних культурних творців або міжнаціональних». Всі думки статті Меженка формульовані так, що вони стосуються не тільки літератури, а мистецтва взагалі, і ці думки поділяли представники образотворчих мистецтв. Великому Нарбутові в цій саме площині доводилося сперечатися з молодими адептами пролетарського образотворчого мистецтва, які хотіли знищити все досьогочасне і будувати нове інтернаціональне. Він говорив, що якби й узяти за мету інтернаціональне мистецтво, то шлях до нього лежить в ствердженні, а не неґації національного мистецтва. Меженкова аксіома, як заключний акорд його думок про мистецтво, звучала так. Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки почуває національну з ним спорідненість. Стаття Майдана (Загула) виходила з цих само принципів. Дуже прозірливо і цікаво, як на свій час (1919), поставив Меженко проблему загрози колективістичної зрівнялівки людини, перетворення її на безобразну комаху-робота. Після другої світової війни ліпші інтелектуалісти й журнали Заходу не переставали обговорювати цю проблему, як найбільш пекучу, і на тлі того обговорення стаття Меженка здається хоч і не такою свіжою, якою вона була в 1919 році, але і нітрохи не застарілою.

В першій половині двадцятих років Меженко виявив себе як критик з тонким смаком і гострим зором. Запам'яталися його більші статті про творчість Павла Тичини («Гроно», 1920), про Миколу Хвильового («Шлях мистецтва», 1923), Євгена Плужника і Михайла Івченка («Життя й революція», 1926), або коротші критичні спостереження в рецензіях на збірки творів Дмитра Загула («Книгар», 1919), Максима Рильського та Якова Савчен-ка («Літературно-Науковий Вістник». 1918), Павла Тичини («Му-загет», 1919), Дмитра Фальківського («Життя й революція», 1927).

Історично-літературні етюди Меженка (напр., стаття про Івана Нечуя-Левицького у виданні його творів) не були вдалі: він був критик та організатор літератури в першу чергу. В знаменитій літературній дискусії 1925 року він виступав по боці «європейців». З кінця 20-х років цілком переключився на працю навколо книги.

Від упорядника: цю сильветку Меженка написав на наше прохання Володимир Міяковський, що особисто знав Юрія Іва-нова-Меженка.

ТВОРЧІСТЬ ІНДИВІДУУМА І КОЛЕКТИВ

(Уривки статті в збірнику українських модерністів

«Музагет», 1918)

Творчі сили, що в сьогоднішній час повинні творити щось нове, ще нечуване і ніким не передбачене ще вчора, не встигли дійти до стями від того нападу на всі традиції й звички, на яких тепер наліплено етикетки — «негідне народові», не можуть стати на ґрунт міцними ногами, не можуть знайти того, що зветься «внутрішнє самовиправдан-ня творчости». І чи можна докоряти мистцеві в тому, що сьогоднішній рух, зруйнувавши його світогляд, покинув його на голому місці й поставив такі тяжкі вимоги щодо творчости, що тільки великим напруженням усіх своїх активних сил особа може в деякій мірі подолати поставлені завдання. Трагедія сучасного поета, трагедія мистця — це трагедія тієї культури, що надто дорого цінувала сама себе і яку дуже низько поцінував сам народ. Народ, який став критиком і цінувателем, не пізнав себе в тому мистецтві, що про нього стільки балакано.

...Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе вищою істотою над загал і коли, не підлягаючи загалові, все-таки почуває свою з ним спорідненість.

...Народ зрікається свого сина, що, приваблений чужою культурою, кидає свою й позбувається психології свого народу, відкидає жадання і домагання, які мають певну традицію, і переходить до чужин-ців. Не буде помилкою, коли ми скажемо, що абсолютно всі більш-менш видатні мистці творили тільки в рамках традицій, що находять собі відгук у народному серці, і з глибокою певністю я обстоюватиму на тому, що нема жодного великого письменника або музики, який не виходив би із нетрів народної психології. Я кажу про письменників і музикантів тому, що народ найбільш виявляє себе в мові й музиці.

...Бо мені вважається потрібним зв'язати два поняття — колективу й індивідуума, які тісно зв'язані в понятті творчости, хоч і індивідуальної, проте не позбавленої тих психологічних моментів, які споріднюють дві повсякчасні ворожі сили. Так є збудований наш людський світ і наша людська культура, що виникла з бойовиська двох стихій — колективу й індивіда.

...Тут ми з самого початку хочемо зауважити, що ми знаємо народну, а не міжнародну творчість. Себто той колектив, що творить, є споріднений у власному осередку ознакою народности, національности. Таким чином ми підійшли до питання про національність, що я ставлю на чолі не тільки колективної, але й особистої, індивідуальної творчости.

Кожна людина — це лише момент, що проходить у своїй психологічній особливості на загальному тлі свого народу, який живе своїм життям, своєю традицією, традицією, котра складалася віками і котра, тому що вона будується на психіці, не може бути порушена. Бо ми ж знаємо, що психологічна революція завжди дає наслідком божевілля і що можлива лише еволюція психіки. Таким чином, психологія народу — нації — це щось тривке, стале і не легко підлягає впливам чужим, зовнішнім.

...У нас на очах тепер є велика розмірами нація, яка має претенсії сказати нове слово в культурі, ще не утворивши своєї власної, а разом із тим зрікшися всіх попередніх культурних здобутків її. Ми говоримо про Московію, і в цьому разі цілком приєднуємося до московського народу, який ще не

мав досі своєї культури, а її заміняли йому до часів революції покидьками з західнього столу і псев-доіндивідуалістичними витребеньками, починаючи від псевдоклясицизму і кінчаючи футуризмом.

Трагедію культури переживає завжди той народ, якого зречуться його творчі індивідуальності і, відкинувши зі зневагою стихію, стануть лицем до чужого й насильно насаджуватимуть, не вважаючи на психологію і світогляд народу.

...Очевидно, що тільки почуття спільного психологічного ґрунту може віднести не лише людину, а також і її творчість до певної національної групи. Бо й справді, чи можна ще де знайти такий самий широкий об'єднуючий принцип, як нація, в якому б не ставилися хоч будь-які межі для творчости? Всі інші поділи людности на групи, кляси тощо значно менші щодо кількости об'єднаних ними осіб і тому накладають на творчу особу більше обмежуючих обов'язків, наприклад, «клясові інтереси», чого абсолютно не має нація. Отже, «національні інтереси в творчості», такого ми ще не чули, а про перші зараз стільки пишуть, стільки витрачають атраменту, щоб тільки переконати творців, що вони повинні у своїй творчості мати на увазі боротьбу кляс, виховання людности, здатної до боротьби і т. ін.

...Індивідуальність здушена колективом, який знає лише матеріяльний бік життя і принципово нехтує духовний; машинність, штамп, загальні мірки повільно просотуються в наше громадське, потім хатнє, потім персональне життя й нарешті беруть у полон усю душу індивідуума, пропонуючи йому замість важкої творчої роботи творчість колективу і заздалегідь ухвалену пошлість. Цей факт є страшний, бо ми багато вже маємо ознак того, що творчості в мистецтві загрожує небезпека. Матеріяльна культура... тепер остільки заполонила психологію мистця, що найабстрактніші форми мистецтва, як поезія і особливо музика, вже засмічуються ма-шинністю й фабричністю. Згадаймо потворно диких

к ліку ш футуристів, що не витримали враження від машини й збожеволіли, і останнє слово музики німця Штравса, в якого є все — і вівці, і вітряки, і коні, і хатній родинний галас (simphonia domestica), лише нема музики, як такої...

«Музагет». Київ, 1919; передрук з кн. А. Лейтеса і М. Яшека ДЕСЯТЬ РОКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Том 2, Харків, ДВУ, 1928, стор. 7-19.

ВІДОЗВА ВАПЛІТЕ

До робітників і революційних селян України Слухайте відозву Вільної Академії Пролетарської

Літератури

ДРУЖЕ!

У тебе є багато друзів серед інших шарів людности і навіть серед багатьох поетів. Це симпатичні люди, але здебільшого дуже наївні і уявляють тебе день і ніч із молотком і косою. Інші навіть думають, що ти спиш із трактором, а коли їм кажуть, що це дурниця — вони лаються словом: занепадники й богем* ярі.

Ці лайки здебільшого падають на голови письменників Вільної Академії Пролетарської Літератури, а коротко — ВАПЛІТЕ. Але за що? — За те, що вони висміюють таких «золотих оптимістів» і гадають, що ти така ж людина, як і всі, з руками, ногами, головою і ротом, яким ти жуєш свій хліб і п'єш свою пляшку пива — одним словом, гадають, що як розумна людина, ти любиш правдиве слово і не читаєш дурниць, де між чотирма римами сказано, що ти святий і тебе давно слід поставити під скло на божниці.

Ми вже два роки б'ємося з такою халтурою і вживаємо всіх сил, щоб дати для цього путящу книжку, де б не пахло ладаном, ні словоблудієм і де б ти міг знайти багато цікавих для себе речей.

Почитавши ці рядки, ти, звичайно, не повіриш нам і скажеш: ви видаєте векселі, а де ваша

ґарантія? Тоді ми кажемо: хіба тобі невідомо, що ВАПЛІТЕ завжди чесно і акуратно виплачувала свої векселі?

Ти людина культурна, і невже ти ніколи не чув про поета, якого, крім руської, перекладають на польську, французьку, чеську, єврейську і німецьку мови? Невже ти ніколи не чув про Павла Тичину, що цей автор всесоюзного і європейського масштабу є членом ВАПЛІТЕ і творець тих пісень, що їх щоразу співає гордість нашої Республіки капела «Думка»? Ти справедливо скажеш на це: одна ластівка ще не робить весни; але ж з свого боку ми теж справедливо відзначимо, що: хіба це не ти, друже, з таким захопленням біг до театру, де йдуть— «97», «Любов і дим», «Яблуневий полон», «Комуна в степах» — одним словом, хіба своїми оплесками ти не вітаєш тт. М. Куліша і І. Дніпровського, що є членами ВАПЛІТЕ? Ти завжди з зацікавленням стежиш за оголошеннями театрів — і напевно з жагою чекаєш побачити нову п'єсу автора «97» т. Куліша — «Народний Малахій». Так, вона швидко піде в Харківському Держтеатрі «Березіль» і одночасно буде друкуватися у журналі Вільної Академії Пролетарської Літератури — «Banліте», де разом з нею ти можеш почитати прекрасний новий роман «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, якого ти вже давно знаєш і любиш.

— І це все? — запитаєш ти.

— О, зовсім не все: коли ти хочеш і маєш час і охоту, ми можемо порадити тобі зайти в кіно, коли там буде демонструватися картина «Звенигора» і, ми певні, ти переконаєшся, що це перший радянський революційний фільм, де тебе і діло рук твоїх показано не в сахариновій юшці — а таким як ти єсть і таким як є — знаряддя і наслідки твоєї праці.

Але коли б ми почали перераховувати все, що створили за ці два роки наші молоді друзі — ми б скоро не закінчили. Ми лише хочемо тобі нагадати, що картину «Звенигора» ставив молодий, але найкращий український режисер О. Довженко (з яким ти вже, мабуть, знайомий з його прекрасних рисунків

у пресі за підписами Сашко), і епопею горожанської війни, відзначену кращою премією на конкурсі, дав тобі Петро Панч — що обоє є члени Вільної Академії Пролетарської Літератури і співробітники журналу «Вапліте», якого ти, на жаль, мало читаєш, бо тобі про нього в наших газетах так багато неприємного наговорили тов. Коряк у Харкові і Коваленко у Києві.

Вони тобі увесь час товкли, що ВАПЛІТЕ якісь міщани, фашисти і ледве не контрреволюціонери. Але чи можна кращого чекати від них? Зле не це. Зле те, що ти сам не поцікавився взяти до рук і перевірити на свій власний розум: що пишуть члени ВАПЛІТЕ у своїх книжках. Ти повинен виправити цю помилку. Як культурна людина, ти повинен стежити за молодим революційним мистецтвом, а щоб бути в курсі справ, ти повинен читати журнал «Вапліте», де, крім вищезазначених письменників, беруть участь найкращі спеці-ялісти в галузі кіна, архітектури, музики, малярства, графіки, а також публіцистики і критики.

Скільки коштує журнал «Вапліте»: — зовсім не дорого: на рік за 12 книжок — 8 карб., за 6 місяців 6 книжок — 4 карб., за З місяці 3 кн. — 2 карб. Наша адреса: Харків, Ст. Пасаж, № 28-29, «Вапліте».

Тут же ти можеш придбати комплект (6 книг) «Вапліте» за 1927 рік, що буде коштувати 4 карбованці.

Коли цікавишся знати, що буде вміщено в журналі «Вапліте» протягом 1928 року — стеж за об'явами в газетах і журналах.

ВАПЛІТЕ

Цей проект відозви чи «метелика», як написано чиєюсь рукою на оригіналі, зберігся в паперах ВАПЛІТЕ в архіві Ар-кадія Любченка; публікується, мабуть, вперше. Судячи за змістом, він написаний наприкінці 1927 p., тобто за яких два місяці до ліквідації ВАПЛІТЕ.

Дата добавления: 2015-10-28