VI.1938–39 роки

Вирішили з’єднати нашу долю. Шлюб беремо в Брошневі на Станіславівщині. Без гостей. Приїхали його нещасна мати, брат, мій батько з сестрою. І досі бачу трагічну хвилину. Церковця маленька, на мальовничому горбочку, шумлять ялини. Довкруг церкви дівчата і хлопчики у вишиваному вбранні, неначе писанки кружляють. Я в білій суконочці, дівочий віночок на голові. Поряд молодий, усміхнений, гордовитий хлопець, впевнений у радісному щасливому майбутньому.

Ми в Божому домі. Складаємо присягу на вірність, любов до самої смерті. Шлюб давав нам чоловік сестри Степана Бандери. В цей час Степан Бандера був заарештований. Його родина була в трагічному становищі. Священик заспівав „Вічная пам’ять!“, здригнувся „Многая, многая літа!“. Він просив нас простити йому помилку. Сімейне горе змусило його до неї. Після цього всі присутні декілька разів заспівали „Многая літа!“. Старші люди цілували нас під церквою, бажали довгих років життя.

Минув тиждень нашого спільного життя. За цей короткий час я прийшла до свідомості. Він артист, я теж часто брала участь у драматичних гуртках, от і разом будемо працювати з молоддю. Появилась нова мрія, яка не здійснилась. Кінчається другий тиждень нашого сімейного життя. Молодь організовує екскурсію в Карпати, я спалахнула радістю. Поїду в гори, почую шум ялиць, побачу красу природи. Подивився на мене Михайло здивовано. Питаю:

– Чому в тебе нерадісний вигляд? Чому не радієш?

– Я не маю бажання туди їхати!

– Ну і що! Я поїду без тебе, сама.

І досі не можу простити собі такої жорстокості. Пригорнув мене Михайло, сіли ми в коляску, яка відразу ж рушила з місця. Я щаслива, радісна: скоро побачу вимріяні чудові гори. В Перегінську Михайло вискочив щось купити мені солодкого. Потяг рушив з місця, Михайло підбігав і впав під колеса. Тут же підійшов до нього священик, який їхав з нами, висповідав його. Підійшов до мене і промовив: „Просив мене тобі передати, щоб ти не виходила заміж“. Ці слова, як сильним каменем, ударили. З трудом добігла до нього. Він відкрив очі, я нахилилася, зловив мене за шию, руки застигли. Останні слова: „Не виходь заміж“. Помер. Я – в крик, плач перетворився на істеричний сміх. Мене відірвали від нього і привели до свідомості.

Приїхала його вкрай нещасна мати з меншим сином. Прибув мій батько. Я не можу нікому глянути у вічі. Я винна в страшній трагедії. Я стала вбивцею нещасного Михайла. Чому я народилася з такою бурхливою душею? Чому я не зрозуміла Михайла. Він відчував небезпеку. А я, егоїстка, думала про своє задоволення. Побачу Карпати, почую шум ялиць. Я страшна людина. Поставила своє „Я“ – хочу і поїду сама. Мене Господь покарав. До самої смерті ця страшна подія останеться в моїй пам’яті. Не можу глянути у вічі нещасної мами. А вона голубить мене, дивиться на свого померлого сина. Після похорону забрала мене до себе в Рогатин. Показувала невістку, заливалася сльозами. Я себе зненавиділа. Я вбивця. Я недостойна тої ласки, ніжності, яку отримую від нещасної мами.

Вернулася додому. Мій батько в Стрию несподівано зустрів Модеста. Той з радістю прискочив зі словами „Де Галя?“. Батько розповів. Виявляється, що в той самий день, в цю саму хвилину, як я брала шлюб, він був у того священика, чекав на нього вдома, не знав, кому він дає шлюб.

Почувши таку страшну новину, Модест сказав: „Чому я не зайшов до церкви? Шлюб би не відбувся“. Потрясло ним до глибини. Написав листа. Вклав картинку „Ісус Христос у терновім вінку“. Твоє життя теж терням обвите. Лист був довгий. Я читала декілька разів. Закінчив словами „Мені так хочеться Тебе побачити. Відпиши“. Я гірко заплакала. Постановила не відписувати. Не пройшло багато часу – у 1941 році з’являється Модест. Чи це сон, чи дійсність? Модест біля мене. Я не в силі зрушити з місця. І він стоїть непорушно. Дивимось одне на одного мовчки. Обличчя його видалось мені бліде, неначе після довгої хвороби.

Минула хвилина мовчання, кинулись ми в обійми: „Моя, чуєш Галю, ти моя назавжди“.. Я здригнулась. Неначе почула голос з небес: „Не виходь заміж, Галя!“. Тут же наче побачила живого священика. „Просив небіжчик тобі передати: не виходь заміж“. Мене огорнув невимовний страх. Серце почало битися прискорено. Що воно хотіло мені сповістити. Нічого доброго. Моя доля – це злюща мачуха. Я дрижу. „Галя, що з тобою діється?“.

Я, напівпритомна, зайшла з ним до кімнати, де вперше в наші серця загостила чиста, невинна любов. Складаємо плани. Німець війни не виграє. І він нам добра не принесе. Залишатися під опікою НКВД небезпечно. Я зрозуміла, що він приїхав, щоб мене забрати. Куди – не питаю. В думці постановила: нікуди з ним не поїду. Я йому не жінка. „Галю, завтра підемо до священика, він нас таємно повінчає“. Вийшли ми надвір мовчки, вдивляємось у небезпечну ніч, яка огортає нас з усіх боків. Прислухаючись, пригорнувшись один до одного неначе брат і сестра, а може, й рідніші. Важко повірити в щасливу хвилину. „Ми разом“. Господи, чи ця зустріч з’єднає нас назавжди?

Раптом новина. Село моє розкинулось біля самої річки Збруч. Вдерлися більшовики в село, а в селі німці. Тут же заховую Модеста в сховище. У селі пекло, стрілянина, крики, плачі, зойки. Убитих багато, поранені стікають кров’ю, просять допомоги.

Побиті більшовики, побиті німці, побиті наші повстанці. Шкода всіх. „Ми ж діти одного Всевишнього. За що, за кого б’ємось?“ Минула жахлива ніч. Настав болючий ранок. Каральники залишили село. Поранених ми заховали в криївках. Мертвих земелька прикрила. Вечоріє. Випускаю Модеста з криївки. Перебрала в жіночий одяг. Він був упевнений, що я з ним подамся в невідому дорогу, що я не зможу з ним розлучитись. Потрясло цілим моїм єством. Насилу вимовила: „Ні, Модест, не можу, не поїду. Я тут потрібна. Пробач! Прости! Ми розходимось, але ми завжди залишимось разом. Ти з моєю пам’яттю. А з пам’яттю ніхто не може розлучитись“. Його погляд звернений до мене. Вхопив мене за руку, пригорнув, поцілував. „Так, ти маєш рацію. Ти тут потрібна, а я піду виконувати обов’язок народного підпільника. Україна в небезпеці. Не маємо права думати про своє Я“.

Вернулась я до свого самітного гніздечка. Звертаюсь за порадою до свого розуму. Розум підказує: „Життя – це боротьба. Хтозна-куди б мене повів Модест. Ціле життя ховатись від німців і більшовиків“.

Використовую свої скромні знання, свою любов до Батьківщини, продовжую працювати в підпіллі. Щоб працювати з молоддю, не конче бути надзвичайно розумною людиною, досить бути простою, якій є що сказати. Часом станеш у пригоді і людині, яка від тебе набагато сильніша розумом.

Звертаюся до молоді, до вас, дорогі діти, онуки – сини і доньки багатої, святої та стражденної України! Пишу ці рядки душею і серцем, підкріплюю їх радістю, теплотою, холодом, а часом сльозами – залежно від того, про що пишу. На зорі моєї молодості я багато пережила, випила не одну чашу гіркоти, а тому маю про що згадувати.

Цей мій вступ – не для поеми, а для сповіді про трагічні душевні переживання упродовж мого юного життя. Щоб писати спогади, не конче бути великою людиною, а вистачить бути звичайною людиною, у якої є що розказати.

У 10 років закінчила початкову школу. Успішно склала іспити і вступила до української приватної гімназії в Тернополі. Дякувати батькам, які виховували нас, дітей, у великій любові до свого народу і не шкодували грошей на те, щоб платити за навчання.

У Тернопільській гімназії я вивчила історію України М. Грушевського, твори В. Винниченка, тут я полюбила наших поетів – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку та інших. Свідомість зростала. Рівночасно душа палала вогнем любові до свого народу, ненавистю до ворогів.

У 1932 році я закінчила гімназію. Польща роботи випускникам-українцям не давала. Жили, хто як міг.

У той час активно діяла українська організація „Просвіта“. Ми, вчорашні гімназисти, проводили важливу ідеологічну роботу серед населення в містах і селах. Це були радісні дні в моєму житті. Приїдеш, бувало, до села – молодь, старші люди зустрічають нас із великою радістю, а проводжають зі сльозами на очах. Свідомість у народі дозрівала. Сільська молодь переважно мала освіту 4 класи. Середню освіту мали двоє-троє на ціле село. Ми не сиділи склавши руки. Почувалися до обов’язку свої знання, патріотизм передати односельцям.

Рік

Польща перед війною скаженіла. Після Пілсудського до влади прийшов Мосціцький. Починаються арешти. Заарештовують Степана Бандеру. Багато молоді йде в підпілля. Даємо присягу боротися за ідею ОУН. Як прикро ще й нині інколи чути: „Бандера – бандит“. За кого, за що ж він боровся? Схаменіться, люди добрі! Не ранить сердець тих, хто йшов разом з ним і хто нині боронить його ідею. Пора бути свідомими. Бандера не завойовник, він боровся за свій поневолений народ.

Рік

Початок війни. Бандера на волі. Прийшли зі сходу „наші визволителі“. З радістю зустрічали минаших тиранів. Поляки так в’їлися нам у кров, що ми, наче в тумані, тішилися „новими визволителями“. Хто сподівався, що вони прийшли до нас не з миром, а з мечем! Усіх нас забезпечили роботою. Здавалося, все піде на краще. Минуло небагато часу – і „наші визволителі“ почали викликати нас на допити в НКВД. Життя перетворюєтьсяна пекло. Мене взяли на допит, який тривав три дні і три ночі. Їхня мета була вивідати, хто в колективі чи в селі настроєний антирадянськи. Вимагали назвати „всіх націоналістів“.

Дата добавления: 2015-10-28