Жовтень 1941 року

У Збаражі, на Тернопільщині, Товариство „Просвіта“ організувало прощальний вечір воякам, які вступили до німецької армії. Добровольців було 30. І досі бачу вродливих хлопців; у їхніх очах читалося бажання йти в бій за Україну. Були веселі, усміхнені. Дивились ми на цю молодь – і душа наповнювалася гордістю: є в нас чудові діти, які здатні на геройство в ім’я поневоленої, нещасної матері України! Прощання. Останні потиски рук, поцілунки, останні батьківські обійми. Залунала пісня: „Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вольнії права!“

Пишу, а рука дрижить, серце б’ється прискорено. Це страшний спомин. На другий день після прощального вечора під Збаражем лежало 30 трупів. Більшовики натрапили на німецький гарнізон. Німець українських хлопців виставив у першу лінію бою, а вони ще й зброї не навчилися тримати. Наче косою, скошено цвіт нашого народу. Ми не плакали – ми вили. Це був біль невимовний.

Війна триває. Наші хлопці допомагають німцям бити червоних, прогнали їх до Києва. Степан Бандера був у той час у Житомирі. Чекав на звільнення столиці, щоб відтак проголосити суверенність України. Зрада. Заарештували німці С. Бандеру. Новий завойовник показав своє справжнє єство.

Підпільна організація починає інтенсивну боротьбу з наволоччю – як більшовицькою, так і німецькою.

У той час я працювала директором неповної середньої школи села Турівка Підволочиського району Тернопільської області. На канікулах молоді хлопці села таємно вивчали військову справу. Відбувалися нелегальні збори, зустрічі з підпільниками ОУН з інших сіл, районів, областей. У 1942 році в Турівці вбили одного німця. Окупанти забирають із села 27 осіб, вимагають виказати вбивцю – інакше, мовляв, усі заложники будуть розстріляні. Три дні арештовані чекали смерті. На четвертий день зголосився „винний“ який…насправді не вбивав. Не пошкодував свого життя аби врятувати 27 нещасних селян.

Спомин надзвичайно болючий, але водночас і такий, що породжує гордість: не перевелися в нас люди, здатні на високе геройство. Бачу віз, на якому сидить чоловік із піднесеною догори головою, сумними, але безстрашними очима. Поряд – жінка з обличчям у невимовній тузі і маленький хлопчик, притулений до батьківського плеча. Рушили коні з прив’язаними чорними стрічками. Зупинилися біля церкви.

Тут священик висповідав приреченого, запричастив. Відтак поїхали до Тернополя. Що думав той героїчний чоловік? Думав, мабуть, що всі бурі вже позаду, але не так було. Свята жінко Ганно! Не позаздрити тобі такого геройства. Ти в ім’я народу пожертвувала найближчою тобі людиною – ти врятувала життя 27 невинних!

Розстріляли героїчну людину. Слава Героєві й шана! Ледь жива повернулася додому дружина – мати осиротілого синочка.

Проминав рік за роком німецької окупації і, немов батогом, відраховував болючі, тяжкі моменти, які відлунюють у моїх спогадах.

Настав 1944 рік. Німці відступили. Вернулися наші горе-визволителі. Починаються страшні репресії. Посилилась робота в підпіллі.

Ворог скаженіє: заарештовує, вбиває невинних людей. Серед наших підпільників багато поранених.

Зібрали нас 12 дівчат, привезли до лісу, розташували в будинку, де до війни жив лісничий. Тут ми застали лікаря-єврея, який навчав нас надавати першу допомогу потерпілим, робити перев’язки. У вільний час він просив нас співати пісню на слова Т. Шевченка „Думи мої…“ Цього лікаря я знала ще до війни. Дуже шкодую, що забула прізвище.

Задля конспірації я часто міняла місце роботи. З роками все змішалося, мов у тумані. Свої спомини думаю вислати в ті села, де я вчителювала. Може, хтось відгукнеться. Ось ці села: Качанівка, Чернилівка, Турівка, Фащівка (Підволочиський район), Козина, Гримайлів.

Боротися з большевиками було набагато складніше, ніж із німцями. Німці не мали такого „досвіду“. Страшні були запроданці-яничари, яких треба було особливо остерігатися. Ці виродки не раз, мов скажені, бігали по селі. Шукали „бандерівців“.

А поранені герої ждуть допомоги. Рани печуть, палить гарячка. Поранені просять пити, дехто – їсти. Чую їхні стогони. Йдеш на ризик. Це не геройство – це просто обов’язок. Уявляю, з якою надією очі звернені на вхід до криївки. Вони мене ждуть. Мов під гіпнозом, беру все необхідне. „Трійку“ (отруту) зашиваю в непомітному місці. Ця „пожива“ для мене – якщо потраплю в руки диявола. Темно. Прислуховуюся. Спить село. Тихо. Обережно, крок за кроком рухаюся до своєї мети.

Бог беріг. Зайшла. В криївці застаю пораненого в живіт. Гриць Києв’ян – псевдо „Ворон“. Стікає кров’ю. Помирав у моїх обіймах. Нічим не могла допомогти. В страшних болях вмирав. Він – дитдомівець. Мабуть, ніхто його не ласкав. У моїй нам’яті залишилась та трагічна хвилина назавжди. Обірвалося юне життя: ніколи більше не заговорить, ніколи не заспіває. А він так чудово співав. Тримаю його мертву голову. Набігає раптовий спомин: за німецької окупації ми ставили п’єсу „Ой, не ходи, Грицю…“ Він грав Гриця, а я – Марусю. Пригадалася остання дія – смерть Гриця. Із страхом, великим страхом я відскочила від мертвого.

Господар криївки випустив мене рано – тоді, коли облавники вийшли із села. Й досі, признатись, дивуюся: як лиш тоді, наче та Маруся у названій п’єсі, я не втратила розуму.

На другу ніч ховаємо нашого героя. Одягли, як козака, поставили на ноги біля викопаного гробу. Схилив голівку, мов живий. У нічній тиші ледь чутно повстанці заспівали прощальну пісню. Загорнули тіло в біле полотно, опустили в землю. Помолилися Богу. Поклялися продовжувати боротьбу в ім’я поневоленого народу.

У 1946 році я залишила село Турівку – перебралася у Фащівку. Чудове, мальовниче село, мов казка. Населення прийняло мене радо. Діти з цікавістю оглядали свою вчительку. Діточки такі милі: чорні, білі голівки. Веселі, мов бджілки, кружляли біля мене…

У тихій Божій Фащівці пробудився в мені материнський інстинкт. Мене змучило життя. Я була така одинока. У 1938 році стала молодою вдовою. Прожила з чоловіком 27 днів. Батьки мої і сестра виїхали за кордон. Брат убитий у німецькій армії. Я не могла виїхати з України – не могла покинути свою нещасну Батьківщину. Це був святий обов’язок: зостатися тут, де тяжко.

Зі сльозами в очах згадую Фащівку. Це миле село прийняло мене, як рідну дитину. Але тут же спливають у пам’яті слова Т. Шевченка:

У тій хатині, у раю

Я бачив пекло…

Большевицька наволоч скаженіла.

За селом, коло лісу, була скала. У ній підпільники зробили собі криївку. Ховалося там сорок повстанців. Знайшовся виродок, юда – видав криївку. Зробили облаву, оточили повстанців. Вимагали здатись. Три дні оточені не здавалися. На четвертий день большевики привели сина одного з повстанців, звеліли йому зайти в бункер і передати вимогу, щоб усі вийшли. Хлопчик зайшов, за кілька хвилин вийшов, кинув ворогові в лице нищівну фразу і знову заховався в бункері. Невдовзі пролунав страшний вибух. Скала розпалася разом із людськими кістками.

Каральники залишили Фащівку. Село огорнули невимовні людські плачі. Після трагічної події облавники деякий час у селі не показувались. Мабуть, боялися помсти.

Продовжую працювати в тихому трагічному селі, віддаленому від району на 30 кілометрів. Райвно прислало до мене вчителя з Хмельницької області (на жаль, не пам’ятаю його прізвища: роки). Ястривожена: доведеться вести більшу конспірацію. Я помилилася. Це була наша людина. На вигляд нещасний, бідний – нічого крім одного костюма, двох сорочок та кількох книг. Так жили вчителі в Радянськім Союзі. Мої добрі, дорогі односельці не поставилися до прибулого байдуже. Принесли йому подушку, перину і все, що було потрібне. Відвідали його повстанці, знайшли спільну мову – і ми почали працювати разом.

Нова подія. Одинадцята година ночі. Група підпільників привела на допит десятирічного хлопчика. Виявляється, хлопчина – дитдомівець із Києва. Ось що розказує та нещасна дитина: „Я вчився в школі імені Сталіна. Нас було багато. Сюди, в Галичину, приїхало вісімнадцять. Наш провідник має 17 років. Він живе в селі Рожиська. Нас вислали найнятися пастухами або іншими прислужниками в людей. Нам дали завдання стежити за ворогами: де вони живуть, що роблять, – і доповідати нашому керівникові“.

Хлопчина чітко відповідає на запитання. Майже не чую його слів – я зосередила увагу на його вигляді. Вдивляюся в обличчя – дитина-загадка. Погляд суворий, голова похилена донизу. Час від часу зводить допитливі очі. Погляд дикий. Невідривно дивлюся на того нещасного сироту. Хочу побачити в ньому щось дитяче. Хвилинами в хлоп’ячих очах зникає дикість, з’являється тривога. Мені стає невимовно жаль тої понівеченої дитини. Не задумуючись, ставлю йому запитання: „Чи ти згоден, щоб тебе завезли до Києва, в твою школу?“ Мовчанка, очі наповнилися злом. Питаю далі: „Може, підеш до мене жити?“ Мовчить. Злі очі стають добрішими. На устах – легка жалісна усмішка. Господи! Що я наробила? Домоглася того, чого хотіла: в дитині побачила дитину! Кожна дитина хоче ласки. Я нагадала йому про жорстоку дійсність. Навіщо було ставити таке запитання?…

Вибігаю з кімнати. Господи, прости! Ніколи собі того не прощу. Крізь вікно побачила його востаннє.

Не знаю, як розпорядилися повстанці долею цієї дитини. Що сталося з тими всіма дітьми, яких прислали большевики в Галичину з Наддніпрянщини – виявляти „ворога“? Цей спомин – це плач моєї душі.

У мальовничій, спокійній, і водночас трагічній Фащівці 1946 року зв’язую свою долю з людиною, що має підпільне псевдо „Жук“. Радісних хвилин у нашому короткому, чотиримісячному сімейному житті було дуже мало. Видно, людина приходить на світ з визначною долею. У когось доля ласкава, рідна, як мати, у когось – зла, сувора, як несправедлива мачуха. Почастішали облави. З’являються оголошення: допоможіть знайти „Жука“. Хто видасть, отримає нагороду 40 000 крб. Перестаємо зустрічатись.

Знайшовся виродок – дівчина шістнадцяти років – видає повстанців. Тим виродком була донька господаря, в якого вони ночували, у селі Вікно Гримайлівського району. Три оточені повстанці відстрілювалися від ранку до першої години дня. Загорілася стодола. Останні кулі повстанці пустили в себе. Життя „Жука“ і його двох товаришів обірвалося в день Зелених свят.

Витягають кати обгорілі трупи, скликають народ пізнавати,чи дійсно вбитий Гаврилишин, на прізвисько „Жук“. Важко пізнати. Забирають трупи у районнийцентр. Там скликають людей із різних сіл. Сестра „Жука“ впізнала брата, але не призналась катам. Принесла страшну звістку до батьків. Про мене – про те, що ми із „Жуком“ таємно зв’язали свою долю, не знали ні чужі, ні свої. Знав про це Бог на небі, а на землі – священик села Турівка Потурняк.

Звістка про цю трагічну подію розійшлася по всій Тернопільщині. А я вже не плачу й не сміюсь. Горе прибило мене, мов буря дерево до землі пригнула. Вдень працюю як учителька, вночі – як підпільниця. Коли сідаю до роботи з моїми денними друзями в школі, стараюся, щоб від мене йшла душевна теплота, намагаюся бути життєрадісною, хоч душа моя плаче, сумує, а з серця ллється кривавий струмок у море людського горя.

Раптом в один сонячний день я здригнулась від щастя: скоро стану матір’ю!

Швидко спливають місяці, дні. Зашепталися односельці: хто ж батько? Чутка дійшла до райвно. Довідалося НКВД. Почалися допити. Викликають жінку, яка була для мене, мов рідна мати, – Марію Сюту. В той час у криївці на її подвір’ї переховувався легко поранений. Я тут же відправила його в інше місце. Сама виїхала в село Красне до священика Котика. Тут сховалася. Я не мала певності, що Марія Сюта витримає тортури. Вернулась нещасна Марія скатована, з повибиваними зубами. Витримала – Бог нас беріг!

Не сплять мої кати: допитують сусідів, голову сільради: хто батько дитини? Не дізнавшись, узялися за мене. Раннім ранком чую: ржуть коні, шум. Дивлюсь у вікно – я звідусіль оточена. З тріском виламують двері, до кімнати вдираються облавники. Наказали водити їх по всіх шкільних кімнатах, провести на горище, в пивницю. Шукали того, кого вбили. Прямих доказів щодо мене не було. Райвно не має причини звільнити мене з роботи, тим більше, що я вагітна.

Цей „візит“ потряс усю мою нервову систему. Ненароджене немовля прийняло неправильне положення. Довелося приводити його на світ у тяжких муках. Народилася нова людина – Марія. Було це 21 вересня 1947 року – в день Святої
Марії.

Я – мати. Душа наповнюється невимовним щастям, а рівночасно й тривогою. Віддаю донечці своє серце, душу, любов, теплоту. Сирітко моя! Ти ніколи не знатимеш батьківської ласки. Ніколи не побачимо того, хто віддав би нам свою гарячу любов, підтримав би нас морально у важкі хвилини. Ми з тобою самі. Немає серед живих нашої дорогої людини. Ми все будемо чекати, шукати її в небесних просторах.

Пройшло передгроззя, зірвалася буря. Вриваються чорні круки в кімнату з криком: „Дай пасматреть на бандіта!“ Схоплюю дитину, кричу сама не своя: „Не дам! Не дам!“. Крик переростає в істеричний сміх. Раптом сильний чоловічий окрик: „Уходіте отсюда!“ Сарана полетіла. Той, хто вигнав сарану, почав бити мене по обличчі. Я перестала сміятись. Перелякано дивлюсь на свого рятівника. „Зачем гак волноваться? – каже. Можна ума лішіться. Простите за грубость“. Погладив мене по голові, по-дружньому стиснув руку. Вийшов.

Господи! Невже в тому зборищі дикунів знайшлася людина?

Облавники обшукали всі сусідні хати. Поїхали без здобичі.

Минуло небагато часу. З’являється мій рятівник. Мене кинуло в гарячку. Заспокоїла його привітна усмішка. Запрошую сісти. Сідає. Теплі очі звернені до мене. Промовив: „Мені жалко вас, ви в дуже тяжкому становищі. Я допоможу вам вийти з цього становища. Вас можуть чи заарештувати, чи виселити. Скажіть усю правду – вам нічого не буде. Влаштуємо вас на роботу в якійсь дальшій області, забезпечимо квартирою зі всім необхідним. Зробіть це не для нас, а для тієї дитини, аби мала біля себе рідну маму“.

Дивлюся йому в вічі. Від тих слів я зовсім захолола. Я не промовила ні словечка. Тримала на руках дитину й мовчала, як заклята. Він довго то сідав, то вставав. Я пильно вдивлялася в його обличчя. Нарешті він пішов: „До побачення!“.

Яйого зрозуміла: він прочитав на моєму обличчі нерішучість. Для нього надія не була втрачена: „Мовчання – знак згоди“.

Приходжу до усвідомлення: мене хочуть зробити агентом. Зашуміло в голові. Тікати, якнайшвидше тікати! Іншого виходу немає.

Домовилася з інвалідом Другої світової війни про транспорт. Запряг він коника, забрав моє бідне майно. Виїхали, не прощаючись ні з ким. У тім селі залишилося стільки пережитого, стільки сумних і трагічних моментів! Господи, допоможи забути погане, збережи у пам’яті дорогих, щирих і чесних людей, а їх тут було багато!

В’їхали вліс. Згадалося: тут дівчиною я зустрічалася з підпільником Модестом Вончицьким – виконувала його доручення. Де він? Я ж їду в незнане.

У споминах і незчулася, як приїхали до Тернополя. Прощаюся зі своїм провідником. Ледве стримуюся від плачу. Останній потиск рук. Не промовив ні слова, я теж. Без слів ми себе зрозуміли. Я впевнена. що після розставання в нього пролилося не менше сліз, ніж у мене. Бідний – за що, за кого ти стратив ногу на війні?

У Тернополі переночувала в пані Юлії Бутрин. Про себе я нічого не розповідала. Мене переслідував страх. Перестала вірити й добрим людям. Морально замучилася, втратила віру в себе. Я – одинока, без усяких засобів до життя. Жахливі думки приходять у голову. Тікати від життя, від людей, від самої себе! У Тернополі гарне озеро. Чи не заховатися з дитиною в тому голубому плесі? Думки бушують, клекочуть, мов у вулкані. Здоровий глузд, дякувати Богові, бере перевагу. Заблисла надія: ще настане день, коли виберуся з темряви і стану на свою скромну, але світлу стежину. З’явилася рятівна думка: в Дрогобицькій області, в гірських районах, потрібні вчителі. Вхопилася за цю думку, як потопельник за соломинку. Туди, туди дорога – далеко від усіх, заховатися в гірських смереках. Там шум потоків, шелест ялин – це заспокоїть мою душу. Там, серед чудової природи, виховаю свою донечку, навчу її доброти, ласки, ніжності, любові до свого народу, до своєї Батьківщини…

Я в Дрогобичі. Кабінет начальника відділу кадрів облвно. Дитину поклала біля себе – на стіл. Тут вирішується моя доля: життя чи… прийняти холодний душ.

Підозріло дивиться на мене начальник відділу кадрів:

– Чого це ви тут серед зими з дитиною?

– Шукаю роботи.

– Батько де?

– Знайшов іншу.

– Не обманюйте! Бандерівець.

– Дайте мені роботу десь у горах. Прошу… Куди ж мені подітися?

Мовчанка. Кладу на стіл свій диплом. Ні відкріплення, ні трудової книжки в мене не було.

Тишу перериває жалісний плач дитини. Беру свою беззахисну крихітку. Виходжу. Загородив мені вихід. Якась жалість промайнула на його обличчі:

– Постійте!

Віддає диплом: „Він мені не потрібен… Дитині треба жити“.

Сів за стіл. У моїх руках скерування в Мединицький (тоді) район. Читаю, рука дрижить.

– Чому не в гори? – питаю.

– Туди з дитиною не доберетесь. Крім того, треба мати пропуск від міліції, а хто вам його дасть?..

Добираюся до Мединич. Рейсових автобусів не було. Попутні не зупиняються. Що робити? Зима. День короткий. Зайшла до однієї дрогобицької хати – попросилася дитину нагодувати й переодягти. Прийняли. Думаю, запропонують переночувати. Не здогадались. Я була підозрілою.

Вийшла з хати, попрямувала на вокзал. Там переночую. Раптом назустріч іде чоловік, пильно глянув на мене. Я здригнулася: щось знайоме. Оглянулась. Він повернувся: „Галю, що ти тут робиш?“. Богдан Кордуба – чоловік моєї шкільної подруги з Тернополя. Вони, виявляється, теж тут заховалися від сатани. Кинулись ми в обійми. Узяв від мене дитя: ми пішли до нього. П’ять днів я прожила у них. Морально відпочила. Незважаючи на те, що вони самі жили досить скромно, допомогли мені матеріально. Знайшов Богдан автомашину і я подалася в Мединичі.

У Мединичах завідувачем райвно працював Литвин. Тут повторилася та сама історія, що й в облвно, – недовір’я, підозріння.

Призначив мене Литвин у село Кавське (тоді Мединицького району) Директором Кавської школи був комуніст Гришко. У його хаті довелося жити більше тижня – не міг знайти для мене квартири. Ніхто не хотів мене приймати: приїхала, мовляв, якась совітка, залишить нам дитину, повіється далі – і що робити? Знайшлась, однак, людина, яка взяла мене на квартиру.

Директор школи ставиться до мене приязно. Але моя інтуїція підказує: це небезпечна особа.

Живу бідно. Зарплати вистачає хіба на платню жінці, яка доглядає дитину, та на скромне харчування. Приїхали на обстеження із райвно. Я тоді була класоводом 4-го класу. Дали ще вести уроки німецької мови. Зарплата збільшилася, стало трохи легше. Та ненадовго.

Після канікул мій „ласкавий, добрий друг“ директор заявляє: „Ви звільнені з роботи. Звільнені за те, що агітували дітей та батьків, аби ходили до церкви“. Для такого звинувачення він не мав доказів. Однак завідувач райвно порадив перейти в село Рівне: там, каже, вам буде матеріально краще, дитину влаштуєте в садочок. Я згодилася.

Рік

Я працюю в селі Рівне (Königsau) – так звалось за часів німецького населення, після другої світової війни.

Königsau було засноване в 1783 році німецькими колоністами. В 1846 році вперше збудували в цій місцевості католицьку церкву (кірху).

В’їжджаю в село. Зразу ж у вічі впала страшна картина: в центрі села зруйнована святиня (кірха). Давно, видно, стоїть призабутий храм. Приходжу ближче, стою перед обшарпаною святинею, схилила голову. Неначе почула плач душі. „За що мене зруйновано? Варвари, ваші руки піднялись на святе“. Думки вголос не висловила: страшно.

І так, мої дорогі краяни, в нікого не вистачило сили противитись варварським вчинкам. Телефонував секретар райкому: „З церкви зробити склад чи конюшню“. Сказано. Зроблено.

Наші діди, прадіди голову клали за віру Христову, а ми, мов та овеча отара, йшли туди, куди гнав нас вівчар.

20 серпня 1950 року. Залишилося 10 днів до початку навчання у школі. За цей час вивчаю історію села. Відвідала кожну хату, маю контакт з людьми старшого віку, які жили в селі у час перебування німців на нашій території. Бідні люди наймалися в них прислужниками, наймитами.

Старожили, які працювали в німців, розказують: це були люди працьовиті, роботу оплачували грішми, зерном, своєчасно, займалися землеробством. Мали все те, що вимагало село. Село їх було мов чарівна казка.

З підпіллям не маю жодних контактів – усі зв’язки обірвалися. Зате, наскільки це можливо, розгортаю національно-патріотичну, культурно-просвітницьку роботу. Засновую художні гуртки, організовую концерти, ставлю вистави за творами провідних наших драматургів.

На бідній сільській сцені з’являються такі вистави, як „Мати-наймичка“ (за Т. Шевченком), „Лимерівна“ (п’єса Панаса Мирного), „Украдене щастя“ (драма І. Франка), „Дай серцю волю, заведе в неволю“ (п’єса Марка Кропивницького) та інші. Відзначаємо дні народження Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Правда, доводилося співати оди Сталіну (без цього було неможливо). У такому суспільному тумані сіялося добре, мудре і вічне. Це дало можливість освідомити нашу молодь, познайомити з національними традиціями, звичаями, прищепити любов до рідної України.

Минуло два роки мого перебування в селі Рівне. Повного вдоволення не знаходжу. Навпаки – невідоме відчуття мене тривожить. Душа неспокійна. Чого ждеш? Не знаходжу людини, якій могла б відкрити душу. З підпіллям не маю контакту. Де ви? Відгукніться!

Сьогодні на уроках не була. Приїхала пізно з Дрогобича з наради. В банку мала отримати гроші і не отримала. Темно. Ніч. Читаю книжку „Царівна“ Ольги Кобилянської. Заспокоїлась. Заснула, не гасячи світла. Забула закрити двері. Сплю твердим сном. Раптом несподіваний шелест. Біля мене з’являється людина з грізним обличчям, зі звірячим поглядом і пістолетом у руці.

„Ти підписувала з учнями листа Сталіну. Ми в лісі голодні, боремось за Україну проти Сталіна, а ти що собі дозволяєш?“. У той час, дійсно, підписували такий лист, але в мою школу не дійшов. Якщо б дійшов, звичайно, підписала б. Іншого виходу не було.

Я не промовила до нього ні слова. Зрозуміла, хто прийшов. „Давай гроші!“ „Не маю“. „Брешеш, давай!“ Приставив пістолет. „Давай!“ „Не маю! Стріляй мене і дитину“. Дитина в плач. Звіряча рука вдарила мене по обличчі. „Давай гроші!“ Скинув мене на землю, бив, копав. Вийшов.

Що я відчувала до звірячої людини? Ненависть! Ні! Краще б відчула ненависть, не було б так боляче. Дитина 17 років. Це ж наша українська дитина. Хто тебе створив? А таких багато. Про трагічну безсонну ніч мовчу. Тут багато несвідомих людей, подумають – справді бандерівець.

Час рікою пливе. Пройшло відтоді чотири роки. Я його впізнала. Служив стрибком, став агрономом і працював у сусідньому селі. Глянув на мене – і я на нього. Він мовчав і я теж. Не знаю, що ця спотворена людина думала. Хай Бог простить.

Рік

Роки летять стрілою. Я зрозуміла, лише в думках своїх я була хороша, прагнула до вчинків прекрасних і шляхетних. Та моїм селянам це було невідомо.

Я зрозуміла свою тупість. Я не в змозі була за 10 років зробити задумане. Я людина без жодного таланту. Моя просвітянська нелегальна робота не дала позитивних результатів. Сталін залишився „рідним батьком“. Мої пісні, які починалися словом „Ой“: „Ой, у лузі червона калина“, „Ой, у полі могила“, „Ой, одна я одна“, „Ой, у полі жито“, не зрозумів нарід. Не зрозумів, що я не могла з ними заспівати „Ще не вмерла Україна“. Я не могла сказати молоді те, що діялось у моїй душі. А вона плакала мовчки.

Я відчула до себе огиду. Справжній націоналіст має протиставлятися всім перешкодам і небезпекам. Він не знає страху. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.

Звертаюсь до Всевишнього: „Господи, допоможи мені знайти вірний шлях. Допоможи мені з’єднатися з людиною, з якою я змогла б знайти спільну мову. Я неначе сирітка безпорадна. Шукаю однодумців, а їх немає. Прошу, зглянься, Господи“.

Господь мене вислухав. Одного чудового дня засвітило сонечко. Новина. В наш радгосп Рівне призначили директором радгоспу Семенова Миколу Васильовича. Він показав себе чесним, працьовитим керівником. Дружина його, Люба Василівна, почала завідувати бібліотекою. Щось спільного було між нами. Одна одну ми почали розуміти. З’явилося прекрасне почуття, якого і за великі гроші не купиш. Я наче ожила. Починаємо мірою своїх можливостей працювати. Директор відремонтував старий клуб, перероблено сцену. Прикрасили кімнати портретами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Важко було, але змушені були і Леніну місце присвятити. Прикро іноді чути від учителів: „Немає за що працювати, копійки платять“. Не раньте сердець старших педагогів! Вже ніхто не змушує кривити душею. Ви маєте волю, свободу, а це міх золота не замінить. Працюймо, виховуймо молодь, і прийде час – ми станемо на рівні європейських вчителів.

Часто організовуємо виступи, присвячені народженню наших визначних людей. Молодь бере активну участь.

Я відчула неначе теплий промінь огріває моє серце. Прийде час, зникне лицемірство, і ми вголос заспіваємо:

Боже Великий, Творче Всесильний!

На нашу рідну землю поглянь!

От і ще одна радісна новина. Хати, в яких жили німці до світової війни, можна продавати мешканцям села. Люди почали купувати, ремонтувати. Село розцвітало. Директор радгоспу разом із виконробом Харченком багато праці доклали у цій благородній справі.

Пройшло п’ять років на здійснення вимріяного плану. Всі одноголосно вигукнули: „Ми маємо свої хати на нашій віками поневоленій Україні“. За слова „віками поневоленій“ довелось декому відповідати в КГБ. На їхню думку, Україна в 70-у році була вільна. Незалежна.

Минають дні, місяці, роки, а наш радгосп стає кращим і багатшим. Багато худоби, свиней, коней. Появилася швейна майстерня. Чудова пасіка, загуділи бджоли. Куплено для молоді музику.

Недовго раділи. Несподівана новина. Нашого директора Семенова переводять в гори. До нас привезли нову людину – Волошина. З перших днів він показав себе людиною байдужою, не зацікавленою зробити селянам те, що село вимагає. Минає час, не зупиняється ні на хвилину. Село з кожним днем стає біднішим. От такий керівник у селі. Відлетів дбайливий голуб, залетів чорний ворон.

Дата добавления: 2015-10-28