УкраЇна в польськІй окупацІЇ пІслЯ ПершоЇ свІтовоЇ вІйни

Україну розірвали на дві частини. Вся Східна Україна потрапила в обійми більшовицького сатани. Нас відірвали від материнського серця. Київ – столиця нашої Батьківщини стала для нас недоступною. По всій Україні почались арешти, знищили таких борців, як Петлюра, Любченко, Чубар та багато інших. Молодь почали виховувати на брехливій історії. Сталін на Східній Україні став рідним батьком. От і тому до нашої Верховної Ради потрапили вихованці компартії і комсомолу, які не будують, а руйнують.

А що робилося на нашій кровній землі під керівництвом польського ката? По селах найкращі землі зайняли поляки. Народ працює на польського завойовника. Мене ще малою дитиною до болю вразила така картина. Жнуть жінки серпами пшеницю. Панові 10 снопів, а жінці 2. Біжу до тата, питаю: „Таточку, чому панові так багато?“ Батько прочитав мені вірш „На панщині пшеницю жала“. Пояснив слово „панщина“. Я заплакала, неначе побачила маленького хлопчика і ту бідну маму. Мені сповнилось тільки п’ять років. І вже в цьому віці зародилась ненависть до окупантів. Досі ця ненависть мене не покидає.

Тато мій, Степан Харчук, після Першої світової війни працював директором школи. Старався завжди бути в контакті з односельцями. Люди його любили. У той час було мало грамотних, і тому з усіма проблемами зверталися до моїх батьків. У селі не було „Просвіти“, зустрічалися біля школи, церкви.

Ще одна незабутня картина. Все вмирає, а пам’ять живе. Вбігає мій татко надзвичайно радий. В очах щось небуденне, очі палають безмежним щастям, радістю. В руках конверт. Кричить: „Дозволили, дозволили відкрити „Просвіту“. Цілує маму і дітей. А я не розумію слова „Просвіта“. Питаю тата: „Що це таке?“

– Завтра поясню.

На другий день знайшлась хатинка. Побілили, помили, по-під стіни поставили лавки, стіл. На стіну повісили портрет Шевченка поряд з образом.

Старенькі сидять на лавках, молоді стоять, а ми, малі, сидимо на землі, покритій пахучим сіном. Відтоді хатинка стала мов святиня. Тут чулися вірші, пісні. Село заспівало, загомоніло. З роками я зрозуміла, чому в мого тата, як він приніс дозвіл на відкриття „Просвіти“, очі палали радістю. Вони горіли жадобою працювати в ім’я поневоленого народу.

Час рікою пливе. Я вже не дитина. Мов квіточка розцвіла. Закінчила четвертий клас, вступила до приватної української гімназії. Не пожаліли батьки грошей. Попрощалась з усіма дівчатками, хлопчиками і виїхала до Тернополя. У той час середню освіту мали можливість отримати діти священиків, вчителів, заможних селян. Шкода мені стало інших дітей. Чому це так? Тут деякі діти є від мене набагато здібніші. Та вже не замучую батьків запитаннями. Я вже зрозуміла: ми на своїй землі, але не на нашій.

А літа біжать, біжать, і ніхто не може зупинити. Я вже закінчую гімназію. По закінченню роботи не дають. Треба змінити метрику з греко-католика на римо-католика. У цей тривожний час з’являється Степан Бандера, який здійснює революційну акцію проти польських окупантів. Польща скаженіє. Підпільна робота посилюється, хлопці навчаються, а ми, дівчата, продовжуємо ідеологічну роботу. Починаються масові арешти. Степан Бандера заарештований. Даємо клятву продовжувати боротьбу. Пролунав голос: „Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської неволі, і поставив на грані двох світів творити нове життя“.

Після цього моє життя мені вже не належало. Кров’ю обливається серце, чому так і доки має бути? Прийшов сусід у твою хату, став не те, що господарем, а твоїм катом. Арешти не втихають. На поліських болотах у Березі Картузькій був табір смерті. Туди потрапив хлопчик Івасик (прізвище забула), з яким я в дитинстві товаришувала. З того часу пройшло багато років. Йому 17 років, а він у таборі. Спритний хлопчина: йому вдалося разом з двома товаришами втекти. Ось що він розповідав: „Ламали кінцівки, забивали голки під нігті, впускали в легені газ. Підвішували за ноги і били по п’ятах, рвали тіло, відбирали здоров’я і життя“. Розказував страшні речі. Втекли хлопці від смерті. Недовго раділи. Заховались у напівзруйнованій клуні біля села. Польська поліція довідалася, де вони. На пропозицію „Здатись!“ хлопці відповіли: „Ми не здамось!“. Поліцаї обстріляли клуню запальними кулями. Ніхто з неї не вибіг. Тільки за якийсь час очевидці чули звуки гімну „Ще не вмерла Україна“. Не злякалися арешту, тортур, можливої смерті, не треба їм польської ласки, польських срібняків. Встали за свій народ. Багато їх посудили, кого до смертної кари, кого до довготермінового ув’язнення, але їх лави не поріділи – вставали нові борці. Про маловідомого досі Степана Бандеру заговорила вся українська молодь. Після вбивства Пєрацького смертну кару замінили довічним ув’язненням. Йому вдалося вийти з тюрми. Проте багато націоналістів загинули. Повстанці використовували будь-які засоби самозахисту – це набагато краще, як очікувати чуда.

Болючий до болю спомин. Я оплакую своїх однодумців, здавалось на тому кінець. Їх уже в житті нема. Болюча рана не втихає. Новина – заарештували Йосипа Будника – провідника ОУН. Я кричу: „Без нього неможливо нам працювати в підпіллі“. Боже, невже Ти такий жорстокий? Пробач, Господи! За що караєш наш народ? Я засмутилась душевно. Кричу: „Йосипе, друже мій! Ти в обіймах Берези Картузької. Тримайся! Ти видержиш катування. Вірю: ти не зганьбиш своєї душі. Я впевнена! Ти ждеш появи нової людини від Твого улюбленого Йосипа. Невже не доведеться йому пригорнути своє дитятко до батьківського серця?“

Господи! Зглянься над нашими героями, які хочуть тільки свого, не чужого.

Проминуло небагато часу – 7 днів. Пізний вечір, 11-а година. Стук у двері. Я здригнулась. Переді мною з’явився молодий, красивий чоловік. Страх огорнув мене. Точно: агент. Я мовчу. Він мовчить. Дивиться на мене, а я на нього. Пройшло пару хвилин, і заговорив: „Червона калина розцвіла чи зів’яла?“. „Зів’яла“ – відповідаю. Після арешту Будника я отримала такий пароль. Чому я про це забула? Кинулась в обійми невідомої людини замучена душевним болем, щоденним очікуванням потрапити в руки поліцейської банди. Страхітливі дні, безсонні ночі. Неначе рідний брат біля мене. Ця людина стала для мене дорогою і незабутньою до кінця мого життя. Прийшла до мене людина, яка посвятила свою молодість і навіть життя в ім’я нашого поневоленого народу. Модест Ванчицький – син священика зі Станіславщини. Виконую його завдання. Треба відвести коня в ліс над річкою Збруч, яка ділила нашу Західну Україну із Східною. Привели коня, а я не вмію сісти на нього. Мовчу. Дивлюсь, дивлюсь на нього, і він мовчить. Раптом я крикнула наказовим тоном: „Чого дивишся? Сажай на коня“. „А ти що, сама не можеш вилізти?“Подивився на мене здивовано, посадив. Їду вперше на коні. Я завжди їхала ровером. Сама себе не впізнаю. Мені здавалося, що я виконую геройський чин. От і я герой!

Мене чекав старший чоловік. Зняв мене з коня, пригорнув, віддав секретні приписи, по-батьківськи поцілував, неначе мій тато, посадив на коня, і я поїхала. Горджусь сама собою, наче героєм стала. Тут розум заговорив: „Який герой ні на коня не може вилізти, ні з коня злізти“. Сам Господь підказав: „Не так легко стати героєм“.

Часто справи підпілля вимагали моєї присутності. Бувало доводилося іти до підпільника і брати його, ніби на любовну зустріч. Такі зустрічі бували в лісі або в полі. У такий спосіб передавала літературу, гроші, секретні приписи, збирала членські внески. Підпільна робота – це вічно неспокійна душа, яка то тріумфує, то стогне. Тріумфує тоді, коли виконуєш своє завдання, в іншому разі серце сповнюється зневагою до самої себе. Минають дні, місяці, якась невідома сила огорнула мою душу. Я була веселої вдачі, любила сміятися, коли мені було весело. Раптом моє серце охололо, невимовна туга. Я плачу. Не впізнаю сама себе, щось твориться в моїй душі невідоме. Помітив батько: „Що тебе гнітить в розквіті твоєї молодості?“ Пригорнулась я до тата: „Таточку, я себе не впізнаю. Щось невідоме мене мучить. Досі всі мої друзі в підпільній роботі були для мене неначе рідні брати. А от появилось нове, невідоме відчуття. Я завжди думаю про нового підпільника Модеста. Відрізняю його від усіх. Мені хочеться завжди з ним зустрітись, почути його голос, побачити його погляд, звернений до мене. Чому це так? Таточку поясни!“ Батько гірко засміявся. „Уже до тебе загостило перше кохання“. „І що робити таточку? Така любов в підпіллі мені радості не принесе“. Тато відповідає: „Розум каже одне, а серце не хоче розуму підчинитися. Спробуй поборотись із серцем, а розуму не відкидай. Розум у любові відіграє надзвичайну роль. Будеш слухатись розуму, перша любов святинею твоєї безсмертної душі стане, а душа належить не тільки тобі, а твоїм дітям, онукам, правнукам“.

Пригорнув мене тато, поцілував і відійшов. Що він подумав, що заговорило його серце? Мабуть, у його думках пролетіло далеке минуле, його молодість, яка ніколи не повернеться.

У нашому підпіллі робота не припиняється. Йосип Будник ще в тюрмі. Модест Ванчицький для більшої конспірації переходить жити в інше село, і нам невідомо де. Іноді в святкові дні буває в нас, у гурті молоді. Дає мені без слів відчути: „Я тут заради тебе“. Під школою вся молодь, також надворі. Музика, скрипка, бубон, цимбали. Дівчата і хлопці у вишиванках. Як тільки з’явиться Модест, батько мій тут же забирає його на другий поверх школи. Навчання було на першому, а ми жили на другому. Тато відкривав вікна. Модест починав виконувати українські пісні. У нього був чудовий співочий голос. Тоді не було радіо, телевізорів, молодь використовувала свої співочі таланти. Всі ті пісні були присвячені нашій неньці Україні. Молоді і дитячі душі збагачувались гордістю, любов’ю до своєї Батьківщини.

Тиха, спокійна зоряна ніч. Село спить. Заходить Чорнота, забирає мене з собою. Заходимо в поміщицький зерновий склад. Тут стоги збіжжя. Підпалюємо. Вогонь розгорівся. Я тремчу. Боже, прости! Хліб пропав! „Ні!“ – кричить мій супутник. – „Цей хліб – це кривавий труд нашого народу. Він нам ніколи б не дістався“.

Тихим ходом ми розійшлись. Чорнота в один, а я в другий бік. Ніхто нас не бачив. Не знає про це мій батько, не знала мати Чорноти, і моя мати теж не знала. Зранку ми дізналися, що в той самий час, о 12.30, загорілись усі поміщицькі склади по всій Західній Україні. Слава героям!

Ранок. Вбігає батько в жалюгідному вигляді. Переляканий: „Галя, Модест заарештований. Будь мужньою. Виїжджай з села до Тернополя“. Боявся за Модеста, був упевнений, що це його робота. Від мене того не сподівався. Але мене можуть брати на допит.

Цієї ж самої хвилини я виїхала. Була впевнена, що прийдуть по мене. Модеста протримали місяць у тюрмі. Доказів не було. Рідна його тітка, мамина сестра, була заміжня за поляком, і він допоміг витягти його на волю, але із забороною проживати на Тернопільщині. Мав вернутися у свої рідні краї.

З допомогою підпільника Чорноти я мала можливість у Тернополі зустрітися з Модестом. Вигляд жалюгідний: весь побитий, у синяках, п’яти опухли. Ми мовчали, дивлячись одне на одного. Гірка, болюча хвилина – і заразом щаслива. Ми собі не байдужі. У нас горить перша любов. Прийде час, і нам усміхнеться доля. Серця наші палали надією на краще.

Тихий, спокійний вечір. Прощаємося в мальовничому парку. Чути чудову пісню. „Хто то грає?“ Здригнувся Модест, переляканий: „Це пастка для мене“. Пригорнув мене востаннє і зник. Я осталася сама серед чудової сумної природи під звуками чудової гри. Ні! Я впевнена: це грає не агент. Спотворена людина не зможе в гру віддати свою душевну тонкість. Ні! Це людина, яка страждає не менше за нас. Сиділа я в непомітному кутку до кінця його гри. Він мене не побачив. А я не можу піднятися з місця. Шумить у голові. Мучить думка „Я його більше не побачу“. Господи, прошу, допоможи нам зустрітись. Моя перша любов! Вперше приходить на світ. Тієї хвилини ніхто не пам’ятає. Перша любов незабутня. Вона відіграє велику роль у долі людини. У когось вона, немов мати, рідна, ласкава, а у когось зла, сувора доля мачухи. Видно, людина приходить на світ з визначеною долею.

Роки

Як важко про нього згадувати. Чому? Мене доля нагородила таким жорстоким роком, чому? Тут рішалась моя доля. Тут проходив біль між серцем і розумом. Серце виявилося безпорадним. Розум замовчав. Доля сама рішає. Доле, де ти?

Мого батька переводять на рядового вчителя в село, де є 70% поляків. Ця звістка неначе сильний удар по голові. Прощаємось наче з рідним селом, з рідними дітьми. Плакали ми, плакали люди, плакали діти. Не почують рідної мови від польських вчителів. Не підуть старенькі до вчителів за допомогою чи листа написати, чи прочитати. Відпровадили нас за село. Мені важко було повірити в дійсне. Ні! Я повернусь, тільки тут жде моя доля. Тут знову прокинулась ненависть до окупантів. Пригадала вірш Шевченка „На панщині пшеницю жала“. Село з чарівною назвою Козинанад самим Збручем, який відділяв нас від Східної України. Ні! Я вернусь. Тут вперше у моїй юності прокинулась моя „Перша любов“.

Батько працює в колективі польських вчителів. Ставляться до нього з підозрінням. Мені роботи не дають. Я використовую свої скромні знання і їжджу по селах, а зі мною Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Виступаю обережно, тематика така, до якої важко присіктись як до антидержавної. Передаю скромні знання своїм ровесникам, у яких освіта тільки чотири класи. Молодь, старші зустрічають мене радісно, прощаються зі сльозами на очах. Шевченко, мов живий, з моїх уст закликає до любові, шани українського народу, до нашої чудової солов’їної мови.

Ще одна подія, яка залишила в моєму житті незабутній трагічний спомин. З Тернополя з гастролями приїхав театр Стебника на декілька днів. Місцеві люди забрали артистів по домах. У наш дім поселились три артисти. Один із них, Михайло Онуфрик, не обдумавши, запропонував мені вийти за нього заміж. Я згоди не даю. Він не здається. Звернулась я до свого тата: „Поясни, що це неможливо“. Татко йому пояснив: „Ти збираєшся женитись, а як жити? Артисти – це цигани. Життя не іграшка“. Поїхав мій жених. А я рада. Модест, мов привид, звився, тільки в моєму серці. Думкою і Онуфрика пожаліла. Він же не винний, що я вдерлася в його серце. Можливо, я дала причину.

Об 11-ій годині ночі мене заарештовують. Я опинилась у польській в’язниці. Допит за допитом. Просять зізнатись у гріхах, рівночасно видати інших таких самих, як я. Просьба не допомагає. Застосовують крик, удари. Тут я пробула сім днів. Шукають на мене доказів. Їх немає. В селі Козина ніхто не доказав, що я у них буваю. Мене випустили, я засмучена душевно і тілесно. Шепчу: „Я вернусь в село Козина – моє улюблене село. В тому чарівному селі віднайшов мене Модест“. Він живий, серце підказує. Після мого арешту батьки затривожились. Небезпека – залишимося без роботи – і як жити?

У таку трагічну хвилину – лист від Онуфрика. „Я покинув театр. Працюю в Брошневі на заводі. Якщо ти, Галю, не проти, я постараюся приїхати, заскучив“. Не встигла я листа відписати як мене знову поліція викликає. Вимагають неможливого. Батьки перелякані. Друге горе – важко захворіла мати. Рак. Готуємо до операції. Мати викликала мене, подивилася на мене ніжно. В очах світилась не тільки любов до мене, а й жалощі. Добра рука стиснула мою руку, все дужче і дужче – це було співчуття. Останні її слова: „Галю, виходь заміж за Михайла, це порядна, гарна людина. Він тебе любить“. Притулилась до мене, сльози покотилися по дорогому, рідному обличчі. Прошепотіла: „Галю, моя люба дитино“. Це були її останні слова. Після операції вона померла.

Час пливе рікою – не зупиниш. Пройшло чотири місяці після маминої смерті. Відомостей від Модеста немає. Страх перед арештом. Я даю згоду стати дружиною Онуфрика. Я не можу висловити, як я боюсь того початку життя. Я стану дружиною. Це слово не вкладається в моїй голові. А яка буде з мене жінка? Чи буде він щасливий зі мною? Відповіді не знаходжу. Я себе ще не пізнала. Інтуїція мені підказувала: „Горе тебе жде!“ Відчуття мене не обдурило.

Дата добавления: 2015-10-28