Тема 5. Історія психології епохи Відродження

1. Вплив ідей Аристотеля на розвиток психологічних знань в епоху Відродження.

2. Психологія творчості Л.да Вінчі. *

3. Психологія тлумачення символіки Відродження. *

4. Домінуючі психологічні принципи в дослідженні універсального та індивідуального в людині епохи Ренесансу.

5. Титани та гуманісти Відродження.

6. Емпіричний напрямок в психології. *

7. Арабська психологія доби Відродження. *

8. Психологія Ф. Бекона і завершення етапу розвитку психології як науки про душу. *

Перехідний період від феодальної культури до буржуазної одержав назву епохи Відродження. Ідеологи цього періоду вважали його головною особливістю відродження античних цінностей. Мислителі Відродження думали, що вони очищають античну картину світу від перекручувань «середньовічних варварів». Починався «найбільший прогресивний переворот із всіх пережитих до того часу людством».

Розвиток мануфактурного виробництва із широким використанням найманої сили, ускладнення й удосконалення знарядь праці, прогрес у гірничій і військовій справі, виникнення більших національних монархій, падіння впливу католицької церкви, нові потужні релігійні рухи, Великі географічні відкриття, піднесення бюргерства, - всі ці процеси обумовили зміни реального положення людини, а на цьому ґрунті і її погляди про світ і про саму себе.

Крізь призму нових поглядів осмислювалися й досягнення минулого. Філософською вершиною цих досягнень стало навчання Аристотеля. До його прихильників відносили себе й мусульмани, і християни, й іудеї. До його авторитету зверталися й фанатики - католики. І одні й інші наполягали, що саме їхні коментарі до Аристотеля є єдино правильними.

Першою формою боротьби з теологією став пантеїзм, що обумовив перехід до відкритого матеріалістичного світопояснення. Ідея єдності людини й природи, спрямована проти дуалізму й ієрархізму християнської теології, прийняла форму навчання, у якому космос зливався з божеством, а людина - з космосом. Світостворення мислилося по типу одухотвореного організму, живою часткою якого є людське тіло із властивими йому психічними властивостями.

Пантеїстичні ідеї проникнули в Італію спочатку з навчанням Ібн - Рошда. Помпонацці (1462-1525) відкинув виправлення Ібн - Рошда до того тлумачення аристотелівського навчання про душу, що запропонував у свій час Олександр Афродизійський. Твердження Олександра про те, що індивідуальна душа, включаючи інтелект, знищується разом з тілом, згідно Помпонацці, відновлено. Вищі психічні здатності людини, подібно нижчим, припускають реальні тілесні процеси й неможливі без них. Мислення має потребу в почуттєвих враженнях, а душа - у тілесному предметі, у якому вона могла б виявитися.

Власних узагальнюючих конструкцій незміцніла природно-наукова думка спочатку виробити не могла. Вона звернулася до древніх, запозичаючи співзвучне духу Відродження прагнення до емпірії, до чуттєвого пізнання реальності. Очолив емпірико - натуралістичний напрямок Бернардо Телезіо (1509-1588), який створив у Неаполі спільноту натуралістів. Принцип самозбереження виражав на противагу феодально - ієрархічному буржуазно - індивідуалістичний погляд на особистість як вищу цінність. Разом з тим Телезіо думав, що собі рух матерії не може пояснити особливе положення людини, і схилявся до того, щоб визнати душу безсмертною. Погляди Телезіо типові для епохи, що починається, підйому природних наук. Подібні уявлення про динаміку психічних процесів у її залежності від матеріальних факторів висували Дж. Фракасторо (1478-1553), Т.Кампанелла (1568-1639).

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519), що втілив у своїй творчості новий тип відносин до дійсності, для якого характерний синтез чуттєвого споглядання, теоретичного узагальнення й практичної дії.

Позиція Леонардо суперечила християнському світогляду. Адже, відповідно до цього світогляду, внутрішньою сутністю людини є безтілесна душа, що пізнає свою діяльність тільки завдяки тому, що, відволікаючись від усього зовнішнього, спрямовує «внутрішній погляд» у власні глибини. Леонардо, щоб проникнути в механізм людської поведінки, береться за анатомічний ніж. Його анатомо - фізіологічні дослідження були орієнтовані на виявлення структури «чотирьох загальних людських станів» - радості, плачу, звади й фізичного (трудового) зусилля.

Оспівуючи високе призначення ока й ставлячи його діяльність залежно від загальних законів природи, Леонардо, як ніхто інший до нього (а після нього хіба тільки Ґете), прагнув до можливо більше детального опису феноменів зорового сприйняття людини у всій їхній повноті й дійсності. У його «Трактаті про живопис» міститься безліч позитивного, прийнятого сучасною психофізіологією. Так, він характеризує залежність сприйняття величини предмета від відстані, освітленості, щільності середовища. Він дає зразковий опис зорового контрасту, іррадіації й багатьох інших закономірностей.

Леонардо розробив правила тренування уяви, указавши, що навіть плями на старих стінах дозволяють художникові розглянути контури свого майбутнього доробку, подібно тому як звуки дзвонів дають можливість почути в них імена й слова, якими повний поет. У силу своєї невизначеності ці плями й звуки дають поштовх самостійній творчій роботі душі, не прив'язуючи її до конкретних речей.

Дата добавления: 2015-10-28