Соціалісти́чний реалі́зм і його наслідки для української культури.

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва. Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського,М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботамиС. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського. Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.Наслідки.Від початку створення СРСР, радянська влада приділяла значну увагу контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, ма­теріалів радіопередач. Ще в 1922 р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання «ворожих» і «шкідливих» видань.У 1930 році Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «звільнити центральний апарат Головліту від роботи з попереднього перегляду друкованого матеріалу». Для цього був створений інститут уповноважених Головліту при державних і суспільних видавництвах, радіомовних організаціях, телеграфних агентствах, поштамтах і митницях. З 1931 року за пропуск до друку секретних, «антирадянських або викривляючих радянську дійсність» матеріалів уповноважені несли відповідальність аж до карної.^[3] Як відзначає Г.Жирков, «уперше в практиці держави, так ще соціалістичного, була уведена одночасно й гласно попередня й наступна цензура»Заборонені цензурою книги вилучалися з бібліотек і знищувалися. Так, за спогадом А.Блюма, протягом липня 1935 року «500 перевірених комуністів Ленінграда перевірили 1078 бібліотек і книгарень, вилучили близько 20 тисяч книг, які були спалені на сміттєспалювальній станції». У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників "політично шкідливої" літератури. З читацького обігу виймалися книги еміг­рантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а та­кож книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позити­вні згадки про "ворогів народу".^[2]

Дата добавления: 2015-10-28