Внутрішня політика Української Центральної Ради. І та ІІ Універсали УЦР

У внутрішній політиці УЦР аж до більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 р. в Петрограді головною метою вважала закріплення демократичних завоювань Лютневої революції у всеросійському масштабі, створення умов для здійснення поступових економічних перетворень, в т. ч. у земельних відносинах.

Упродовж квітня-травня 1917 р. відбулися регіональні селянські з’їзди у Києві, Полтаві, Одесі. Їхні делегати заявили про підтримку курсу УЦР на національно-територіальну автономію України. І це був її другий політичний успіх. У повітах з’явилися ради селянських депутатів (структури Всеукраїнської селянської спілки). Їхній авторитет серед селян так стрімко зростав, що М. Грушевський став членом УПСР. Проблема для УЦР було те, що весною 1917 р. в ній не було спільної точки зору на вирішення земельного питання. УПСР виступала за соціалізацію землі, УСДРП – за націоналізацію і муніципалізацію. Частина членів УЦР не була впевнена, чи варто їй взагалі займатися економічними проблемами, більший інтерес проявляла до політичних питань.

Революційна хвиля відродження охопила й військовиків-українців. 3 березня 1917 р. в армії і на флоті почався стихійний процес формування українських частин, було введено вибори керівного складу. Почали виникати військові клуби, наприклад ім. І. Сірка у Севастополі, ім. П. Полуботка в Києві. УЦР підтримала ідею створення українських полків, їхню передислокацію в Україну. При цьому вона не відмовилась від думки, що ці підрозділи українців мали бути лише етнічними у складі армії Росії. Культурно-освітня робота у таких частинах мала стати чи не єдиною турботою з боку УЦР.

У травні 1917 р. кількість українізованих частин настільки зросла, що постало питання про створення загального органу керівництва ними. На пропозицію військового клубу ім. П. Полуботка почалась підготовка до проведення Всеукраїнського військового з’їзду.

5-8 травня 1917 р. у Києві працював І Український військовий з’їзд. 700 його делегатів представляла 1,5 млн. солдатів і офіцерів українізованих частин. З’їзд мав об’єднати українське військо, що народжувалося в ті дні. З’їзд схвалив курс УЦР на утворення національних військових формувань, закликав усіх сприяти поліпшенню в них дисципліни, не допускати дезертирства рядового складу. Для керівництва підрозділами української армії сформовано Генеральний комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою. Всі вони кооптовані до складу УЦР. У підсумковій резолюції з’їзду зазначалося, що після закінчення війни постійна армія буде замінена на народну міліцію.

Непростим завданням для УЦР було налагодження стабільних взаємин з Тимчасовим урядом Росії, відпрацювання моделі отримання статусу національно-територіальної автономії. З цією метою 26 травня 1917 р. до Петрограда виїхала делегація УЦР із 10 осіб на чолі з В. Винниченком. У ході зустрічей з головою уряду Г. Львовом В. Винниченко поставив питання про національно-територіальну автономію України, участь її представників у мирній конференції, встановлення посади комісара України при Тимчасовому уряді, українізацію фронтових частин, національну освіту тощо. На жодне з поставлених питань українська делегація не отримала позитивної відповіді. Українська делегація покинула Петроград. Уряд Російської республіки не визнав повноважень УЦР, а допускав, що питання про автономію розглянуть в майбутньому Всеросійські установчі збори.

Між тим на І селянському з’їзді, що відбувався 28 травня в Києві за участю 2500 делегатів було підтримано УЦР щодо її вимог до Тимчасового уряду про надання Україні автономії. З’їзд обрав раду селянських депутатів і ухвалив, щоб уся рада увійшла до складу УЦР. Крім того, на з’їзді прийнято ухвалу «Про землю», основними вимогами якої було скасування приватної власності на землю, перехід усієї землі без викупу до державного земельного фонду, передання землі у користування селянам, створення земельних комітетів. Ця вимога випливала з того, що забезпечення різних верств населення України землею з точки зору селян було несправедливим (Таблиця 1).

Таблиця 1. Забезпечення землею різних верств населення України (1917 р.)

Категорії землевласників	Кількість землі у млн. десятин	Відсоткове співвідношення
Дворяни	8,9	20,9 %
Капіталісти, купці		7,5 %
Державні, удільні, церковні, монастирські, міські землі	4,0	9,0 %
Заможне селянство	13,0	29,6 %
Середнє селянство	9,8	22,2 %
Біднота	5,1	11,5 %
Разом	44,1	100 %

5 червня 1917 р. у Києві, всупереч забороні Тимчасового уряду, відбувся ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд. С. Петлюра (голова військового комітету) виступив на ньому з доповіддю про військове будівництво. Учасники з’їзду вимагали прискорити українізацію в армії і на флоті. З’їзд обрав раду військових депутатів, делегував до УЦР 132 особи.

10 червня 1917 р. УЦР видала один із перших програмних документів – «Універсал УЦР до українського народу, на Україні й поза Україною сущого» (І Універсал УЦР). У документі зазначалося про намір досягнення автономії, неминучість скликання Всеукраїнських Установчих зборів. В І Універсалі в загальних рисах визначено курс на конфіскацію поміщицьких, казенних, царських, монастирських та інших земель і передання їх у власність народу. УЦР засудила політику Тимчасового уряду Росії, який зволікав із наданням Україні автономії й одночасно закликала всі народи, що проживали в Україні, до дружньої співпраці в розбудові автономії. Це був третій політичний успіх УЦР. У Росії І Універсал УЦР викликав неоднозначну реакцію. Одні говорили, що то є план Німеччини з розколу Росії, інші вважали його безвідповідальним актом. Г. Львов закликав українців утриматися на цьому етапі від реалізації автономії України. Однак в українських губерніях схвально поставилися до І Універсалу УЦР.

Проголосивши Універсал, Рада брала на себе державницькі функції, щоб упоратися з новопосталими завданнями.15 червня 1917 р. у Києві створено виконавчий український орган – уряд під назвою Генеральний Секретаріат, який став виконавчим органом з проведення в життя рішень УЦР. Його очолив Володимир Винниченко, секретарями стали Христо-фор Барановський (фінанси), Сергій Єфремов (міжнаціональні справи), Симон Петлюра (військові справи), Іван Стешенко (освіта), Микола Стасюк (продовольчі справи), Борис Мартос (земельні справи). Генеральним писарем було обрано Павла Христюка. В уряді переважали соціал-демократи.

Загострення політичної ситуації в Росії, невдачі російської армії в ході червневого наступу на фронті змусили Тимчасовий уряд шукати порозуміння з УЦР. 29 червня 1917 р. до Києва для організаційних переговорів прибули міністри Тимчасового уряду М. Терещенко, І. Церателі, а 30-го – О. Керенський. Від УЦР з ними вели переговори М. Грушевський, В. Винниченко та С. Петлюра. У ході переговорів, метою яких було досягнення взаємопорозуміння, сторони дійшли компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а Генеральний Секретаріат як адміністративний орган на її території. Згідно з домовленістю сторін до складу УЦР мали увійти представники всіх національних меншин в Україні, у т. ч. російські кадети, меншовики і есери. Склад Генерального Секретаріату мав затверджуватися урядом Росії. Закони, що їх мала підготувати УЦР, передбачалось передавати на затвердження Всеросійських Установчих зборів. Вони ж мали вирішити питання про надання автономії Україні. Загалом на це УЦР погодилась утриматися від самочинного проголошення автономії.

У такій складній обстановці УЦР 3 липня 1917 р. опублікувала ІІ Універсал. Автономний лад в Україні визнавався лише як намір і містив зобов’язання, що цей крок буде узгоджено з Установчими зборами Росії. До складу УЦР, як і було домовлено, увійшли 18 представників неукраїнських організацій, 25 липня 1917 р. вони взяли участь у роботі Малої Ради. Це була поступка центральному урядові, який все-таки намагався обмежити певними рамками національно-визвольний рух в Україні.

Дана угода викликала в Петрограді урядову кризу. На знак протесту проти поступок українцям троє міністрів-кадетів покинули уряд.

В Україні проти ІІ Універсалу виступив полк ім. П. Полуботка у Києві (4-6 липня 1917 р.). Цей виступ мав, на думку М. Міхновського, підштовхнути УЦР до більш рішучих дій у стосунках з Петроградом, аж до проголошення самостійності України. Зусиллями УЦР цей виступ був придушений. Від цього часу українізація військових частин заборонялася. Все це дезорієнтувало багатьох солдатів-українців. Хоча не варто ігнорувати й того факту, що в ході українізації армії частими були такі негативні явища, як відмова від виконання наказів, небажання йти на фронт тощо. Сучасні історики по різному оцінюють цю подію. Одні вважають, що Центральна Рада, нейтралізувавши самостійників, послабила національний рух. Інші доводять, що керівники УЦР в тих умовах діяли вірно.

З огляду на вищесказане можемо констатувати, що морально-політичний клімат в Україні був надзвичайно складним. УЦР ставилася з розумінням до проблем Тимчасового уряду, намагалась вести з ним обережну й виважену політику. 29 липня, як і було домовлено з делегацією Тимчасового уряду в Києві, УЦР ухвалила «Статут (Конституцію) вищого управління України». Завдання Статуту полягало у визначенні основних напрямків діяльності адміністрації в Україні й регулюванні відносин з Тимчасовим урядом. Однак, згідно з домовленостями про Статут, УЦР повинна була його затвердити у Петрограді. З цього приводу три тижні українські делегати на чолі з Головою Генерального Секретаріату Володимиром Винниченком вели консультації в столиці Росії. В кінцевому підсумку Тимчасовий уряд відхилив Статут, а натомість 4 серпня 1917 р. затвердив «Тимчасову Інструкцію Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату». Згідно з нею влада Генерального Секретаріату поширювалася лише на територію 5 із 9 українських губерній – Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і частини Чернігівської. Були анульовані секретаріати військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення і пошт. Генеральний Секретаріат тепер розглядався як крайовий орган Тимчасового уряду, а не орган, відповідальний перед УЦР. Тимчасовий уряд зарезервував за собою право зносин з місцевими органами влади в Україні без відома Генерального Секретаріату. Це було не чим іншим, як поверненням до формули генерал-губернаторств в Україні. Після гострих дискусій на засіданні УЦР з цим документом Тимчасового уряду погодились 247 членів УЦР, 70 – утримались і 36 були проти.

Інструкція викликала першу політичну кризу в Україні після початку революції. В. Винниченко був категорично проти таких дій Тимчасового уряду, подавав у відставку з посади Голови Генерального Секретаріату. Однак УЦР його відставки не прийняла. 21 серпня 1917 р. сформований новий уряд на чолі з В. Винниченком, 14 вересня його затвердив Тимчасовий уряд.

До позитивних результатів співробітництва УЦР з Тимчасовим урядом варто віднести хіба що його дозвіл на викладання в Україні навчальних дисциплін українською мовою у початкових класах. Ним також профінансовано дві новоутворені українські гімназії і чотири кафедри українознавства в університетах України, 1 вересня 1917 р. утворено Генеральний секретаріат освіти України.

Зі свого боку УЦР усвідомлювала, що анархія, зростання впливу більшовиків у Росії може докотитися й до України. Не маючи власного війська, вона зайняла толерантну позицію щодо Тимчасового уряду, УЦР допомагала Тимчасовому уряду ліквідувати «заколот» генерала Л. Корнілова у кінці серпня 1917 р. У Києві в ті дні був створений Особливий комітет оборони революції, а Мала Рада зобов’язала Генеральний Секретаріат «терміново опрацювати план боротьби з контрреволюцією в країні». С. Петлюра, Голова військового комітету, сформував чотири батальйони «Спасіння України» – два у Києві, по одному в Чернігові і Кременчуці.

Діяльність Центральної Ради від березня до листопада 1917 р. історики поділяють на два етапи. Перший (від створення Центральної Ради до відкриття Всеукраїнського національного конгресу) характеризується спонтанним накопиченням сил, відсутністю чіткої політичної програми, спробами сформувати головні політичні гасла. Другий етап (від Всеукраїнського національного конгресу до падіння Тимчасового уряду) – перетворення Центральної Ради у провідну політичну силу в Україні, лідера українського національно-визвольного руху. Головною особливістю цього періоду була боротьба за національно-територіальну автономію України у складі федеративної демократичної Росії.

Отже, можна стверджувати, що Центральна Рада, проголосивши про своє утворення в березні 1917 р., отримала підтримку значних верств українського суспільства, а до її складу входили представники різних політичних, громадських, наукових, культурно-освітніх організацій. Представляючи їхні інтереси Рада виробляла курс своєї внутрішньої та зовнішньої політики, доносила до української спільноти основні завдання революції на з’їздах, конференціях та ін. зібраннях. Два Універсали, прийняті нею в цей період, свідчили про початок законодавчої діяльності, а робота Генерального Секретаріату – про формування системи виконавчої влади, в цілому про відродження національної державності.

Дата добавления: 2015-10-28