ІІІ Універсал УЦР. Проголошення Української Народної Республіки. Всеукраїнський з’їзд рад. Війна радянської Росії проти України. ІV Універсал. Причини поразки Центральної Ради

25 жовтня (7 листопада – за новим стилем) 1917 р. у Петрограді в результаті збройного повстання більшовиків й есерів ліквідовано владу Тимчасового уряду Росії. На ІІ Всеросійському з’їзді Рад проголошено владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, утворено новий уряд країни – Раду Народних Комісарів (РНК), що складалися лише з членів більшовицької партії. Головою уряду обраний керівник РСДРП (б) В. Ленін (Ульянов). Відразу ж були прийняті «Декрет про мир» і «Декрет про землю». Згідно з «Декретом про мир», РНК заявив про вихід Росії з війни і готовність вступити у переговори щодо підписання справедливого демократичного миру. Відповідно до «Декрету про землю», нею мали володіти ті, хто її обробляє. Це за своєю суттю були дійсно революційні кроки в інтересах більшості населення, на які не був здатний Тимчасовий уряд.

В Києві склалась надзвичайна ситуація. Тут діяли три політичні сили, у кожної із них були власні уявлення про політичну ситуацію, що склалась. Штаб Київського військового округу з підпорядкованими йому військами був опорою поваленого Тимчасового уряду. Більшовики спирались на ради робітничих і солдатських депутатів, загони червоногвардійців, деякі частини гарнізону в місті і прагнули проголосити радянську владу. Центральна Рада мала українські частини, які, як і більшовики, протистояли штабу округу, але обстоювала власне право на владу в Україні.

Протягом певного часу Центральна Рада і більшовики не перешкоджали одне одному, співпрацювали у боротьбі зі штабом Київського військового округу, а у створеному Центральною Радою Крайовому комітеті охорони революції деякий час перебували більшовицькі лідери. Вони вийшли з нього після засудження керівниками Центральної Ради Жовтневого перевороту в Петрограді. 28-30 жовтня 1917 р. в Києві стався збройний конфлікт між бійцями військово-революційного комітету і штабом Київського військового округу, який залишався вірним уже неіснуючому Тимчасовому уряду.

30 жовтня УЦР створила спеціальну комісію з метою узгодження позицій щодо припинення бойових дій. Було вирішено вивести з Києва війська, які викликав з фронту штаб КВО, розформувати офіцерські загони. Командувачем КВО став підполковник В. Павленко.

Державне будівництво в Україні набуло чітких ознак самостійності. 30 жовтня УЦР поповнила Генеральний Секретаріат комісарами у справах військових (С. Петлюра), продовольчих, залізничних, торгівлі і промисловості, пошти й телеграфу, судових. Загони вільного козацтва, що підтримували УЦР, та червоногвардійські загони Києва почали діяти спільно. На засіданні виконкомів рад робітничих і селянських депутатів Києва Центральну раду 3 листопада визнано крайовою владою, а ради робітничих депутатів – місцевою З метою надання легітимності цьому процесу планувалось скликати Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

7 (20) листопада 1917 р. УЦР прийняла ІІІ Універсал, яким проголошувала створення Української Народної Республіки. Це був четвертий успіх в її діяльності. Генеральний Секретаріат отримав статус українського і став повноправним урядом. Він мав функціонувати, як і УЦР, до скликання Установчих зборів України. ІІІ Універсал передбачав передання влади на місцях думам і земствам (про ради нічого не було сказано), скасування приватної власності на землю і передання поміщицьких, удільних, монастирських, державних та інших земель «земельним комітетам, обраним народом», а ті мали передати землю селянам без будь-якого викупу. Центральна Рада зобов’язувалася запровадити в Україні демократичні права і свободи.

Універсал проголошував національно-територіальну автономію для національних меншин України. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до Українських Установчих зборів, що мали узаконити державні форми влади в Україні. Проголошення ІІІ Універсалу стало визначною історичною подією, яка ознаменувала відродження української державності.

ІІІ Універсал неоднозначно сприймався в тогочасному українському суспільстві, особливо його соціально-економічні заходи і курс на створення Російської федерації.27 листопада без збройної боротьби більшовики взяли владу в Луганську, Кадіївці, Макіївці. У листопаді-грудні 1917 р. маючи військову та організаційну підтримку з боку радянської Росії, вони вели боротьбу за владу шляхом перевиборів рад, у ході якої змінювали їх склад так, що більшість становили депутати-більшовики. Реакцією УНР було те, що її війська почали розганяти такі ради, роззброювати червоногвардійців (у Катеринославі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві та ін. містах). Усе це свідчило, що УЦР на цьому етапі мала військову перевагу над її супротивниками.

У листопаді-грудні відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів. Із 7,6 млн. виборців України російських та українських есерів підтримали 25 і 45 % відповідно. Це була надія українських селян на «чорний переділ». За більшовиків у Донбасі проголосувало 32 % виборців, Катеринославі – 26, Харкові – 28 %; загалом в Україні вони набрали 10 % голосів виборців.

Боротьба за владу в Україні вступала в нову фазу. Це стало вочевидь під час роботи І Всеукраїнського їзду Рад, що відкрився 4 грудня у Києві. На ньому УЦР передбачала створити ЦВК рад, що мав її замінити. За нових політичних обставин Центральна Рада хотіла передати владу демократично обраним делегатам Українських Установчих зборів. Більшовики хотіли перетворити Центральну Раду в ЦВК рад України і встановити диктатуру своєї партії.

Напередодні РНК Росії оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до УЦР». У ньому зокрема вона звинувачувалася у проведенні антирадянської політики, дезорганізації фронту. Така заява була своєрідною підтримкою більшовиків в Україні. Окремо ставилася вимога до УЦР взяти участь у ліквідації збройного виступу О. Каледіна. УНР відхилила цей документ, вважаючи тамтешню владу більшовиків нелегітимною, а вимоги про визнання радянської влади в Україні справедливо оголосила грубим втручанням у внутрішні справи УНР.

5 грудня 124 делегатів-більшовиків та їхніх прибічників покинули І Всеукраїнський з’їзд рад, мотивуючи це рішення неправочинністю з’їзду. 11-12 грудня фактично нелегітимно продовжили свою роботу у Харкові, залучивши до свого з’їзду 73 делегати ІІІ Надзвичайного з’їзду рад Донецько-Криворізької області. На ньому були присутні представники від 82 рад, але не було жодного делегата від селянства. 12 грудня 1917 р. в Харкові з’їзд проголосив в Україні владу Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів (проти цього голосували 77 делегатів), обрав Центральний Виконавчий комітет рад (ЦВК) із 41 члена (серед них було 35 більшовиків), який створив у Харкові уряд УНР – Народний Секретаріат із 13 народних секретарів Української робітничо-селянської республіки. Обов’язки Голови Народного Секретаріату до березня 1918 р. виконувала Є. Бош. В березні 1918 р. Головою Народного Секретаріату став М. Скрипник. З’їзд визнав УНР (радянську) федеративною частиною радянської Росії, поширивши на її територію чинність Декрету ІІ Всеросійського з’їзду рад «Про мир» і «Про землю». Усі постанови і розпорядження УЦР визнавалися недійсними. Харківський уряд став центром збирання всіх противників УНР, надавав більшовикам в Україні, які спирались на військову підтримку радянської Росії, допомогу в організації у деяких містах збройних повстань проти УЦР.

Новостворена радянська державність була нав’язана зовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. ЦВК Рад України і Народний Секретаріат – маріонеткове утворення більшовиків Петрограда – не мало достатньої підтримки в Україні. Це було зручно для Раднаркому Росії, який формально залишався осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів та Центральною Радою. Наприкінці 1917 – поч. 1918 р. на території України постали дві влади: Центральна Рада і Генеральний секретаріат у Києві, Центральний виконавчий комітет Рад і Народний Секретаріат у Харкові. Між ними не могло бути ніякого порозуміння.

І Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві продовжив роботу і висловив повну довіру УЦР в тому, що вона й надалі боронитиме інтереси трудової демократії й засудив ультиматум РНК Росії. Він, як і УЦР, не визнав повноважень Харківського з’їзду.

4 (17 січня) 1918 р. Народний Секретаріат радянської Росії оголосив війну Центральній Раді. Україна розглядалася більшовиками як величезна ресурсна база. Український хліб і вугілля, сіль і метал – одна з головних причин агресії радянської Росії проти УНР. Саме у цей час, у бойових діях з боку Росії брали участь понад 50 тис. бійців. Вірні УНР війська не поступалися чисельністю радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, дезорганізаційний вплив мав наказ М. Порша від 4 січня 1918 р. про демобілізацію українських частин.

5 січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ російських радянських військ проти Центральної Ради. Першим зазнав удару Катеринослав, де більшовики заздалегідь підготували повстання робітників. 6 січня 1918 р. російські радянські війська оволоділи Полтавою. Вони мали перевагу в силах і засобах. У поході на Київ наступали переважно російські війська. Участь у поході кількох українських частин і Ю. Коцюбинського, якого призначили «головнокомандуючим усіма військами УНР», хоча ніякого впливу на прийняття рішень він не мав, повинно було засвідчити, що на Київ наступають українські радянські сили, а не російські війська.

Під впливом наступу радянських військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Обміркувавши проблеми, Мала Рада 9 (22 січня 1918 р.) ухвалила ІV Універсал, яким проголошувалась незалежність України. В ІV Універсалі, прийнятому в надзвичайно критичний момент, УЦР звернулась до народу України з відозвою. В Універсалі, зокрема, говорилося: «Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші падають у ціні. Хліба зменшується. Насуває голод. По краю розходились юрби грабіжників і злодіїв, особливо коли з фронту посунуло військо, зчинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі». Далі йшла мова про зовнішній чинник, який спонукав УЦР до цього кроку – це «війна уряду РНК Росії з метою повернути вільну Українську Республіку під свою власть».

Історичне значення ІV Універсалу загальновідоме. Проголосивши Україну незалежною державою, він завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті відкинув ідеї автономії та федерації. Щоправда, настав той момент тоді, коли в українському національно-визвольному русі виникла криза. Під тиском міжпартійних незгод подав у відставку В. Винниченко; уряд названий Радою народних міністрів, сформував український есер В. Голубович. Усі міністри новосформованого уряду, крім двох соціал-демократів, належали до української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці січня 1917 р. Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі та про 8-годинний робочий день. Новий прем’єр вважав першочерговим завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але зробити щось реально він не зміг.

Наступ радянських військ розгорнувся вздовж залізничної колії («ешелонна війна»), яка з’єднувала Бахмач із Києвом. Зупинити цей наступ було нікому. Головні сили, підпорядковані Центральній Раді, зосереджувалися на Правобережжі, де доводилося стримувати похід на Київ фронтових збільшовизованих частин російської армії. Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач –Ніжин нашвидкуруч зібраний під командуванням сотника Омельченка загін, який складався із 500 студентів, гімназистів і військових курсантів, спробував перепинити шлях радянським військам. Більшість з них загинула.

Бій під Крутами 16 (29) січня 1918 р. проти російської армії з всією очевидністю це підтвердив. На захист Києва від більшовицьких частин під командуванням М. Муравйова на залізничну станцію Крути прибули курсанти військової школи, добровольці університету імені Св. Володимира, гімназисти старших класів українських гімназій на чолі із сотником Омельченком (приблизно 600 осіб), котрі зголосилися в українське військо в цей критичний момент. Боєм командував сотник УНР А. Гончаренко. Вони мали на озброєнні 16 кулеметів, бронепоїзд, 1 гармату на залізничній колії. В нерівному і жорстокому бою під Крутами необстріляні і не навчені військової справи українські юнаки проявили жертовність і героїзм, розібравши колію, вони на декілька днів затримали більшовицький наступ. Всього з боку захисників УНР загинуло, поранено і попало в полон до більшовицької армії 250 вояків і 10 старшин Особливо трагічною стала смерть 27 юнаків, котрі потрапили у більшовицький полон (вони були злочинно заколоті багнетами і розстріляні). Перед стратою вони співали гімн «Ще не вмерла Україна». Бій під Крутами засвідчив готовність української молоді до самопожертви в боротьбі за Українську державу.

28 загиблих під Крутами студентів і гімназистів з військовими почестями 19 березня 1918 р. були перепоховані на Аскольдовій могилі в Києві. Павло Тичина присвятив цій скорботній події такі рядки свого вірша «Пам’яті тридцяти»: «На Аскольдовій Могилі поховали їх – тридцять учнів українських славних, молодих… На Аскольдовій могилі український цвіт! – по кривавій по дорозі нам іти у світ…».

У 2006 р. на станції Крути відкрито меморіал пам’яті Героїв. Трагічна загибель студентів під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну.

16 (29) січня 1918 р. в Києві більшовики підняли повстання проти УЦР. Його центром став завод «Арсенал». На боці більшовиків було 2,2 тис. осіб, на боці УЦР – 2 тисячі. Захищали УНР загони вільного козацтва (командир М. Ковенко), гайдамацький кіш Слобідської України (С. Петлюра) та курінь січових стрільців (Є. Коновалець). 19 січня вони придушили більшовицьке повстання, понад 300 його учасників загинули.

Січневі повстання проти УНР на заводі «Арсенал», в Одесі та Миколаєві призвели до повного розхитування системи влади. Військові події розвивалися надто несприятливо для УЦР. 25 січня радянські війська під командуванням М. Муравйова підійшли до Києва. У вуличних боях вони зазнали значних втрат і змушені були підписати перемир’я на одну добу. Того ж дня Мала Рада УЦР під охороною куреня січових стрільців залишила Київ і виїхала в Житомир.

26 січня (8 лютого) 1918 р. війська радянської Росії та України встановили свою владу в Києві. Наступного дня в Київ із Харкова прибув Народний Секретаріат радянської України. Почалася «чорна смуга» для прихильників УЦР. Наказ № 4 М. Муравйова започаткував масові розстріли в місті людей (їх за деякими оцінками було страчено майже 5 тисяч). Так здійснювався курс на знищення українського «сепаратизму» і він виявився більш жорстоким, ніж за часів царського уряду. Міська дума збереглась, але діяла під контролем червоногвардійців.

У січні – першій половині лютого 1918 р. радянська влада була встановлена в Полтаві, Житомирі, Миколаєві, Одесі, Сімферополі й інших містах. Її війська рухалися на Волинь, тому УЦР перебралась у Коростень. Уряд УНР звільнив М. Порша від виконання обов’язків військового міністра. Міністерство очолив А. Жуковський. Головою уряду УНР залишався В. Голубович.

З 6 січня до 9 лютого делегати УНР брали участь в перемовинах про мир з Німеччиною та її союзниками. Очолював делегацію В. Голубович (з другої половини січня – О. Севрюк).27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний мирний договір УНР з державами Четверного Союзу. Підписання УНР Брестського договору було загалом позитивно зустрінуте українськими політиками і партіями, бо він повертав Україні Холмщину та Берестейщину, забезпечував обмін військовополоненими, торгівлю необхідними товарами. УНР визнавалась незалежною державою, отже стала суб’єктом міждержавних відносин. Договір передбачав поставку в 1918 р. до Німеччини й Австро-Угорщини 1 млн. тонн хліба, 48 тис. тонн цукру, 44 тис. тонн м’яса (живою вагою) та ін. Союзники обіцяли надати УНР військову допомогу у боротьбі проти радянської влади в Україні і відновленні її влади. Східна Галичина й Буковина залишались у складі Австро-Угорщини, але згідно з таємною декларацією їм мала бути надана автономія. Німеччина і Австро-Угорщина ставали союзниками УНР і зобов’язувалися допомогти відновити контроль над усією територією України. Умови Брестського мирного договору залишаються дискусійними в сучасній українській історіографії. Як буває в таких випадках, одні дослідники засуджують його підпис, інші – виправдовують, ще інші – намагаються знайти плюси і мінуси.

12 лютого 1918 р. керівництво УНР звернулося до Німеччини та Австро-Угорщини з проханням про воєнну допомогу. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ проти радянських військ, через 9 днів вони були вже біля Києва. 25 лютого в наступ перейшли австро-угорські війська й оволоділи того ж дня Кам’янцем-Подільським. Загальна кількість німецьких та австро-угорських військ в Україні становила 450 тис. вояків.

При наближенні німецьких військ 28 лютого радянський уряд залишив Київ. 17-19 березня 1918 р. в Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд рад. На той час австро-німецькі війська окупували більшу частину Правобережжя й стрімко рухались вглиб України. Делегати виробили лінію поведінки в умовах реалізації Брестського договору, підписаного Центральною Радою і в умовах миру, досягнутого 3 березня 1918 р. Центральних держав і радянської Росії.

За договором уряд радянської Росії зобов’язувався визнати Центральну Раду, заключити з нею мир, вивести з України війська, розірвати федеративні зв’язки з Україною.

Тому ІІ Всеукраїнський з’їзд рад вирішив оголосити радянську Україну самостійною державою і тим самим унеможливлював звинувачення з боку Німеччини на адресу Росії щодо невиконання нею умов миру.

ІІ Всеукраїнський з’їзд рад обрав ЦВК радянської України, головою якого став В. Затонський, а на чолі уряду був затверджений М. Скрипник.

Однак уже через кілька днів керівні органи більшовиків евакуювалися до Таганрога, оскільки наступ австро-німецьких військ продовжувався.

УЦР із Сарн повернулася в Житомир. Почався процес відродження органів державної влади в УНР. 1 березня 1918 р. УЦР видала кілька законів, в т. ч. про запровадження нового стилю, національної грошової одиниці – гривні, введення державного герба республіки – тризуба, а також про громадянство УНР.

2 березня у Київ увійшли війська УНР на чолі з С. Петлюрою, а наступного дня – німецькі військові частини. 7 березня в столицю УНР прибули УЦР та Рада Народних Міністрів. Почався другий період існування УНР. Найперше УЦР випустила спеціальну відозву до громадян, в якій сповіщала про намір виконати положення ІІІ і ІV Універсалів. На 12 травня було призначено скликання Всеукраїнських Установчих зборів.

В УЦР здійснювався пошук шляхів подальшого політичного й економічного курсу і він був досить непростим. «Соціалісти-федералісти і соціалісти-самостійники виступили проти уряду В. Голубовича, а есери відкликали з уряду своїх представників – С. Шелухіна, О. Лотоцького, В. Прокоповича. С. Петлюра також відійшов від урядових справ та очолив Київське губернське земство.

В Україні було фактично двовладдя. Одна з них – німецька – була зовнішнього походження, а влада УЦР – внутрішня. Треба відзначити, що німецька влада мала реальні важелі (армію) в своєму розпорядженні й користувалася цим повною мірою. Для неї головним було домогтися незаперечного виконання Брестських угод в економічній сфері. Селяни України відчули на собі жорстокі дії реквізиційних німецьких загонів.

Зі свого боку в березні-квітні Селянська спілка займалася реалізацією земельного закону, в Україні тривав «чорний переділ». За словами міністра земельних справ М. Ковалевського, це був час анархії, перерозподілу земель, зростання ворожого ставлення землевласників до УЦР. Вони вимагали відкликати «Закон про землю» від 23 січня 1918 р., забезпечити недоторканність приватної власності на землю, повернути їм втрачене майно, поповнити УЦР своїми представниками.

Керівництво УНР з такими вимогами не погоджувалось. 11 березня 1918 р. УЦР звернулась з відозвою до населення, в якій підтвердила курс на виконання завдань й положень ІV Універсалу. Це започаткувало оформлення союзу «хліборобів» й німецько-окупаційної влади з метою відсторонення від влади ворожої їм УЦР. До них долучилась частина української інтелігенції, «яка перед тим підтримувала соціалістів», в особі соціалістів-федералістів. Вони вважали, що настав час для нової революції проти анархії.

Для соціалістів-самостійників УЦР також стала небажаною. Усі добивались від німців «справедливого суду» над нею, виправдовували втручання німецької влади у внутрішні справи УНР «нездатністю до праці соціалістичного уряду». Отже, всі праві сили хотіли якнайшвидшого усунення УЦР від влади. Вістрям дискредитації УЦР вони обрали її курс на реалізацію аграрної реформи.

Ідея перевороту на кінець березня 1918 р. імпонувала багатьом українським політикам. Німецьке командування однозначно стало на бік землевласників. З перших днів перебування в Україні німецькі війська здійснювали терор проти селянства. Вони безсовісно грабували майно України та українців, запустили на повні оберти свою судову каральну машину, спробували взяти на себе справу весняних польових робіт Отже, «нікому вже не подобалась бідна хуторянська Центральна Рада». І все таки вона шукала шляхів для порозуміння з німецькою адміністрацією. Саме в цьому зв’язку треба розглядати підписані нею 23 квітня 1918 р. економічні договори з Німеччиною та Австро-Угорщиною, вигідні для останніх. На цей час звільнення України від радянської влади їхніми військами було завершено. Наступного дня фельдмаршал Г. Айхгорн отримав від німецького імператора Вільгельма ІІ дозвіл на розпуск УЦР. 25 квітня в Україні запроваджено німецькі військово-польові суди, ще через два дні німецькі війська без дозволу УЦР розформували українську дивізію.

Фіналом у цій драмі стали події 29 квітня у приміщенні УЦР: арешт німецькими військовими кількох її членів і брутальне припинення роботи українського парламенту. То був останній день існування УЦР, однак саме того дня було ухвалено Конституцію УНР, Закон про землю, який передбачав соціалізацію землі.

У Київ були введені додаткові військові частини німців, а австрійські війська відправлені з міста. Було запроваджено чинність німецької воєнної юстиції.

М. Грушевський і частина членів УЦР та уряду весь день 29 квітня перебували у приміщенні парламенту. Січові стрільці охороняли приміщення УЦР й після проголошення 30 квітня на Всеукраїнському з’їзді землевласників П. Скоропадського гетьманом. 30 квітня о 1 годині ночі М. Грушевський і члени уряду під охороною перебралися до Луцьких казарм. Більше УЦР не збиралася. 30 квітня гетьман видав «Грамоту до всього українського народу» (російською мовою). В ній повідомлялося, що УЦР, Мала Рада, Рада Народних Міністрів, земельні комітети розпущені.

М. Грушевський пішов у підпілля. З часом він повернувся в Київ і напівлегально проживав у своєму будинку, практично відійшов від політичної боротьби. Оцінку досвідові УЦР упродовж березня – кінця квітня 1918 р. М. Грушевський пізніше дав у збірці «На порозі Нової України». Мета УЦР цієї доби була одна – дати підстави нової України. УЦР намагалась одночасно вирішувати дві надскладні проблеми: будувати соціалізм і національну державу, виступала в ролі маяка українського життя. Однак політичне тло для вирішення цих проблем не було сприятливим.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший період Української революції, який виявив її сильні й слабкі сторони. До перших слід віднести відродження нації, її швидку, хоча й недостатню політизацію, проголошення УНР. Центральна Рада за короткий проміжок часу зуміла досягти значних успіхів у державотворенні: було закладено основи національного самоврядування, населенню гарантовано демократичні права і свободи, закладено підвалини розбудови українського шкільництва, науки та культури. Національним меншинам надано право на національну автономію, зроблено значні кроки до встановлення справедливого соціального законодавства, розпочато процес формування українізованих військових частин, зроблено перші кроки на міжнародній арені.

Поряд із значними досягненнями Рада допустила у своїй діяльності чимало помилок і прорахунків. Переважна більшість керівництва Ради не мала практичного політичного досвіду, перебувала значною мірою в полоні ейфорії на гребені хвилі революційних соціалістичних нововведень, їй бракувало відчуття реальності й небезпеки. Все це призводило до помилок у розбудові нового ладу, невиправданих поступок і компромісів, непослідовності тактичних дій, безпідставних змін у стратегічних орієнтаціях тощо. Українським широким масам бракувало розвиненої національної та політичної свідомості, розуміння необхідності творити власну державу.

Незважаючи на те, що діяльність Центральної Ради і проголошеної нею УНР було перервано, її здобутки та історичне значення були вагомі. Це велике надбання українського народу, історичне явище, з яким пов’язуються глобальні процеси консолідації нації, відновлення української державності, надання національній державі демократичних парламентських форм.

Таким чином, треба підкреслити, що Центральна Рада мала значні заслуги перед українською нацією. Протягом свого нетривалого існування (один рік) вона пробудила націю від рабської покори і пасивності, підняла її на боротьбу за відродження давно втраченої державності, проголосила УНР. Саме за доби УЦР було закладено основи майбутнього політичного, суспільного й економічного ладу вільної і незалежної України на засадах демократії, свободи, справедливості.

4. Українська Держава часів гетьмана П. Скоропадсько-
го. Внутрішня і зовнішня політика гетьманського уряду в Україні (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

28 квітня 1918 р. у Києві розпочав роботу з’їзд двох партій – Української демократично-хліборобської партії (УДХП) (дрібні землевласники підтримували ідею УЦР про соціалізацію землі) та «Союзу земельних власників» (великі землевласники виступали проти курсу УЦР на соціалізацію землі). 29 квітня з’їзд «Союзу земельних власників» обрав гетьманом України П. Скоропадського. Було заявлено, що нова влада має намір в найближчім часі покінчити з анархією і хаосом в країні.

Павло Скоропадський був нащадком лівобережного гетьмана України початку ХVІІІ ст. Народився він 1873 р. Закінчив пажеський корпус. Під час Першої світової війни командував армійським корпусом. Улітку 1917 р. українізував 40-тисячний корпус, потім за часів Центральної Ради залишив службу і зблизився з партією Українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з першого українського корпусу і вільного козацтва утворили «Українську народну громаду», яка й вивела П. Скоропадського на вершину влади в Україні.

Уже першого дня правління гетьман обнародував два документи: «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій в Україні». «Грамота» сповіщала, що Центральна Рада розпускається. Українська Народна Республіка перейменовувалася на «Українську Державу». Форму її державно-політичного устрою найближчим часом мав вирішити український сейм. А доти вся повнота влади в Україні, як виконавча, так і законодавча мала належати гетьманові. В цьому ж документі заявлено про відновлення приватної власності, а «всі розпорядження колишнього українського уряду, а рівно Тимчасового уряду російського відміняються і касуються». Відновлено купівлю-продаж землі. Поряд з цим заявлено, що згодом буде викуплено землю у великих власників для наділення малоземельних. Проголошувалась свобода торгівлі і приватного підприємництва.

Прерогативи гетьманської влади було розписано в Законах «про тимчасовий державний устрій України». Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував і призначав склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішніх справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний та особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим. Одночасно визначити характер державної системи, до якої прямував гетьман, надзвичайно складно. Найправдоподібніше, це мала бути конституційна монархія. Проти такої перспективи виступили всі соціалістичні політичні сили.

29 квітня у казармах корпусу січових стрільців відбулася нелегальна нарада за участю А. Мельника, С. Петлюри та Є. Коновальця. Її учасники вирішили перенести протидію П. Скоропадському за межі Києва, очолити народний рух спротиву. Українські демократичні політичні сили кваліфікували гетьманський режим як «диктатуру поміщиків і капіталістів», а тому відмовилися брати участь у формуванні й діяльності нового уряду, вважали, що державний переворот перервав революційний розвиток.

8 -10 травня 1918 р. у Голосіївському лісі Києва відбувся нелегальний ІІ Всеукраїнський селянський з’їзд, що постановив «з презирством відкинути утворену куркулями та капіталістами гетьманську владу». Його делегати засудили розгін німцями УЦР, закликали негайно скликати Всеукраїнські Установчі збори. У відозві, зокрема, говорилося: «Брати-селяни! Земля і воля в небезпеці! Найшла чорна хмара на нашу країну, яка хоче знову пригнітити селянство і держати його в бідності та темності. Встаньмо ж всі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не оддамо».

Багато в чому близьким за духом до селянського виявився й ІІ Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд (13-14 травня 1918 р.). Він також був нелегальним. В ті ж дні нелегально відбувся V з’їзд УСДРП. Його учасники зазначали, що гетьманська влада веде до знищення української державності й усіх здобутків революції і закликали робітників протистояти втручанню держав Четверного союзу у внутрішні справи України, привернути на свій бік дрібних земельних власників, відстоювати незалежність Української держави.

ІV з’їзд УПСР відбувся нелегально 13-16 травня 1918 р. на околицях Києва у лісах Святошина. Партія вважала, що революція закінчилася й зверталася до всіх із закликом готуватися до нової боротьби за владу, використовувати при цьому легальні і нелегальні форми роботи. На з’їзді відбувся розкол УПСР на правих і лівих (боротьбистів). Його основою було різне бачення перспектив боротьби, ліві, зокрема, прагнули безкомпромісної класової боротьби.

26 травня 1918 р. у Києві нелегально відбулася всеукраїнська нарада підпільних більшовицьких організацій, а 5-12 липня у Москві проходив І з’їзд КП (б) У. Секретарем її ЦК обрали Г. П’ятакова. На цей час в Україні залишилося майже 1 тис. більшовиків, інші емігрували в Росію. Згідно з рішеннями з’їзду, КП (б) У існувала на правах обласної організації в складі РКП (б). Ставилось завдання розгорнути збройну боротьбу проти гетьманського режиму, підготувати збройне повстання й відновити владу рад як диктатури пролетаріату. Щодо підготовки збройного повстання визначилися дві позиції: праві орієнтувалися на підтримку радянської Росії, ліві вважали за можливість його проведення власними силами.

Українська демократично-хліборобська партія, Українська трудова партія та Українська партія соціалістів-федералістів, Українська партія соціалістів-самостійників у травні 1918 р. утворили Український Національний Державний Союз (УНДС). Це була перша легальна опозиційна сила, яка мала сприяти побудові незалежної Української Держави. Вони зажадали українізації державних органів в Україні.

16 червня 1918 р. відбувся Всеукраїнський земський з’їзд, який звинуватив П. Скоропадського в тому, що він реставрував старий лад, спричинив нову хвилю анархії, заколотів, збройних повстань і стихійного аграрного терору, викликав до себе повне недовір’я. З’їзд виступав проти будь-якої співпраці з гетьманським режимом. Саме з цієї причини був заарештований голова Всеукраїнського земського союзу С. Петлюра.

Гетьманський режим мав порівняно вузьку соціальну базу, представники якої угледіли в Українській Державі порятунок від катаклізмів революції, запровадження порядку і звичних форм життя, а національний характер державності сприймали індиферентно. Оточення гетьмана складалося з помірковано-консер-
вативних чиновників, військових і цивільних діячів, пов’язаних з Україною з дореволюційних часів. Ядро гетьманського уряду становили кадети. Головою кабінету міністрів було призначено Федора Лизогуба, полтавського поміщика, вихідця із старовинного козацького роду, за партійною приналежністю він був октябристом. 12 із 16 членів уряду за походженням були українцями, але всі вони (за винятком Д. Дорошенка) виховувались на російській політичній культурі. Консервативні діячі, що увійшли в уряд, змушені були примиритися з існуванням Української Держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон’юнктурних, на їхню думку, обставин.

В Українській Державі шукали порятунку колишні панівні верстви Росії. В Києві було багато російської інтелігенції. Тут можна було зустріти екс-міністрів, генералів, лідерів російських партій кадетів і октябристів. Вони пішли на службу до гетьмана з прагматичних міркувань, бо в Україні панувала стабільність. Вони хотіли використати Україну в боротьбі з більшовиками Росії. Вони вважали, що як тільки більшовицьку владу буде повалено, потреба в державі Скоропадського відпаде.

У внутрішній політиці гетьман дедалі більше спирався на стару дореволюційну бюрократію. На чолі губерній і повітів було поставлено старост. Поліція називалася державною вартою, і в ній служило чимало колишніх жандармів. Державні установи та суди, помінявши вивіски на українські, зберігали російський характер.

Гетьман залучав до роботи кваліфікованих фахівців із досвідом роботи. Згідно із законом «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу на вірність Українській Державі» від 30 червня 1918 р. у всіх державних установах і військових частинах України було складено присягу на вірність гетьманові та Українській Державі. Тих, хто відмовлявся її скласти, звільняли з державної та військової служби. Тоді ж П. Скоропадський затвердив закон, за яким значно підвищувалася матеріальна винагорода за роботу в державних органах влади.

Старі чиновники доклали чималих зусиль, щоб зміцнити державну владу, діючи звичними для себе репресивними методами. Після перевороту в Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих рад і ревкомів конфісковував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників.

Та все ж орієнтація на кваліфікованих, з досвідом роботи чиновників, досить швидко дала свої результати: в Україні запрацював адміністративний апарат, який узявся творити в суспільстві елементарний порядок, ліквідовувати безладдя. Але посилення апарату за рахунок службовців старої генерації несло загрозу Українській Державі, бо саме в середовищі старого чиновництва існувала сильна опозиція національно-державному курсу уряду Ф. Лизогуба. Багато урядовців вбачали в Українській Державі лише етап до неминучого відновлення «Єдиної і неділимої Росії». Наведені в Україні (завдяки допомозі німців і австрійців) лад і спокій були оманливими, політична стабільність була нетривкою. Старі антагонізми не зникли, до них залучилися нові. Великі землевласники при допомозі німецьких і австрійських військ почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. На їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю і реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Особливо широкого розмаху набула сваволя поміщиків у перші тижні після гетьманського перевороту. Їхнє повернення в маєтки нерідко супроводжувалося масовим насильством. Німецькі й австрійські воєнні власті надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони.

Під час жнив 1918 р. уряд видав розпорядження, згідно з яким поміщики мали право використовувати примусову працю селян. За ухиляння селян штрафували або ув’язнювали.

10 вересня 1918 р. німецькі власті підписали з гетьманським урядом нову економічну угоду, за якою мали право вивезти з України 1,6 млн. тонн хліба, 176 тис. т живої ваги худоби, 300 тис. голів овець, 20 млн. літрів спирту тощо. Щоб виконати зобов’язання перед союзниками кабінет міністрів прийняв закон, який запроваджував державну монополію на хліб, а також тверді закупівельні ціни. Фактично селяни змушені були врожай здавати до хлібних пунктів. Хто не здавав добровільно, у тих зерно реквізовували. В села посилали карні експедиції.

Гетьман намагався відмежуватися від таких заходів. Його аграрна програма була поміркованою і нагадувала реформу П. Столипіна. Гетьман хотів сформувати сильну верству заможних селян, які були б опорою режиму. За дорученням П. Скоропадського проект земельної реформи в Україні готувала аграрна комісія. Однак прихильники реформи були в меншості. Її здійснення блокували великі землевласники, які зволікали з обговоренням кожного пункту проекту реформи. Згідно проекту земельної реформи, який підготувала спеціальна комісія, у т. ч. міністр земельних справ В. Колокольцев, а на завершальному етапі В. Леонтович передбачався викуп державою усіх маєтків з подальшою продажею через Державний банк не більше 25 десятин кожній особі, високопродуктивним господарствам дозволялось мати до 200 десятин земель.

Однак цей проект не сприймала більшість селянства. Негативно його зустріли й великі землевласники. Зі свого боку, в умовах загострення політичної боротьби нічого реального щодо впровадження в життя проекту реформи гетьманський уряд зробити не встиг.

Відновлювалися старі порядки і в промисловості. Власті повертали націоналізовані підприємства фабрикантам і заводчикам. Під тиском промисловців гетьманський уряд перейшов у наступ на робітництво з метою зліквідувати поступки, що їх робітники завоювали в революційну добу. В Україні було обмежено свободу профспілкової діяльності, власники на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлено дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко зростало безробіття. На багатьох підприємствах адміністрація почала запроваджувати замість 8-годинного 10- і навіть 12-годинний робочий день.

Гетьман і його уряд намагалися розв’язати складні проблеми в галузі фінансів і грошового обігу (досить згадати, що в Україні тоді крім царських банкнот були в обігу «керенки», карбованці УНР, марки та крони). Гетьман створив фінансову раду, розпочав підготовку грошової реформи, яка передбачала запровадження єдиної української валюти – гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкували в Німеччині і перші їхні партії почали надходити в Україну. Однак загострення політичного становища завадило урядові завершити розпочату справу. Цілковито взяти під свій контроль ситуацію у фінансовій сфері гетьманові так і не вдалося. Для реалізації цих задумів історія відвела йому надто мало часу.

П. Скоропадський виношував великі плани щодо створення української армії: 8 армійських корпусів, 4 кавалерійські дивізії чисельно мали сягати 300 тисяч осіб. Німецько-австрійські власті не давали згоди на те, щоб розпочати формування регулярної національної армії. Їм було вигідно, щоб Україна платила за «послуги», а не утворювала власні збройні сили. У липні 1918 р. було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків). Вона мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Війська гетьмана складалися з Запорізької дивізії, 2-х дивізій синьожупанників, а також сформованої в Австро-Угорщині з полонених українців дивізії сірожупанників. Улітку 1918 р. сформовано на добровільних засадах сердюцьку дивізію. Восени в Білій Церкві почала відтворюватися бригада січових стрільців. Загальна чисельність збройних формувань не перевищувала 65 тис. осіб. Гетьман зробив спробу поновити українське козацтво: у жовтні 1918 р. окремим універсалом він відновив козацтво як окремий стан, з якого мали формуватися козацькі й військові частини. Однак, як і багато інших намірів гетьмана, цей також не було здійснено.

Значними були здобутки гетьмана у галузі національно-культурної політики. Як нащадок козацького роду, П. Скоропадський вважав відродження національних традицій державною необхідністю. Він виявив наполегливість у спробах за короткий час українізувати державний апарат, який складався переважно з колишніх царських чиновників. Військовому міністерству (міністр О. Рогоза) наказано було вести діловодство державною мовою, а в усіх установах і частинах негайно організувати курси українознавства. Звичайно, не обходилося без опору російських шовіністів при українізації школи. Щоб уникнути конфліктів, міністр освіти та мистецтв Микола Василенко пішов шляхом, второваним відповідним міністерством Центральної Ради, і замість того, щоб українізувати російські гімназії, засновував поряд із ними українські. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови та літератури, історії, географії України в усіх середніх школах. Почалося заснування українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському. При російськомовних університетах відкрито комплекс українознавчих кафедр – мови, літератури, історії, права. У листопаді 1918 р. гетьман оголосив про утворення Української академії наук і призначив своїм наказом перших 11 академіків. Президентом ВУАН став В. Вернадський. Тоді ж було започатковано Національну бібліотеку України, Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр під керівництвом М. Саксаганського, «Молодий театр» Леся Курбаса.

Можливість проводити активну зовнішню політику обмежували об’єктивні причини: світова війна і залежність України від Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до Української Держави вороже. Тим не менш, у період правління П. Скоропадського тривали активні дипломатичні відноси з державами Четверного союзу. У вересні 1918 р. гетьман перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом ІІ. Дипломатичні місії було вислано до 28 країн світу, в т. ч. до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії та ін.

З радянською Росією стосунки були напруженими. Переговори делегацій Української Держави і радянської Росії про підписання мирного договору велися в Києві з 23 травня до 7 жовтня 1918 р. Українці наполягали на задоволенні своїх територіальних претензій. 12 червня був підписаний договір про племінарний мир для припинення ворожих дій і відновлення залізничних шляхів сполучення. Незабаром в Росії було відкрито 30 українських консульських установ. Однак погодження на визначення лінії українсько-російського кордону гальмувалось з боку Росії. Вона заперечувала визнання незалежності Української Держави. Не були узгоджені і питання державного боргу Російської імперії, розподілу її майна за кордоном.

Гетьман і його уряд намагалися також вирішити проблему встановлення контролю над Кримом. Одначе в німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано покинути півострів. Німецька адміністрація передала владу в Криму генералові Сулькевичу, який утворив крайовий уряд і обстоював самостійність півострова.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до України має відбуватися на засадах автономії. Він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здобула велику популярність ідея власної державності, не заперечувало проти включення Криму до складу України. Такий намір підтримували також німці-колоністи, караїми й чимало росіян.

Уряд Сулькевича вдався до репресій проти своїх опонентів і продовжував обстоювати самостійність Криму. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду півострова. За умов блокади яскраво виявилася його цілковита економічна залежність від материка. Сулькевич заявив, що готовий на переговори про форми державного об’єднання з Україною. Переговори відбулися в Києві восени 1918 р. Сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії. Новий спалах громадянської війни після падіння гетьманського режиму поклав край планам приєднання Криму до України.

Улітку 1918 р. становище в Україні загострилося. У середині липня у Здолбунові розпочався страйк залізничників, який переріс у загальноукраїнський. В ньому взяло участь понад 200 тис. осіб. Робітники машинобудівних заводів, будучи незадоволеними такою політикою, розгорнули страйкову боротьбу. Військово-польові суди, арешти вже не могли зупинити протесаного руху в Україні.

Набирала широкого розмаху селянська боротьба. У Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині повстання охопило десятки тисяч селян. У повстанській боротьбі на Чернігівщині брали активну участь представники різних соціалістичних партій, у т. ч. есери, більшовики. В Україні почалася селянська партизанська війна.

Антигетьманські виступи і повстання були організовані та керовані есерами, Селянською спілкою, більшовиками. Найбільш масовим було повстання в травні-червні 1918 р. у с. Каніжі на Єлисаветградщині, в Золотоніському й Лубенському повітах. Звенигородський і Таращанський повіти практично були звільнені повстанцями від німців і гетьманців. Велику роль там відіграв загін вільних козаків Ю. Тютюнника. У повстаннях лише на Київщині брали участь до 30 тис. осіб. Одночасно відбулися повстання на Херсонщині, Волині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині – практично в усій Україні. Для керівництва повстаннями виникли ревкоми, повстанські штаби.

Гетьманська влада видала циркуляр про затримання й арешт діячів УЦР, звинувачувала в усьому анархістів, більшовиків. Її репресії набували масового характеру, однак це не зупиняло селян. У серпні 1918 р. почалось повстання на Чернігівщині. Причини і цілі повстанців були ті ж, що й в інших місцях, але тут діяв керівний орган – Всеукраїнський ревком.

Проти повстанців Чернігівщини, під владою яких було 2/3 території краю, німці кинули 4 дивізії. 8 серпня розпочалися бої під Остером, Козельцем, Конотопом, Черніговом, Ніжином. 80 тис. повсталих протистояли владі. Окупанти і гетьманці тільки в серпні втратили понад 50 тис. осіб. Селян загинуло ще більше, чимало із них опинилися в німецьких концтаборах.

Попри героїзм повстанців, вони зазнали поразки. Гетьмансько-німецькі війська мали перевагу в зброї та живій силі. Лише загони Н. Махна залишилися довгочасним чинником нестабільної ситуації в Південному регіоні. Повстання дестабілізували обстановку в Україні й дезорганізовували владу, робили революційний вплив на частину німецьких солдатів. Саме на цьому етапі у керівництва Українського Національного Союзу (УНС) з’явилася ідея організувати вирішальну битву за відновлення влади УНР, повернення країни на революційний шлях. Потрібен був імпульс для організації нового, ще більше потужного повстання, і ним стане революція в Німеччині.

Ще у серпні 1918 р. в Києві було створено Український Національний Союз (УНС). До його складу увійшли УСДРП, УПСР (центральна фракція), УПСС, згодом приєдналися ряд громадсько-політичних організацій. Союз визнавав Гетьманат і хотів його демократизувати. На чолі організації стояв А. Ніковський.

Наприкінці жовтня 1918 р. П. Скоропадський погодився на включення до складу Ради Міністрів Української Держави 6 представників УНС (члени УПСФ). Але у складі уряду члени УНС були недовго. На той час події набирали зовсім іншого характеру. Стало зрозумілим, що Німеччина та Австро-Угорщина війну програли. У Німеччині почалася революція. В Україні наростало народне повстання. Це викликало зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада гетьман опублікував грамоту, в якій задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про небільшовицьку Росію – такої ще не існувало. Відреченням від державної самостійності гетьман, напевно, розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти.

Історики не дають одностайної оцінки цього кроку гетьмана. Одна група вчених вважає його суто тактичним, спрямованим на консолідацію України з антибільшовицькими силами Дону й Кубані, які також прагнули до федеративної перебудови Росії. Керівна роль України в боротьбі з більшовиками, на думку цих авторів, забезпечила б її самостійне існування після ліквідації радянської влади в Росії.

Інші вчені вважають, що грамота про федерацію була відкритим переходом гетьмана в табір великодержавної контрреволюції і зрадою ідеї самостійності України. Саме так сприйняв цей крок П. Скоропадського Український Національний Союз, що й викликало його рішення здійснити антигетьманське повстання. 14 листопада 1918 р. на таємній нараді в Києві (вели нараду В. Винниченко і М. Шаповал) українських політичних діячів у складі В. Винниченка, А. Макаренка, Ф. Швеця, М. Шаповала, О. Янко, Ю. Чайківського, полковника Ю. Тютюнника та ін. для керівництва збройною боротьбою з Гетьманатом було створено Директорію УНР на чолі з В. Винниченко. На думку Ф. Турченка вона не мала повноважень від УНС на оголошення повстання проти Гетьманату. УНС з цього часу фактично припинив своє існування.

Того ж дня Директорія (В. Винниченко залишився у Києві) переїхала у Білу Церкву. 15 листопада В. Винниченко підготував від імені Директорії УНР відозву до населення, в якій повідомлялося про визнання недійсною влади гетьмана П. Скоропадського. Цього ж дня С. Петлюра видав у Білій Церкві свій універсал, в якому йшла мова про військові заходи щодо ліквідації влади П. Скоропадського. У відозві В. Винниченка і в універсалі С. Петлюри Директорія брала на себе зобов’язання відновити владу УНР, захищати її незалежність.

Українська Держава на чолі з гетьманом проіснувала недовго, менше 8-ми місяців, упродовж яких реальна влада зоставалася в руках німецько-австрійського військового командування. Спочатку політичний курс гетьмана здобув підтримку з боку землевласників завдяки обіцянкам відновити правопорядок. На деякий час гетьманський режим добився спокою в Україні. Але досягнув він цього всупереч настроям та інтересам значної частини політично активного населення. Однобічна орієнтація уряду на великих землевласників і буржуазію поступово відштовхувала від нього селянство, національну інтелігенцію, робітництво. Необхідного компромісу між різними соціальними групами гетьману домогтися не вдалося.

Характер гетьманату історики оцінювали неоднозначно. Представники прогетьманської історіографії (В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Василенко-Полонська) вважали, що в період гетьманату було створено «правову» Українську Державу.

Прихильники УНР, зокрема В. Винниченко, наголошували, що гетьманський уряд був маріонеткою німців і не мав жодної опори в масах.

На науковій конференції в Інституті історії НАН України, що відбулась у 2008 р. професор Пиріг Р. Я. зробив висновок, що Гетьманат Павла Скоропадського – це авторитарно-бюрократичний режим з близьким до дикторських повноважень глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді виконавчих і законодавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. До того ж функціонування даної державної конструкції суттєво обмежувалося фактором присутності міліарної сили чужих країн. Цей висновок знайшов підтримку в дослідників історії Гетьманату.

Постать гетьмана і роль його в українській історії, можна сказати, є трагічною. Російський генерал, який 4 роки воював з німцями та австрійцями, в останній рік війни змушений був спиратися на їхню підтримку. П. Скоропадський не був українським самостійником і демократом, він сповідував консервативні погляди, але прагнув залучити до будівництва Української держави різні верстви населення незалежно від їхнього соціального та національного походження. Логіка державного будівництва примушувала П. Скоропадського захищати українські інтереси, навіть якщо влада його спиралася на чужі багнети, а міністри говорили й думали переважно по-російськи.

Таким чином, в результаті перемоги Лютневої революції у Петрограді перед українськими політичними силами відкрилась реальна можливість приступити до відродження власної державності. Створення УЦР стало першим кроком на цьому шляху. Специфіка того часу полягала в тому, що практично одночасно з утворенням УЦР та її органів відбувався процес утворення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Жовтневий переворот у Петрограді і утвердження радянської влади в Росії спонукали УЦР до проголошення УНР. Її внутрішня політика, особливо в аграрному питанні, відзначалася непослідовністю і нерішучістю. Взаємини УНР з державами Четверного союзу були нерівноправними і мали з боку останніх визискувальний характер. Радянська Росія вчинила агресію проти УНР.

Українська Держава 1918 р. була об’єктивно необхідним станом визвольних змагань. Вона становила спробу переведення української революції на консервативний шлях, відмовитися від радикальних соціалістичних перетворень і спрямувати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності. Але гетьман П. Скоропадський не знайшов спільної мови з українськими політичними партіями, які спираючись на незадоволення широких верств населення, підняли проти нього повстання, що й привело до падіння його влади. Несприятливими для доби гетьманату були й зовнішні чинники: поразка Німеччини і Австро-Угорщини у Першій світовій війні, вороже ставлення до Української держави радянської Росії.

Дата добавления: 2015-10-28