Початок Української національно-демократичної революції. Утворення Української Центральної Ради в Києві

Початок державного відродження України у 1917-1918 рр.

Доба Української революції охоплює час з 1917 по 1920 р. (існує й інша історіографічна традиція, яка вважає верхньою межею 1921-1923 рр.) і насичена важливими подіями в історії нашої держави. Вони наклали свій відбиток на загальноприйняту періодизацію: Українська Народна Республіка періоду Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 р.), Українська Держава гетьмана П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.), Українська Народна Республіка доби Директорії, національно-визвольні змагання на західних землях (ЗУНР) (листопад 1918 – листопад 1920 р.). Українська революція завершується остаточним утвердженням радянської влади на Наддніпрянщині та окупацією Західної України іноземними державами.

Визвольні змагання цього періоду переконливо свідчать, що український народ в ті роки проявив здатність брати активну участь у створенні власної держави на демократичних засадах, висунув зі свого середовища лідерів, які визначали перспективи, вели за собою маси, захищали здобуту незалежність від зазіхань іноземних поневолювачів.

Під впливом економічної розрухи, військових поразок на фронтах, морально-політичної депресії у минулому залишились патріотичні і відверто шовіністичні настрої мільйонів людей. На початку 1917 р. невдоволення війною охопило широкі верстви населення Російської імперії, в т. ч. в Україні.

Найбільшого напруження набула ситуація у столиці імперії Петрограді, де політичні страйки переросли у повстання робітників, до яких приєдналися солдати місцевого гарнізону. Серед тих, хто першими взяв участь у повстанні, були солдати Волинського та Ізмаїльського полків, укомплектовані переважно вихідцями з України. Це означало, що армія вийшла на арену політичної боротьби. 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся престолу. Того ж дня у Петрограді політично активні українці створили Тимчасовий український революційний комітет на чолі з О. Лотоцьким. Він видав відозву до громадян України, в якій закликав підтримати російську демократію в її боротьбі за політичну свободу в державі. У цьому документі також зверталась увага громадян України на те, що українці потребують не тільки загальних демократичних, а й своїх національних прав. Найближчим етапом на шляху до самостійності, наголошувалось у відозві, повинно бути утвердження Російської федеративної демократичної республіки з національною територіальною автономією України.

Представники Державної думи створили 3 березня Тимчасовий уряд (очолював князь Г. Львов). Тимчасовий уряд мав виконувати свої функції до скликання Установчих зборів, які мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію.

Одночасно з Тимчасовим урядом і його структурами самочинно в столиці лідери меншовиків і есерів 12 березня утворили Петроградську раду робітничих і солдатських депутатів, яка зайняла опозиційну лінію до Тимчасового уряду. Більшість місць у радах посіли партії меншовиків, есерів і бундівців. Вони вважали, що ради мають служити гарантом демократичного розвитку, збереження і поглиблення завоювань Лютневої революції.

Причинами переможної антимонархічної революції в Росії були політична, економічна, військова і національна криза. Перша світова війна стала каталізатором збільшення всіх проблем у країні. Дискредитація царського уряду, дезорганізація військового постачання, деморалізація армії, перехід на позиції демократії частини генералітету – ось ті нові явища, які були очевидними наприкінці лютого 1917 р.

З перемогою революції у Петрограді почалась демократизація суспільно-політичного життя, прозвучали заяви нового уряду про забезпечення прав і свобод громадян, активізувалася робота політичних партій в т. ч. і в Україні щодо пошуку шляхів політичного й економічного розвитку.

Усунення від влади Миколи ІІ вирішувало лише одну проблему – ліквідовувалась монархія, політична влада дворян і поміщиків. Невирішеними залишились питання війни і миру, земельне, державності в національних окраїнах. Тимчасовий уряд дуже швидко визначився з ними. Було підтверджено вірність нової влади союзницьким зобов’язанням і заявлено про готовність Росії вести війну до переможного кінця. Щодо аграрного питання, то новий уряд, не відкидаючи можливості передання селянам частини земель, вважав, що цю проблему мають вирішувати Всеросійські Установчі збори. Передбачалось, що вони розпочнуть свою роботу після закінчення війни. За короткий термін в країні були скасовані деякі національні і релігійні обмеження, відмінено смертну кару, оголошено амністію політв’язням тощо. Тимчасовий уряд був, безперечно, зацікавлений у збереженні єдності Російської Республіки, надання в майбутньому Україні автономії ним не передбачалося.

Така політична платформа Тимчасового уряду стала основою діяльності губернських комісарів (ними стали голови губернських управ) в Україні, в яких переважали кадети. Весною 1917 р. вони, передусім у Києві, володіли реальною владою. Функції губернського комісара Тимчасового уряду в Києві виконував М. Суковкін. Він закликав створювати на місцях громадські ради та комітети, які мали тісно співпрацювати з губернськими комісарами щодо захисту Лютневої революції, утверджувати лояльність до Тимчасового уряду, забезпечити збереження єдності Російської Республіки.

Водночас в Україні почали організовуватися ради робітничих і солдатських депутатів. 2 березня 1917 р. сформувалися робітничі ради і почали свою діяльність в Харкові, 3-го у Києві. Всього протягом цього місяця виникло понад 170 рад, засновниками яких були представники російських соціал-демократів (меншовики і більшовики) та есерів.

Вплив більшовиків, яких в Україні в цей час було близько 2 тис. осіб на діяльність рад був обмеженим. Після проголошення В.І. Леніним в «Квітневих тезах» гасла «Вся влада – радам» воно стало головним в діяльності більшовиків. З літа 1917 р. із зростанням чисельності більшовиків почалась так звана більшовизація рад, коли більшовики та прихильні до них безпартійні депутати стали там переважати.

Внаслідок розвалу Російської імперії український народ отримав можливість боротьби за формування української державності. 4 березня 1917 р. у Києві в клубі «Родина» (під час війни в його приміщенні діяв госпіталь товариства українських поступовців) відбулося зібрання представників ліберально-демокра-
тичних й соціалістичних сил, представників духівництва, культурно-освітніх, наукових, студентських організацій та ін. Під час цього зібрання і з’явилась ідея створення такого громадського об’єднання, як Центральна Рада (ЦР), що мала очолити національно-визвольний рух. 7 березня було обрано керівництво Центральної Ради. Її головою заочно став М. Грушевський (повернувся в Київ з Москви 12 березня). Заступниками голови обрані Ф. Крижанівський (кооператор), Д. Дорошенко (член ТУП), Д. Антонович (український соціал-демократ), В. Коваль (кооператор). Апарат Центральної Ради розташовувався в Педагогічному музеї. Центральна Рада стала коаліційним органом, в який з часом увійшли представники всіх національних організацій. За ініціативою Д. Антоновича сформували президію, обрали голів комісій при ній. Партійна палітра Центральної Ради була соціалістичною: УСДРП, УПСР, УПСФ.

Першим політичним кроком Української Центральної Ради було звернення до Тимчасового уряду, в якому висловлювалась надія на те, що у вільній Росії будуть гарантовані права українського народу. 9 березня 1917 р. вона звернулася до українського народу з «Маніфестом», у якому сповіщала про падіння монархії та закликала будувати нове життя й підтримувати громадський спокій. УЦР почала видавати газету «Нова рада», редактором якої був А. Ніковський.

Від початку своєї діяльності стратегія УЦР визначалась політичними партіями, які до неї входили. Весною 1917 р. вони вірили у можливість одержання національно-територіальної автономії з рук російської демократії. Учасники багатолюдних мітингів і демонстрацій також вимагали автономії України. Масовий характер національно-визвольного руху, участь в ньому різних соціальних верств, об’єднаних прагненням позбутися імперської залежності, відновити українську державність, утвердити демократичний лад, свідчили про переростання руху у національно-демократичну революцію.

19 березня 1917 р. у Києві за ініціативою УЦР на Софійській площі під синьо-жовтими прапорами відбулася багатотисячна демонстрація, в якій взяли участь жителі міста і солдати. З промовою виступив М. Грушевський. Він закликав учасників маніфестації боротися за автономію України. Мітинг пройшов під гаслами підтримки українцями Тимчасового уряду та УЦР. Такі ж думки були відображені у тодішніх випусках українських газет, як «Вісті з УЦР», «Нова Рада» (соціал-федералісти), «Робітнича газета» (УСДРП) й ін. Так романтично почався перший етап Української революції.

Велику роль у розгортанні Української революції зіграв М. Грушевський, який виступив з низкою публікацій, починаючи з програмної статті «Велика хвиля», де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху – членами ТУПу, заявив, що треба негайно перейти від культурно-освітніх до політичних вимог. Головним з-поміж них було гасло національно-територі-
альної автономії України у складі федеративної Росії. М. Грушевський пропонував ставити свої вимоги «лагідно, по можливості тактовно, скільки є змоги, – але рішуче, рішуче, рішуче».

25 – 26 березня 1917 р. провело свій з’їзд Товариство українських поступовців. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву своєї організації на «Союз українських автономістів-федералістів».

6-7 квітня на нараді УРДП обраний Центральний комітет у складі Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, В. Прокоповича, О. Шульгіна та ін. Ця партія залучала до роботи українську інтелігенцію та ліберально налаштовані українські кола. Ідеї автономії були основними в її діяльності на цьому етапі.

Наприкінці березня 1917 р. у Харкові відновила свою діяльність УНП.Партія і на цей час не була чисельною та впливовою. Вона переходить із самостійницької на автономістсько-федера-
тивну платформу.

4-5 квітня 1917 р. у Києві відбулася конференція УСДРП, яка підтримала курс на демократизацію суспільства. Ця партія притримувалася автономістсько-федеративної орієнтації. В ті ж дня відбувся установчий з’їзд УПСР. На ньому домінувала думка, що першим кроком у вирішенні національного питання мала б бути автономія України. Партія підтримала ідею українізації армії. Після з’їзду її авторитет серед селянства суттєво зріс.

Таким чином, у боротьбу за національно-територіальну автономію, включились усі національні громадські та партійні сили, у т. ч. дві соціалістичні партії (УСДРП і УПСР) й одна демократична інтелігентська партія (УРДП). Влітку 1917 р. в Україні функціонували уже 30 партій, із них 15 мали своїх представників в УЦР.

Найважливішою подією, що стала завершальним етапом роботи партійних з’їздів, великим успіхом УЦР став Всеукраїнський національний конгрес, проведений нею у Києві 6-8 квітня 1917 р. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. З’їзд мав об’єднати українців в революції, УЦР мала стати загальнонаціональним органом. На конкрес прибуло понад 900 делегатів, 300 з них отримали можливість виступити на ньому. Були присутні представники від Галичини і Буковини, Холмщини, Кубані Основними доповідачами були М. Грушевський, Д. Дорошенко, О. Шульгін, Ф. Матушевський. Вони обґрунтували можливі шляхи досягнення національно-територіальної автономії України в Російській республіці. З цього питання на з’їзді прийнято відповідну резолюцію.

На конгресі таємним голосуванням обрали новий склад Ради – 118 осіб, був обраний М. Грушевський («за» – 588 делегатів, «проти» – 5) – головою, його заступниками обрали В. Винниченка і С. Єфремова. 8 квітня 1917 р. на пропозицію М. Грушевського для надання УЦР більшої оперативності у керівництві національно-визвольним рухом обрали Комітет (Малу Раду) із 20 осіб. Її головою став М. Грушевський, його заступниками – В. Винниченко та С. Єфремов. Організаційний період українського національно-визвольного руху закінчився.

Протягом травня – червня 1917 р. до УЦР увійшли представники Всеукраїнської Ради робітничих, селянських і військових депутатів, національних меншин. Її склад становив 798 місць, на які обрано 642 особи. 791 мандат в УЦР належало українцям, решта – національним меншинам. Більшістю у повному складі УЦР були представники від селянства. Другою соціальною групою була інтелігенція. До складу УЦР на цьому етапі входили представники 19 національних партій (з них 17 називали себе соціалістичними).

Таким чином, підготовлений УЦР Всеукраїнський національний конгрес відіграв важливу роль у розвитку українського національно-визвольного руху. Він завершив перший після падіння самодержавства його етап, в ході якого відбувалося стихійне пробудження українських громадсько-політичних сил. Одночасно завдяки Центральній Раді відбувалася їх мобілізація і організація, творився політичний провід. Український національний конгрес знаменував рішучий крок в переході від пасивних культурницьких програм до масових політичних акцій, засвідчив, що він став першим політичним успіхом Української Центральної Ради. УЦР поступово перетворювалась в справжній керівний орган національно-визвольної революції, своєрідний український парламент. Після конгресу активізувалась організаторська робота в масах, створювались місцеві комітети і організації національно-державницької орієнтації як опори УЦР. Державність України на найближчу перспективу українськими політиками бачилась як національно-територіальна автономія у складі Російської республіки.

Дата добавления: 2015-10-28