Основні емоційні стани

Різноманітні переживання почуттів зовнішньо вияв­ляються у специфічному виразі обличчя (емоційній мас­ці), позі, інтонації голосу і свідчать про певний емоційний стан людини. Таких емоційних станів багато, і кожному з них властивий свій набір психологічних характеристик і особливостей зовнішнього вияву.

До основних емоційних станів (за американським психологом Керролом Ізардом (нар. 1923) — «фундаме­нтальних емоцій») відносять інтерес, радість, здивування, страждання, гнів, страх, сором та ін.

Інтерес (як емоція). Це позитивний емоційний стан, який є одним із провідних мотивів навчання і сприяє за­своєнню знань, навичок і вмінь. Суб'єктивно він виявля-

Емоційно-вольова сфера особистості

Емоції і почуття

ється в позитивному емоційному тоні, що супроводжує пізнавальний процес, в бажанні глибше ознайомитися з об'єктом і зрозуміти його. Виникнення інтересу спричинює новизна інформації, яку одержує людина, успі­шне виконання діяльності та зміни в навколишньому се­редовищі. Інтерес характеризується відносно високим рі­внем задоволення і впевненості в собі та зниженням рів­ня напруженості при виконанні діяльності.

Радість. Виявляється вона як позитивний емоційний стан, пов'язаний із можливістю задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до певного моменту була неве­лика чи невизначена. Радість підвищує життєвий тонус людини, породжує відчуття бадьорості, впевненості в собі та особистої значущості, здатність до подолання життє­вих перешкод. Супроводжується вона короткочасним відчуттям повного задоволення.

Залежно від причин, які викликають радість, форми ЇЇ прояву можуть бути різноманітними: від усмішки на об­личчі до нестримного буйства, наприклад у футбольних фанатів, зумовленого перемогою улюбленої команди у від­повідальних змаганнях. Радість належить до стенічних переживань. Різне стимулювання окремих груп м'язів об­личчя (зокрема, м'язів губ і брів) створює специфічну емо­ційну маску радості.

Здивування. Це короткочасна емоційна реакція на раптові події, яка не має чітко вираженого позитивного чи негативного забарвлення. У момент виникнення воно га­льмує всі попередні емоції і спрямовує увагу на подію, яка його спричинила. Емоційну маску здивування утворюють широко розплющені очі, підняті брови і ледь відкритий рот, який набуває овальної форми.

Страждання. Належить до негативних емоційних станів, породжується інформацією про неможливість за­доволення найважливіших життєвих потреб, яке до цього часу вважалося можливим. Виникає як результат трива­лого впливу негативної стимуляції. Його причинами мо­жуть бути розчарування, біль, втрата, голод, холод. Проявляється у формі емоційного стресу, астенічної емо­ції. Людина при цьому має сумний знесилений вигляд, тихий жалібний голос. Емоційну маску страждання ство­рюють опущені донизу кінці брів і рота.

Гнів. Теж є негативним емоційним станом, зумовле­ним появою серйозної перешкоди на шляху до задово­лення важливої потреби, реалізується у формі афекту. Він має стенічний характер, тобто викликає короткочасне

піднесення життєвих сил. Гнів завжди спрямований на причини, які створюють перешкоду при досягненні мети. Його переживання характеризується високим рівнем на­пруження та імпульсивності. Гнів, мобілізуючи енергію для самозахисту, створює у людини відчуття активності й сили.

Страх. Цей негативний емоційний стан, виникає у людини при появі уявної або реальної загрози для її життя чи життєвого благополуччя. Залежно від ситуа­ції, ступеня усвідомлення її небезпечності та від індиві­дуальних особливостей людини він може набувати різ­ної інтенсивності — від легкого побоювання до жаху, що паралізує. При цьому людина відчуває невпевненість, не­захищеність і загрозу. Ця емоція може мати як стеніч­ний, так і астенічний характер. Емоційну маску страху на обличчі створюють прямі підняті брови, горизонталь­ні зморшки на лобі, розкриті очі й напружені губи.

Сором. Виражається цей негативний емоційний стан в усвідомленні невідповідності власних думок, вчинків і зов­нішності не тільки сподіванням оточуючих, а й власним уявленням про належну поведінку і зовнішній вигляд. Не­рідко він є результатом сильно розвинутої рефлексії; сповнених сумнівів, суперечностей роздумів; аналізу власного психічного стану. Сором може бути пов'язаний з невпевненістю людини у своїх силах, побоюванням можли­вого неуспіху в роботі, незнанням того, яке враження вона може справити на партнерів по спілкуванню. Переживання сорому проявляється в зміні виразу обличчя, почервонінні, потупленому погляді, відвертанні очей, метушливості тощо.

Спектр людських переживань, безперечно, є значно різ­номанітнішим. Крім того, кожне з них може мати різні ступені вираженості, наприклад спокійне задоволення, бур­хлива радість, захоплення, екстаз і т. д. Поєднуючись між собою, деякі емоції викликають складні переживання, що робить емоційне життя людини дуже насиченим.

Запитання. Завдання

1. Яка відмінність між емоціями і почуттями?

2. Проаналізуйте природу виникнення емоцій із точки зору інфор­маційної теорії.

3. Яку роль відіграють в емоціях органічні відчуття?

4. У чому проявляється суб'єктивність переживань?

5. Що розкривається в змісті почуттів?

6. Обгрунтуйте відмінності у переживаннях стресу і афекту.

7. Чи можна естетичні почуття відносити до астенічних пережи­вань?

8. Поясніть, у чому проявляється нечіткість поділу вищих почуттів.

9. Про яку якість почуттів йдеться в наведеному уривку з листа юнака до дівчини: «Я не знаю, — пише юнак дівчині, — люблю я тебе чи ненавиджу. Мені здається, що ці почуття в мені дивним чином переміша­ні» (За М. Д. Левітовим).

Література

Вилюнас В. К. Психология змоциональньїх явлений. — М., 1976.

Додонов Б. Й. Змоция как ценность. — М., 1978.

Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчук та ін. — К., 1999.

Изард К. Змоции человека. — М., 1980.

Никифоров А. С. Змоции в нашей жизни. — М., 1978.

Психологія/ За ред. Ю. Трофімова. — К., 1999.

Рейковский Я. Зкспериментальная психология змоций. — М., 1979.

Селье Г. Стресе без дистресса. — М., 1982.

Симонов П. В. Теория отражения й психофизиология змоций. — М 1970.

Шингаров Г. X. Змоции й чувства как форма отражения действитель-ности. — М., 1971.

4.2. Воля

Для досягнення поставленої мети людина проявляє ініціативу, напружує свої розумові і фізичні сили, долає труднощі, стримує пориви і бажання, які не сприяють успішному досягненню мети. У цих проявах людської поведінки найяскравіше виявляється такий аспект пси­хічного життя, як воля.

Воля і вольові дії людини

Задоволення людських потреб відбувається в діяльно­сті, яка має активний, цілеспрямований і вмотивований характер. Воно реалізується за допомогою дій, поро­джених різними спонуканнями. Причини активності, ма­ючи різну психологічну природу, реалізуються як потяги, бажання і прагнення. Прагнення — спонукання, що вира­жається в чуттєвому переживанні потреби. У момент ви­никнення воно ще не має конкретної предметної визначе­ності. Людина ніби поривається до чогось, відчуває, що

чогось їй не вистачає. Таке неусвідомлюване нецілеспря-моване прагнення, яке не викликає довільних дій, назива­ють потягом. У процесі усвідомлення об'єкта прагнення, мети прагнення стає бажанням. Сукупність цих спону­кань, які набувають характеру мотивів дій, вчинків і форм діяльності, утворює мотиваційну сферу особистості.

Спонукання до дій у людини розрізняють за змістом і психологічною природою. В одних випадках це може бу­ти негайна імпульсивна реакція на подразник, в інших — повільна поміркована дія після оцінки ситуації.

Види дій людини. Дії людини поділяють на мимові­льні й довільні.

Мимовільні дії. їх здійснюють при виникненні не-усвідомлюваних або недостатньо усвідомлюваних спону­кань. Вони мають імпульсивний характер і позбавлені будь-якого чіткого плану (наприклад, у стані паніки). За психофізіологічною природою мимовільні дії бувають вроджені й набуті.

До вроджених мимовільних дій відносять різні орієн­тувальні, захисні та хапальні реакції, виразні рухи. В їх основі — безумовні рефлекси, які викликаються безумов­ними подразниками і здіснюються нижчими відділами центральної нервової системи.

До набутих мимовільних дій належать викликані умовними подразниками орієнтувальні, захисні, хапальні реакції та виразні рухи, що відбуваються завдяки діяль­ності кори головного мозку.

Довільні дії. Зміст і засоби реалізації таких дій під­порядковані свідомим цілям людини. Вони нерозривно пов'язані з відображенням мети та засобів її досягнення і охоплюють прагнення до мети, попереднє уявлення про мету і рухове уявлення.

Довільні дії здійснюються за допомогою саморегуляції, яка передбачає довільний контроль за їх плануванням і виконанням, її структура включає мету, якої хоче досягти людина, а також програму дій, яку вона повинна здійснити для досягнення мети. Саморегуляція передбачає і з'ясуван­ня критеріїв успішності дій, зіставлення з ними одержа­них результатів дії та прийняття рішення, згідно з яким дію вважають закінченою або її продовжують, коригуючи.

Особливу групу довільних дій утворюють вольові дії.

Вольові дії людини скеровані на досягнення свідомо поставлених цілей і пов'язані з подоланням труднощів. Вони бувають різними за складністю. Так, індивід, який вперше сів на велосипед, переборює деякі побоювання, по-

в'язані з можливим падінням. Така вольова дія є прос­тою. Складна вольова дія має кілька простих. Складні дії входять у систему організованої вольової діяльності лю­дини, спрямованої на досягнення віддалених цілей. До цієї системи належать також вольові якості. Головною психологічною функцією волі є посилення мотивації і вдосконалення регуляції дій. Цим вольові дії відрізня­ються від імпульсивних, які відбуваються мимовільно і недостатньо контролюються свідомістю.

Воля та її функції. Виникнувши в процесі трудової діяльності, воля стала особливою формою активності осо­бистості, яка зумовлюється поставленою метою.

Воля — свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяль­ності і поведінки, спрямована на подолання труднощів при досяг­ненні поставлених цілей.

За допомогою спонукальної і гальмівної функцій во­ля дає людині змогу регулювати свої дії і вчинки.

Спонукальна функція волі. Забезпечується вона ак­тивністю людини. Активність породжує дію і регулює її перебіг через особливості психічних станів людини, які виникають у момент дії. Спонукання до дій створюють певну впорядковану систему мотивів — від природних потреб до вищих спонукань, пов'язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних почуттів.

Гальмівна функція волі. Вона реалізується у тісній єдності зі спонукальною, що виявляється в ситуативному стримуванні небажаних виявів емоцій, дій і вчинків, які не відповідають світогляду і моральним переконанням особистості. Без гальмування ніяке регулювання поведін­ки неможливе.

У своїй єдності спонукальна і гальмівна функції волі, регулюючи діяльність і поведінку, дають людині змогу досягти поставленої мети. Проте лише ці дві функції не вичерпують усього змісту поняття «воля». Вольова діяль­ність передбачає оцінку ситуації, вибір мети і шляхів її досягнення, прийняття рішення тощо. Вона характеризу­ється станом оптимальної мобілізованності особистості, режимом активності, спрямованої на задоволення потреб, і концентрацією цієї активності в необхідному напрямі.

Проблема свободи волі. Чи вільна людина у своїх ба­жаннях, рішеннях і діях? У філософії і психології це пи­тання є стрижневим у розв'язанні проблеми свободи волі. Усі можливі точки зору на її вирішення можна об'єднати у дві протилежні течії: індетермінізм і детермінізм.

Індетермінізм (лат. in — не, determinare — визна­чати). Відносячи волю до суто духовних явищ, у сфері яких ніби не існує причинності, а панує повна свобода, його прибічники вважають, що воля людини, її бажання і дії повністю вільні, нічим не зумовлені й не обмежені.

Детермінізм. Згідно з цією точкою зору всі дії та вчинки людини мають причину. Підходячи до цієї проб­леми спрощено і механістичне, детерміністи заперечували існування будь-якої свободи волі. На їх думку, об'єктивні закони розвитку природи і суспільства позбавляють інди­віда можливості самостійно визначати свої дії і змінюва­ти обставини. А отже, людина не може і не повинна відпо­відати за свої дії та вчинки.

Представники обох течій помиляються в тому, що вони протиставляють свободу і причинну зумовленість волі.

Насправді закони розвитку природи і суспільства, на­кладаючи певні обмеження, водночас створюють певні умови для вільної діяльності людини. Чим глибше лю­дина пізнає закономірності світу, чим багатший її досвід, тим вільніша вона у своїх бажаннях, рішеннях і діях.

Водночас люди по-різному усвідомлюють міру своєї свободи волі, що виявляється у їх різних локусах кон­тролю. Одні з них схильні шукати причини негативних наслідків своїх дій у зовнішніх обставинах, а інші — у внутрішніх перешкодах.

Локус контролю. Вольове регулювання поведінки не­можливе без врахування її умов, адже вольовий акт лю­дина здійснює як особистість, відповідальна за всі його наслідки. Хоча поведінка завжди спрямована на досяг­нення мети, кінцеві результати діяльності інколи не від­повідають сподіванням. На основі досліджень встановле­но, що люди різняться між собою залежно від того, кому вони схильні приписувати відповідальність за власні дії.

Для диференціювання різних способів покладання відповідальності американський психолог Джуліан Рот-тер (1916—1995) обґрунтував поняття «локус контролю».

Локус контролю (лат. locus — місце) — індивідуальна якість людини, яка характеризує її схильність приписувати відповідальність за наслід­ки своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю) чи внутрішнім станам і переживанням (інтернальний локус контролю).

Роттер довів, що локус контролю є стійкою властивіс­тю особистості, яка формується в процесі її соціалізації. Люди, схильні приписувати причини своїх дій і вчинків зовнішнім факторам, мають зовнішній (екстернальний)

локус контролю. Вони завжди шукають причини своїх невдач у зовнішніх обставинах. Так, студент, який не склав екзамен, пояснює це відсутністю часу для підготов­ки, складністю предмета тощо. Дослідники встановили, що схильність до зовнішньої локалізації контролю по­в'язана з такими рисами особистості, як неврівноваже­ність, невпевненість у своїх силах, тривожність, підозрі­лість, конформність, агресивність та ін.

Якщо людина покладає на себе відповідальність за власні дії і причини їх бачить в особливостях своєї уваги, мислення, здібностей, внутрішніх переживань, то вона має внутрішній (інтернальний) локус контролю. Індивідам такого типу властиві впевненість у собі, наполегливість і послідовність у досягненні поставлених цілей, схильність до самоаналізу, врівноваженість, товариськість, доброзич­ливість і незалежність.

Воля і ризик. Не всяке бажання спонукає до практич­них дій, спрямованих на досягнення усвідомленої мети. Воно може обмежитися лише уявленням про мету і шлях її досягнення. В окремих випадках бажання зразу не ви­кликає активності через невизначеність результату і мож­ливих несприятливих наслідків у разі неуспіху. Перед людиною виникає ситуація вибору між двома можливими варіантами дії: менш приємним, але надійнішим, і приєм­нішим, але не таким надійним (результат якого невизна-чений, із можливими небажаними наслідками).

Надання суб'єктом активної переваги небезпечному варіанту порівняно з безпечним позначається поняттям «ризик». Поведінка людини в ситуації ризику є одним із найхарактерніших проявів волі.

ризик — активна дія, спрямована на привабливу ціль, досягнення якої пов'язано з елементами небезпеки.

Існує дві причини ризикової поведінки, які передбача­ють використання волі як необхідної умови для ризику. Перша пов'язана з розрахунком на виграш, очікувана вели­чина якого за умови успіху переважає рівень покарання. Це ситуативний ризик. Тут мотивація успіху сильніша за мо­тивацію уникнення невдачі. Якщо ж мотивація уникнення невдачі сильніша від мотивації успіху, то для прийняття рішення про ризикову поведінку потрібна велика сила волі.

Ризик буває також виправданим і невиправданим. У випадку виправданого ризику людина при прийнятті во­льового рішення намагається розумно врахувати всі «за» і «проти», зважаючи, що остаточний результат може за-

лежати і від випадку, і від її можливостей. Причиною невиправданого ризику є бажання людини пережити го­стрі відчуття. Це ризик заради ризику. Його наявність у певних людей встановлено експериментально.

Дата добавления: 2015-10-28