История Села Казацкое

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

населеного пункту – села Козацьке

Білгород-Дністровського району Одеської області.

І. Перші відомості та історія заселення села

Історія нашого села Козацьке тісно пов'язана з історією освоєння Бессарабії Російсь­кою імперією. В кінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Пів­нічному Причорномор'ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українсь­ких земель.

На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунавьє. в 1803 році взята фортеця - Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Ро­сійської імперії, яку було поділено на три уїзди - Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський.

Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов'яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до „вільного краю" втікачів-кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема - німець­ким.

Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє „прав і вольностей” козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причи­ною переселення козаків в наші краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують до­тримуватись традицій українського козацтва в релігії, в побуті, в сімейному житті, в поселен­нях.

В кінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення - Станиця Ко­зача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель.

В традиціях козацького життя була одна дуже цікава традиція: молодий парубок – козак, одружившись, обов’язково повинен був покинути батьківський дім і разом з молодою дружи­ною - козачкою переселитися поодаль, там збудувати курінь-будинок і обробляти землю або займатися ремеслом. Це стає життєвою необхідністю.

Саме молоді сім'ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині рі­чки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав - коза­ки - Козацьке.

Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство.

Перші відомості про наше село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це ві­домості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому.

Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються тра­диції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія - православне християнство. Про коза­цькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються за­гальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту.

ІІ. Розвиток в кінці ХІХ – на початку ХХ століть.

Комплекс реформ середини XIX століття, які проводяться в Російській імперії царем Олександром II, сприяв розвитку нашого краю і зокрема села. Відміна кріпосного права зняла побоювання місцевого населення бути повернутими в кріпаки. Земська реформа дала можли­вість утворенню в селі сільської громади з місцевим самоуправлінням. Адміністративно-територіальна реформа започаткувала поділ Російської імперії на губернії, губернії поділялися на уїзди, уїзди - на повіти. За цим поділом ми відносилися до Херсонської губернії Аккерманського уїзду Паланського повіту. Саме в ході цієї реформи класифікуються населенні пункти з наданням назв.

Переважна більшість населення села були молдавани, а тому надання назви села походило від них. Південний схил правого берега річки Байказія був крутим з дуже глибокими балками і ярами, звідки виднілася червона глина, яка була на поверхні. З північного схилу цей пейзаж був схожий на червоний рот, що на молдавській мові - Гура Роша. Із середини 60-х років XIX століття офіційною назвою села була - Гура Роша (до 1948 року).

В селі, займаючись господарством, поруч проживали люди різних національностей. Найпошире­нішими прізвищами в селі були родини: Долготерів, Меріакре, Константанові, Шокоти, Цуркани, Криворученки, Бурдюжі, Тимофєєві, Царани, Гуцули.

Початок XX століття своїми революційними потрясіннями приніс нелегкі випробу­вання жителям села. В Першу Світову війну було призвано до лав армії чимало наших односе­льчан, значна частина яких не повернулася. Сім'ї залишилися без годувальників. Всі тяготи важкої праці лягли на плечі жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку.

ІІІ. Революційні події 1917 р.

Події революції 1917 року жителями села були сприйняті, як надії на покращення долі. Повалення царя і обіцянки більшовиків вселяли в свідомість селян сподівання бути господарями на землі. Але сепаративні мирні договори, які укладалися більшовиками і мали на меті досягнен­ня „світлого майбутнього", фактично не виконувалися, проводилася торгівля землею разом з мільйонами людей, які на ній проживали. Ідеї української революції в наших краях не підтри­мувалися, виходячи з національного складу населення.

В листопаді 1917 року в Бессарабії утворюється парламентський орган під назвою «Стафул Церій» («Крайова Рада»), який проголосив Бессарабію «Молдавською Народною Республікою». Згодом «Стафул Церій» запросив у Бессарабію румунські війська.

ІV. Період румунської окупації.

3-го березня 1918 року територію Бессарабії скуповують війська буржуазно-поміщицької Румунії. На початку квітня 1918 року було проголошено об’єднання Бессарабії з Румунією. В наше село на довгих 22 роки приходить румунська влада, про жорсто­кість якої, тортури та несправедливість добре пам'ятають старійшини села, не зі слів, а відчу­вши все це на собі. Період румунської окупації відносять до періоду економічної, політичної та соціальної кризи. Слов'яномовне населення примусово ставали румуномовними. за не­знання румунської мови звільняли з роботи, не приймали на роботу, офіційні звернення подавали тільки румунською мовою. Політичні права обмежувалися участю у виборах, які проводилися за дик­тованим „зверху” сценарієм.

Поміщицьке землеволодіння румун перетворило селян на батраків, які не мали ніякої можливості на придбання власної ділянки землі. Сезонний та поденний найм були основним джерелом доходів наших односільчан в той час.

28 червня 1940 року в результаті радянсько-німецького „Договору про взаємонена­пад" та таємних протоколів, які підписані були 23 серпня 1939 року, Бессарабія ввійшла до складу Української РСР. Починається процес радянізації-націоналізація та колективізація. Жителі села по-різному сприйняли радянську владу: заможні селяни природно стали її проти­вниками, адже їм необхідно було віддати до артілі все, що вони заробили тяжкою працею. Без­земельні селяни в новій владі шукали порятунку від злиднів. Але всі плани радянської влади були зламані початком Великої Вітчизняної війни. Бессарабія була окупована в перші ж дні війни.

Румунія була союзником фашистської Німеччини і тому вступила у війну на її стороні, сподіваючись повернути назад втрачені в 1940 році території. Більшість колишніх поміщиків повертаються назад, поновлюючи собі права на землі, будинки, установи, владу.

172 наших односельчани пішли добровольцями до Червоної Армії. Для жителів села, які залишилися в окупації, знову настають жахливі часи румунської влади.

V. Звільнення Бессарабії від окупантів і післявоєнний розвиток.

Довгоочікуване визволення настало 23 серпня 1944 року. В результаті успішно прове­деної Червоною Армією „Ясько-Кишинівської операції" було визволено Бессарабію. Розрухи, нестача тягової сили, знарядь праці, людей - ось з чого починали післявоєнну відбу­дову. В селі створюються дві сільгоспартілі, кордоном яких була центральна вулиця з півночі на південь. Західна частина села - з молдавсько мовним населенням та східна - з слов'яномовним населенням.

Серйозним випробовуванням для жителів села був голод 1946-І947 років. Спасінням для більшості мешканців села була більш благополучна, в плані забезпечення продуктами хар­чування, Західна Україна.

Нестача кваліфікованих кадрів, низький рівень грамотності жителів села, сприяли відкриттю в селі школи. Існуюча в період окупації румунська школа була з суворими дисцип­лінарними порядками, але рівень освіти 4-х-літньої школи був низьким. В 1946 році в селі від­кривається початкова, а в 1948 році - семирічна школа. Для роботи в ній в село приїздять ква­ліфіковані вчителі: Павло Герасимович та Олександра Іванівна Солоненки, Кирило Олександ­рович та Васса Яківна Яковчуки, Семен Мойсейович та Клавдія Василівна Кобилянські, Марія Володимирівна Вострікова, Лідія Василівна Рябченко, Марія Максимівна Кисла, Неоніла Степанівна Скутельник, які весь свій трудовий стаж, а дехто і все своє життя пропрацювали і прожили в нашому селі, якому в 1948 році повернули його історичну назву - Козацьке.

В 1948 році існуючі дві сільгоспартілі об'єднуються в одну - імені Молотова.

В адміністративному поділі наше село відносилося до Старокозацького району Ізмаїльської області.

В 1957 році „політика укрупнення" призвела до реорганізації. До колгоспу приєдну­ють землі колгоспу імені Ворошилова, село Зеленівка; до сільської ради - село Красна Коса, заснування якого пов'язане з вихідцями з Козацького. Об’єднуються два райони - Старокозацький і Лиманський в Білгород-Дністровський район. Ізмаїльська область приєднується до Одеської.

VI. Розвиток у 60-ті роки ХХ ст.

Найпотужнішого розвитку наше село набуває в період 50-60-х років ХХ ст. Значний внесок здійснив голова колгоспу Федір Петрович Міщенко (колгосп вже називався «Україна»), на честь якого названа центральна вулиця села. Порядний, добротний господар організував і керував будівництвом Будинком Культури(1963р.),середньої школи(1965р.), дороги, що з'єднувала село з автодорогою Білгород-Дністровський - Кишинів, дитячого садка(1969р.), інших споруд. Паралельно будується ціла низка господарських об’єктів що дала колгоспу стати мільйонером.

В 1960 році в селі відкривається середня школа, яка в 1965 році переїздить до нової будівлі. За майже 45 річну свою історію школа випустила 25 золотих і срібних медалістів.

1. Малінська Валентина Парфентіївна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.

2. Мирза Віра Михайлівна – в 1960 р. нагороджена срібною медаллю.

3. Михальчук Омелян Якович – в 1961 р. нагороджений золотою медаллю.

4. Шановський Анатолій Максимович – в 1963 р. нагороджений срібною медаллю.

5. Пасніченко Юлія Василівна – в 1966 р. нагороджена срібною медаллю.

6. Ботезат Семен Порфирович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

7. Яценко Валентина Григорівна – в 1966 р. нагороджена золотою медаллю.

8. Александров Петро Зосимович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

9. Михальчук Стапан Якович – в 1966 р. нагороджений срібною медаллю.

10. Димитрашко Олександра Захарівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.

11. Сирбул Раїса Остапівна – в 1967 р. нагороджена срібною медаллю.

12. Кисла Антоніна Петрівна – в 1981 р. нагороджена золотою медаллю.

13. Щербина Володимир Павлович – в 1985 р. нагороджений золотою медаллю.

14. Гратій Сергій Іванович – в 1991 р. нагороджений срібною медаллю.

15. Довганюк Леся Іванівна – в 1997 р. нагороджена срібною медаллю.

16. Ботезат Тетяна Андріївна – в 1999 р. нагороджена золотою медаллю.

17. Гратій Дмитро Іванович - в 1999 р. нагороджений срібною медаллю.

18. Запша Наталя Сергіївна – в 1999 р. нагороджена срібною медаллю.

19. Овсяніков Дмитро Юрійович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.

20. Кушніренко Валерій Михайлович – в 2003 р. нагороджений срібною медаллю.

21. Катан Альона Олександрівна – в 2004 р. нагороджена золотою медаллю.

22. Скутельник Олександр Тимофійович – в 2004 р. нагороджений золотою медаллю.

23. Чебан Олександр Якович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.

24. Іванов Олександр Олександрович – в 2006 р. нагороджений золотою медаллю.

25. Халахурда Вадим В’ячеславович – в 2007 р. нагороджений срібною медаллю.

26. Катан Віталій Олександрович - в 2011 р. нагороджений золотою медаллю.

Також село пишається своїми колишніми односельчанами серед яких:

директор агрофірми "Еврика" Михайло Іванович Бєлий,

викладач Одеської економічної академії Галина Миколаїв­на Запша,

священик Вінницької єпархії протоієрей Василь Андрійович Шокот,

багаторічний голова колгоспу «Україна» - Петро Прокопович Кислий,

колишній сільський голова Федорчук Валентина Парфентіївна,

священик ієрей Геннадій Тимофійович Ткач,

який зумів, завдяки своїй наполегливості та ініціативності,

в наш нелегкий час організу­вати людей і побудувати новий храм.

Пам’ятник загиблим воїнам Будинок культури

Дата добавления: 2015-10-28