Відповідно до ролі 16 страница

— По-перше, слід пересвідчитися, що за нами справді стежить поліція. Ми підемо пішки до «Ельс-Кватре-Ґатс», як зазвичай, щоб побачити, чи досі той чоловік там, у засідці. Твоєму батькові — ані слова, бо в нього з'являться камені у нирках.

— А що йому сказати? Він і так уже доволі підозріло дивиться.

— Скажи, що підеш купити насіння соняшника або щось подібне.

— А чому нам потрібно йди саме до «Ельс-Кватре-Ґатс»?

— Бо там продають найсмачніші в радіусі п'яти кілометрів бутерброди із шинкою. І нам слід поговорити. Не будь занудою, Даніелю. Роби, як я кажу.

Вітаючи будь-яку справу, яка б відволікла мене від моїх думок, я скорився. За кілька хвилин я вже виходив на вулицю, запевнивши батька, що до обіду повернуся. Фермін чекав на мене на розі. Як тільки я приєднався до нього, він підвів брови, що означало: мені слід починати рухатися.

— За п'ятнадцять метрів від нас гримуча змія. Не повертай голови.

— Той самий?

— Не думаю, якщо він тільки не зменшився в розмірі від такої дощової погоди. Цей виглядає як новак. У нього газета тижневої давності. Фумеро, мабуть, набирав учнів з благодійного притулку.

В «Ельс-Кватре-Ґатс» наш поліціянт у цивільному сів за стіл у кількох метрах від нас, удаючи, що перечитує звіт про футбольні матчі за минулий тиждень. Кожні двадцять секунд він крадькома кидав на нас погляд.

— Подивись, як він, бідолашний, спітнів, — сказав Фермін, хитаючи головою. — Ти, здається, десь далеко, Даніелю. Ти розмовляв з дівчиною чи ні?

— Слухавку взяв її батько.

— І ви мали приємну дружню розмову?

— То був монолог.

— Зрозуміло. Слід припустити, що ти наразі не можеш звертатися до нього «татку»?

— Він сказав мені, що заб'є мене до смерті. Дослівно.

— Упевнений, то було риторичне перебільшення.

Цієї миті біля нас виріс офіціант. Фермін, потираючи руки з нетерплячки, замовив стільки їжі, що нею можна було б нагодувати цілий полк.

— А ти нічого не бажаєш, Даніелю?

Я заперечливо похитав головою.

Коли повернувся офіціант із двома тацями, повними бутербродів, сандвічів та келихів із пивом різного ґатунку, Фермін вручив йому значну суму й сказав, щоб решту той залишив собі.

— Слухай, хазяїне, — додав мій друг. — Бачиш чоловіка, що сидить за столом біля вікна? Отого, вбраного, як Мудрий Цвіркунчик ⁵⁷, що хоч і занурився з головою в газету, та все одно голова в нього стирчить, мов конус?

Офіціант кивнув зі змовницьким виглядом.

— Не міг би ти сказати йому, що надійшло термінове повідомлення від інспектора Фумеро? Йому слід негайно піти на ринок Бокерія, придбати на двадцять дуро⁵⁸ варених турецьких горіхів, а потім невідкладно доставити їх — якщо потрібно, на таксі — до поліційного відділку, інакше з його яєчок зроблять яєчню. Я маю повторити?

— Немає потреби, пане. Турецьких горіхів на двадцять дуро — або яєчня з яєчок.

Фермін дав йому ще монету.

— Благослови тебе Господь.

Офіціант поважно кивнув і підійшов до столика нашого переслідувача, щоб переказати повідомлення.

Коли той почув інструкції, його обличчя видовжилося. Ще п'ятнадцять секунд від залишався за столом, ніби вагаючись, потім прожогом вискочив на вулицю. Фермін і оком не змигнув.

За інших обставин мене б цей епізод звеселив, але того вечора Беа не виходила в мене з голови.

— Даніелю, спустися з хмар, нам слід дещо обговорити. Завтра, не відкладаючи, ти підеш до Нурії Монфорт, як ми планували.

— І що мені їй казати?

— Щось вигадай. Треба слухатися пана Барсело, він дає дуже слушні поради. Нехай вона дізнається: тобі відомо, що вона ошукала тебе щодо Каракса; що її так званий чоловік Мікель Молінер — не за ґратами, як вона каже; що ти з'ясував: саме вона — та зла рука, яка забирає пошту зі старої квартири Фортюні-Каракс, користуючись абонентською скринькою на ім'я неіснуючої юридичної фірми... Нехай у неї земля горить під ногами! Вивалиш на неї все це — і підеш, залишаючи її варитися у власному соку.

— А тим часом...

— А тим часом я буду чекати на неї — з цією метою я планую використати найостанніші техніки камуфляжу.

— Це не спрацює, Ферміне.

— Трохи талану — і спрацює!.. Тебе непокоїть погроза? Ну ж бо, що сказав тобі батько дівчини? Що він зробить із тобою? Повтори, що сказав цей божевільний?

— Правду! — випалив я.

— Правду, згідно зі святим мучеником Даніелем?

— Можеш сміятися скільки хочеш. Саме на це я заслуговую.

— Я не сміюся, Даніелю. Мені просто прикро бачити, як ти караєшся. Будь-кому здасться, що ти вдягнув волосяницю. У житті й так вистачає тортур — не варто ще ходити під місячним світлом, немов Великий інквізитор, катуючи самого себе.

— Тобі відомо про це з власного досвіду?

Фермін знизав плечима.

— Ти ніколи не розповідав, як ти натрапив на Фумеро, — сказав я.

— Хочеш почути історію з мораллю?

— Тільки якщо ти хочеш розповісти.

Фермін налив собі келих пива й вихилив одним ковтком.

— Амінь, — сказав він собі. — Те, що я можу розповісти тобі про Фумеро, — речі загальновідомі. Уперше я почув про нього, коли майбутній інспектор був бандитом і працював на анархістську профспілку. Він завоював неабияку репутацію, бо не знав ані страху, ані сумнівів. Тільки назви йому ім'я жертви — і вона серед білого дня просто на вулиці дістане кулю в голову. Такі таланти високо цінувалися за часів смути. Для Фумеро не існувало понять відданості та довіри. Він не засуджував тих, на кого працював, якщо останні допомагали йому здиратися нагору. У світі багато покидьків, але небагато хто з них має таланти Фумеро. Починав він з анархістами, потім перейшов на службу до комуністів, а від них до фашистів лише один крок. Він шпигував, продавав інформацію про одну партію іншій, а гроші отримував від обох. Я довго стежив за ним. На той час я працював на автономний уряд Каталонії. Іноді мене приймали за брата президента Компаніса⁵⁹, чим я дуже пишався.

— І чим ти займався?

— Усім потроху. Сьогоднішні радіо-опери назвали б це шпигунством, але за часів війни кожен був шпигуном. Частина моїх обов'язків полягала в тому, щоб стежити за такими як Фумеро, бо вони були вкрай небезпечні. Вони немов гадюки: жодних ідеалів та совісті. Під час війни вони з'являлися скрізь. У мирний час — натягнули маски. Але вони й досі тут. Їх тисячі. І рано чи пізно я дізнався, яку гру він вів. Радше пізно, як мені видається. За кілька днів Барселону взяли франкісти, й тепер правда була на іншому боці. Я став переслідуваним злочинцем, а мої керівники були змушені ховатися, мов щури. Природно, Фумеро вже був відповідальним за операцію «зачистки». Чистка здійснювалася відкрито, зі стріляниною на вулицях, у замку Монжуйк. Мене заарештували в порту, коли я намагався домовитися про перевіз до Франції на грецькому торгово-вантажному судні кількох моїх керівників. Мене привезли в Монжуйк і два дні протримали в дуже темній камері без води та вентиляції. Світло, яке я вперше побачив після цього, було полум'ям лютівної лампи. Фумеро й ще якийсь чоловік — він розмовляв лише німецькою — підвісили мене догори ногами. Спершу німець звільнив мене від одягу, спаливши його лютівником, і мені здалося, що рука в нього призвичаєна. Коли я залишився абсолютно голим, з обпаленим волоссям на тілі, Фумеро сказав: якщо я не розповім, де ховаються мої керівники, вони почнуть веселитися по-справжньому. Я не хоробра людина, Даніелю. І ніколи нею не був. Але, зібравши в кулак оту дещицю мужності, яку мав, я запропонував йому поцілувати мій зад. Після жесту Фумеро німець щось впорснув мені у стегно й кілька хвилин почекав. Потім, поки Фумеро палив і, посміхаючись, дивився на мене, німець почав старанно підсмалювати мене лютівником. Сліди ти бачив...

Я кивнув. Фермін розповідав спокійно — жодних емоцій.

— Ці ушкодження — дрібниця в порівнянні з тими, що лишилися всередині. Я цілу годину терпів катування лютівником — а може, минула лише хвилина... не знаю. Але наприкінці я таки видав їм імена, прізвища та розміри комірців усіх моїх керівників, навіть тих, яких не знав. Мене викинули на алеї в Пуебло-Секо, оголеного, з обпаленою шкурою. Якась добра жінка забрала мене до себе додому й два місяці доглядала мене. Комуністи застрелили її чоловіка й двох синів на порозі будинку —вона не знала, за віщо. А коли я зміг підвестися й вийти на вулицю, дізнався, що все моє керівництво заарештували і стратили лише кілька годин по тому, як я сповістив про них...

— Ферміне, якщо не хочеш розповідати...

— Ні, ні. Я волію, щоб ти почув та знав, із ким маєш справу. Коли я повернувся до свого будинку, мені сказали, що уряд сконфіскував його, з усіма моїми пожитками. Я став жебраком, навіть не усвідомлюючи цього. Намагався знайти роботу — мені відмовляли. Єдине, що я міг добути, це пляшку дешевого вина за кілька сентимо. Вино — повільна отрута, що роз'їдає твої нутрощі, немов кислота; але я сподівався, що рано чи пізно воно спрацює. Я казав собі, що колись повернуся на Кубу, до своєї мулатки. Мене заарештували, коли я намагався сісти на вантажне судно до Гавани. Не пам'ятаю, скільки я провів у тюрмі. Після першого року там починаєш утрачати розум. Коли я вийшов, то почав жити на вулицях, де ти мене пізніше і знайшов. Там було багато таких, як я, колег з тюрми або товаришів за зброєю. Лічені щасливці мали когось, на кого могли б розраховувати, місце, куди б могли повернутися. Решта приєдналася до армії «безземельних». Якщо ти одного разу отримав картку до цього клубу, ти ніколи не перестанеш бути його членом. Більшість із нас виходили вночі, коли світ спить. Я зустрічався з такими, яким був сам. Рідко коли ми бачилися знову. Життя на вулиці недовге. Люди дивляться на нас із презирством, навіть ті, хто дає милостиню; але чужа зневага — ніщо в порівнянні з тією зміною, яку відчуваєш у собі. Це все одно що бути ходячим трупом, трупом, який хоче їсти, смердить та відмовляється остаточно вмирати. Час від часу Фумеро та його молодчики заарештовували мене за безглуздими звинуваченнями у крадіжках або у набриданні дівчатам, які повертаються з монастирської школи. Ще один місяць у тюрмі Ле-Модело, ще побиття, й знов на вулицю. Я ніколи не розумів суті цих фарсів. Мабуть, поліція вважала за зручне мати в своєму розпорядженні список підозрюваних, до якого можна було б звертатися у разі потреби. Під час чергової своєї зустрічі з Фумеро, який на той час уже був досить поважною фігурою, я запитав його, чому він не вбив мене, як убив інших. Він засміявся й відповів, що існують речі гірші за смерть. Він ніколи не вбиває інформаторів, додав він. Їх він гноїть заживо.

— Ферміне, ти не інформатор. Будь-хто на твоєму місці зробив би те саме. Ти мій найкращий друг.

— Я не заслуговую на твою дружбу, Даніелю. Ви — ти і твій батько — врятували моє життя, й тепер воно належить вам обом. Задля вас я зроблю все можливе. Того дня, коли ти забрав мене з вулиці, Фермін Ромеро де Торрес народився знов.

— Це не справжнє твоє ім'я?

Фермін похитав головою.

— Я побачив його на одній афіші біля арени для бою биків. Моє справжнє ім'я поховане навік. Чоловік, який колись жив у цьому тілі, помер, Даніелю. Іноді він повертається. У кошмарах. Але ти наново навчив мене жити. Ти подарував мені сенс життя, мою Бернарду.

— Ферміне...

— Нічого не кажи, Даніелю. Просто пробач мені, якщо можеш.

Я мовчки обійняв його, й він заплакав. Люди кидали на нас здивовані погляди, я у відповідь злісно дивився на них. Урешті-решт вони вирішили не звертати на нас уваги.

Пізніше, коли ми з Ферміном прямували до його пансіону, в мого приятеля знов прорізався голос.

— Те, що я розповів тобі сьогодні... Благаю, не кажи Бернарді...

— Я не розповім ані Бернарді, ані кому іншому. Жодного слова, Ферміне.

Ми потиснули один одному руки на прощання.

Уночі я не міг заснути. Лежав у ліжку з увімкненим світлом, розглядав свою ручку «Монблан», якою вже багато років не писав; вона була мов пара рукавичок, подарована безрукому. Мене переслідувала ідея піти до будинку Аґіларів та здатися добровільно, сподіваючись на краще. Але поміркувавши, я вирішив, що вдертися в дім Беа посеред ночі — не найкращий спосіб пом'якшити ситуацію. На світанку, виснажений безсонням та збитий з пантелику невідчепними думками, я дійшов висновку: нехай усе йде своєю чергою; з часом ріка віднесе геть усю погану кров.

Зранку справи у книгарні йшли повільно, і я скористався з нагоди, щоб стоячи подрімати, зберігаючи «рівновагу та грацію фламінго», як жартував мій батько. Пообідь, як і домовлялися минулого вечора, я вдав, ніби йду на прогулянку, а Фермін запевнив батька, що йому треба до лікарні — зняти кілька швів. Наскільки я зрозумів, батько проковтнув обидві брехні. Те, що ми систематично обманювали мого батька, почало мене дратувати; я ще зранку сказав про це Фермінові, поки батько ходив виконувати замовлення.

— Даніелю, стосунки батько-син засновані на тисячі маленьких невинних обманів. Дари волхвів, чарівниця, яка приносить дітям подарунки, система заохочування та багато інших. Це просто один з таких обманів. Не відчувай за собою провини.

Отже, збрехавши вкотре, я попрямував до будинку Нурії Монфорт, чиї духмяні дотики залишили незнищенний слід у моїй пам'яті. Бруківку площі Св. Феліпе Нері окупувала зграя голубів; на іншому кінці площі не було ні душі. Під пильними поглядами десятка голубів я перетнув бруківку й даремно шукав очима Ферміна, замаскованого невідомо під кого, — він відмовився розкрити свій план.

Я наблизився до будинку Нурії. Ім'я Мікеля Молінера досі стояло на поштовій скриньці. Може, саме на це мені й слід передовсім вказати Нурії Монфорт?.. Сходячи в темряві нагору, я майже сподівався, що її немає вдома, — ніхто не відчуває такого співчуття до брехуна, як інший брехун.

Діставшись п'ятого поверху, я зупинився, щоб зібрати рештки мужності й вигадати якийсь привід на виправдання свого візиту. З іншого боку майданчика гриміло сусідське радіо; цього разу передавали вікторину на знання релігії. Вікторина проходила під назвою «З невеличкою Божою поміччю», і завдяки їй уся Іспанія, мов заворожена, щовівторка прикипала до радіоприймачів.

Питання на п'ять очок! Зараз із невеличкою Божою поміччю ви скажете нам, Бартоломе, в якій подобі постав диявол перед мудрецем, який жив у наметі, у притчі про архангела та гарбуз, що у Книзі Ісуса Навина: а) молодої кози; б) глечика торговця; в) акробата з мавпою?

Так, у хвилі оплесків слухачів зі студії Національного радіо, я опинився біля дверей Нурії Монфорт і кілька секунд натискав на дзвоник. Прислухався, як луна йде квартирою, й зітхнув із полегшенням. Уже збирався був іти, коли почув, як до дверей наближаються кроки. Вічко загорілося, як краплина світла. Я посміхнувся. Поки в замку обертався ключ, я глибоко дихав.

— Даніелю!

Блакитний дим від цигарки звивався навколо її обличчя. На її губах блищала темна помада; вони були вологими та залишали на фільтрі цигарки, яку вона тримала між вказівним та підмізинним пальцями, сліди, схожі на кров. Є люди, яких пам'ятаєш, є люди, про яких мрієш. Для мене Нурія Монфорт була немов міраж: ти не сумніваєшся в його реальності, ти просто йдеш за ним, доки він не зникне або не знищить тебе.

Я пройшов за нею до вузької темної кімнати, де стояв її письмовий стіл, де були її книжки та колекція вишикуваних у лінію олівців — як несподівана симетрія.

— Я й не сподівалася знов тебе побачити.

— Вибачте, що не справдив ваших сподівань.

Вона сіла до столу, схрестила ноги й відкинулася назад.

Я насилу відірвав очі від її шиї й зосередився на плямі на стіні. Підійшов до вікна, окинув швидким поглядом площу. Жодного натяку на Ферміна.

Я відчував, як Нурія Монфорт дихає мені у спину, як її очі ковзають по моїй шиї. Я розпочав розмову, не відводячи очей від вікна.

— Кілька днів тому мій приятель дізнався, що управитель, який відповідає за стару квартиру Фортюні-Каракс, відсилає пошту на абонентську скриньку на адресу юридичної фірми, якої явно не існує. Той самий приятель виявив, що людина, яка вже кілька років забирає пошту з цієї поштової скриньки, використовує ім'я пані Монфорт...

— Замовкни!

Я оглянувся та побачив, як жінка вийшла з темряви.

— Ти судиш, не знаючи мене, — сказала вона.

— То допоможіть мені пізнати.

— Ти комусь про це розповідав? Кому ще про це відомо?

— Більшій кількості людей, ніж ви гадаєте. За мною вже давно стежить поліція.

— Фумеро?

Я кивнув. Мені здалося, що її руки тремтять.

— Ти не знаєш, Даніелю, що ти накоїв.

— То поясніть мені! — відповів я суворіше, ніж бажав.

— Ти вважаєш, що випадково натрапивши на книжку, маєш право втручатися в життя людей, яких не знаєш? У речі, яких не розумієш і які тебе не обходять?!

— Тепер обходять, хочу я цього чи ні.

— Ти не знаєш, що кажеш.

— Я був у будинку Алдаїв. Знаю, що там ховається Хорхе Алдая. Мені відомо, що саме він убив Каракса.

Я й не знав, що вірю в це, поки не вимовив цих слів.

Вона довго дивилася на мене, з обережністю добираючи слова.

— Фумеро про це відомо?

— Не знаю.

— Тобі краще знати. Фумеро переслідував тебе до самого будинку?

Злість у її очах обпекла мене. Я намагався увійти в роль обвинувача та судді, але з кожною хвилиною, що минала, дедалі більше відчував обвинувачуваним себе.

— Не думаю. А ви знали? Знали, що це Алдая вбив Хуліана й зараз ховається в будинку? Чому ви не розповіли мені про це?

Вона сумно посміхнулася.

— Ти нічого не розумієш. Правда.

— Я розумію, що ви збрехали, щоб прикрити вбивцю — попри те, що цей убивця позбавив життя людину, яку ви називали другом. Розумію, що ви багато років мовчали про цей злочин, захищаючи чоловіка, чия єдина мета — стерти зі світу будь-які сліди існування Хуліана Каракса. Ви захищаєте того, хто спалює Караксові книжки. Я також розумію, що ви ошукали мене щодо свого чоловіка. Він не за ґратами. Але тут його теж немає. Ось що я розумію.

Нурія Монфорт поволі похитала головою.

— Іди звідси, Даніелю. Залиши цей дім і ніколи не повертайся. Ти вже багато шкоди наробив.

Я попрямував до дверей. На півдорозі зупинився й озирнувся. Нурія Монфорт сиділа на підлозі, спершись на стіну. Здавалося, їй байдуже, який у неї вигляд.

Опустивши очі додолу, перетнув площу. Ніс із собою біль, якого завдали мені вуста цієї жінки, біль, на який — відчував — я заслуговую, хоча й не усвідомлював достоту, чим саме. «Ти не знаєш, Даніелю, що ти накоїв». Єдиним моїм бажанням тепер було щонайшвидше забратися звідси.

Проходячи повз церкву, я не відразу помітив худорлявого, з великим носом священика, який стояв біля входу, тримаючи требник та вервечку. Він неспішно благословив мене, коли я проходив мимо.

Я увійшов до книгарні, спізнившись майже на сорок п'ять хвилин. Побачивши мене, батько несхвально зсунув брови й подивився на годинник.

— Котра, кажеш, година? Адже ти знаєш, що я маю піти на зустріч із клієнтом у Сан-Куґаті, а ти залишив мене тут самого.

— А Фермін? Невже він іще не повернувся?

Батько похитав головою із поквапливістю, яка свідчила про його поганий настрій.

— Крім того, тут тобі надійшов лист. Я поклав його біля каси.

— Тату, вибач, але...

Він відмахнувся від моїх виправдань, накинув плащ та капелюх і вийшов за двері, не прощаючись.

Добре знаючи свого батька, я розумів, що його злість мине, перш ніж він дістанеться метро. Що мені здалося дивним, так це відсутність Ферміна. Відтоді як я бачив його, перевдягненого у водевільного священика на площі Св. Феліпе Нері, де він чекав на Нурію Монфорт, яка, згідно з його припущеннями, мала щодуху вибігти з будинку й привести його до розгадки таємниці, моя віра в нашу стратегію похитнулася. Я уявляв собі: якщо Нурія Монфорт нікуди не побіжить, переслідування Ферміна скінчаться тим, що він піде за нею до аптеки або до булочної. Що за чудовий план!..

Я підійшов до каси — подивитися на лист, про який згадував батько. Конверт був білий і прямокутний, як надгробок, а замість розп'яття на ньому була зворотна адреса, якій вдалося знищити залишки мого настрою.

Дата добавления: 2015-10-24