Відповідно до ролі 10 страница

— З якого б це дива? — спитав я.

— Якщо Фройд не помиляється, це, певно, означає, що священик щось собі має на думці.

— Він здався мені чесною людиною.

— Надто чесною. Хтозна, яка в нього місія? Усіх священиків з особливими нахилами до святості рано чи пізно призначають місіонерами, і врешті-решт вони стають поживою москітам або піраньям. Відтак, ті, що лишаються, — не такі вже й святі.

— Не перебільшуй.

— Що за наївність, Даніелю! Може, ти й у добрих фей віриш? Гаразд, наведу тобі лише один приклад: казочку про Мікеля Молінера, яку навісила тобі на вуха Нурія Монфорт. Гадаю, брехні в тій казочці більше, ніж у передовій статті ватиканського офіціозного видання «Оссерваторе Романо». Виявляється, що вона одружена з другом дитинства Алдаї та Каракса, — і ти хочеш мені сказати, що це звичайний збіг обставин?.. І на додачу до всього, в нас є історія Хасінти, доброї няньки, — історія, може, й правдива, але надто вже схожа на останній акт п'єси Александра Дюма-сина. Що вже казати про зіркову появу Фумеро!

— Отже, ти вважаєш, що отець Фернандо сказав нам неправду?

— Ні. Я згоден з тобою, що він здається чесною людиною; але... бачиш, сутана обтяжує. Хтозна, скільки тузів він ховає у рукаві? Утім, якщо він і збрехав, то суто з етичних міркувань. По-перше, він незлий, а по-друге, я не думаю, що він спроможний вигадати таку історію. Якби він був майстерним вигадником, то не викладав би алгебри та латини у школі Святого Ґабріеля, а мав би сан єпископа, заростав би жирком у кардинальській канцелярії, вмочаючи м'які булочки у каву.

— Що ж ти пропонуєш робити далі?

— Рано чи пізно нам доведеться відкопати муміфіковане тіло няньки-янгола та потрусити його кісточки, щоб побачити, що з нього випаде. Крім того, я збираюся потягти за кілька мотузочок, які допоможуть мені здобути інформацію про Мікеля Молінера. І було б непогано приглядати за тією Нурією Монфорт. Здається мені, вона з тих, кого моя покійна матуся називала хитрими лисицями.

— Ти помиляєшся щодо неї! — твердив я.

— Тобі показали пару гарних грудей — і ти вже вважаєш, що зустрів святу Терезу. У твоєму віці таке пробачається, але не лікується. Просто залиши її мені. Аромат вічної жіночності більше не впливає на мене так чарівливо, як на тебе. У моєму віці кров спочатку дістається мозку, а потім уже крижів.

— Хто б казав!

Фермін витяг гаманець і почав рахувати гроші.

— Ти сьогодні багатий, — зауважив я. — Це ота здача, що залишилася з ранку?

— Частково. Решта — мої законні. Сьогодні я веду Бернарду вечеряти, тож не можу ні в чому їй відмовити. Якщо виникне потреба, пограбую Центральний банк Іспанії, щоб задовольнити будь-яку її примху. А ти? Які в тебе плани на сьогодні?

— Нічого особливого.

— А як щодо дівчини?

— Якої дівчини?

— Тієї файної крихітки. Томасової сестри.

— Не знаю. У мене жодних планів.

— Даніелю, чого тобі насправді бракує, так це мужності, щоб узяти бика за...

Тут до нас підійшов кондуктор зі стомленим обличчям. З його рота стирчала зубочистка, яку він обертав між зубами з цирковою вправністю.

— Перепрошую, але ті дами бажають знати, чи не могли б ви висловлюватися пристойніше.

— Нехай займаються своїми чортовими справами! — голосно сказав Фермін.

Кондуктор повернувся до трьох жінок та знизав плечима: він, мовляв, зробив усе, що міг, не розпочинати ж йому з нами бійку через стилістичні тонкощі!

— Люди, які не мають власного життя, завжди пхають носа в чуже, — підсумував Фермін. — То про що ми розмовляли?

— Про те, що мені бракує мужності.

— Точно. Хрестоматійний випадок. Повір мені, юначе. Іди до своєї нареченої. Життя швидко плине, особливо найкращі його миті. Наче спалах.

— Вона не моя наречена.

— Гаразд, тоді зроби її своєю, перш ніж це зробить хтось інший, наприклад, отой маленький олов'яний солдатик.

— Ти кажеш так, немов Беа — трофей.

— Ні. Я кажу так, немов вона — благословення⁴¹, — виправив Фермін. — Послухай, Даніелю. Доля здебільшого чигає десь за рогом. Бона схожа або на грабіжника, або на шльондру, або на торговця лотерейними квитками: ось три найбільш звичні її втілення. Але знаєш, чого доля таки не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам.

Решту подорожі я провів, висіваючи у власних думках ці зернини мудрості, а Фермін тим часом знов задрімав — до цього він мав просто-таки наполеонівський талант.

Нарешті ми вийшли з автобуса на розі Ґран-Віа та бульвару Ґрасіа й опинилися під сірим небом. Здавалося, хтось украв денне світло. Застібнувши на всі ґудзики, аж до підборіддя, свій плащ, Фермін повідомив, що поспішає до пансіону, щоб причепуритися перед зустріччю з Бернардою.

— Ти маєш зрозуміти, що з такими скромними зовнішніми даними, як у мене, і мінімальне чепуріння забере щонайменше півтори години. Зовнішність таки важить щось; це — сумна правда наших нечесних часів. Vanitas peccata mundi⁴².

Я бачив, як він іде вздовж Ґран-Віа, бачив, як на тротуарі стрибає тінь маленького чоловіка, закутаного в темно-брунатний плащ, що тріпотів на вітру, наче подертий прапор.

І я попрямував був додому, де збирався взяти гарну книжку та сховатися з нею від усього світу. Але раптом, коли я звернув за ріг Пуерта-дель-Анжель на вулицю Св. Анни, моє серце впало.

Як завжди, Фермін мав рацію. Доля чекала на мене перед книгарнею, вбрана в обтислий костюм із сірої вовни, нові черевики та шовкові панчохи, й вивчала своє віддзеркалення у вітрині.

— Батько гадає, що я пішла до полуденної меси, — сказала Беа, не відводячи погляду від свого віддзеркалення.

— Що ж, ти цілком могла опинитися тут. Церква Святої Анни менш ніж за п'ятнадцять метрів звідси.

Ми розмовляли, наче двоє незнайомців, які випадково зупинилися біля крамниці, але очі мої шукали у вітрині очей Беа.

— Не глузуй, Даніелю. Я мушу десь узяти церковний буклет, щоб побачити, про що була проповідь. Батько вимагає від мене детального звіту.

— Твій батько про все подбав.

— Він заприсягнувся, що переламає тобі ноги.

— Спершу йому потрібно з'ясувати, хто я. А поки мої ноги при мені, я можу бігати швидше за нього.

Беа напружено дивилася на мене, поглядаючи через плече на людей, які проходили повз нас крізь імлу та пориви вітру.

— Не знаю, з чого ти смієшся, — сказала дівчина. — Він зробить те, що сказав.

— Я не сміюся. Я до нестями наляканий. Але я страшенно радий бачити тебе.

Натяк на посмішку — знервовану, ледь помітну.

— Я теж, — зізналася Беа.

— Ти говориш про це так, немов це хвороба.

— Гірше, ніж хвороба. Я ж бо сподівалася: якщо побачу тебе іще раз удень, то прийду до тями. Але не вдається.

— Цікаво, це комплімент чи докір?

— Ми більше не можемо зустрічатися, Даніелю. Не можемо отак стояти разом на очах у всіх.

— Якщо волієш, можемо зайти до книгарні. Там, у задній кімнаті, є кавник і...

— Ні. Не хочу, щоб хтось побачив, як я заходжу або виходжу звідси. Краще вже надворі — так я принаймні завжди зможу сказати, що випадково натрапила на приятеля свого брата.

Я зітхнув.

— А хто нас побачить? Кого це взагалі стосується?

— Люди завжди бачать те, що їх не стосується, а мого батька знає половина Барселони.

— Тож навіщо ти тут на мене чекаєш?

— Я не на тебе чекала. Я прийшла до церкви, забув? Ти ж сам казав, у п'ятнадцятьох метрах звідси...

— Ти лякаєш мене, Беа. Ти брешеш навіть краще за мене.

— Даніелю, ти зовсім мене не знаєш.

— Так каже й твій брат.

Наші очі зустрілися у склі вітрини.

— Того вечора ти показав мені те, чого я ніколи раніше не бачила, — прошепотіла Беа. — Тепер моя черга.

Я звів брови, заінтригований. Беа відкрила сумку, витягла згорнуту навпіл картку й передала мені.

— Ти не єдина людина в Барселоні, яка володіє таємницями, Даніелю. Маю для тебе сюрприз. Сьогодні о четвертій чекатиму на тебе за цією адресою. Ніхто не повинен знати, що ми домовилися там зустрітися.

— А як я здогадаюся, що знайшов саме те місце?

— Здогадаєшся.

Я кинув на неї швидкий погляд, благаючи, щоб усе це не було лише жартом.

— Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, — додала Беа. — Зрозумію, що ти не хочеш мене більше бачити.

Не давши мені й хвилини на відповідь, вона крутнулася на підборах і поспішила у напрямку Рамблас.

Я залишився з карткою в руці — слова завмерли на губах, очі стежили за Беа, доки її силует не розтанув у напівтемряві, що передувала бурі. Розгорнув картку. Усередині синіми чорнилами від руки було написано добре відому мені адресу:

Проспект Тібідабо, 32.

Буря не стала чекати, доки впаде ніч. Перші спалахи блискавки наздогнали мене, коли я поспішав на 22-й автобус. Я вскочив у автобус; коли він обігнув площу Моліна й виїхав на вулицю Бальмес, місто вже ховалося за завісою рідкого оксамиту. Я згадав, що лишив удома парасольку.

— Саме це я називаю хоробрістю, — зауважив кондуктор, коли я попросив зупинити автобус, збираючись стрибнути прямісінько в пелену дощу.

Тепер я стояв десь у кінці вулиці Бальмес, перебуваючи у владі бурі й невідомості. На протилежному боці у водному міражі мигтів проспект Тібідабо. Я порахував до трьох і побіг. Кількома хвилинами пізніше, промоклий до нитки, я, тремтячи від холоду, зупинився, щоб перевести подих. Я намагався огледіти решту шляху, але примарні обриси вілл були повиті млою. Проте я побачив між ними темну башту будинку Алдаїв — здавалося, вона стала на якір між дерев, гілки яких несамовито хиталися від вітру. Відкинувши мокре волосся з очей, я побіг до башти, перетинаючи безлюдний проспект.

Маленька хвіртка у брамі розгойдувалася під поривами вітру, за нею звивиста стежка вела до будинку. Я прослизнув у хвіртку та попрямував до будівлі; крізь памолодь я міг розгледіти підніжжя повалених статуй. Наблизившись до особняка, я помітив, що одну зі статуй — фігуру янгола кари — було скинуто у центральний фонтан. Почорнілий мармур блищав, немов примара, під водою, яка вже струменіла через край басейну. Рука грізного янгола здіймалася над водою; перст обвинувачення, гострий, немов багнет, був спрямований просто на вхідні двері будинку.

Різьблені дубові двері були прочинені. Я штовхнув їх і насмілився зробити кілька кроків гротоподібним передпокоєм, на стінах якого блимали тіні світла від свічок.

— Я думала, ти не прийдеш, — сказала Беа.

У затіненому коридорі її силует ледь обрисовувався на тлі блідого світла з галереї, що відкривалася вдалині. Дівчина сиділа на стільці біля стіни. Поряд на підлозі стояла свічка.

— Зачини двері, — наказала вона, не підводячись із місця. — Ключ у замку.

Я послухався. Замок рипнув — від цього звуку холонула кров. Я почув кроки Беа, що наближалися до мене ззаду, і за мить відчув дотик її рук до моєї промоклої одежі.

— Ти весь тремтиш. Із холоду чи з переляку?

— Сам не знаю. Навіщо ми тут?

Вона всміхнулася у темряві й узяла мене за руку.

— Невже не знаєш? Я думала, ти здогадаєшся...

— Це будинок Алдаїв — ось усе, що мені відомо. Як тобі вдалося потрапити всередину? І звідки ти знала?..

— Ходімо, запалимо камін, зігрієшся.

Вона провела мене коридором до галереї, що нависала над патіо⁴³. Мармурові колони здіймалися до кесонної стелі, яка вже осипалася. Стіни були голі, та можна було здогадатися, де саме колись висіли картини та дзеркала; на підлозі залишилися сліди від меблів. У каміні було кілька дерев'яних колод. Біля коцюби лежала купа старих газет. Від каміна пахло вугіллям. Беа стала навколішки й почала прилаштовувати газети між колодами, потім витягла сірники й підпалила папір, який умить зайнявся, утворивши вогняний вінець.

«Вона, либонь, думає, що я вмираю з нетерплячки? — чомусь подумав я і спробував надати обличчю байдужного виразу. — Якщо вона грається зі мною, в неї всі шанси програти».

Але Беа переможно всміхнулася — певно, тремтіння моїх рук спростовувало мою гру.

— Ти часто сюди приходиш? — спитав я.

— Уперше. Заінтригований?

— Трохи.

Витягши з полотняної сумки чисту ковдру, Беа розстелила її. Ковдра пахла лавандою.

— Ну ж бо, сідай тут, біля вогню. Підхопиш запалення легенів, а я буду винна.

Тепло вогню наче повернуло мене до життя. Беа мовчки, мов зачарована, дивилася на полум'я.

— Ти розкриєш мені таємницю? — врешті-решт спитав я.

Беа зітхнула та підтягла один зі стільців ближче. Я залишився біля вогню, дивлячись, як від мого вбрання здіймається пара. «Немов душа злітає», — подумав я.

— Те, що ти називаєш будинком Алдаїв, насправді має власну назву. Ця вілла зветься «Янгол Імли», але навряд чи комусь відомо про це. Фірма мого батька намагається продати цю власність уже п'ятнадцять років, але даремно. Того дня, коли ти розповідав мені історію Хуліана Каракса та Пенелопи Алдаї, я про цю віллу й не згадала. Пізніше, вночі, вже вдома, я додала два до двох і пригадала, що колись чула, як батько розповідав про родину Алдаїв і про цей будинок. Учора я завітала до кабінету батька, і його секретар Касасус розповів мені про будинок. Тобі відомо, що це була не офіційна їхня резиденція, а лише один з літніх будиночків?

Я похитав головою.

— Головною резиденцією Алдаїв був особняк, зруйнований у 1925 році. На його місці, на перехресті вулиць Брух та Мальйорка, зведено багатоповерховий будинок. Той особняк у 1896 році збудувала фірма «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення дідуся Пенелопи й Хорхе, Сімона Алдаї. Раніше на тому місці були лише поля та зрошувальні канали. А «Янгола Імли» вже на початку століття купив старший син пана Сімона, Рікардо Алдая. Відомо, що він його придбав у досить ексцентричної особи за смішні гроші, бо будинок мав погану репутацію. Касасус сказав мені, що цей будинок — «проклятий». Навіть продавці не наважуються показувати його людям — шукають будь-якого приводу, щоб тільки не приходити сюди...

Отже, поки я грівся біля вогню, Беа розповідала історію того, як «Янгол Імли» став власністю родини Алдаїв. Ця історія мала всі риси трагічної мелодрами — щось подібне цілком могло б вийти з-під пера Хуліана Каракса. Особняк збудувала 1899 року архітектурна компанія «Наулі, Марторель і Берґада» для екстравагантного каталонського фінансиста на ім'я Сальвадор Хауса, який прожив у будинку лише рік. Сальвадор Хауса, попри те що осиротів у шість років, виріс і зумів стати магнатом; більшу частину свого капіталу він нажив на Кубі та в Пуерто-Рико. Подейкували, наче пан Сальвадор був однією з тих таємничих постатей, які стояли за змовою, що спричинилася до війни зі Сполученими Штатами — війни, в якій було втрачено Кубу й інші іспанські колонії. Додому з Нового Світу він повернувся не лише з грішми: привіз із собою дружину-американку — тендітну дівчину з вищого світу Філадельфії, яка не розуміла жодного слова іспанською, — та служницю-мулатку, яка працювала на нього з перших років його перебування на Кубі; служниця подорожувала з кліткою, де сиділа макака у строкатій сукні, та сімома валізами багажу. Хауси влаштувалися в кількох кімнатах готелю «Кельн», і пан Сальвадор узявся до будівництва резиденції, яка б задовольнила його вибагливий смак.

Ніхто ні на мить не сумнівався, що служниця — темношкіра красуня, наділена чудовими очима та фігурою, від якої, як пишуть у жовтій пресі, «мліло серце», — коханка магната, його, так би мовити, провідник до безкрайого світу заборонених насолод. Крім того, ходили чутки, наче вона чаклунка. Ім'я її було Марізела — принаймні так називав її Хауса. Невдовзі загадкова особа Марізели стала мало не найулюбленішою темою обговорення на світських вечірках, які влаштовували родовиті пані, щоб попити чаю, вбити час та пережити осінню негоду. На таких вечірках поширювалися плітки, ніби пан Сальвадор із Марізелою не просто чинять перелюб, а ще й роблять це в позиції «жінка зверху»: вона — «вершниця», він — «кінь». Та це ж гірше за всі смертні гріхи! — обурювались пані й неодноразово писали до єпископа скарги з проханням особистого благословення й захисту для незіпсованих, чистих душ усіх поважних родин Барселони. На додачу до всього, Хауса мав нахабство по неділях уранці роз'їжджати Барселоною в екіпажі разом зі своєю дружиною та Марізелою, виставляючи цю ганебну гріховність напоказ, простісінько перед очі всіх доброчесних юнаків, які об одинадцятій годині, як належить, прямували вулицею Ґрасіа до недільної меси. Навіть у газетах писали про гордовитий погляд поставної Марізели, яка «позирала на мешканців Барселони, немов королева джунглів на купку пігмеїв».

На той час мало не всі в Барселоні захопилися каталонським модернізмом, але Хауса дав зрозуміти архітекторам, яких найняв побудувати новий будинок, що він прагне чогось іншого. Хауса багато років провів у Нью-Йорку, вештаючись П'ятою авеню, яку великі магнати віку американської промисловості заповнили зразками неоготичної екстравагантності. Охоплений ностальгією за своїми американськими днями слави, фінансист відмовлявся слухати будь-які доводи на користь того, що будувати слід, узгоджуючись із місцевою модою; місцева мода взагалі мало важила для пана Сальвадора — він навіть відмовився викупити ложу в «Лісео», що вважалося обов'язковим для тогочасної барселонської аристократії, а оперу вважав «Вавилоном для глухих», збіговиськом небажаних осіб. Пан Хауса наполягав, щоб його дім був подалі від міста, у відносно ізольованій частині проспекту Тібідабо, — він казав, що воліє дивитися на Барселону з відстані. Єдине товариство, яке було йому до душі, — це мармурові янголи; їхні статуї, згідно з інструкціями, навіяними Марізелою, мали бути розташовані на кожному кінці шестикутної зірки⁴⁴, й не інакше.

Рішучий у всьому, що стосувалося втілення його планів, Сальвадор Хауса, власник величезних грошей, відіслав архітекторів на три місяці до Нью-Йорка, щоб ті добре ознайомилися зі зразками будівель, у яких мешкали командор Вандербільт і Астори⁴⁵, Ендрю Карнеґі⁴⁶ та ще п'ятдесят «золотих родин». Хауса наказав майстрам засвоїти стиль і техніку компаній «Стенфорд», «Вайт та Маккім» і застеріг: із проектами, які підходять лише для будинків м'ясників та виробників ґудзиків, краще його не турбувати.

Рік по тому троє архітекторів з'явилися в розкішних апартаментах Хауси в готелі «Кельн», щоб подати на розгляд свій проект. Хауса в товаристві Марізели мовчки слухав їх, а наприкінці запитав, скільки коштуватиме робота, якщо закінчити будівництво за шість місяців. Фредерік Марторель, головний партнер в архітекторській фірмі, прокашлявся; не наважуючись називати суму вголос, він написав цифру на клаптику паперу й передав його магнатові. Останній, навіть не моргнувши оком, виписав чек на всю суму та невиразним жестом відпустив візитерів.

Сім місяців по тому, в липні 1900 року, Хауса, його дружина та служниця Марізела переїхали до нового будинку. У серпні жодної з двох жінок не було серед живих, а Сальвадора Хаусу, позбавленого дару мови, поліція знайшла роздягнутим та пристебнутим наручниками до фотеля у власному кабінеті. У звіті, що його склав черговий сержант, зазначалося: всі стіни в будинку було забризкано кров'ю, обличчя мармурових янголів у саду розмальовано на зразок племінних масок, а п'єдестали спотворено слідами чорних свічок.

Розслідування тривало вісім місяців. Висновки були такі: Хаусу та його дружину отруєно трав'яними настоями, які виготовила Марізела — у її кімнаті знайшли різноманітні пляшечки зі смертоносними речовинами. З невідомої причини Хауса вижив, хоча наслідки були жахливі: він втратив голос та слух, половину його тіла розбив параліч, а болі були такі страшні, що решту життя пан Сальвадор прожив у нескінченній агонії. Пані Хаусу знайшли в її спальні; вона лежала в ліжку; з одягу на ній були лише коштовності, одна з яких — діамантовий браслет.

Поліція вважала, що вбивцею була Марізела; скоївши злочин, вона полоснула ножем по власних зап'ястках і якийсь час іще ходила будинком, розбризкуючи кров по стінах коридорів та кімнат, доки не впала у своїй кімнаті на горищі. Мотивом, згідно з думкою поліції, були ревнощі. Виявилося, що дружина магната на час смерті була вагітною; Марізела намалювала гарячим червоним воском на оголеному животі жінки скелет.

Справу за кілька місяців було закрито й запечатано, як рот Сальвадора Хауси. Вищий світ Барселони зазначав, що такого ніколи ще не траплялося в історії міста. Усі гомоніли: ці багаті колоністи та інша потолоч, що приїздить із-за океану, підривають моральний дух країни. За зачиненими дверима багато хто радів, що ексцентричності Сальвадора Хауси покладено край. Як зазвичай, вони помилялися: усе тільки починалося.

Поліція та адвокати Хауси закрили справу, але сам набоб Хауса волів продовження. Трохи оклигавши, він познайомився з паном Рікардо Алдаєю, тоді вже багатим промисловцем із яскравою репутацією розпусника та характером лева; пан Алдая запропонував Хаусі викупити в нього будинок, маючи на меті знести його та з користю перепродати земельну ділянку: вартість землі в тому районі зростала. Хауса не погодився продати, але запросив Рікардо Алдаю відвідати свій будинок і взяти участь у тому, що він називав «науково-духовним експериментом». Жоден гість не ступав у будинок від дня закінчення розслідування — Алдая був першим, і те, свідком чого він став, мало не відібрало мову і йому теж.

Хауса остаточно втратив розум; темні плями Марізелиної крові досі вкривали стіни. Хауса був переконаний, що і дух Марізели залишився в будинку. Він твердив, що відчуває її присутність, чує її голос, відчуває її запах, навіть її дотики в темряві. Почувши про це, слуги Хауси втекли в пошуках іншого, менш шкідливого місця роботи до сусіднього району Саррія, де також було чимало багатіїв, неспроможних власноруч набрати відро води чи заштопати власні шкарпетки.

Залишившись на самоті, Хауса ще глибше занурився у свої фантазії про духів-привидів. Він вирішив, що протидія його лиху лежить у тому, щоб зробити невидиме видимим. У Нью-Йорку він уже мав нагоду ознайомитися з епохальним винаходом — кінематографом — і поділяв думку покійної Марізели, що камера ковтає душі. Тож Хауса викликав до себе піонера новітніх технологій того часу, кінооператора на ім'я Фруктуос Желаберт, і дав йому доручення вдень і вночі робити зйомки в коридорах «Янгола Імли», хай навіть на це підуть метри та метри кіноплівки: а що, як вигулькне якийсь знак потойбічного світу! Желаберт пристав на пропозицію Хауси, оскільки грошей, які пообіцяв йому магнат, вистачило б на побудову цілої кіностудії в районі Вальєс. Однак, попри всі зусилля Желаберта, кінематографічне переслідування фантомів Хауси виявилося безрезультатним.

Утім, оператор, упевнений, що протягом двадцятого століття кінематограф витіснить існуючу релігію, не втрачав надії. Він повідомив свого хлібодавця, що отримав нову чутливу плівку просто з фабрики Томаса Едісона в Менло-Парку, що у штаті Нью-Джерсі. Новинка давала змогу знімати навіть при поганому освітленні, навіть у сутінках — це було щось революційне. Далі, за нез'ясованих умов, один з помічників у лабораторії Желаберта випадково пролив трохи ігристого вина «Харело» з провінції Пенедес у лоток із проявником. Унаслідок хімічної реакції на плівці почали з'являтися дивні образи. Саме цей фільм Хауса й показав Рікардо Алдаї того вечора, коли запросив його до свого заселеного привидами житла на проспекті Тібідабо, 32.

Коли Алдая почув цю історію, він припустив, що Желаберт насправді боявся втратити гроші Хауси, тому і вдався до таких старанно продуманих хитрощів, щоб підтримати жвавий інтерес свого патрона. Хай там як, Хауса не мав жодних сумнівів щодо достовірності результатів. Понад те: там, де інші бачили лише тіні та обриси, він бачив привидів. Присягався, що бачить силует Марізели, який матеріалізується під саваном, бачить тінь, яка потім перетворюється на вовка, але ходить на двох ногах.

На жаль, єдине, що побачив Рікардо Алдая під час перегляду, — це великі плями у кадрі. Він також обстоював думку, що і сам фільм, і оператор, який його знімав, відгонять вином та іншими цілковито земними напоями. Проте, будучи розумним бізнесменом, промисловець відчув, що може повернути ситуацію на власну користь. Божевільний мільйонер, самотній та захоплений увічненням привидів на кіноплівці, являв собою ідеальну жертву. Тож Алдая погодився з Хаусою та заохотив до продовження «науково-духовного експерименту».

І знову Желаберт та його помічники заходилися знімати кілометри плівки, які потім проявлялися в лотку за допомогою проявника, розведеного екзотичними лікерами, червоним вином, освяченим у парафіяльній церкві Ніно, та різного роду продукцією з виноградників Тарраґони. Між зйомками Хауса передав усю свою власність до рук Рікардо Алдаї, підписавши на його ім'я вповноваження на контроль за фінансами.

Якось у листопаді, під час нічної бурі Хауса зник. Ніхто не дізнався, яке лихо його спіткало. Кажуть, він вийшов у коридор, де якраз велася зйомка Желабертовою камерою, і тут із паном Сальвадором стався таємничий нещасний випадок. Пан Рікардо Алдая попросив Желаберта прокрутити фільм. Переглянувши його на самоті, Алдая особисто наказав спалити плівку, а потім, за допомогою вельми щедрого чека, запропонував операторові назавжди про неї забути.

Дехто в Барселоні вважав, що це й справді Марізела повернулася, щоб забрати Хаусу із собою в пекло. Інші стверджували, що жебрака, який на обличчя дуже нагадував померлого мільйонера, бачили кількома місяцями по тому десь у парку Сьюдадела, а потім його серед білого дня переїхав, навіть не зупинившись, чорний екіпаж зі спущеними фіранками. Поповзли чутки, і невдовзі темна легенда про загадковий особняк набула в Барселоні такої самої популярності, як і кубинські ритми в міських танцювальних залах.

Кілька місяців по тому пан Рікардо Алдая перевіз до будинку на проспекті Тібідабо свою родину, і там через два тижні після переїзду народилася Пенелопа — молодша дочка подружжя. На честь цієї події Алдая перейменував будинок з «Янгола Імли» у «Віллу Пенелопи». Проте назва не прижилася: будинок, вочевидь, мав свій власний характер та чинив опір впливові нових власників. Можна сказати, що він являв собою повну колекцію таємниць. Нові пожильці скаржилися на нічний шум та стукіт у стіни, раптовий сморід та крижані протяги, які, здавалося, пересувалися будівлею, немов мандрівні вартові. Виявилося, що вона має подвійний фундамент; нижній ярус ніколи не використовувався. У верхньому підвалі розташовувалася каплиця; на всю стіну красувалася розмальована фігура розіп'ятого Христа, підозріло схожого на Распутіна, якого часто згадувала тогочасна преса. Книжки в бібліотеці якимось дивним робом переставлялися або поверталися задки. Кухарі присягалися, що невідь-куди зникає цукор з комори, а щомісяця на молодика молоко набуває червонястого відтінку. Час від часу біля дверей деяких кімнат знаходили мертвих птахів або маленьких гризунів. Іноді губилися речі, особливо коштовності та ґудзики з одежі, яку тримали в шухлядах та шафах, — а кілька місяців потому загублені речі загадково з'являлися знов у віддалених куточках будинку або їх відкопували в саду; утім, частіше їх не знаходили взагалі. На четвертому поверсі була спальня, якою ніхто не користувався, бо на стінах її час від часу з'являлися незліченні вологі плями, які, здавалося, набували форми розмитого обличчя. Навіть свіжі квіти у тій кімнаті в'янули за кілька хвилин; крім того, в ній завжди було чутно гудіння мух, хоча жодних мух там ніхто не бачив.

Пан Рікардо вважав, що все це дурниці: на його погляд, максимум, що слід зробити, аби приборкати родинні жахи, — це дотримати тижневого посту. Він по-філософському дивився на все — на все, крім зникнення коштовностей його дружини. Щоразу, коли зі скриньки з коштовностями зникали прикраси, пан Алдая звільняв чергову покоївку; він звільнив понад п'ять служниць, хоча кожна з них, ридаючи, присягалася у власній невинності. Утім, деякі знайомі схилялися до того, що справжньою причиною звільнень покоївок було зовсім інше. Річ у тім, що пан Рікардо мав сумну звичку пробиратися опівночі до спалень юних служниць із метою позашлюбних насолод. Репутація Алдаї в цій сфері була так само загальновідомою, як і його репутація ділка; він залишив після себе стількох позашлюбних дітей, що вони могли б організувати власну спілку, — так говорили люди.

Тим часом у родині Алдаїв зникали не лише коштовності зникала радість життя. Родина пана Рікардо так і не стала щасливою в будинку, придбаному внаслідок темних махінацій. Пані Алдая благала чоловіка продати маєток і переїхати до будинку в місті або повернутися до старої резиденції, побудованої фірмою «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення пана Сімона, глави клану Алдаїв. Однак Рікардо Алдая категорично відмовлявся: сам він, оскільки більшість часу проводив у роз'їздах або на родинних підприємствах, не бачив у будинку нічого підозрілого.

Якось малий Хорхе на вісім годин зник. Мати та слуги, знаючи, що з будинку він не виходив, відчайдушно шукали його, але даремно. Коли він з'явився знов — розгублений, блідий, — то сказав, що увесь час був у бібліотеці з таємничою чорною дамою, яка показувала йому старі фотографії й розповідала, що всі жінки родини загинуть у цьому будинку, щоб спокутувати гріхи чоловіків. Загадкова жінка навіть відкрила малому Хорхе дату смерті його матері: 12 квітня 1921 року.

Зайве й казати, що так званої чорної дами ніхто не знайшов, але роки по тому, 12 квітня 1921 року, з першими променями сонця пані Алдаю було знайдено мертвою у її власному ліжку. Усі її коштовності зникли.

Трохи згодом, коли осушували фонтан на подвір'ї, один з хлопчиків-прислужників знайшов коштовності на дні в багнюці, разом із лялькою Пенелопи.

Дата добавления: 2015-10-24