Впровадження Болонського процесу в Україні

Процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на таку важливу сферу життя українського суспільства, як освіта. Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській конференції. Тепер справа стоїть за національним та інституційним рівнем його впровадження.

На сьогодні 48 європейських країн включно з Україною підписали Болонську декларацію, яка наголошує на необхідності європейської співпраці у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ "КПІ" М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті "Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі"), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Україна — європейська країн, а тому її освіта має інтегруватися в єдиний європейський освітянський простір відповідно до потреб населення, суспільства та економіки. І Болонський процес — це шанс для неї.

Стратегічні завдання. Виходячи з вищевказаного, можна прийти до висновку що невідворотність тенденції глобалізації, загострення конкуренції між націями набуває загальнопланетарного характеру, то стає очевидним, що лише країна, яка забезпечить адекватний вимогам часу розвиток освіти і науки, може сподіватися на пристойне місце у європейському і світовому співтоваристві. На наш погляд, ці обставини і повинні визначати стратегічні завдання освіти, в тому числі вищої. До таких завдань, з нашої точки зору, слід віднести наступні.

1. Утвердження в українському суспільстві розуміння щодо абсолютної пріоритетності освіти і науки як фундаментальних основ становлення України як європейської держави. Витрати держави на цю галузь потрібно збільшити з 4,3% ВВП (2003р.) до хоча б 8,0% в наступні роки.

2. Реформування і модернізація освіти на усіх рівнях задля підготовки української нації, здатної до ефективної життєдіяльності в ХХІ ст. для вирішення цього завдання потребує:

• суттєво скорегувати спрямованість освітнього процесу, реалізувати Державні стандарти базової і старшої шкіл та вищої освіти;

• модернізувати освіту: відмовитись назавжди від авторитарної педагогіки, впровадити педагогічну толерантність, де б навчання здійснювалось би з урахуванням розумових і психологічних особливостей кожної особистості;

• підняти матеріально-технічне та методичне забезпечення навчального процесу на сучасний рівень, довести рівень комп’ютеризації міських і сільських шкіл відповідно з 55 і 45% (2003р.) до 100%;

• здійснити мовний прорив як з використання української, так і іноземних мов — нас повинні розуміти не лише в Європі, а й у світі; знання 2-3 іноземних мов має стати нормою.

3. Вища освіта має стати обов’язковим етапом у розвитку більшості українців. Показник чисельності студентів на 10 000 населення з 385 (2003р.) має зрости хоча б до 700-800.

4. Реалізація принципів Болонського процесу: дворівнева система вищої освіти, європейські критерії навчальних планів, схеми мобільності студентів і викладачів, визнання кваліфікації бакалавра на ринку праці, інтеграція освіти і науки, єврододатки до національних дипломів, запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу тощо.

Важливо наголосити, що для досягнення кінцевої мети Болонського процесу — побудови єдиного освітнього простору — замало лише завднь і принципів, потрібні прозорі та зрозумілі всім методології проектування і контролю якості освіти.

Перелічене слід розглядати лише як окремі елементи програми дій щодо реалізації наявних в державі можливостей щодо ефективного реформування вищої освіти і виведення її на європейський рівень.

Дата добавления: 2015-10-24