Політична участь: форми, типи, суб’єкти.

Політична участь – це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.

До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести:

 дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);

 активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;

 професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;

 відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;

 участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.

Історія людства доводить, що всі досить помітні політичні зрушення супроводжуються і, водночас, спричинюються прагненням раніше пригнічених груп і верств отримати доступ до політичної влади, до участі в державному управлінні. Становлення і занепад багатьох політичних утворень, життєздатність одних політичних феноменів, інститутів і нежиттєздатність інших, політична стабільність і нестабільність, війни, революції та інші політичні конфлікти тощо отримують глибинне пояснення завдяки розгляду саме політичної участі.

Суб’єктами політичної участі виступають – індивіди; соціальні групи і верстви; культурно-професійні, етнонаціональні, конфесіональні та політично згуртовані спільності; всі дорослі громадяни державно -організованих суспільств; врешті, міжнародні спільноти (наприклад, під час виборів у Европарламент). Вони безпосередньо чи будь-яким іншим чином залучені до вироблення і реалізації політичного курсу держав, політико-управлінських рішень, до рекрутування політико-посадових осіб та впливу на їх діяльність.

Політична участь характеризується багатоманітністю; це явище із захопленням класифікують політологи. За масштабами участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, державної чи міжнародної політики. Згідно сили політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню) чи опосередковану, загальну і обмежену. Відповідно до системи використаних політичних засобів виокремлюють мирні та насильницькі, добровільні та примусові, традиційні й інноваційні, легітимні та нелегітимні, законі (легальні) і протиправні (нелегальні) різновиди політичної участі.

За ступенем активності політичну участь поділяють на пасивну і активну. Дані типи участі можливо сполучити ще з двома параметрами: припустимі та неприпустимі форми політичної участі. Політична активність класифікується також на конвенціальну, тобто легальну, регламентовану законом політичну участь та неконвенціальну – незаконні види участі /демонстрації, пікети, мітинги, не разрешенніе владами і т.п./.

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

 автономна участь – це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;

 мобілізована участь – має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, “всенародної єдності” і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);

 “ангажована” участь – характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної “команди”) політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано “ангажованими” впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також “ангажована” певними політичними групами, організаціями чи державою.

Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його політичної культури.

Політична участь виконує певні соціальні функції:

1) відображення, узгодження і реалізація різних інтересів та вимог;
2) відбір політиків та управлінців;
3) рекрутування і просування по службі (політичній кар’єрі) публічних політиків та управлінців (“політичних адміністраторів”);
4) залучення населення до вироблення і реалізації політичних рішень;
5) політична соціалізація;
6) упередження та розв’язання конфліктів;
7) боротьба з бюрократизмом і скасування відчуження громадян від політики та управління.

Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано в числі головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так, ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Рез. 2200(ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р.) містить наступні положення: “Кожен громадянин повинен мати без якої б то ні було дискримінації право і можливості: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які здійснюються на засадах загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців; в) мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби”.

10. Концепції політичної влади

Перші спроби розібратися в сутності і механізмах політичної влади було здійснено ще в стародавній період політичної історії.

Проблеми сутності і механізмів політичної влади активно розробляються вченими і в наш час. Численні концепції влади в сучасній спеціальній літературі класифікуються за рядом підстав: 1) атрибутивні концепції, які трактують владу як атрибут, субстанціональну властивість суб'єкта, а то й просто як самодостатній «предмет» або «річ»; 2) реляційні доктрини, які дають пояснення влади як соціального відношення або спілкування як на елементарному, так і на складному комунікативному рівні.

Атрибутивно-субстанціональні концепції влади, в свою чергую, умовно поділяються на потенційно-вольові, інструментально-силові, структурно-функціональні підходи.

Вольові концепції розглядають владу як потенційну здатність або можливість нав'язувати волю одного політичного суб'єкта іншим. Такий підхід особливо характерний для традиції німецької політичної думки (Г. Гегель і К. Маркс, І.Г. Фіхте і А. Шопенгауер, Ф. Ніцше і М. Вебер).

Класичне визначення категорії «влада» дає М. Вебер, розуміючи її як «будь-яку можливість впроваджувати усередині даних суспільних відносин особисту волю, навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується».

Інструментально-силове розуміння влади пов'язане з англо-американською традицією. Так, вже в «Левіафані» Т. Гоббса влада, якою володіє суверен, становить не так якийсь абстрактний потенціал, як реальний засіб примусу, форму силового діяння. Такого ж трактування влади дотри­муються і прибічники біхевіористської «силової моделі» влади американ­ської школи «політичного реалізму».

Біхевіористське трактування влади стало активно розроблятися у 30-х роках XX ст. завдяки введенню в політичну науку поняття біхевіо­ризму, авторами якого були американські вчені Ч. Мерріам (1874 - 1953), Г. Лассуел (1902 — 1978) і англійський дослідник Дж. Кетлін (1896 - 1975).

Біхевіористи розглядають владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші підкоряються. Людина розглядається як «владо­любна тварина», в основі вчинків і дій якої покладено прагнення (найчас­тіше — неусвідомлене) до влади. Саме прагнення підкорити своїй волі інших індивідів виступає як домінуючий мотив політичної активності конкретної особи. Сам же політичний процес біхевіористи розглядають як зіткнення прагнень до влади, в якому перемагає найсильніший. Отже, у цій концепції влада — вихідний пункт і кінцева мета політичної дії, а політична людина — це людина, що прагне влади.

Доповненням до біхевіористської концепції виступає психологічна концепція влади. Спільним моментом трактування влади у цих двох концепціях є розгляд індивідуальної поведінки як джерела влади. Так, Г. Лассуел не обмежується твердженням про волю як джерело влади і, прагнучи виявити психологічні підвалини волі, звертається до психоана­лізу та інших психологічних методів.

У цілому ж психологічна концепція влади базується на працях 3. Фрейда, що розумів психіку людини як цілісне утворення, в якому про­зорі для свідомості елементи (свідомі) співіснують поряд із непрозорими «силовими», «енергетичними» елементами (несвідомі). Згідно з психоло­гічною концепцією, цей складний характер психіки і є своєрідною домі­нантою політичної влади. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовність до підлеглості, «добровільного рабства» інших.

У рамках поведінкового підходу психоаналітичної концепції влада роз­глядається як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силам, які перебувають за межами свідомого.

Це відбувається внаслідок того, що людській психіці засобами латент­ного і відкритого маніпулювання задається спеціальна установка. Утискаючи регіональні мотиви поведінки, маніпуляція забезпечує доміну­вання ірраціонального в політичній діяльності (страху, агресивності, прагнення до руйнування). Так, американський психоаналітик К. Хорні визначальним мотивом політичної поведінки вважав страх, породжений ворожим людині середовищем. Прагнення позбутися ситуацій, які викли­кають страх, визначає моделі поведінки людей у конкретних обставинах.

Практична орієнтація біхевіоризму і психоаналізу на вирішення конкретних проблем, які виникають у політичному житті, наприклад, з'ясування причин деструктивної поведінки особи, забезпечення підтрим­ки влади з боку особи, можливості впливати і контролювати поведінку індивіда і груп розширили уявлення про владу і стали значним внеском у політичну науку.

І нарешті, в сучасній політичній теорії розроблені системний і струк­турно-функціональний методи інтерпретації влади. Автором системної концепції влади вважається американський дослідник Т. Парсонс. Активно розробляли цю концепцію також Д. Істон, Г. Алмонд, М. Крозьє та ін. За Т. Парсонсом, влада становить особливу інтегровану власти­вість соціальної системи, пов'язану з підтриманням її цілісності, з координацією загальних колективних цілей та інтересів окре­мих елементів, а також забезпеченням функціональної взаємозалежності підсистем суспільства на основі консенсусу громадян і легітимації лідерства. Інтеграція різних елементів системи здійснюється за допомогою соціальної дії, тому цю концепцію нерідко називають теорією соціальної дії. Спрямованість дій індивіда або соціальної групи зумовлюється пануючими в суспільстві правилами, нормами і цінностями. Влада, згідно з системною концепцією, здійснює низку життєзабезпечуючих функцій: наказує суб'єктам виконувати обов'язки, які покладаються на них суспіль­ством, і мобілізує його ресурси для досягнення спільних цілей.

Існують й інші концепції влади. Всі вони, хоч кожна й по-своєму, акцентують увагу на тому, що влада виступає як надзвичайно складний механізм тотального соціального спілкування, який регулює відносини між керуючими та керованими. Йдеться, перш за все, про партії і групи тиску, які активно впливають «знизу» на органи державної влади, аби встановити над ними контроль. Тим часом і керівники держави викорис­товують владні повноваження для того, щоб регулювати на свою користь хід партійної боротьби й контролювати процес тиску різних соціальних груп. Такі досить складні взаємовідносини між володарюванням керуючих і тиском керованих утворились у ході тривалого соціально-історичного спілкування між ними, що породило регулятивні механізми публічної влади.

Дата добавления: 2015-10-24