Учение Марсилия Падуанского о государстве и праве

Марсилий Падуанский (1280 - 1243 гг.) итальянский ученый, политик, врач и богослов. Получив хорошее образование в Падуе и Париже, он занимался наукой и преподаванием. Был некоторое время ректором Парижского университета. В эпоху ожесточенной борьбы открыто выступил на стороне Людовика IV Баварского в его борьбе с папой Иоанном XXII. За свою позицию и сочинения был отлучен от церкви и заочно приговорен к сожжению. Его политические идеи изложенные в трактате "Защитник Мира" (1324 -1326 гг.). В своем произведении возлагал на церковь ответственность за все беды и несчастия мира. Поэтому церковь должна заниматься исключительно сферой духовной жизни людей. ЦЕРКОВЬ ДОЛЖНА БЫТЬ ОТДЕЛЕНА ОТ ГОСУДАРСТВА И ПОДЧИНЕНА СВЕТСКОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ.
Проблема власти и государства
Государство возникает в результате эволюции человеческого общества. Поначалу семья во имя общего блага и общего согласия объединяется в роды, роды в племена, племена в города, завершающая стадия - появление государства, которое базируется на общем согласии всех составляющих его лиц и служит общему благу. Первым в средние века Марсилий увидел в государстве разновидность "общественного договора" с целью достижения "общего блага".
Сословия государства
Высшее (благородные граждане) - военные, чиновники, духовенство - служат общему благу. Низшее (простые граждане) - земледельцы, ремесленники торговцы -служат своим интересам. Вместе они составляют народ, который является источником закона и власти.
Марселий Падуанский различает два вида законов по их содержанию, цели и способу обеспечения.
Божественный закон - печется о духовной жизни человека, определяет его отношение к богу, пути к вечному блаженству.
Цель человеческого закона -правда и общее благо, прочность и твердость власти, соблюдение человеческого закона обеспечивается принуждением. Государственная власть действует прежде всего посредством издания законов. Они суть веления, подкрепленные угрозой реального наказания или обещанием реальной награды. Эти законы государства отличаются от законов божеских, сопровождаемых посулами наград или наказаний в загробной жизни. Человеческий закон должен приниматься народом.
Автор "ЗАЩИТНИКА МИРА" один из первых стал проводить четкое различие между законодательной и исполнительной властями государства. Отстаивал тезис о том, что настоящий источник всякой власти - народ. От него исходит власть духовная и светская. Только он один носитель суверенитета и верховный законодатель. Притом, он писал, что власть законодательная определяет компетенцию и организацию исполнительной власти. Исполнительная власть должна осуществлять волю законодателя - народа и действовать в рамках закона. Кроме того, исполнитель законов должен избираться теми же, кем закон устанавливается, т.е. народом (выборность должностных лиц государства всех рангов).
Форма правления
Из всех форм правления Марсилий Падуанский отдает предпочтение монархии. Он рассматривает два вида монархии - наследуемую и избранную - и проводит доказательства того, что выбранная более совершенна. Монарх, по его учению, пожизненно избирается народом, он ответственен перед народом за свои действия и подчиняется только общим законам.
Свобода совести
Отрицает правомерность церковных судов, какого бы то ни было принуждения в делах религии. Духовенство имеет право только учить, проповедовать христианское вероучение, но никак не принуждать. Наказывать грешников, нарушителей божественного закона, может только бог, установивший этот закон. Отсюда вытекают требования свободы совести.
Марсилий Падуанский высказывался также за реформу церкви, за выборность священников, отмену привилегий пап.
Вывод: Марсилий Падуанский выдвинул идеи, опередившие его время - о разделении прерогатив светской и духовной власти, о свободе веры для человека и подчиненности правителя законам.

2. Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії:

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В´єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.

Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін´єкції» в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованність на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об´єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.

3. Дослідження політичних систем та їх вплив на системність теорії міжнародних відносин (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч)

1. Системна модель Д. Істона
2. Функціональна модель Г. Алмонда
3. Інформаційно - кібернетична модель К. Дойча

Дослідження політичних систем та їх вплив на системність теорії міжнародних відносин (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч)
Найбільш значні теоретичні моделі політичної системи були розроблені в основному в 1950-60-і рр. американськими політологами Д. Істоном, Г. Алмондом і К. Дойчем. Концепція політичної системи, по-перше, розширила горизонт політологічної теорії, оскільки вивела на перший план розглядаються лише на периферії в рамках традиційного державознавства проблеми взаємодії громадської структури і політичних інститутів, соціального середовища і центрів прийняття рішень. По-друге, ця концепція адаптувала загальносистемний і структурно-функціональний підходи до аналізу політичного життя. По-третє, вона надала функціонально-динамічного характеру вивченню сукупності інститутів держави, як активної взаємодії останніх з спільнотою людей. І по-четверте, концепція політичної системи вибудовує в єдину модель державні (виконавчі, законодавчі і судові) і недержавні інститути (партії, групові об'єднання, ЗМІ і т. д.), макро-і мікроструктури політичного світу.
Один з трьох «батьків-засновників» системно-політологічної традиції Д. Істон визначає політичну систему як «сукупні взаємодії і поведінка, за допомогою яких авторитарно розподіляються цінності». Інший "батько-засновник» Г. Алмонд дає більш детальну характеристику політичної системи, розуміючи під нею «існуючу у всіх автономних товариства систему взаємодій, яка здійснює функції інтеграції та адаптації (одночасно, як внутрішні, так і зовнішні, стосовно інших товариств) за допомогою використання або погрози застосування легітимного фізичного примусу».
Отже, в політологію з природничих наук, біології (Л. фон Берталанфі) і кібернетики (Н. Вінер) вторгається системний, в основі своїй «внеісторічний» (синхронний) підхід. На виникнення структурно-функціональної моделі політики вплинули праці соціологів (Парсонс), антропологів (Радкліфф-Браун, Малиновський) та економістів (Леонтьєв), багато з ідей та концептів яких були адаптовані до моделі політичної системи, Найбільш ж серйозні розробки в галузі теорії політичної системи пов'язані, як вже зазначалося вище, з «системною» моделлю Д. Істона, «функціональною» моделлю Г. Алмонда і «кібернетичною» моделлю К. Дойча.

Системна модель Д. Істона

Першою за часом серед цих робіт була системна модель політичного життя Д. Істона, який поставив амбітне завдання побудови «великої теорії», що поєднує чіткий методологічний, «макросистемний» каркас з біхевіористським способом вивчення політичної поведінки та збору про нього емпіричних даних. У цілій серії робіт, написаних у 1950-60-і рр.. («Політична система» (1953), «Модель для політичного дослідження» (1960), «Системний аналіз політичного життя» (1965)), Д. Істон намагається вибудувати цілісну теорію, що грунтується на вивченні «прямих» і «зворотних» зв'язків між власне політичною системою та її зовнішнім середовищем, у відомому сенсі запозичуючи кібернетичні принципи «чорного ящика» і «зворотного зв'язку», і використовуючи тим самим у ході концептуалізації системний підхід і елементи загальної теорії систем. Для побудови теоретичної моделі Істон використовує чотири базові категорії:
1) «політична система»,
2) «середовище»;
3) «реакція» системи на вплив середовища;
4) «зворотний зв'язок», чи вплив системи на середовище.
Відповідно до цієї моделі механізм функціонування політичної системи включає чотири фази. По-перше, це «вхід (input)», вплив зовнішнього середовища (соціального і внесоциального, природного) на політичну систему в формі вимог і підтримки. Наприклад, це може бути вимога населення знизити прибутковий податок при одночасній легітимній підтримці діяльності уряду в цілому. По-друге, «конверсія» (або перетворення) соціальних вимог у підготовку альтернативних рішень, що є певним реагуванням уряду. По-третє, це «вихід (output)», прийняття рішень та їх реалізація у формі практичних акцій. І нарешті, по-четверте, результати діяльності уряду впливають на зовнішнє середовище через «петлю зворотного зв'язку» (feedback loop). Політична система є «відкритою системою», що одержує постійні імпульси від навколишнього середовища. Її основною метою є виживання і збереження стійкості системи за допомогою адаптації та пристосовування до середовища. В основі цього механізму лежить принцип «гомеостатичної рівноваги», згідно з яким політична система для підтримки внутрішньої стабільності повинна постійно реагувати на порушення її балансу із зовнішнім середовищем.
Незважаючи на сильну критику системного підходу в кінці 1960-початку 1970-х рр.. Д. Істон у своїй новій роботі «Аналіз політичної структури» (1990) продовжує концептуальну розробку своєї моделі шляхом вивчення внутрішньої структури «чорного ящика», тобто політичної системи, спираючись на критичний аналіз неомарксистського структуралізму Н. Пуланзас. «Політична структура подібна невидимій силі, що панує в глибині політичної системи», - починає своє дослідження Д. Істон. Взагалі різні політичні структури, на його думку, утворюються з таких елементів, як державні органи, партії та групові об'єднання, елітні групи та масовидність сили, а також з політичних ролей, які грають вищеперераховані елементи. Сама ж «політична структура» виступає як атрибутивна характеристика політики, яка обумовлює обмеження у поведінці індивідів і груп, так само як одночасно може і сприяти досягненню їхніх цілей. Істон виділяє різні типи політичних структур, що становлять «начинку» політичної системи: високоорганізованих і низькоорганізованних, формальних і неформальних, режимних і диференційованих інститутів.

Функціональна модель Г. Алмондa

Інший структурно-функціональний підхід до інтерпретації політичних систем був запропонований американським політологом Г. Алмондом в рамках цілого циклу його робіт, написаних протягом сорока років, в 1950-90-ті рр. Г. Алмондом робиться масштабна й амбітна спроба поєднати макро-і мікропідходів і відповідні теоретичні концепти політики. З одного боку, Г. Алмонд, як і Д. Істон, виходить з припущення про існування макрополітичної системи, зануреної у внутрішнє і міжнародне середовище проживання, перебуваючи під впливом ідей Парсонса, Радкліф-Брауна і Малиновського. А з іншого, він намагається вмонтувати в макромодель мікроконструкти, що розроблялися плюралістами (А. Бептлі, Д. Труменом і ін), такі, як діяльність партій і групових об'єднань, політичну соціалізацію і рекрутування громадян. У відомому сенсі «алмовдіанская» модель має деяку схожість з «істоніанською» теоретичною конструкцією, хоча при цьому у них є суттєві відмінності.
У своїй моделі політичної системи Г. Алмонд виділяє три аналітичні рівні (або блоки), пов'язуючи групи функцій (або різні функції) макросистеми з діяльністю окремих інститутів, груп і навіть індивідів, включених у системну організацію як її елементи. Перший блок, так званий «рівень процесу» (process functions), пов'язаний з «входом», тобто з впливом середовища на політичну систему, Це проявляється у здійсненні політичними інститутами тих чи інших функцій, причому в динамічному, процесуальному розрізі:
1) артикуляції інтересів (групові об'єднання),
2) агрегування інтересів (партії),
3) вироблення політичного курсу (парламент),
4) здійснення політики (виконавча адміністрація);
5) арбітражу (судові органи).
Взаємодія соціального середовища з інституціональної системою, таким чином, становить динаміку політичного процесу (більш докладно ця частина концепції Г. Алмонда описана в розділі IX, спеціально присвяченій структурі політичного процесу). На тому ж рівні у Алмонда відбувається по суті й «конверсія» інтересів індивідів і груп у відповідні рішення і дії державних органів.
У другому блоці, "рівні системи» (system functions), відбувається адаптація суспільства до політичної системи, від якої залежать перспективи її стабільного відтворення або навпаки радикальної зміни. По-перше, це функція соціалізації індивідів до стандартів і цінностей політичної системи, пов'язана з соціальними інститутами церкви, сім'ї і школи. По-друге, це функція рекрутування прихильників або супротивників системи, активних і пасивних громадян, включаючи тих, хто потім професійно займатиметься політичною діяльністю. І нарешті, по-третє, це функція політичної комунікації, яка забезпечується завдяки інформаційній, пропагандистської та маніпулятивної роботі ЗМІ та інших організацій. У перехідний період колишня політична система слабшає перш за все із-за недолугого характеру старих інститутів, що не забезпечують адекватну соціалізацію, рекрутування та ефективну пропаганду.
І в завершальному третьому блоці, "рівні управління» (policy functions), вирішуються вже останні в цьому циклі завдання, пов'язані з управлінням колективними ресурсами суспільства:
1) їх «добуванням» (або освоєнням), як це відбувається зі збором податків в країні;
2) їх структурним регулюванням (перекиданням з одних соціальних сфер і галузей економіки в інші), і нарешті,
3) їх розподілом (роздачею соціальних допомог і пенсій, організацією економічних заходів і т. д.).
Далі, через зворотний зв'язок «цикл» замикається, як і в моделі Д. Істона, оскільки результати діяльності «блоку управління», регулювання суспільних ресурсів повинні якимось чином змінити соціальне середовище, що в підсумку посилить чи послабить стійкість керуючої, тобто політичною, системи. При всьому розмаху й завершеності теоретичної моделі Г. Алмонда вона також була піддана критиці за етноцентризм і статичність, оскільки по суті справи непогано демонструвала лише стабільну роботу американської політичної системи в післявоєнні роки, мимохідь на якийсь «кругообіг води в природі», циклічний механізм.
Цікаво, що дана концепція політичного «круговороту», циклічного функціонування політичної системи була особливо поширена в США і Європі саме в 1950-60-і роки, і як це на перший погляд не парадоксально, не менш популярна в 1970 - першій половині 80-х років в СССР. У 50-і роки в США і Європі повоєнний соціально-економічний розвиток і функціонування західних режимів характеризувалося певним ступенем стійкості і стабільності. Певна лібералізація тоталітарних, автократичних режимів в СРСР і Східній Європі в 60-70-ті роки також давала відома основа і навіть оптимізм розглядати функціонування соціалістичної політичної системи і радянської моделі як щось на кшталт «вічного руху». Але вже наприкінці 1960-х і особливо в першій половині 70-х років навіть самі «батьки-засновники» загальносистемної та функціональної теорій політичної системи починають ревізію деяких її основ під впливом розгорнулися в третьому світі бурхливих процесів політичного розвитку. Наприклад, Г. Алмонд пропонує з'єднати функціональну політичну теорію з динамічним підходом «розвитку» (developmental approach), переносячи тим самим акценти з виживання і відтворення політичної системи на її трансформацію і зміна.

Функції політичної системи за Г. Алмондом.
Всі системи виконують два базових набори функцій:
1) Функції «входу»:
o політична соціалізація та залучення до участі;
o артикуляція інтересів;
o агрегування інтересів;
o політична комунікація;
2) Функції «виходу»:
o розробка норм-законів;
o застосування норм;
o контроль над дотриманням норм
Функції «входу» здійснюються переважно неурядовими підсистемами, функції «виходу» - прерогатива уряду.
Політична система, на нашу думку, виконує в суспільстві такі функції:
o формування внутрішньої і зовнішньої політики;
o політичне керівництво та управління суспільством в економічній, політичній, соціальній та інших сферах;
o регулювання та гармонізація суспільних відносин між соціальними групами, партіями, організаціями, громадянами;
o забезпечення економічних, політичних, громадянських прав;
o організація виборів, переформування органів влади;
o передача політичних традицій, підтримка наступності політичного життя суспільства;
o реакція на суспільну думку;
o вдосконалення законодавства;
o коригування, реформа самої політичної системи;
o підтримання діалогу з громадянським суспільством.

Типологія політичних систем Г. Алмонда
В основу типологізації покладено комплексний, інтеграційний критерій, який включає
o облік не тільки ступеня або форм централізації (децентралізації) влади,
o а й тип поширених в державах і суспільствах цінностей і політичної культури.
В якості базової, синтетичної характеристики політичних порядків він розглядає ступінь відповідності політичних ідеалів, на які було зорієнтовано суспільство, зі сформованими в ньому основними формами організації влади.
На цій підставі Габріель Алмонд виділив такі політичні системи:
o англо-американського типу (США, Великобританія, Канада, Австрія);
o континентально-європейського типу (Франція, Німеччина, Італія);
o доіндустріальних і частково індустріальних країн (Мексика, Бразилія);
o тоталітарні політичні системи.

Політичні системи англо-американського типу:

o норми і цінності політичної культури поділяється більшістю суспільства і державними інститутами (свобода особистості, зростання добробуту, індивідуальна безпека);
o протиріччя між групами відкрито заявляються, а дії влади оскаржуються їх супротивниками;
o існує чітка диференціація політичних ролей партій і груп інтересів, елітарних і неелітарних шарів;
o забезпечене панування легальних форм політичної боротьби, що зумовлює високу стабільність режиму і політичних порядків в цілому.

Політичні системи континентально-європейського типу:

o наявність менш однорідних політичних культур, які включають у себе не тільки сучасні демократичні орієнтації, а й елементи старих вірувань, традицій, стереотипів;
o суспільства більш сегментовані, в них, незважаючи на повне верховенство закону, дію потужних громадянських традицій, в більш гострій формі йдуть процеси ідеологічної боротьби, міжпартійної конкуренції, політичного суперництва за владу;
o типовими формами державного устрою є коаліційні уряди, інтенсивна міжблокове конкуренція;
o політична стабільність досягається шляхом більш гострого і складної взаємодії суб'єктів.

Політичні системи доіндустріального та частково індустріального типу:

o висока еклектичність політичної культури - традиції часом бувають прямо протилежними, що надає вкрай суперечливий характер політичного процесу;
o орієнтація громадян на лідера, а не на програмні цілі уряду;
o виконавчі органи влади постійно перевищують повноваження, беручи під контроль навіть законодавчі функції, відкрито втручаються в судові процедури;
o права і свободи громадян суттєво обмежені;
o авторитарні форми організації влади, практикуючі жорсткі, силові методи регулювання суспільних відносин.

Тоталітарні політичні системи (жорсткі гегемонії):

o ідеологічна та адміністративна монополія влади над суспільством;
o влада гранично централізована, політичні ролі примусово, насильство є основним способом взаємодії держави і суспільства;
o політична участь громадян має скоріше ритуальний і декоративний характер;
o досягається таким чином стабільність політичних порядків існує тільки в інтересах пануючих верств.

Інформаційно - кібернетична модель К. Дойча

Завершальною фігурою у ряді «батьків-засновників» теорії політичної системи стоїть колишній Президент Міжнародної та Американської асоціацій політичних наук К. Дойч, в 1950-70-ті роки розробляв так звану «інформаційно-кібернетичну модель»., що називає «нервами державного управління» політичні комунікації, що з'єднують верховну владу суверена з виконавчими, судовими та іншими органами. К. Дойч використовує основоположну ідею функціональної аналогії Т. Гоббса в своїй головній праці «Нерви управління: моделі політичної комунікації та контролю» (1963), визначаючи політичну систему як мережу комунікацій та інформаційних потоків. У рамках розробленого інформаційно-кібернетичного підходу К. Дойчем робиться смілива спроба інтерпретувати політичне життя крізь призму кібернетичного аналізу та комунікативних механізмів. Нагадуючи про те, що і латинське «gubernare» (від якої похідним є англійське «government»), і грецьке «kubernan» (відповідно - англійське «cybernetics») походять від однієї смислової основи, пов'язаної з «мистецтвом управління», а спочатку з морехідної навігацією, управлінням кораблем. На думку Дойча, уряд (як суб'єкт державного управління) мобілізує політичну систему шляхом регулювання інформаційних потоків і комунікативних взаємодій між системою і середовищем, а також окремими блоками всередині самої системи.
К. Дойчем розробляється в «Нерви управління» дуже складна і ешелонована модель функціонування політичної системи як сукупності інформаційних потоків, побудована на принципі зворотного зв'язку. У сильно спрощеному варіанті (відбиває лише її принциповий пристрій) вона виглядає наступним чином.
У його моделі політичної системи виділяються чотири блоки, пов'язані з різними фазами проходження інформаційно-комунікативних потоків:
1) отримання і відбір інформації,
2) обробка і оцінка інформації;
3) прийняття рішень, і нарешті,
4) здійснення рішень зі зворотним зв'язком.
По-перше, політична система приймає інформацію через так звані «рецептори» (зовнішньополітичні та внутрішньополітичні), до яких відносять інформаційні служби (урядові і приватні), центри вивчення громадської думки (урядові приймальні, агентурна мережа і т. д.). Тут відбувається селекція, систематизація і первинний аналіз даних, що надійшли. По-друге, на наступній фазі відселектований нова інформація підлягає обробці в рамках блоку «пам'яті і цінностей», де вона, з одного боку, порівнюється з уже наявною, старої інформацією, а з іншого, проходить оцінювання крізь призму цінностей, норм і стереотипів. Скажімо, інформація про введення в 1979 році радянських військ в Афганістан природно оцінювалася по-різному в країнах НАТО і Варшавського договору. По-третє, після одержання підсумкової оцінки ступеня відповідності політичній ситуації своїм пріоритетам і цілям уряд (як центр прийняття рішень) приймає відповідне рішення щодо регулювання поточного стану системи. І нарешті, так звані «ефектори» (виконавчі органи та ін) на останній фазі реалізують рішення, а потім їх результати служать новою інформацією через «зворотний зв'язок» для «рецепторів», виводять систему на новий цикл функціонування.
К. Дойч виділяє при цьому три основних типи комунікацій в політичній системі:
1) особисті, неформальні комунікації (face-to-face), як, наприклад, персональний контакт кандидата в депутати з виборцем у невимушеній обстановці,
2) комунікації через організації, коли контакт з урядом здійснюється за допомогою партій, груп тиску та інші,
3) комунікації через ЗМІ, друковані півдня електронні, роль яких у постіндустріальному суспільстві постійно зростає.
Концепція політичної системи К. Дойча піддалася анітрохи не меншою критиці, ніж підходи Г. Алмонда і Д. Істона, хоча при цьому вона впровадила в аналіз такий найважливіший і активний компонент владних відносин як інформаційні потоки і комунікативні зв'язки. Якщо ж підвести деякі підсумки аналізу цих трьох варіантів побудови макрополітичному системи, то можна помітити, що популярність класичної теорії політичної системи в 1970-і роки пішла на спад, а в 1980-90-і рр.. багато її положень, які претендували на універсальність, стають швидше аналітичними інструментами або таксонами (характеристиками технології).
"Комунікаційний" підхід Карла Дойча
Перша в американській політології спроба ввести в аналіз процесу міжнародної інтеграції теорію комунікацій пов'язана з появою в 1954 р. книги К. Дойча "Політичне співтовариство на інтернаціональному рівні: проблеми визначення та вимірювання". "Політичне співтовариство і Північноатлантичний район", "Аналіз міжнародних відносин" та інших роботах. Дойч використовував теорію систем, спираючись на кібернетичні уявлення М. Вінера і конструкції Т. Парсонса, поєднуючи це з звичайними ідеологічними і політичними штампами капіталістичної інтеграції.
"Комунікаційний" підхід Дойча заснований на принципі "ізоморфізму". Усі соціальні процеси, включаючи відносини між окремими групами людей і навіть націями, підпорядковуються ідентичним закономірностям, логічно виведеним кібернетикою. Дойч визначив головним показником цих взаємин обсяг обміну між сторонами. При цьому висувається теза: якщо рівень обміну є фіксованим на якійсь точці, тоді в кінцевому рахунку при наявності деяких заздалегідь обумовлених попередніх умов виникає "політичну спільноту".
Підхід з позиції теорії комунікацій передбачає, що розвиток зв'язків між державами веде до утворення більш тісного "спільноти" за умови, що тягар і можливості, що відкриваються для кожної держави виявляться врівноваженими. Такі фактори, як дружба, довіра, взаємодоповнюваність і здатність до дій у відповідь контактам, грають роль допоміжних.
За Дойче, суб'єкти МО - нації, держави. Дойч розглядає народ як велику групу осіб, об'єднаних можливістю повідомлятися, а країну як "скупчення населення, об'єднане сіткою з потоків комунікацій і транспортних систем і роз'єднане слабко заселеними або майже порожніми територіями". Одна з основних вихідних позицій Дойча - розгляд соціальних груп, дії яких він вважає найважливішим чинником процесу інтеграції. Він аналізує поведінку цих груп у "мережі комунікацій". Інтеграція - це головним чином розвиток мережі соціальних зв'язків, що розуміються як комунікація.
Реальним шляхом досягнення інтеграції Дойч вважає створення "спільнот безпеки". "Спільнота безпеки", за визначенням Дойча, - це група людей, яка стала інтегрованою. Під інтеграцією він розуміє досягнення в межах якої-небудь території "почуття спільноти", створення інститутів і звичаїв, досить сильних і достатньо широко поширених, щоб гарантувати на "довгий" час очікування "мирних змін" серед населення. "Спільнота безпеки", уточнює Дойч, - це спільнота, в якому існує реальна впевненість у тому, що члени його не будуть боротися один з одним фізично, але будуть вирішувати спори іншим шляхом.
Дойч конструює два види "спільнот безпеки", "амальгованих", в яких дві або більше незалежних раніше політичних одиниць утворюють нову, більш велику одиницю з загальним унітарною або федеральним урядом, і "плюралістичні", в яких зберігаються окремі уряду з юридичною незалежністю.
У дослідженні Дойча "Аналіз міжнародних відносин", що з'явився в 1969 р., він наполегливо проводить думку про те, що всі біди, які загрожують людству, пов'язані з існуванням та діяльністю національних держав. Дойч намагається дати визначення інтеграції в двох аспектах, пов'язаних з теорією комунікацій і теорією систем. Він бачить в інтеграції "взаємовідношення між одиницями, в якому вони взаємозалежні і спільно здійснюють системні якості, якими окремо не мали б". У той же час "політична інтеграція, - відзначає Дойч, - є інтеграція політичних дійових осіб чи політичних одиниць, таких, як індивіди, групи, муніципалітети, регіони або країни, щодо їх політичної поведінки".
Головними цілями інтеграції Дойч вважає: збереження миру; досягнення великих можливостей; виконання якої-небудь специфічної задачі; досягнення нової ідентифікації ролей (нового позначення ролей).
Процес інтеграції, на думку Дойча, нагадує збірку на конвеєрі.
Теорія комунікацій дала можливість Дойче кілька просунутися в аналізі інтеграції в порівнянні з "федералістами".
Нове, внесене їм у дослідження інтеграції, полягає в тому, що він розглядає її як процес, аналізуючи всі змінні (фактори) саме під цим кутом зору.
Однак Дойч мислить не тільки абстрактними категоріями теорії комунікацій або теорії систем. Він політолог, і думка його носить перш за все політичний характер. Абстрагуючись зовні від суто ідеологічних концепцій "федералізму", Дойч все ж будує свою концепцію політичної інтеграції на матеріальній і ідеологічній основі "атлантичної" і "західноєвропейської" інтеграції. Ідеологія і політика капіталістичної інтеграції пронизують його концепцію, проривають крихку оболонку "деідеологізованої" підходу з позицій теорії комунікації.
"Комунікаційна" концепція і модель Дойча володіють багатьма серйозними вадами в теоретичному і методологічному планах. Не можна повно, всебічно і точно охарактеризувати процес інтеграції в тих вузьких і еклектично підібраних показниках "потоку комунікацій" які аналізує Дойч. Вони не розкривають і не здатні розкрити соціальну і політичну природу, зміст і протиріччя, що лежать в основі процесу капіталістичної інтеграції. Просте перерахування змінних, розглянутих Дойчем, підтверджує відсутність у його аналізі корінних категорій економічного, соціального та політичного аналізу. Процес капіталістичної інтеграції не відтворено адекватно реальності і науково у його концепції.

4. • Мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) вбачав найбільше зло в нерівності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її усунення. Народився він у сім'ї женевського годинникаря, замолоду багато подорожував, не раз міняв професії і вивчав філософію.

Йому довелося бути і мандрівним музикантом, і слугою, і домашнім учителем У 1741 р. в Парижі Руссо познайомився з Дідро та іншими енциклопедистами. Став знаменитим завдяки трактату «Про причини нерівності», книгам «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або Про виховання». Влада переслідувала Руссо, його книги заборонялися, він ніде не міг знайти притулку. Помер у злиднях і самотності.

«Якщо ми хочемо, щоб філософи прогресували, слід довести народ до рівня філософів».

Д, Дідро

«Нерівність, майже нікчемна в природному стані, посилюється і зростає за рахунок розвитку наших здібностей та успіхів людського розуму і стає нарешті міцною й узаконеною внаслідок встановлення власності та законів».

Ж. Ж. Руссо

Руссо був філософом історії, моралістом, соціологом, педагогом і психологом. Ця різносторонність зумовлюється зацікавленням у всебічному охопленні філософської проблематики людини. Головне питання, яке хвилювало плебея Руссо, — як подолати шкоду, якої завдає простій людині соціальна нерівність. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, політичну, майнову. Перша нерівність виникає з природи, вона неминуча; у поняття політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка аристократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація — результат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість слід побудувати нове на засадах нового суспільного договору. В новому суспільстві держава не припускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним устроєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а найкращою формою влади - демократія.

Завдяки суспільному договору буде побудовано ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власності. В останній Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку культури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму.

У своїх педагогічних поглядах Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається домінуючим у подальших філософських теоріях, особливо в тих, в яких розроблялися концепції перетворення суспільства.

• Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

Проте людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо) засад. Еталон такої людини («посередню особистість», «машину з кісток і м'яса» (Декарт) і ставить на перший план Просвітництво у своїх філософських розробках

• Представники французького Просвітництва XVIII ст. розглядають онтологічні та гносеологічні проблеми у матеріалістичному аспекті. Особливе місце у філософії Просвітництва займає Жан Антуан Кондорсе (1743-1794 рр.). Він брав безпосередню участь у Великій французькій революції, був головою Законодавчих зборів, а в 1793 р. увійшов у конфлікт з представниками партії Робесп' єра. Його було заарештовано, і він начебто наклав на себе руки в тюрмі У своїй основній праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе намагається показати розвиток людства як процес, пронизаний взаємопов'язаними причинами. Рушійна сила прогресу — розум. Кондорсе вірить у здібності та можливості людства, в нічим не обмежений процес удосконалення людини.

Разом з тим загальна позиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямів епохи Просвітництва не виключала різноманітного вирішення ними як світоглядних питань, так і конкретних проблем теорії пізнання. Тому, аналізуючи методологію раціоналізму, слід акцентувати увагу на відмінності вчень.

• Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755 рр.), який запропонував погляд на історію як на природний, зумовлений законами процес. Тому він тлумачить закон історії як «людський розум, що править народами». Але законодавець створює закони не довільно, - він неодмінно враховує природні умови, в яких історично формувався народ: територію, її рельєф, побут, звичаї народу тощо. Відношення людських законів до природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «Духом законів». Згідно з цими поглядами Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму, філософ пов'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середовищем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хоробрості, волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбещені. Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут найчастіше зустрічається монархічна (і деспотична) форма правління. На неродючих землях спостерігаємо, як правило, республіканське правління. Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скептично ставиться до перспективи їх революційного перетворення, надаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Він вважає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди Аокка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади - на законодавчу,
«Виховання утворює ідеї в нас, містить у собі такий канал, через який ідеї приходять у голови. Наше виховання - фабрика ідей».

Ш. Монтеск'є

виконавчу і судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон дозволяє.

5. Сутність, цілі та функції міжнародної політики.

Поняття "міжнародна політика" належить до вузлових категорій ТMB. Однак при цьому постає кардинальне питання: як відрізнити міжнародну політику від міжнародних відносин? Питання тим більше не риторичне і з огляду на те, що, як зазначалося вище, саме поняття "міжнародні відносини" має неоднозначне трактування. Окрім того, у дослідженнях з історії, соціології, політології. ТMB поряд з категорією "міжнародна політика" як синоніми вживаються терміни "світова політика" і "світовий політичний процес", а близьким до них є поняття "зовнішня політика". Тому при розгляді даного питання ми виходимо на проблему категоріального апарату в науці про міжнародні відносини. Доцільно погодитися з професором П. Циганковим, що найбільше ясності в дану проблему вносить підхід, який запропонував російський міжнародник-аналітик А. Бовін. Суть його полягає в наступному. "Світова або міжнародна політика" -- це діяльність, взаємодія держав (додамо від себе -- а також інших міжнародних акторів - С.Т.) на міжнародній арені. В свою чергу, "міжнародні відносини" - це система реальних зв'язків між державами, які виступають і як результат їх дій, і як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика. Звідси, міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин. Що стосується міжнародних відносин, то вони постійно змінюються під впливом світової політики й у свою чергу впливають на її зміст і характер. Відмінності існують також між світовою (міжнародною) політикою і зовнішньою політикою. У спеціальних довідкових виданнях найчастіше зустрічаємо наступне визначення поняття "зовнішня політика" -- це "діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми й регіональними міжнародними організаціями" (див. напр.: Политология. Энциклопедический словарь. -- М., 1993. -- С. 45). При цьому зовнішня політика тієї або іншої країни є конкретним, практичним втіленням міністерством закордонних справ або відповідним йому зовнішньополітичним відомством основних принципів міжнародної політики держави, які виробляються державними структурами і покликані відображати національні інтереси держави. Поняття ж "міжнародна політика" застосовується як для визначення діяльності даної держави у міжнародних справах, так і міждержавної політики на світовій арені взагалі. Тому це поняття більш широке, ніж поняття "зовнішня політика". В цілому синонімічний ряд "міжнародна політика" -- "світова політика" -- "світовий політичний процес" може отримати таке визначення -- це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі: - створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань; - активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації; - участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями; - захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема; - об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму; - спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу, При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій: 1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян; 2) регулятивну, що полягає у визнанні суб'єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування; 3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені; 4)організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави; 5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства. Реалізація окреслених функцій безпосередньо залежить від конкретної історичної та міжнародної обстановки, ступеня розвитку суспільства і держави, зв'язків країни із зовнішнім світом та її спроможністю відігравати конструктивну роль у світовій політиці.

6. ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він –над законом.

За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.

ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.

Т.Гоббс

Свої політичні погляди Т.Гоббс виклав у працях «Про громадянина», «Левіафан, форма і влада держави церковної і громадянської», які включають слідуючи ідеї:
– у природному стані, де люди були рівні, йде війна всіх проти всіх;
– перехід від природного стану до держави відбувається через укладання «суспільного договору»;
– уклавши договір, індивіди переходять у громадський стан, виражаючи попередні права, в тому числі право змінювати форму влади;
– держава гарантує підданим свободу, яка дозволяє робити все, що не заборонено правом;
– коли суверен не забезпечує підданим безпеки, вони використовують «право самозахисту»».

Роль політичної науки, яка базувалась на психології і дедуктивному методі, Т.Гоббс вбачав у тому, щоб розкривати не те, чим урядування є насправді, а те чим воно мусить бути, що успішно контролювати істоти чиї спонуки є спонуками людської натури.
Класичне відображення ідеології ранніх буржуазних революцій знайшло у працях Джона Локка.
Джон Локк (1632-1704рр) народився у сім’ї дрібного судового чиновника. Після закінчення коледжу Христової церкви Оксфордського університету, був прийнятий до університету. У 1656 році у Оксфорді отримав ступінь бакалавра, а в 1658 році – магістра. У 1668 році Локк став дійсним членом Лондонського Королівського товариства (по суті Британської академії наук). У праці «Два трактати про державне управління» (1679р.), Локк розкриває політичну розбудову держави виходячи з матеріалістичної теорії пізнання. Основною вихідною логічною одиницею, з якої мислитель вибудовує свою політичну теорію є поняття правосвідомості. Це дало змогу:
по-перше, утвердити адекватну його методові емпіризму нормовану систему усвідомленості свого соціально-політичного буття;
по-друге, така нормативна свідомість покладається в основу розуміння поняття приватної власності як необхідної передумови розподільчої справедливості;
по-третє, саме на основі правосвідомості утверджується як соціально-політичне явище (а не чисто природне) договірна інтерпретація повноважень державної влади;
по-четверте, правосвідомість виступає регулюючою основою поведінки людини в громадському суспільстві та суб’єктів політичної влади в державі, що загалом сприяє становленню відносин терпимості щодо інтересів, намірів та дій приватного характеру.
Усе це разом є теоретичним підґрунтям у формуванні лібералістичних концепцій політики, яка у Локка базувалася на наступному:
– держава виступає гарантом природних прав. Вона не може бути могутнішою від людей. Суверенітет залишається за народом;
– гарантія втілення свободи – рівний для всіх, обов’язковий і постійний закон;
– суспільство і держава – не одне і теж. Тому руйнація держави не означає розпаду суспільства. Суспільство може створити іншу, досконалішу владу;
– необхідний розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою владою, щоб запобігти зловживанню короля.

Таким чином, Джон Локк сформулював політичні принципи, які пізніше стали основою буржуазної державності.
Розвиток політичної теорії XVIII століття пов’язаний з Просвітництвом, яке зародилося у Франції і трансформувалося у філософсько-політичні, правові доктрини мислителів тогочасної Європи.
Просвітництво – ідейно-політична течія переходу суспільства від феодалізму до капіталізму.
Основними ідеями Просвітництва були:
1. Критика феодального ладу, абсолютної монархії.
2. Виступали проти кріпацтва.
3. Обґрунтування необхідності встановлення нових суспільних порядків, які б сприяли поліпшенню життєвих умов народних мас.
4. Загальне право на освіту і культуру.
5. Критика релігійних догматів, схоластики, обстоювання світського характеру суспільного життя.
6. Віра в людину, її розум і високе покликання.
7. Боротьба за встановлення царства розуму заснованою на «природних правах», рівності людей.

Дата добавления: 2015-10-24