Глюкокортикостероїди в гепатології використовуються в якості імуносупресивних лікарських засобів. Клінічна фармакологія ГКС представлена у розділі 2. У даному розділі подається інформація про ГКС як імуносупресанти для фармакотерапії в гепатології.
При хронічних гепатитах глюкокортикоїди пригнічують імунопатологічні реакції, знижують утворення імунних комплексів, володіють вираженою протизапальною дією, анаболічним впливом на печінку. З іншого боку, відзначається негативний результат лікування хронічного вірусного гепатиту: виявлено посилення реплікації вірусу гепатиту В, констатовано несприятливий перебіг захворювання та відсутність поліпшення при морфологічному дослідженні пунктату печінки. Окрім того, відомо, що глюкокортикоїди пригнічують функцію макрофагів, це затримує елімінацію вірусу з організму. Тому показанням до призначення преднізолону при хронічному вірусному гепатиті з високою активністю слугує лише важкий клінічний перебіг хвороби з різкими змінами функціональних проб і активності ферментів.
Початкова доза преднізолону складає 20-30 мг на добу. Незважаючи на те, що поліпшення загального стану хворого відзначається вже через 1-2 тижні після початку лікування, дозу препарату починають знижувати не раніше ніж через 3-4 тижні при наявності позитивної клінічної та біохімічної динаміки. Дозу знижують повільно, на 2.5 мг через 7-10 днів при контролі стану хворого і вмісту в крові амінотрансфераз, γ-глобулінів, сироваткових маркерів вірусу гепатиту В.
При появі ознак загострення під впливом інтеркуррентної інфекції, інсоляції показано збільшення дози останнього. При досягненні нормального рівня біохімічних тестів лікування продовжують терапію індивідуально підібраними підтримуючими дозами (10-15 мг на добу) протягом 8-10 місяців, після чого добову дозу знижують кожен місяць на 2,5 мг. Іноді лікування триває до 2-3 років.
Глюкокортикоїди призначаються в активній стадії вірусного і при аутоімунному цирозі печінки, а також при вираженому гіперспленізмі.
При активному компенсованому і субкомпенсованому цирозі печінки глюкокортикоїди чинять протизапальну, антитоксичну та імунодепресивну дію на специфічні рецептори імунокомпетентних клітин. Це супроводжується гальмуванням синтезу простагландинів і інших медіаторів запалення, а також фактора активації Т-лімфоцитів, що виробляється моноцитами.
Найдоцільніше використання преднізолону, урбазону, метипреду. Початкова добова доза преднізолону при цирозах з помірною активністю становить 15-20 мг, при різко вираженій активності - 20-25 мг. Максимальну дозу призначають протягом 3-4 тижнів до зменшення жовтяниці і зниження активності амінотрансфераз в 2 рази. Всю добову дозу рекомендується приймати після сніданку, оскільки пік добової секреції глюкокортикоїдів припадає на ранкові години.
Дозу преднізолону знижують повільно, не більше ніж на 2,5 мг кожні 10-14 днів під контролем тимолової проби, рівня γ-глобулінів та імуноглобулінів сироватки крові. Тільки через 1,5-2,5 місяці переходять на підтримуючі дози (7,5-10 мг). Тривалість курсу лікування складає від 3 місяців до кількох років.
Короткі курси преднізолонотерапіі (20-40 днів) показані при гіперспленізмі.
Хворі на цироз печінки неалкогольної етіології, з високим ступенем активності, з швидкопрогресуючим перебігом, асоційованим з інтегративною фазою розвитку HBV, HCV потребують лікування преднізолоном у великій добовій дозі - 40-60 мг і вище. При аутоімунному цирозі печінки лікування преднізолоном починають з дози 30-40 мг.
Слід вважати, що при високій активності патологічного процесу при компенсованому і субкомпенсованому цирозі печінки показано призначення глюкокортикоїдів незалежно від етіології захворювання.
При декомпенсованому цирозі печінки будь-якої етіології лікування глюкокортикоїдами не показано, особливо в термінальній стадії. Глюкокортикоїди в цій ситуації сприяють приєднанню інфекційних ускладнень та сепсису, звиразкуванню шлунково-кишкового тракту, остеопорозу, а також зменшенню тривалості життя хворих.
Побічні ефекти (див. розділ 7.9).
Протипоказання до призначення глюкокортикоїдів: цукровий діабет, загострення виразкової хвороби, шлунково-кишкові кровотечі, активні форми туберкульозу легенів, гіпертонічна хвороба з високим рівнем артеріального тиску, схильність до інфекційних, септичних захворювань, хронічні бактеріальні, вірусні і паразитарні інфекції, системні мікози, злоякісні пухлини в анамнезі, катаракта, ендогенні психози.
При важкій патології печінки, яка супроводжується печінковою недостатністю з порушенням синтетичної та детоксикаційної функцій цього органу, виникає потреба у багатоплановій корекції печінкових функцій з нормалізацією обмінних процесів.
Для зменшення аміачної інтоксикації та гіперазотемії застосовують гіпоамоніємічні препарати. Перспективним є застосування препаратів на основі природних амінокислот, які, включаючись у процеси метаболізму, чинять цілу низку сприятливих біологічних ефектів.
Глутаргін — принципово новий вітчизняний препарат, який виявляє гіпоамоніємічну та гепатопротекторну дію. Він випускається у трьох лікарських формах: таблетки по 0,25 г, 4% розчин для ін’єкцій та 40% концентрат для інфузій.
Глутаргін — сіль аргініну і глутамінової кислоти— двох амінокислот, що відіграють важливу роль у забезпеченні біохімічних процесів нейтралізації і виведення з організму високотоксичного метаболіту обміну азотистих речовин — аміаку. Механізм фармакологічної дії препарату полягає в усуненні синдрому «метаболічної інтоксикації», який, як відомо, відіграє суттєву роль у патогенезі важких захворювань печінки. Цей синдром виникає внаслідок накопичення у крові та інших біологічних рідинах організму токсичних субстанцій, відомих під назвою «середні молекули», а також низькомолекулярних токсичних сполук (перш за все аміаку), які легко проникають через гематоенцефалічний бар’єр та виявляють токсичну дію на центральну нервову систему.
Клінічно це маніфестується у вигляді енцефалопатії, а також її ускладнень — коми і прекоми. Гіпоамоніємічний ефект глутаргіну реалізується активацією знешкодження аміаку в орнітиновому циклі синтезу сечовини, зв’язуванням аміаку в нетоксичний глутамін, а також посиленням виведення аміаку з центральної нервової системи і його екскрецією. Завдяки цим властивостям глутаргін знижує загальнотоксичні, у тому числі нейротоксичні, ефекти аміаку. Глутаргін чинить також гепатопротекторну дію, механізм якої зумовлений стабілізацією клітинних мембран гепатоцитів, нормалізацією перекисного окиснення ліпідів, стимуляцією енергозабезпечення та репаративних процесів у клітинах печінки. Препарат відновлює активність мікросомальних ферментів печінки (системи цитохрому Р450), покращує процеси жовчоутворення та жовчовиділення, активує детоксикаційну функцію печінки.
Основними показаннями до застосування глутаргіну є гепатити різної етіології, цироз печінки, вплив гепатотропних отрут, гіперамоніємія та найтяжчі прояви — печінкова енцефалопатія, прекома і кома; лептоспіроз з гострою печінково-нирковою недостатністю. Призначається препарат всередину у вигляді сиропу. Початкова доза - 30-60 мл тричі на добу (тривалість курсу лікування - 7-14 днів). Потім хворого переводять на підтримувальну дозу – 10-25 мл тривалістю до 3 місяців.
При печінковій енцефалопатії дозу потрібно підбирати так, щоб було розм’якшене випорожнення 2-3 рази на день. Якщо неможливий пероральний прийом препарату, можна вводити його ректально, у клізмі: 300 мл препарату змішують з 700 мл води чи фізіологічного розчину і витримують 30–60 хвилин. Якщо необхідно, клізму з препаратом можна повторити.
Гіпоамоніємічний засіб нормазе належить до синтетичних полісахаридів. Під дією препарату в товстому кишечнику відбувається розмноження молочнокислих бактерій, які розщеплюють лактулозу з утворенням молочної кислоти. Унаслідок цього відбувається зниження рівня рН кишечника, за рахунок осмосу нормапізується консистенція калових мас і стимулюється перистальтика. Препарат має проносну дію. При печінковій недостатності нормазе зменшує утворення азотвмісних токсичних речовин і їхню абсорбцію в кровотік. Збільшується переміщення іонів амонію з крові в кишечник, що сприяє їхньому виділенню з калом.
Препарат практично не абсорбується в шлунково-кишковому тракті. Добове виведення компонентів лактулози із сечею становить приблизно 3 %.
Сироп лактулози призначаються по 30 мг 3-5 разів на день після їжі до легкого послаблювального ефекту (стілець 2-3 рази на день).
Побічна дія – див розділ 7.9.
Протипоказання: підвищена чутливість до лактулози або до будь-якого компонента препарату; непереносимість фруктози і лактози, при галактоземії, шлунково-кишковій непрохідності. З обережністю застосовують при цукровому діабеті. Не можна застосовувати на фоні болю у животі, нудоти і блювання.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами див. розділ 7.8.
Орніцетил (орнітин) - утилізує амонійні групи у синтезі сечовини (орнітиновий цикл), знижує концентрацію аміаку в плазмі. Сприяє нормалізації кислотно-основного стану організму. Дія грунтується на участі в орнітиновому циклі утворення сечовини (утворення сечовини з аміаку). Сприяє виробленню інсуліну.
Застосовується при гепатиті, цирозі печінки, печінковій енцефалопатії, печінковій комі, алкогольному гепатозі, нирковій недостатності
Побічні дії (див. розділ 7.8).
Застосовується всередину, внутрішньом’язово, внутрішньовенно (струминно, краплинно). Всередину по 3-6г 3 рази на день після їди. Парентерально, попередньо розчинивши 2г в 10 мл води для ін'єкцій: внутрішньом’язово - по 2-6г на добу. Внутрішньовенно струминно - по 2-4г на добу; кратність введення - 1-2 рази на добу. При необхідності можна вводити внутрішньовенно краплинно. Тривалість лікування визначається динамікою концентрації аміаку в крові та станом хворого. Курс лікування можна повторювати кожні 2-3 місяці.
Взаємодія з іншими лікарськими засобами – див. розділ 7.8.
Дата добавления: 2015-10-24; просмотров: 60 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Клінічна фармкакологія вітамінів | | | Клінічна фармакологія ЛП для лікування вірусних та бактеріальних інфекцій гепатобіліарної системи |