Два візити

Ненсі надіслали передати містеру Пендлтону вердикт лікаря Міда. Міс Полі не забула свою обіцянку повідомляти всі новини. Не могло бути й мови, аби вона пішла сама чи написала листа. Тому й спало на думку послати Ненсі.

Колись Ненсі зраділа б такій нагоді побувати в Будинку з таємницею і познайомитися з його господарем. Однак сьогодні було не до того. Чекаючи на містера Пендлтона, вона навіть довкруж не роз-гледілася.

- Я - Ненсі, сер, - ввічливо відрекомендувалася вона у відповідь на запитання в очах господаря. - Мене послала міс Гаррінґтон розповісти вам про міс Поліанну.

-Ну?

Попри таку лаконічність питання, Ненсі чудово зрозуміла всю тривогу, що стояла за цим «ну».

- Нічого втішного, містере Пендлтон, - запнулася вона.

- Ти ж не хочеш сказати, що... - він урвав, а вона скрушно опустила голову.

- Так, сер. Він сказав... що вона ніколи в житті більше не зможе ходити.

В кімнаті запала мертва тиша. Коли чоловік заговорив, його голос тремтів від хвилювання.

- Бідна дитина. Бідна, нещасна дитина. Ненсі глипнула на нього і відразу опустила очі.

Вона й подумати не могла, що вічно невдоволений, роздратований, злий, черствий Джон Пендлтон може так страждати. Він знову заговорив низьким невпевненим голосом:

- Яка жорстока несправедливість: вона більше ніколи не танцюватиме в промінні сонця! Моя маленька веселкова дівчинка. [188]

Знову запала тиша. Зненацька чоловік запитав:

- Але ж вона, сподіваюся... нічого ще не знає?

- На жаль, знає, сер, - схлипнула Ненсі, - у тому й біда. Вона почула... кадук тій кішці! Ой, вибачте, - перепросила вона. - Це все через те, що кошеня прочинило двері, і міс Поліанна почула все, що там говорили. Отак вона й довідалась.

- Бідолашна дитина, - знову зітхнув чоловік.

- Так, сер, так і є, сер, - запнулася Ненсі. - Я сама бачила її лише двічі, відколи вона про все дізналася, і обидва рази я ледве витримала. Розумієте, це для неї так незвично; вона лише й думає про те, чого не зможе робити. Найбільше її турбує, що вона ніяк не може знайти, з чого їй порадіти, хоча ви, може й не знаєте про цю гру... - урвала Ненсі.

- Гру в радість? - перепитав чоловік. - Авжеж, вона розповідала мені про неї.

- Ще б пак. Мені здається, вона всім встигла розповісти про ту гру. Але, розумієте, їй самій тепер дуже важко гратися в неї, і це її непокоїть. Каже, що не може придумати, чому радіти, якщо вона не ходитиме.

- Та й чого пак! - майже люто крикнув чоловік.

Ненсі ніяково тупцяла.

- І я так гадала... доки не подумала про... справді треба, щоб вона знайшла щось таке. І я спробувала... нагадати їй.

- Нагадати? Але про що? - тон містера Пендлтона був ще сердитий і нетерплячий.

- Ну, як вона радила місіс Сноу й іншим людям... і що казала робити. Але бідне ягнятко тільки плаче, повторюючи, що це зовсім інше. Вона каже, [189] що легше порадити, як радіти людині, яка на все життя прикута до ліжка, ніж казати це собі самому, знаючи, що ти інвалід на все життя. Вона каже, що весь час переконує себе, що має радіти з того, що інші люди не подібні до неї, але, повторюючи це собі, вона однаково думає тільки про те, що ніколи не зможе ходити.

Ненсі урвала, але чоловік мовчав. Він сидів, закривши обличчя рукою.

- Тоді я спробувала їй нагадати, як вона казала, що чим важче завдання, тим цікавіше грати в гру, - безбарвним голосом вела Ненсі. - Але вона сказала, що це теж інша річ... коли тобі стає надто важко. Я вже йтиму, сер, - схопилася вона.

Біля дверей Ненсі зупинилася і, повагавшись, несміливо запитала:

- Чи можу я передати міс Поліанні, що... що ви бачилися із Джиммі Біном?

- Як же ти можеш їй це передати, якщо я не бачився з ним, - різко відповів чоловік. - Чому ти про це питаєш?

- Та ні, просто так, сер... ну, розумієте, її постійно муляє, що вона тепер не може влаштувати вашу зустріч. Вона каже, що вже раз це робила, але хлопець достатньо себе не виявив, і вона боїться, що ви не захочете його взяти, аби у вашому домі з'явилася присутність дитини. Може, ви знаєте, що це означає, бо мені це не тримається купи.

- Так, я знаю, що вона має на оці.

- Гаразд, сер. Я тільки хотіла сказати, що вона мріє привести до вас хлопчика й продемонструвати, що з нього вийде чудова присутність дитини у вашому домі. Але тепер вона... кадук тому автомобілю! Ой, перепрошую, сер. До побачення, - і Ненсі зникла за дверима. [190]

Незабаром увесь Белдінґсвіль знав про страшний діагноз відомого лікаря з Нью-Йорка: Поліан-на Вітьєр більше не ходитиме. Про це гомоніло всеньке містечко. Багато хто бачив пікантне, маленьке личко в ластовинні, яке привітно до всіх усміхалося. Усі знали про її гру. І подумати тільки, що вони більше ніколи не побачать це усміхнене личко на своїх вулицях... що ніколи більше щирий дитячий голосок не сповістить їх про те, що на світі є якась нова радість! Це здавалося неймовірним, несправедливим, жорстоким.

На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір'ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав'ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Поліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти.

І тоді друзям Поліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування господині садиби Гаррінґтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Полі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них.

Дехто приходив і п'ять-десять хвилин сидів без-рухом. Дехто знічено тупцював на ґанку, перебираючи в руках капелюх чи сумочку - залежно від того, був це чоловік чи жінка. Приносили книжки, квіти, ласощі. Одні щиро плакали. Інші відверталися і оскаженіло сякалися в хустинку. Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Полі діяти. [191]

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць.

- Немає потреби казати, наскільки я вражений, - рішуче почав він. - Але невже нічого не можна зробити?

Міс Полі розпачливо розвела руки.

- Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти, і лікар Воррен ретельно виконує приписи. Але... лікар Мід сказав, що надії майже немає.

Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця... хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Полі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:

- Я хочу передати Поліанні кілька слів, - сказав він. - Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика.

На мить міс Полі забула про свою стриманість.

- Ви хочете всиновити Джиммі Біна? - вихопилося в неї.

Чоловік підняв підборіддя.

- Так. Я гадаю, Поліанна мене зрозуміє. Передайте їй, що, на мою думку, тепер їй буде з чого порадіти.

- Так-так, звичайно, - пробелькотіла міс Полі.

- Дякую, - вклонився містер Пендлтон і рушив до виходу.

Міс Полі так і лишилася стояти посеред кімнати, вражено дивлячись на двері, за якими зник містер Пендлтон. Але однаково вона не вірила власним вухам. Джон Пендлтон усиновляє Джиммі [192] Біна? Джон Пендлтон, багатий, незалежний, замкнений чоловік з репутацією скнари і безнадійного егоїста, всиновлює хлопчика. Ще й якого!

Зі скам'янілим обличчям міс Полі пішла нагору до кімнати Поліанни.

- Поліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.

Стурбоване личко Поліанни раптом розпромінилося щастям.

- Порадіти? Порадіти? Ну, мені є з чого порадіти! Ой, тітонько Полі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку... а там же так гарно. Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.

- Що?

Поліанна болісно почервоніла. Вона забула, що так і не розповіла тітці про бажання містера Пендлтона вдочерити її... і тепер не до речі було розповідати про миттєве її власне вагання... вона не залишить любу тітоньку Полі!

- Присутність дитини, - пробубоніла Поліанна. - Містер Пендлтон колись сказав мені, що тільки жіноча рука і серце або присутність дитини творять домівку. І ось тепер у нього буде присутність дитини.

- О... зрозуміло, - розчулено промовила міс Полі, яка справді збагнула більше, ніж уявляла собі Поліанна. Вона уявила, що довелося пережити Поліанні, який тиск вона витримала, коли Джон Пендлтон запропонував їй «присутність дитини», щоб перетворити його житло з купи сірого каміння на «справжню домівку». - Я зрозуміла, - завершила вона, і її очі сповнилися слізьми. [193]

Поліанна, побоюючись, що тітка почне загадувати інші незручні питання, поквапилася перевести мову подалі від дому Пендлтона та його господаря.

- Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, - зауважила вона.

Міс Полі різко повернулась до дівчинки.

- Лікар Чилтон? Звідки тобі це відомо?

- Він сам мені про це говорив. Коли сказав, що живе просто в кімнатах, а не в домівці.

Міс Полі не відповіла. Вона дивилась у вікно.

- Отже, я тоді запитала в нього, чому він н«е зробить так, щоб у його домі з'явилася жіноча рука і серце.

- Поліанно! - міс Полі різко повернулася д^> дівчинки. Щоки її пашіли.

- І я спитала. Йому було дуже прикро.

- І що він... відповів? - долаючи внутрішні^ спротив, запитала міс Полі.

- Ну, спочатку нічого. А тоді промовив дуж;е тихо, що не завжди все залежить тільки від нашого бажання.

Запала тиша. Міс Полі знову відвернулася До вікна. її щоки ще пашіли. Поліанна зітхнула.

- Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.

- Поліанно, звідки ти все це знаєш?

- Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Полі, що з вами? - скрикнула вона, побачивши, як міс Полі схопилася з місця і кинулася до вікна.

- Нічого, люба, я просто хотіла поправити цїо призму, - промовила вона. її обличчя палало вигнем.

Дата добавления: 2015-09-04