Російський централізм і українська автономія до 1762 р.

У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував «українські права і вольності», але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу — щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими. Їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб’єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб’єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла ¹.

¹ Воссоединение Украины c Россией. — T. 3. — C. 464; а також: Акта Юго-Западной России. — Т. 10. — 1878. — С. 226-228, 430-435.

Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Вона лише тимчасово послабила боротьбу двох антагоністичних політичних систем. Московити прагнули отримати політичний контроль над Україною, послабити Польщу та скористатися з послуг Запорозького війська, тоді як запорожці шукали військової підтримки у своїй тривалій боротьбі проти Польщі. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони «говорили не то, что думали, и делали то, чего не желали» ¹. Так, цар розглядав статті Богдана Хмельницького як прояв ласки для козаків, тоді як останній вважав їх за угоду між царем і його новими суб’єктами ². Не зрозумівши або не зваживши юридичного підтексту цього акту, козаки погодилися обмінятися зобов’язаннями про військову допомогу. Фактично козацька держава продовжувала функціонувати як незалежна політична одиниця. Так, Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти. Внутрішня адміністрація козацької держави — як тільки вона була утворена — не допускала втручання з боку Московії, навіть у таких не передбачених Переяславською угодою випадках, як збирання податків. Митні тарифи стягувалися на чітко визначеному кордоні між Московією та новою козацькою державою, а московські загони, що перебували на українській території, трактувалися як іноземні союзні війська ³.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву або Литовському статуту — тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей. Таким чином, з погляду Московії козацька Україна мала розглядатися або як іноземна територія, або як особливий домен царя. Певною мірою на практиці знайшли застосування обидва підходи. Оскільки всіма українськими справами завідував Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, що займався виключно закордонними справами,— московський уряд явно визнавав Україну іноземною державою. Більше того, змінивши свій титул, цар називав себе самодержцем Великої та Малої Росії. Це могло сприйматися просто як перелік царських володінь, але насправді малося на увазі, що Малоросія була окремим доменом, яким правив цар ⁴.

¹ Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения. В 8 т. — М., 1956 — 1959. — Т. 3. — С. 118.

² Нольде Б.Є. розглянув це протиріччя. Див.: Нольде Б.Е. Очерки русского государственного права. — СПб., 1911. Розділ, присвячений Україні, перекладено англ. мовою: Nolde B. Essays in Russian State Law // Annals of the UAAS. — 1955. — № 3. — Winter-Spring. — P. 873-903.

³ Цей період добре викладено у Грушевського: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9; також див.: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — К., 1954.

⁴ Нольде пише про московські погляди на українську автономію у своїх «Очерках русского государственного права»; інституційні зміни вивчав К.А.Софроненко: Софроненко К.А. Деятельность Малороссийского приказа Русского государства во второй половине XVII — начале XVIII века / Вестник Московского университета, № 2. — М., 1957.

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя ¹.

¹ Оскільки оригінальний текст угоди 1654 р. так і не віднайдено, факт фальсифікації досить важко довести. Однак детальне текстуальне дослідження відповідних документів а.яковлевим дозволяє реконструювати оригінальну угоду й ідентифікувати додатки та підчистки, зроблені 1659 р.; див.: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького. Щоб дійти висновку про поступове обмеження Москвою права гетьмана здійснювати закордонні зносини, не треба обов’язково опиратися на дослідження Яковлева: просте порівняння статей 1654 і 1659 рр. підтверджує їх відмінність. Перші дозволяють закордонні зносини, другі — забороняють. Див.: ПСЗ. — Т. 1. — № 119. — 27 марта 1654 г. — С. 322-327; там же: 1. 1. — № 262. — 17 октября 1659 г. — С. 491—495. Про дискусію щодо оригінального тексту статей див.: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. 25—44. Басараб також наводить англ. переклад найважливіших документів (див.: вказ. праця. — Р. 230-258).

Згодом будь-яка незалежна українська дипломатія тлумачилась як державна зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708 р.

Подібну політику московський уряд проводив і щодо київського митрополита, що був главою православної церкви в Україні та Білорусії. Після шаленого тиску на український клір і тривалих переговорів з константинопольським патріархом 1686 р. московитам вдалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові. Ця перемога давала Московії контроль над двома головними центрами влади в Україні.

Змагаючись за контроль над урядом гетьмана та митрополією, московська влада прагнула також безпосередньо впливати на українські справи через призначення воєвод, військових губернаторів у головних українських містах. За угодою 1654 р., воєводи мали призначатися в Київ і Чернігів, хоча Хмельницький погоджувався тільки на Київ ¹.

¹ Питання російських військових губернаторів в Україні обговорює І.Розенфельд. Див.: Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России. — СПб., 1915. — С. 100 — 105. Див. також: Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 75 — 77, 81 — 92.

Ні він, ні його наступник Виговський не мирилися з призначенням інших воєвод, незважаючи на численні протести Москви. Проте, статті 1659 р. дозволяли присутність воєвод у п’яти містах. За часів гетьманства Брюховецького московитам вдалося зняти ці обмеження (1665), але під час загального повстання 1668 р. нові воєводи змушені були тікати з усіх українських міст. Пізніше їм знову були визначені тільки п’ять міст: Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер. Згодом, однак, призначення воєвод у головних українських містах вже не викликало спротиву.

Первісно московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників. Московський уряд не тільки зберігав військову присутність в Україні, але все частіше брав на себе роль арбітра у внутрішніх суперечках між українцями.

Незважаючи на ці втручання, період «Руїни» (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об’єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.

Якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв’язки й поновило інтерес до возз’єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини ¹.

Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей» ². Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 —1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення ³.

¹ Українське суспільство й політика за часів Мазепи досить добре висвітлені в наступних працях: Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897; Krupnitzky B. Hetman Mazepa und seine Zeit. — Leipzig, 1942; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і його доба. — Нью-Йорк, 1960; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичної історії Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — Київ,— 1959.

² Причини, що спонукали Мазепу й українську еліту до розриву з Москвою, аналізує О.Субтельний: Subtelny O. Mazepa, Peter I and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 2. — № 2. — 1978. — P. 158 — 183; його ж: The Mazepists: Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century. — Boulder, 1981. Цікаво пояснював цей розрив Пилип Орлик, писар Мазепи, а пізніше — гетьман на еміграції, в листі до свого колишнього наставника Стефана Яворського. Див.: Лист Орлика до Стефана Яворського від 1 червня 1721 р. // Основа. — СПб., 1862. — № 11. — С. 1-29.

³ Найкращий нарис правління гетьмана Івана Скоропадського та постмазепинського періоду подає Д. Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 136 — 182.

Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові Скоропадському — на знак довіри і дружби між росіянами й українцями — віддати свою доньку заміж за росіянина ¹.

Паралельно з кампанією Петра по винищенню українського сепаратизму проводилась політика максимальної експлуатації економічних і людських ресурсів Гетьманщини. Вперше були введені імперські правила користування торговельними шляхами, державні монополії, тарифи на іноземні товари та імпортно-експортні податки. Збільшуючи імперські прибутки, ці нові постанови серйозно послаблювали економіку Гетьманщини, оскільки руйнували усталені торговельні шляхи й економічні зв’язки ². Петро також запровадив масове залучення козаків до імперських примусових робіт: спорудження каналів, фортифікацій і особливо улюбленого Петрового проекту — нової столиці — Санкт-Петербурга.

Зайнятий Північною війною, Петро впродовж майже всього свого правління контролював діяльність головних адміністративно-судових інституцій у Гетьманщині, але не намагався перейняти їх безпосередньо. І тільки після Ніштадтського миру (1721) він Малоросію дійсно «кь рукамъ прибралъ» ³.

¹ Соловьев С. История России (далі: Соловьев С.), в 15 т. — М., 1959 — 1966. — Т. 8. — С. 593-594.

² Економіку Гетьманщини часів царювання Петра І досліджував Іван Джиджора: Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. — К., 1930.

³ Слова графа П.Толстого про політику Петра І стосовно Гетьманщини цитує: Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 179.

Саме тоді він створив Малоросійську колегію у складі шести російських урядовців і призначив їх відповідальними за розгляд усіх скарг проти української адміністрації. Водночас він переклав імперське управління справами Гетьманщини з Колегії іноземних справ на сенат, підкреслюючи своє бажання трактувати Гетьманщину як інтегральну частину імперії. Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд заборонив обирати його наступника. Більше того, він заохочував українців у випадках конфліктів з українською адміністрацією звертатися безпосередньо до Малоросійської колегії. Його спробам встановити контроль над українським судовим та фінансовим апаратом протистояла Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком. У час подальшої боротьби за владу з російськими урядовцями більшість провідних українських політичних діячів було ув’язнено, а наказний гетьман Павло Полуботок помер у в’язниці. З часом Малоросійська колегія відібрала у Генеральної військової канцелярії контроль за фінансами та судовою системою Гетьманщини, але, не відчуваючи підтримки з боку нижчих ешелонів української адміністрації, не могла здійснювати безпосереднє управління територією. У судовій системі запанувало безладдя, а система збору податків була зруйнована. Подібно до інших петровських реформ, інкорпорація Гетьманщини у «добре регульовану» державу спочатку відбувалася без належного планування й підготовки. Хаос і висока ціна — як у людському, так і в економічному сенсі — прямого російського правління викликали масові незадоволення. 1727 р. Петро II видав указ, де було зазначено: «въ Малороссіи Гетману и Генеральной СтаршинЂ быть и содержать ихъ по трактату Гетмана Богдана ХмЂльницкаго» ¹. Невдовзі після смерті Петра II, коли насувалася війна з турками, Таємна Рада вирішила відмовитися від його політики щодо Гетьманщини.

Від 1727 до 60-х рр. XVIII ст. місцева адміністрація та судові органи Гетьманщини функціонували без прямого втручання з боку СанктПетербурга. У цей період імперська влада стосовно центральної адміністрації Гетьманщини проводила непослідовну політику. Часом це був просто нагляд за центральними органами Гетьманщини; в інших випадках утворювали імперські органи, які переймали функції української адміністрації. В час правління гетьмана Данила Апостола (1728 — 1734) один росіянин призначався для нагляду за всіма українськими справами, а троє інших — для праці у Генеральному військовому суді. Гетьман знову був позбавлений можливості обирати Генеральну військову старшину та своїх полковників; останніх мала обирати українська старшина за згодою Санкт-Петербурга ². Але найзначнішим проявом імперської централізації був контроль над фінансами Гетьманщини. Хоча Гетьманщина зберегла окрему систему податків і свою скарбницю, її фінанси перебували під суворим наглядом Колегії іноземних справ ³. Після смерті гетьмана Апостола (1734) імперський уряд знову заборонив вибори гетьмана й утворив для Гетьманщини інший колективний орган — «Правління гетьманського уряду». Формально він складався з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, але фактично його главою був російський генерал. Понад десять років цей орган правив Гетьманщиною, завоювавши собі лихої слави через примхи чиновників та їхню брутальність ⁴.

В правління Єлизавети ліквідація українських прав і вольностей частково припинилася. Саме тоді Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Морганатичний шлюб Єлизавети з українським козаком Олексієм Розумовським спричинив її прихильне ставлення до поновлення гетьманського уряду. 1750 р. 22-річний Кирило Розумовський був законно обраний гетьманом у столиці Гетьманщини — Глухові ⁵.

¹ ПСЗ. — Т. 7. — № 5127. — 22 июля 1727 г. — С. 829. Цікаво, що в указі постійно згадується «трактат» Богдана Хмельницького.

² Правління гетьмана Апостола вивчав Борис Крупницький: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Аугсбург, 1948.

³ Фінансові реформи обговорюються в цьому ж розділі.

⁴ Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 191.

⁵ Правління гетьмана Розумовського досліджує в першому томі своєї праці А.А. Васильчиков. Див.: Васильчиков АА. Семейство Розумовских. В 4 т. — СПб., 1880-1887.

На відміну від своїх попередників, гетьман Кирило Розумовський походив з рядових козаків, а не з аристократичної старшини. Свою юність він провів при Санкт-Петербурзькому дворі й у Західній Європі. Він був першим гетьманом, що одночасно з гетьманством керував імперською установою — займав посаду президента Академії наук і командував Ізмайлівським гвардійським полком. Тісні зв’язки Розумовського з імператорською родиною та російською аристократією існували не тільки завдяки його братові, але також через його шлюб з Катериною Іванівною Наришкіною, троюрідною сестрою Єлизавети. Ці зв’язки втягнули гетьмана у двірські інтриги, і, як наслідок, він часто був відсутній, залишаючи загальне управління Генеральній старшині й українській еліті.

Незважаючи на свій вплив при дворі, Кирило Розумовський, намагаючись зберегти автономію Гетьманщини, також не уникнув труднощів. 1754 р. він дістав від імператриці особисту догану за призначення старшин і розподіл землі без її ухвали ¹. Пізніше він брав участь у тривалій та затятій боротьбі за контроль над фінансами. Скасування імперських внутрішніх тарифів 1754 р. і прикордонного тарифу між Гетьманщиною і Росією 1755 р. позбавили гетьмана прибутків. Але, завдяки енергійним протестам Розумовського, імператриця виділила гетьманові 50 тис. карбованців на рік як компенсацію від імперської скарбниці. Коли Колегія іноземних справ на чолі з ворогом Розумовського А.П.Бестужевим-Рюміним зажадала звіту про використання цих фондів, гетьман відмовився підкоритися. Відмова стала причиною запеклої боротьби, внаслідок якої імперська влада прийняла пропозицію гетьмана про адміністративне підпорядкування Гетьманщини Сенатові ².

¹ Васильчиков А. — Т. 1. — С. 158, 187.

² Романовський О. До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. В 2 т. — К., 1927. — Т. 1. — С. 779-785; Розенфельд И. Присоединение. — С. 15-155.

Це була, однак, дуже відносна перемога Розумовського, оскільки наслідком її було різке погіршення становища Гетьманщини: кордон з Росією був скасований, а вся територія підпала під юрисдикцію органу, що наглядав за внутрішніми справами імперії.

Попри ці невдачі, правління Кирила Розумовського піднесло в Гетьманщині дух незалежності й опору. Гетьман Розумовський відновив права свого уряду принаймні до рівня 1709 р., коли гетьманом був Скоропадський. Йому вдалося знову розширити юрисдикцію Гетьманщини на місто Київ й Запорозьку Січ. Наприкінці 1750-х — початку 1760-х рр. гетьман Розумовський та українська адміністрація спробували зреформувати та відродити традиційні інституції Гетьманщини. Козацькі полки одержали свої штандарти та форму одягу, розпочався військовий вишкіл. Були відреставровані Глухів і колишня столиця Мазепи — Батурин, що знову планувався на майбутню столицю Гетьманщини. Розпочалася підготовка до реформи судової системи ¹. Віра української еліти у майбутнє Гетьманщини проявилася у відродженні українських автономістських настроїв, що, зокрема, відобразилось у відомій тогочасній поемі «Разговор Великоросами c Малороссиею».

За часів правління Розумовського Гетьманщина вступила у ще одну еру відродження й реформ. Доля останніх спроб незалежного розвитку великою мірою залежала від примх царя та українського впливу при дворі. Гетьман Розумовський займав дуже вигідні позиції і міг захищати інтереси Гетьманщини в імперії, але з 1762 р. доля стала залежати від нової імператриці — Катерини II.

Катерина II і «добре регульована держава»

Петро І заклав підвалини модерної регульованої держави, але побудувала її Катерина II. За її правління були реорганізовані російська адміністрація та ціле суспільство, внаслідок чого українська автономія була ліквідована. Катерина проводила свої реформи за певними філософськими принципами, які слід дослідити для розуміння мотивів реформ.

Чимало написано про підтримку Катериною «просвітницьких ідей» та її роль як «освіченого деспота». Без сумніву, вона читала твори найвизначніших філософів, листувалася з ними і навіть опікувалася ними. Деякі історики XIX ст., розчаровані неспроможністю Катерини скасувати кріпацтво, твердили, що діяльність Катерини з цього питання здебільшого була саморекламою, приманкою, розрахованою на іноземну і частково домашню опінію. Приватно, особливо в останній період свого правління, Катерина глузувала з непрактичності філософів. Але неправильним буде припущення, що всі її теоретичні зацікавлення були удаваними або простим інтелектуальним самолюбуванням, що мали на меті потішити її марнолюбство. За її часів теорії «просвітницького правління» стали настільки популярними при дворі, що перетворилися у теоретичне підґрунтя діяльності Катерини ².

¹ Васильчиков А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 310 — 318; Нечипоренко П. Умови робітничої праці на батуринських та глухівських «національних строєніях» // Історично-географічний збірник. — Вип. 1. — 1927. — С. 121 — 134; Черкаський І. «Судові реформи гетьмана Гр. К.Г.Розумовського» // Ювілейний збірник... Багалія. — Т. 1. — С. 770-772.

² З приводу того, чи правління Катерини справді було «просвітницьким», точилися тривалі дебати. О. Лаппо-Данилевський підкреслював, що, попри лібералізм та риторику Катерини, кріпацтво розповсюдилося на Україну та інші території (див. його: The Serf Question in an Agę of Enlightment // Catherine the Great: A Profile / Marc Raeff, ed. — New York, 1972. — P. 267 — 289; перше вид. рос. мовою: Лаппо-Данилевский А. Екатерина II и крестьянский вопрос в прошлом и настоящем / Под ред. А.К.Дживелегова и др. — М., 1911. — T. L— C. 163—190. Ліберальний емігрантський історик О. Кізеветтер показує, як Катерина продовжувала політику своїх попередників і заперечує будь-який вплив просвітництва на її політику (див.: Kizevetter A. The Legislator in Her Debut // Catherine the Great: A Profile. — P. 246 — 266; видання рос. мовою: Первое пятилетие правлення Катерины II // Исторические силуэты — Люди и события. — Берлин, 1931. — С. 29 — 54). П. Іванов намагається довести, що просвітницька риторика з боку Катерини була чистою демагогією: Иванов П. K вопросу о «Просвещенном Абсолютизме» в России 60-х гг. XVIII в. // Вопросы истории. — 1950. — №5. — С. 85 — 99. З іншого боку, Павло Мілюков, визнаючи поверхове сприйняття Катериною просвітницьких ідей й обмежені можливості для їх реалізації в тодішньому відсталому російському суспільстві, водночас переконливо доводить, що концепції Просвітництва мали на політику цілком реальний вплив. Див. його: Education Reforms. — P. 93—112; Voices of the Land and the Autocrat. — P. 113 —155. // Catherine the Great: A Profile; оригінальна публ.: Милюков П. Очерки по истории русской культуры. В 3 т. — Париж, 1931. — Т. 2. — Ч. 2. — С. 750 — 765; Т. 3. — С. 293 — 328. Сучасні історики, які користуються більш вузькою дефініцією просвітницького деспотизму і визнають відсталість російського суспільства та сильну роль традиційної політики, і зараз розходяться у поглядах щодо програми й методів, які вживала Катерина для втілення в життя окремих рис традиційної політики просвітницького деспотизму. Див.: Дружинин Н.М. Просвещенный абсолютизм в России. // Абсолютизм в России. — М., 1964. — С. 428 — 459; Федосов И.А. Просвещенный абсолютизм в России // Вопросы истории. — 1970. — № 9. — С. 34 — 55; Raeff M. In the Imperiał Manner // Catherine the Great: A Profile. — P. 197-246; Raeff M. The Enlightenment in Russia and Russian Thought in the Enlightenment // The Eighteenth Century in Russia / J.G.Garrard, ed. — London, 1972. — P. 25 — 47; Papmehl KA. Freedom of Expression in Eighteenth-Century Russia. — The Hague, 1971; Griffiths D.M. Catherine II: The Republican Empress // Jahrbiicher fur Geschichte Osteuropas. — Bd. 21. — 1973. — № 3. — C. 323 — 344. Провідний спеціаліст з катерининської Росії І. де Мадар’яга трактує прив’язаність Катерини до ідей Просвітництва дуже серйозно. Див. її: Catherine and the Philosophes // Russia and the West / A.G.Gross, ed. — Newtonville, MA, 1983. — P. 30 — 52; Catherine II and Montesąuieu: Between Prince M.M.Shcherbatov and Denis Diderot // L’età dei lumi. Napoli, 1985. — P. 610 — 650; розд. X її ж кн.: Russia in the Agę of Catherine the Great. — New Haven, 1981.

Схильність Катерини до просвітницьких теорій управління походила з трьох джерел. По-перше, її батько, а також оточення з дрібних німецьких князів, де вона виховувалася, дали Катерині можливість практично ознайомитися з концепціями регульованої або добре впорядкованої держави. По-друге, вона сама читала дуже багато праць як німецьких, так і французьких мислителів і ознайомилася з ідеями Просвітництва з першоджерел. По-третє, набутий при російському дворі досвід розвинув її мислення. Потреба більш раціональної системи управління визнавалася ще з часів Петра І, і, з певними модифікаціями й змінами, ця мета залишалася актуальною впродовж XVIII ст. Навіть якщо самі царі мало що знали про найновішу теоретичну літературу з цього питання, то з нею дуже часто були добре обізнані члени різних політичних угруповань. У часи Єлизавети ідеї камералізму, добре впорядкованої поліцейської держави та раннього французького й німецького Просвітництва глибоко вкорінилися у російських придворних колах ¹.

¹ Найцінніший виклад і аналітичне дослідження розвитку цих ідей та втілення їх в життя належать Маркові Раєву: Raeff M. The Well-Ordered Police State. — Princeton, 1981. В одному із розділів свого історико-філософського есе Раєв розглядає застосування цих ідей в Росії. Конкретні приклади застосування камералістських ідей наводить Роберт Е. Джоунз: Jones Robert Е. Provincial Development in Russia: Catherine II and Jacob Sievers. — New Brunswick, 1984. Поступове проникнення цих ідей в Росію описується в наступних працях: Raeff M. Les Slaves, les Allemands et les «Lumieres» // Canadian Slavic Studies. — Vol. L— Winter, 1967,— № 4. — P. 521 — 551; The Enlightenment in Russia and Russian Thought in the Enlightenment. — P. 25 — 47; Riasanovsky N. A Parting of the Ways: Government and the Educated Public in Russia, 1801 — 1855. — Oxford, 1976. — P. 1 — 51. Придворні Єлизавети — граф І.Шувалов, граф М.П.Бестужев-Рюмін та граф М.Л.Воронцов були добре обізнані з досягненнями західної філософської думки (див.: Papmehl K. Freedom of Expression. — P. 14 — 15). Про моральні імперативи реформістських ідей див.: Gleason W. Morał Idealists, Bureaucracy, and Catherine the Great. — New Brunswick, N.J., 1981.

Катерина сама говорила про те, що вона свого часу сприйняла республіканські ідеали свого батька ¹. Цим вона хотіла продемонструвати своє бажання служити загальному добру, або — res publica. Малося на увазі, що вона має почуття обов’язку стосовно своєї країни та її громадян, що поєднувалося з її концепцією абсолютизму. Катерина вірила в те, що її обов’язком було спрямовування дій громадян для досягнення найвищого добра ². У цьому вона була солідарна з німецькими теоретиками XVII—XVIII ст. Катерина навіть сама висловлювалася на користь «поліцейської», або скоріше «добре впорядкованої», держави ³. Такий чисто німецький світогляд, що поєднував обов’язок, абсолютизм і регулювання, засвоєний Катериною ще у Штеттіні, Цербсті й Берліні, був головним принципом її правління Російською імперією.

Поряд з концепцією про добре впорядковану поліцейську державу Катерина поділяла також окремі елементи французького та західноєвропейського Просвітництва. Особливий вплив у справах правління на неї мав Монтеск’є, з праць якого вона виписувала цілі частини, включаючи їх у свій «Наказ» ⁴.

¹ The Memoirs of Catherine the Great / Transl. by Katherine Anthony. — New York, 1927. — P. 215-226.

² Про погляди Катерини на форму і функції уряду див. статті 9 — 14 її «Наказа», опубл.: Documents of Catherine the Great / W.F.Reddaway, ed. — Cambridge, 1931. — P. 216-217.

³ Griffiths O. Catherine II. — P. 331 — 332. Вплив, який камералізм і концепції регульованої держави мали на Катерину, обговорюють: Donnert E. Politische Ideologie der russischen Gesellschaft zu Beginn der Regierungszeit Katharinas II. — Berlin, 1976. — S. 32 — 38; Petschauer P. The Education and Development of an Enlightened Absolutist: The Youth of Catherine the Great, 1729-1762 / Ph.D. diss., New York University, 1969. — P. 395-420; і, звичайно: Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 221 — 250; Jones R. Provincial Development in Russia. — P. 7 — 23.

⁴ Ф.Тарановський свого часу стверджував, що Катерина, захоплюючись Монтеск’є, навмисне перекрутила його ідеї. Див. його: Тарановский Ф. Политическая доктрина в Наказе императрицы Екатерины II // Сб. статей по истории права, посвященных Владимирскому-Буданову. — Киев, 1904. — С. 44 — 86. Тезу Тарановського заперечує де Мадар’яга: Madariaga І. de. Catherine II and Montesquieu. — P. 612—632. Вона переконливо доводить, що Катерина справді дуже серйозно сприймала Монтеск’є і намагалася застосувати його політичні теорії в Росії. Де Мадар’яга вважає, що Монтеск’є та французьке Просвітництво мали на Катерину набагато більший вплив, ніж німецький камералізм, чим заперечує тезу Раєва. Тут не стільки важливо розсудити обох авторів, скільки показати вплив інтелектуального клімату на питання про існування автономних районів.

Вона також читала й листувалася з Вольтером, Гріммом, Дідро, д’Алямбером, Мерсьє де ля Рів’єром та іншими. Якщо ці мислителі і впливали якимось чином на законотворчість Катерини, то рівень того впливу навряд чи можна визначити ¹. Хоч як би там було, постійні контакти з цими філософами створили своєрідну інтелектуальну атмосферу, яка, застосована до політики, сприяла програмі «просвітницького правління».

Загальний політичний світогляд Катерини — але не суцільна програма реформ — сформувався вже тоді, коли вона посіла престол, що знайшло своє відображення в її перших законах. Плануючи урядову реформу, Катерина насамперед вивчила різні програми заміни провінційної військової адміністрації професійною бюрократією, скорочення кількості адміністративних одиниць й залучення місцевої знаті до участі у провінційному уряді ². 15 грудня 1763 р. вона видала штатний розклад, що подвоював число чиновників, створював нові посади та систему оплати їхньої праці ³. Її наказ від 21 квітня 1764 р., розісланий генерал-губернаторам, уточнював функції провінційної адміністрації і рекомендував запровадження різних «просвітницьких програм», які кожний генерал-губернатор як її особистий представник мав втілювати в життя у своїй провінції ⁴.

¹ Хоча на сьогодні існує дуже багато праць про листування Катерини з різними західними мислителями, все ще бракує фундаментального дослідження про їх вплив на соціально-політичну думку Катерини та її політику. Напевне, для того, щоб зробити таке дослідження, слід глибше вивчити вплив на Катерину окремих мислителів. Приклад такого дослідження див.: Raeff M. The Empress and the Vinerian Professor: Catherine II’s Project of Govemment Reforms and Blackstone’s Commentaries // Oxford Slavonic Papers, n. s. — Voł. 7. — 1974. — P. 18 — 41; Madariaga I. de. Catherine and the Philosophes. — P. 30 — 52; Madariaga I. de. Catherine II and Montesquieu: Between Prince M.M.Shcherbatov and Denis Diderot. — P. 610 — 650.

² Jones R.E. Catherine II and the Provincial Reform of 1775: A Question of Motivation // Canadian Slavic Studies. — № 3. (Fali 1970) — P. 499-500; Готъе Ю.У. История областного управлення в России от Петра І до Екатерины II. В 2 т. — М., 1913. — С. 166.

³ ПСЗ. — Т. 16. — № 11, 989. — 15 декабря 1763 г. — С. 462-468; Jones R.E. Catherine II and the Provincial Reform. — P. 500; Hassel J.E. The Vicissitudes of Russian Admimstrative Reform, 1762 — 1801 / Ph. D. diss. — Cornell University, 1967. — P. 35-36.

4 ПСЗ. — T. 16. — № 12, 137. — 21 апреля 1764 г. — C. 716-720.

Зміцнення засад просвітницького правління добре впорядкованої держави та суспільства тривало впродовж усього правління Катерини. Спочатку вона діяла дуже обережно і повільно. Коли пугачовський бунт продемонстрував усю неефективність системи імперського правління, зокрема, на провінційному рівні, Катерина прискорила свою програму реформ, видавши Статут для провінцій (1775), що різко збільшив кількість чиновників місцевого уряду, розширив їхні функції і водночас примусив виборних представників від основних прошарків суспільства взяти на себе частину державних функцій. Цілий ряд законів регулював, або принаймні наглядав, за самоврядуванням знаті й міщан. Ці заходи супроводжувалися поліцейськими постановами, що регулювали усі аспекти міського життя ¹.

На початку царювання Катерини адміністративна реформа тісно пов’язувалася із запровадженням дії закону. Катерина підкреслювала, що «законы основанія держави составляющіе, предполагають малые протоки, сирЂчь правительства, чрезъ которые изливается власть государева» і що «равенство всЂхъ гражданъ состоитъ въ томъ, чтобы всЂ подвержены были тЂмъ же законам» ². Цариця прагнула створити новий уніфікований кодекс законів, який би не тільки запроваджував більш раціональну й гуманну судову процедуру, але й визначав би компетенцію кожного урядового організму. Пізніше вона скликала Законодавчу комісію, що повинна була створити такі «фундаментальні закони» та визначити напрям адміністративної реформи.

Адміністративні органи імперії відповідали також за експлуатацію природних ресурсів. Прагнучи ліквідувати економічні бар’єри, стимулювати розвиток торгівлі та сільського господарства і збільшити прибутки держави, уряд розпочав виконання цілого ряду програм, окремі з яких були запозичені з практики інших «освічених монархів». Щоб запобігти майновим суперечкам і якнайкраще використати ресурси країни, уряд виступив ініціатором нової політики в сфері хліборобства, заохочуючи впровадження нових технічних культур і кращих сільськогосподарських методів, колонізацію нових земель, імміграцію з-за кордону та повернення емігрантів, що проживали поза межами імперії. Секуляризація церковних земель принесла державі додатковий прибуток і водночас зробила церкву економічно залежною від держави ³.

¹ Роль політичного регулювання в урядовій системі Катерини обговорюють: Grifflths O. Catherine II. — P. 331 -332; Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 140-244. Детальне дослідження поліцейської структури зробив Ле Донн. Див.: Le Donne J. Ruling Russia. — Princeton, 1984. — P. 83—141.

² Сочиненія Императрицы Екатерины II. — T. 1. — Издание Смирдина А. СПб., 1849. — C. 217, 219.

³ Перші політичні кроки Катерини підсумовує В.А.Більбасов: Бильбасов Б.А. История Екатерины Второй. — Т. 1, 2, 12. — Берлин, 1900; Соловьев С. — Т. 13, 14; Kizevetter A. The Legislator in Her Debut // Catherine the Great: A Profile. — P. 247 — 266; Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 19 — 75.

В цілому ці заходи мали на меті мобілізувати людський та економічний потенціал імперії, а відтак збільшити багатство та могутність держави, одночасно поліпшивши добробут народу.

В основі програм Катерини лежала мета унітарної держави. Оскільки діяльність уряду мала базуватися на засадах розуму, або універсальних принципах, його закони та інститути повинні були однаково добре служити для всіх суб’єктів імперії, незалежно від того, де вони жили — у Москві, Сибіру або Гетьманщині. Національним особливостям — хоча вони й визнавалися — не надавалося значення; вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку. Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть. Кінцевою метою була, за визначенням Марка Раєва, «інституціональна русифікація» — інтеграція, що «мала привести до однорідності: передусім — адміністративно-економічної, потім — інституціонально-соціальної і, нарешті,— культурної» ¹. Прагнучи такої однорідності, Катерина, як її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті — створенню унітарної, добре регульованої держави.

Дата добавления: 2015-09-04