Адміністрація сотні

Дорадчий орган 1. Рада сотні (від XVIII ст. не діяла)

СОТНИК СОТЕННА СТАРШИНА 1. Отаман (другий за чином) 2. Писар 3. Осавул СОТЕННА КАНЦЕЛЯРІЯ

Поряд з місцевими зборами існував цілий ряд податків і ліцензійних монополій, що стосувалися Гетьманщини в цілому. Хоча і вони здебільшого збиралися й розподілялися на місцевому рівні, все ж таки була певна координація та нагляд з боку гетьманської скарбниці. Один з таких податків — стації, яким обкладалися всі селяни й наймити, призначався на утримання козацького війська. Його обсяг не був постійним і залежав від конкретних потреб, врожаю і домовленості між місцевою козацькою владою та селянами. Найбільш універсальний податок, яким обкладалося все населення (селяни, купці, ремісники, робітники й козацькі підпомічники [наполовину] йшов на утримання російських військ, що перебували в Гетьманщині (вони називалися порції та рації) ¹.

¹ Фінансові виграти на російську армію та чиновників дослідив П. Нечипоренко: Нечипоренко П. Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725 — 1750 рр. // ЗІФВ ВУАН. — 1928. — Т. 20. — С. 175 — 198; його ж: До характеристики податкової політики уряду Єлизавети // Записки Українського наукового товариства в Києві. — Т. 26. — 1927. — С. 44-47.

Його розмір залежав від чисельності війська і врожаю. Податок — грошима або натурою — збирався місцевою козацькою владою, а потім передавався російському військовому командуванню. Міщани й селяни також були зобов’язані забезпечувати житлом російських військовослужбовців і чиновників. Значний прибуток гетьманська скарбниця мала від дарування монопольних прав на роздрібну торгівлю алкогольними напоями, тютюном і дьогтем. Хоча практично всі, за винятком селян, мали право на виробництво алкоголю та інших монопольних продуктів, продавати їх вони могли лише оптом — купцеві, який мав на це ліцензію ¹. Гетьман видавав їх на рік окремим особам і установам, а також містам і монастирям, дозволяючи їм продавати алкогольні вироби у своїй місцевості, за що вони сплачували певну суму у гетьманську скарбницю. По суті, продавці, щоб отримати вигідну монополію, намагалися перевершити один одного. І, хоча ці заходи були джерелом величезних прибутків, вони спричиняли також повсюдну корупцію й масове незадоволення. У XVIII ст. від практики дарування подібних монополій поступово відмовилися.

Гетьман також обкладав акцизним податком (індукти й евекти) усі вироби, які завозилися та вивозилися з Гетьманщини. На початку XVIII ст. він становив приблизно 2% від вартості виробу ². 1754 р. імператриця Єлизавета скасувала внутрішні тарифи в Російській імперії. Це стосувалося і Гетьманщини і мало згубні наслідки для багатьох місцевих джерел прибутку, оскільки місцева козацька адміністрація, міста й навіть монастирі жили за рахунок цього. Був також скасований тариф за переїзд кордону Гетьманщини з Росією, але за це гетьманові з імперської скарбниці щороку виплачувалося 50 тис. карбованців компенсації ³.

¹ Огляд привілеїв на вироблення і продаж алкогольних напоїв зробив М.Тищенко: Тищенко М. Ґуральне право та право шинкувати горілку на Лівобережній Україні до кінця XVIII ст. // Праці комісії для виучування історії західньо-руського та українського права. — Т. 3. — 1927. — С. 150 — 202.

² Дядиченко В. Нариси. — С. 83 — 84.; про акцизний податок див. також: Барвінський В. Про питання про індукту та евекту. — С. 241 — 244.

³ Скасування російсько-українського пограничного тарифу обговорює В.О.Романовський: Романовський В.О. До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. — К., 1927. — С. 779-785.

Різноманітні податки й тарифи збиралися фіскальними службами, що в кращому випадку перебували в зародковому стані. Більшість стягувалася безпосередньо місцевими урядами, містами або монастирями (в тому числі окремі податки для козацького війська або російських загонів), а гетьманська скарбниця відігравала тут роль спостерігача. Це гальмувало розвиток центральної фінансової системи і скарбниці. Основна проблема полягала в тому, що скарбниця Гетьманщини була невіддільна від особистого багатства гетьмана і складалася з прибутків від його уряду. Генеральний військовий підскарбій більше нагадував приватного рахівника або економа, ніж державного міністра. Усі податки, що надходили у центральну адміністрацію, контролював сам гетьман.

Реформу фінансової системи спробував здійснити гетьман Данило Апостол у 1727 р. Він планував поновити посаду генерального підскарбія, вирішити питання з державною скарбницею та впорядкувати податкову систему. Пропозиції щодо проведення реформи були включені в українські статті, подані цареві 1728 р., але російська адміністрація наполягала, щоб призначалися двоє генеральних підскарбіїв — один українець і один росіянин ¹. Тоді ж скарбницю Гетьманщини було відокремлено від уряду і особи гетьмана і поставлено під нагляд двох підскарбіїв. Вони наглядали за всією бюрократичною машиною разом з генеральною скарбовою канцелярією та генеральною щетною комісією. Ця фіскальна служба відповідала безпосередньо перед Колегією іноземних справ, минаючи гетьмана. Таким чином, використавши необхідність реформи, російська адміністрація встановила нагляд і значною мірою стала контролювати фінансову систему Гетьманщини.

Розглядаючи Гетьманщину як можливе джерело прибутку, російська адміністрація шукала шляхів безпосереднього оподаткування її населення. Через українську опозицію і постійні військові дії у XVII ст. цієї мети не було досягнуто, але вже Петро І запровадив багато імперських податків, які були дійсними також і для Гетьманщини. За короткий час Малоросійська колегія фактично прибрала до своїх рук податки Гетьманщини і спрямувала їх безпосередньо в імперську скарбницю. Наслідком такої політики було різке падіння прибутків, і від неї відмовилися. Фінанси Гетьманщини залишалися відокремленими від імперських, а в імперську скарбницю безпосередньо надходили лише незначні суми. Постійно збільшуючи кількість російських військ, що перебували у Гетьманщині, і переклавши тягар їхнього утримання на українське населення, російська влада мала можливість одержувати значні непрямі фінансові прибутки. Щоб краще визначити фінансові можливості Гетьманщини, російський уряд у 1730—1731 рр. провів загальний перепис населення. Але імперська адміністрація дуже переоцінила можливі прибутки. За 1729—1740 рр. Гетьманщина жодного разу не спромоглася виконати податкові зобов’язання, необхідні для утримання всіх російських військ і чиновників, і врешті-решт Єлизавета І скасувала 258 тис. карбованців заборгованості ².

¹ Ці реформи розглядають: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. Аугсбург, 1948. — С. 126-134; Слабченко М. Хозяйство. — Т. 4. — С. 260-272.

² Нечипоренко П. До характеристики податкової політики. — С. 47.

Підпорядкування Генеральної скарбниці Колегії іноземних справ стало причиною тривалої боротьби за контроль над фінансами Гетьманщини між колегією й гетьманом. Генеральна скарбова канцелярія зберігала свою залежність від гетьмана. Звичайні витрати проходили за введеним порядком, але при надзвичайних — рішення приймали гетьман і українська адміністрація. Від гетьмана виходили розпорядження про видачу грошей для різних цілей, і скарбниця або йшла на поступки, або чекала рішення колегії.

Перебуваючи під суворим наглядом Колегії іноземних справ, Гетьманщина все ж таки змогла зберегти окрему фінансову систему. На її території російські податки не мали сили. Навіть податок на утримання російських військ збирався українською адміністрацією. Це сильно відрізняло Гетьманщину від решти імперії, де після 1724 р. усі суб’єкти повинні були сплачувати «подушне» — податок, що прив’язував більшість населення до держави ¹.

Такою була основна військово-адміністративна, а також судова і фінансова структура Гетьманщини. Ті старшини, які вели козаків у бій, також вирішували кримінальні й цивільні судові справи та збирали податки. Більша спеціалізація існувала тільки в центральній адміністрації, де були окремі адміністративно-фінансові органи (Генеральна військова скарбниця і Генеральна щетна комісія) і Генеральний військовий суд.

З козацькою адміністрацією була пов’язана більш давня адміністративна одиниця — місто, що теоретично мало право самоврядування. У Гетьманщині існувало два типи міст: одним було надане магдебурзьке право, інші мали значно меншу автономію ².

Міста з магдебурзьким правом мали незалежну судову систему й адміністрацію. У Гетьманщині їх було всього 12 міст. За винятком Полтави, ці міста були розташовані на більш заселеній, традиційно урбаністичній Півночі ³.

¹ Звільнена від податків знать була водночас відповідальна за своїх кріпаків, доки ці особи не викреслювалися з податкових реєстрів.

² Загальний опис функціонування міської адміністрації див.: Дядиченко В. Нариси. — С. 181 — 312. Див. також: Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения. — 1892. — № 3. — С. 1 — 56; Багалей Д. Судьба магистратского самоуправления в малороссийских городах // Сб. статей в честь М.К.Любавского. — СПб., 1917. — С. 627 — 636; Шамрай С. До історії лівобережних міст у половині XVIII в. // Історично-географічний збірник. — Вип. 2. — 1928. — С. 159 — 168. Цікаву статтю про конфлікт між містом і сільською територією написав П.Клименко: Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини // ЗІФВ ВУАН. — Т. 7 — 8. — 1926. — С. 308 — 357. Про окремі міста див.: Клименко П. До історії м.Ніжина // ЗІФВ ВУАН. — Т. 15. — 1927. — С. 215 — 221; про міста XVII ст. див.: Компан О. Міста України.

³ Бужинський М. З історії полтавського магістрату за перші роки його існування (1752-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. —Т. 11. — 1927. — С. 171-184; Г. Шамрай. З прилуцького ратушного життя XVIII в. // Історично-географічний збірник. — Вип. 3. — 1929. — С. 149-157.

Вони мали добре розвинуту торгівлю, ремісники в них були організовані в цехи. Міський уряд наглядав за ремісничими й торговельними цехами, збирав податки, утримував поліцію та пожежників, вирішував цивільні та кримінальні справи.

Міста без магдебурзького права були, як правило, меншими, мали простішу структуру та вужчу юридичну автономію. Там міське судочинство й адміністрацію здійснював козацький уряд. Але з часом навіть привілейовані міста втратили частину своєї автономії на користь сотенних канцелярій, розташованих у містах. У середині XVIII ст. рівень міського самоврядування залежав від того, наскільки вдавалося протистояти поширенню влади козацького уряду. Поступово більшість міст стали підпорядковуватися козацькій адміністрації.

Ще однією інституцією, яка діяла дещо за межами козацької адміністративної структури, був домініальний суд ¹. Після повстання Хмельницького більшість польських землевласників була вигнана, а ті, що лишилися, втратили владу над селянами. Пізніше із зміцненням української нової шляхти та зростанням кількості закріпачених селян, домініальний суд було відновлено.

¹ Черкаський І. Сліди домініального суду на Лівобережній Україні // Праці комісії для виучування західньо-руського та українського права. — Т. 2. — 1926. — С. 176-197.

Впродовж XVIII ст. українські землевласники отримували все більшу судову владу над жителями своїх маєтків у всіх цивільних і менших кримінальних справах. Правда, рішення пана міг переглянути або відмінити полковий чи будь-який інший центральний суд. Міста та церкви мали свої власні суди. Багато магістратів володіли навколишніми землями та селами, і тоді місто розглядалося як землевласник, а селяни перебували під юрисдикцією міського уряду. Найбільшим власником у Гетьманщині була православна церква. За часів повстання Хмельницького вона прийняла покровительство гетьмана і, відповідно, зберегла величезні маєтки та привілеї, включно з селянськими повинностями. Монастирі та єпархії мали свої спеціальні суди; але особи, які звинувачувалися у більших злочинах, як правило, відсилалися до світських судів. Деколи світська влада намагалася приборкати церковні суди, особливо тоді, коли козацькі землевласники судилися з церквою за землю і селян.

Існувала також система церковних судів. Їх юрисдикція розповсюджувалася не тільки на духівництво, але й на монастирських підпомічників, церковних служок, дяків та інших осіб, безпосередньо зв’язаних з церквою. Судочинство велося згідно з православним церковним правом. Певною мірою церковні суди утримували під своєю юрисдикцією все населення Гетьманщини, оскільки вирішували справи законності шлюбів і розлучень, а також питання віри і моралі.

Ретельно розроблена судова структура Гетьманщини опиралася на кілька типів законів. Найважливішими з них були укази української та російської адміністрації, судові кодекси та норми звичаєвого права ¹. Російські правові джерела складалися з грамот і указів царя, а також окремих судових рішень сенату. Угоди (статті) між царем і гетьманом становили ще одне важливе джерело.

Основними законодавчими актами української адміністрації були універсали та укази гетьманів і Генеральної військової канцелярії. Крім того, в Гетьманщині використовували такі давні, ще з часів до повстання Хмельницького, кодекси, як Литовський статут 1566 і 1588 рр., а також хелмський варіант магдебурзького права.

Але найважливішим і найбільш розповсюдженим було звичаєве право. Після повстання Хмельницького численні положення писаних законів втратили свою силу і відповідно були замінені козацькою та іншою звичаєвою практикою. Звичай та писані кодекси існували поруч, хоча часто суперечили одне одному. Дублюючи або заперечуючи один одного, закон та звичай ускладнювали і заплутували юридичний процес. Брак уніфікованого зводу законів і наявність кодексів, писаних застарілою українською, польською або латинською мовами, винесли на порядок денний питання перекладу й кодифікації українського права. Між 1728 і 1743 рр. українська юридична комісія, працюючи з перервами, уклала новий загальний звід законів: «Права, по которым судится малороссийский народ». Але сенат і цар не затвердили «Прав...», і, хоча вони так і не стали офіційним кодексом ², впродовж другої половини XVIII ст. широко використовувалися українськими судами.

¹ Типи права, що діяли в Гетьманщині, наводить А.І.Пашук: Пошук А.І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII —XVIII ст. — Львів, 1967. — С. 63 — 97.

² Ретельне дослідження кодексу зробив А.Яковлів: Яковлів А. Український кодекс 1748 року. «Права, по которым судится малороссийский народ» // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Т. 159. — Мюнхен, 1949. Див. також: Василенко М. «Права, по которым судится малороссийский народ», як джерело державного права України XVIII ст. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. Грушевського. — К., 1928. — Ч. 1. — С. 245 — 253. Кодекс опубл.: Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийский народ. — К., 1879.

Однією з найважливіших інституцій Гетьманщини була православна церква. Хоча українці в Гетьманщині та росіяни в Росії сповідували одну православну віру, вони не завжди перебували під однією юрисдикцією. Коли Україна була частиною польськолитовської Речі Посполитої, тут існувала православна церква, ніяк не зв’язана з Московією. Єдність православної церкви в Україні та Білорусії символізував її глава — митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, що, в свою чергу, був під церковною юрисдикцією константинопольського патріарха. Напевно, найвидатнішим митрополитом був Петро Могила (1632—1647), який заснував Київську академію, написав цілу низку проповідей і доручив укласти та надрукувати перший православний катехизис ¹. Наступник Могили — Сильвестр Косів (1647—1657) продовжував його справу і за бурхливої доби Хмельницького був політично впливовою особою.

З погіршенням політичної ситуації і поділом України між кількома державами київський митрополит зіткнувся зі значними труднощами в справі утримання єдності православної церкви. Наступник Косіва — Діонісій Балабан (1657—1663), що підтримав розрив гетьмана Виговського з Москвою, не спромігся відстояти свою владу не тільки на Лівобережжі, але навіть в місті Києві — всюди панувала Москва. Наступний митрополит — Йосиф Тукальський, який підтримував союз гетьмана Дорошенка з Туреччиною, мав під своєю юрисдикцією ще меншу територію. Тим часом московський уряд призначив кількох «адміністраторів» для київської єпархії на Лівобережжі, але їм бракувало канонічного авторитету, щоб заступити законно обраного київського митрополита ².

Дуже скоро московський уряд зрозумів, що для зміцнення свого впливу в Україні йому треба привернути на свій бік митрополита, але митрополит Косів дав рішучу відсіч усім спробам підпорядкувати його московському патріархові ³.

Московські спроби вплинути на вибори митрополита 1657— 1665 рр. зазнали поразки. І тільки в 1684 р. під тиском московських посланців і гетьмана Самойловича церковний собор у Києві все ж таки обрав промосковського кандидата — князя Гедеона Святополка Четвертинського, нащадка Рюриків. Незважаючи на успіх на виборах, промосковська партія на соборі зіткнулася з сильною опозицією ⁴.

¹ Див. основні дослідження про часи Могили та Хмельницького: Голубев Г. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. В 2 т. — К., 1883 — 1898; Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства c московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1894; The Kiev Mohyla Academy / Special issue of Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 8. — Nos 1—2 (June 1984).

² Про діяльність церкви за період «Руїни» див.: Эйнгорн В. О сношениях малороссийского духовенства; Макарий, митрополит (Булгаков). История русской церкви. В 12 т. — СПб., 1889 — 1903. — Т. 12; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. У 4 т. — Баунд-Брук, Н.Дж., 1956—1966. — Т. 2. С. 299-343; Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Українська церква за часи руїни (1657—1687). — Вінніпег, 1956.

³ Про погляди митрополита Косіва див.: Митрополит Макарий. История русской церкви. — Т. 12. — С. 55 — 90; Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — С. 228; Опозицію митрополита Косіва Переяславській угоді розглядає також І. Крип’якевич: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — К., 1954. — С. 469.

⁴ Підпорядкування київського митрополита московському патріархові докладно дослідив С.А.Терновський: Терновский С.А. Исследование о подчинении Києве кой митрополии Московскому патриархату. — К., 1912; див. також: Харлампович К. Малороссийское влияние. — С. 149 — 233.

Остання поступилася лише після спеціальної царської грамоти, що затверджувала такі привілеї київського митрополита: вільні вибори (роль патріарха обмежувалася формальним благословінням); збереження незалежної церковно-судової системи, яку не міг змінити патріарх, юрисдикції над усіма єпископами, ігуменами й монастирями, незалежної системи освіти та друку, місцевої богослужбової практики; підтвердження прав православної церкви та кліру на всю власність і майно, першість митрополита стосовно всіх інших ієрархів під юрисдикцією патріарха. З підпорядкуванням Москві титул митрополита змінився з «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі» на «Митрополит Київський, Галицький та всієї Малоросії». Згоди константинопольського патріарха на перехід Київської митрополії до Московської патріархії було досягнуто лише 1686 р. через залякування й підкуп.

Саме тоді київський митрополит утримував під своєю юрисдикцією шість єпархій: дві в Гетьманщині (Київську і Чернігівську) та чотири в Польщі-Литві (Львівську, Луцьку, Перемиську, Могилів-Мстиславську). У 20-х рр. XVIII ст. київський митрополит втратив усі єпархії за винятком своєї власної — Київської. Першим відійшов від Києва єпископ чернігівський Лазар Баранович, що 1688 р. спромігся вмовити царя виключити його з-під юрисдикції київського митрополита й перевести під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. На початку XVIII ст. Львівська, Луцька й Перемиська єпархії перейшли на уніатство. Могилів-Мстиславська єпархія в Білорусії залишалася православною, але відійшла під безпосереднє підпорядкування московському патріархові. Київський митрополит також мав труднощі з новозаснованою Переяславською єпархією в Гетьманщині (1700). І хоча він продовжував вживати в своєму титулі «Київський, Галицький і всієї Малоросії», його юрисдикція фактично обмежувалася Київською єпархією та залишками парафій на Правобережжі ¹.

¹ Про діяльність церкви у XVIII ст. див.: Чистович И. Очерки истории западнорусской церкви. В 2 т. — СПб., 1882 — 1884. — Т. 2; Харлампович К. Малороссийское влияние; Власовський І. Нарис. — Т. 3. — С. 5 — 30.

Швидкий занепад фактично незалежної українсько-білоруської православної церкви був наслідком подвійного процесу: зовнішньо-політичного тиску й внутрішнього руху. Втрата старих православних єпархій на користь унії підштовхнула українських православних на зближення з Москвою, що, в свою чергу, зустріло опір й обурення частини українського кліру. Московія взяла протекцію віруючих під могутнього православного царя.

Промосковська фракція існувала в церкві навіть ще до повстання Хмельницького, але на початку XVIII ст. вона стала панівною. Численні українські священнослужителі, ігумени і ченці почали ототожнювати себе з імперською православною церквою. Будьякі сильні партикуляристські почуття, якщо вони й мали місце, підпорядковувалися загальному добру вселенського православ’я та інтересам їх власної кар’єри. Саме тоді українці мали найбільший вплив у російській православній церкві. Першим українцем, що зробив блискучу кар’єру, був Стефан Яворський, ставши митрополитом рязанським й «адміністратором патріаршого престолу». Феофан Прокопович, ректор Київської академії, став радником і палким прихильником Петра І. Крім цих двох видатних українських священнослужителів, багато інших емігрували в Росію, де відігравали видатну, а часом — й домінуючу роль у російській церкві ¹.

Хоча окрема українсько-білоруська православна церква припинила своє існування в 20-х рр. XVIII ст., а священнослужителі після 1721 р. не обиралися, а призначалися Синодом, такі київські митрополити, як Тимофій Щербацький (1747—1757) і Арсеній Могилянський (1757—1770), не переставали вимагати поновлення колишніх митрополичих прав ².

¹ Еміграція є предметом дослідження у монументальній праці К.Харламповича: Харлампович К. Малороссийское влияние. — Казань, 1914.

² Граевский И.Г. Киевский митрополит Тимофей Щербацкий // Труды КДА. — 1910. —№ 1. — С. 97-126; № 2. —С. 147-163; № 5. —С. 64-106; № 7-8. — С. 432-474; № 10.-С. 203-234; 1911.-№ 4. — С. 548-585; 1912.-№ 2. — С. 210 — 227; Шпачинский Н. Киевский митрополит Арсений Могилянский. — К., 1907. Спроби митрополита Арсенія Могилянського відновити права «малоросійської» церкви обговорюються в розділі V.

Більше того, церква у Гетьманщині продовжувала зберігати свої місцеві особливості у мові й літургічній практиці, а також користуватися цілим комплексом майнових та звичаєвих прав, що глибоко вкорінилися в українській правовій та соціальній системах. Але структурно вона злилася з чисельно більшою імперською російською православною церквою.

Церква, однак, була єдиною важливою українською інституцією, яка, принаймні частково, інтегрувалася в імперську структуру. В цілому адміністративні практики, закони, система податків (зокрема, подушний) та військова повинність, властиві Росії, не були запроваджені в Гетьманщині. Злиття козацької військової структури з інститутами польсько-литовської Речі Посполитої породило унікальну адміністративну систему, що різко відрізняла Гетьманщину від власне Росії. Їх об’єднувала тільки влада царя, який правив Гетьманщиною через Малоросійський приказ, а пізніше — через Колегію іноземних справ та інколи Сенат. Імперське втручання в українську автономію обмежувало центральну адміністрацію Гетьманщини, тоді як основний правовий, адміністративний та фінансовий апарат залишався незмінний.

Дата добавления: 2015-09-04