Розділ іі. Поняття і класифікація основних принципів міжнародного права 3 страница

На сьогодні принцип суверенної рівності держав на­дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко­номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої [закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими, державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет.

Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо­в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я­зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.

Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношен­ня їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждер­жавних відносин.

Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за­конних інтересів.

3.2.2. Принцип невтручання у внутрішні справи

В наші дні, як ніколи раніше, зросли роль і значення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Викликані до життя всім ходом світового розвитку, перевірені історією, вони можуть і повинні бути єдиною правовою основою сучасних міжнародних відносин. Дотримання і зміцнення цих принципів — надійна гарантія взаєморозуміння, миру і дружної співпраці між державами, у тому числі і між державами різних соціальних систем. Важливість боротьби за зміцнення і розвиток загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права пояснюється перш за все тим, що саме вони, ці принципи і норми, складають основу загального міжнародного права, міжнародного правопорядку, той правовий мінімум, який необхідний для мирного співіснування держав, і порушення хоч би одне з них представляє серйозну загрозу міжнародному миру і безпеці. У ряді основних загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права, таких, як пошана державного суверенітету, ненапад, рівноправ'я, самовизначення націй, важливе місце займає принцип невтручання у внутрішні справи держав. Цей останній знаходиться в нерозривному зв'язку зі всіма іншими принципами і служить правовою гарантією їх здійснення.

Визнання і пошана територіального верховенства і політичної незалежності як невід'ємних властивостей кожної держави припускає невтручання в ту діяльність держави, яка відноситься до його внутрішньої компетенції. Це положення знаходить своє Правове закріплення в нормі, що зобов'язує учасників міжнародного спілкування утримуватися від якого б то не було втручання r поділа, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави.

Затверджений як норма міжнародного права з часу буржуазно-демократичних революцій кінця XVIII в. принцип невтручання пройшов великий шлях розвитку, постійно розширюючи як сферу своєї дії, так і свій зміст [ 4, с.97-126; 54, с.230-251], від проголошення неприпустимості озброєної інтервенції до заборони нав'язування державі чужої волі в будь-якій формі, від норми міжнародних відносин в європейських справах до основного принципу відносин між всіма народами, всіма державами.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним з основоположних принципів сучасного міжнародного права, закріплених в Статуті ООН і ряду інших міжнародних документів. В даний час актуальність принципу невтручання у внутрішні справи держав зростає у зв'язку із специфікою сучасних міжнародних відносин, що характеризуються зростанням числа локальних конфліктів, транснаціональною злочинністю, етнічною і релігійною нетерпимістю, появою нових принципів міжнародного права, посиленням ролі загальнолюдських цінностей, таких, наприклад, як дотримання прав людини, демократія, охорона навколишнього середовища. Розповсюдження колективних втручань, пов'язаних із захистом прав людини, шляхом миротворчих операцій, боротьби з тероризмом і іншими міжнародними злочинами вносить свої корективи до трактування принципу невтручання.

Принципи міжнародного права мають обов'язковий характер для всіх суб'єктів міжнародного права. При дослідженні змісту принципу невтручання важливо не забувати про його тісний зв'язок з іншими принципами міжнародного права. Згідно Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р., "принципи є взаємно зв'язаними, і кожен принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципiв" [20, с.72]. Особливо підкреслюється зв'язок принципу невтручання з принципом незастосування сили або загрози силою, принципом пошани державного суверенітету, принципами суверенної рівності держав, їх територіальній цілісності і непорушності меж, обов'язком виконувати свої міжнародні зобов'язання. Уругвайський юрист-міжнародник Х. де Аречага стверджує, що визнання цих принципів послужило передумовою формування концепції невтручання [3, с.173]. Для того, щоб вивчити сучасні тенденції розвитку принципу невтручання у внутрішні справи держав, потрібно розглянути історію його становлення спільно з іншими принципами міжнародного права.
З ухваленням Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи держав став одним з основних принципів міжнародного права. Він отримав детальне трактування в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р., Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про обмеження їх незалежності і суверенітету від 20 грудня 1965 р., Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р., Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 р. і ряд інших. У цих актах підтверджується прихильність держав принципу невтручання і уточнюються його зміст, сфера дії, об'єкти і суб'єкти. Принцип невтручання містить заборона втручатися у внутрішні справи держав і народів в будь-яких формах. Жодна держава або група держав не мають права "втручатися прямо або побічно по якій би то не було причині у внутрішні і зовнішні справи іншої держави. Внаслідок цього озброєне втручання і всі інші форми втручання або всякі погрози, направлені проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права" [3, с.173].

Статут ООН розглядає принцип невтручання у внутрішні справи держав як один з найважливіших принципів цієї організації. Так, у відповідності с п. 4 ст. 2,Устава держави — члени ООН зобов'язалися «стримуватися в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй» [64].

Принцип невтручання зафіксований і у ряді інших міжнародноправових актів. Так, члени Ліги арабських держав записали в ст. VIII Пакту Ліги, що кожна держава — член Ліги зобов'язується поважати політичний режим в інших державах і вважати його внутрішньою справою кожної держави. Воно зобов'язується утримуватися від всякої дії, яка мала б на меті зміну цією режиму [ 20]. Статут Організації африканської єдності в п. 2 ст. 3 «урочисто підтверджує і проголошує вірність» членів Організації принципу невтручання у внутрішні справи держав [22, с.265] Країни Латинської Америки у ряді документів також зафіксували як основу своїх відносин принцип невтручання [55, с.35; 71, с.17].

Стосовно діяльності ООН принцип невтручання був сформульований в Статуті ООН таким чином: «Справжній Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компе тенцию будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй надавати такі справи на дозвіл в порядку справжнього Статуту, проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Глави VІІ» (п. 7 ст. 2 Статути) [64]. Слід підкреслити, проте, що значення приведеної ухвали Статуту ООН набагато ширше, ніж просто визначення «відношення держави до міжнародної організації або до міжнародного органу», як вважають деякі юристи [9, с. 67-68].

Це ухвалу Статуту має основоположне значення і для відносин між державами. «Загальновизнано, — пише Г. І. Тункін, маючи на увазі п. 7 ст. 2 Статуту, — що принцип невтручання у внутрішні справи держав... має універсальне значення. Цей принцип застосовується не тільки у відносинах між державами і міжнародними організаціями, але і у відносинах між державами, і держави дуже часто посилаються на цей принцип у відносинах один з одним. Принцип невтручання у внутрішні справи не є зайвим у відносинах між державами і не покривається повністю принципом рівноправ'я держави...» [9, с.10].

Необхідно відзначити, що формулювання п. 7 ст. 2 Статути ООН вигідно відрізняється від формулювання, що містилося в Статуті Ліги Націй (п. 8 ст. 15 Статуту Ліги) [64].

Перш за все, в ній відсутнє посилання на міжнародне право [28, с.14] як на критерій внутрішньої юрисдикції, тобто визнано суверенне право держав самим визначати свою компетенцію. Далі, формула про «виключно» внутрішню компетенцію замінена ширшим формулюванням — забороною втручання «в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію» держави [30, с.106-107, 113-115; 65, с. 136-146] У зв'язку з цим особливу увагу треба звернути на те, що п. 7 ст. 2 Статути ООН не допускає ніяких виключень з принципу невтручання. Наявна в завершальній частині цього пункту обмовка не є виключенням, оскільки мова йде про допустимість втручання організації не в сферу внутрішньої компетенції держав, а в суперечку або ситуацію, які можуть створити або вже створили загрозу миру або порушили його [64]. Цілком природно, що суперечка або ситуація, що можуть загрожувати або загрозливі міжнародному миру або безпеці, перестають бути внутрішньою справою держави, оскільки вони зачіпають самі життєві інтереси всіх держав.

Свого часу американський юрист До. Райт з цього приводу абсолютно вірно писав: „Проблема підтримки міжнародного миру і безпеки, — пише він, — знаходиться за межами внутрішньої компетенції будь-якої держави зважаючи на наявність загальних принципів міжнародного права, що зобов'язують кожна суверенна держава утримуватися від використання своєї юрисдикції відносно інших держав”[11, с.116-122], хоча разом з тим, зрозуміло, підтримка миру — турбота кожної держави, як і кожній міжнародній організації.

Принцип невтручання містить заборона втручатися у внутрішні справи держав і народів в будь-яких формах. Жодна держава або група держав не мають права "втручатися прямо або побічно по якій би то не було причині у внутрішні і зовнішні справи іншої держави. Внаслідок цього озброєне втручання і всі інші форми втручання або всякі погрози, направлені проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права" [20, с.69].

Що стосується співвідношення державного суверенітету і принципу невтручання у внутрішні справи країни (співвідношення волі держави з міжнародним правом), то, на наш погляд, між цими інститутами не існує якої-небудь суперечності. Слід зазначити, що в 1950—1970-і рр. проблема співвідношення державного суверенітету і міжнародного права викликала запеклі спори між представниками західної і радянської науки. Автори соціалістичних країн стверджували, що примат міжнародного права приведе до перетворення міжнародних організацій на надгосударственные монополії і державний суверенітет буде утерян18. Дійсно, міжнародні договори, що діють, і принципи міжнародного права обмежують поведінку держав в окремих сферах. Країни зобов'язані забезпечити відповідність національного законодавства їх міжнародним зобов'язанням. Цей принцип закріплений, наприклад, в статті 27 Віденській конвенції про право міжнародних договорів і пункт 3 Віденські документи СБСЕ від 15 січня 1989 р. Держави не можуть посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ними договора [20, с.352]. Норми міжнародного права є проявом волі держав, результатом реалізації їх суверенних прав. В той же час діяльність держав на міжнародній арені накладає обмеження на свободу дій країни в тій або іншій сфері (внутрішню компетенцію), не зачіпаючи при цьому державний суверенітет.

Визначення поняття "Внутрішня компетенція" є одним з актуальних питань сучасного міжнародного права. Пункт 7 статей 2 Статути ООН забороняє втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої країни. Внутрішня компетенція є віддзеркаленням державного суверенітету. Сильні у військовому або політичному плані держави втручаються de facto в справи слабкіших країн. В той же час слід погодитися з точкою зору професора С.В. Черніченко, який відзначає, що внутрішня компетенція характеризує область, "втручання в яку не неможливе практично, а не повинно мати место" [70, с.99]. Держави взаємно визнають незалежність один одного і погоджуються з існуванням у кожного з них сфер, втручання в яких заборонене.

У доктрині міжнародного права загальновизнаного визначення внутрішньої компетенції не існує. Під внутрішньою компетенцією держави зазвичай розуміють будь-які питання його суверенної діяльності у внутри- і зовнішньополітичній сферах. Ідея існування області, втручання в яку забороняється, з'явилася достатньо давно. Договір про арбітраж між Францією і Великобританією від 14 жовтня 1903 р. містив положення про те, що поділа, які зачіпають життєві інтереси, незалежність і гідність договірних сторін, не підлягають третейським разбирательству21. Подібні обмовки регулювали конкретні права і обов'язки сторін, а не розглядалися як питання компетенції. У Статуті Ліги Націй 1919 р. вперше використовувався термін "внутрішня компетенція", що характеризує появу нового підходу до принципу невтручання [31, с.231].

У 50-60-х рр. XX в. велика увага приділялася порівняльному дослідженню пункту 8 статей 15 Статуту Ліги Націй і пункту 7 статей 2 Статути ООН. Згідно Статуту забороняється втручання в справи, що "виключно входять у внутрішню компетенцію держав". Статут ООН не дає Організації права на втручання "в справах, по суті тих, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави". Трактування принципу невтручання, закріплена в Статуті ООН, поза сумнівом ширше за своїм змістом, що направлене на захист незалежності і суверенітету всіх країн. Деякі автори, наприклад професор С. Черниченко, вважають, що Статут ООН закріплює абсолютно новий підхід до концепції внутрішньої компетенції [70]. Трактування пункту 7 статей 2 Статуту ООН набуває політичний характер, що дозволило вільніше трактувати межі принципу невтручання. Необхідно також відзначити, що термін "виняткова внутрішня компетенція" практично не використовувався в міжнародних угодах, прийнятих після 1945 року. Єдиним виключенням є Підсумковий документ Московської наради представників держав — членів СБСЕ 1991 р. В той же час термін "виняткова внутрішня компетенція" був популярний в радянській доктрині. Малося на увазі, що існує круг справ, абсолютно недоступних міжнародному праву, які не можуть бути виключені з компетенції держави навіть при його згоді. Так, професор М.О. Ушаков включає в сферу виняткової внутрішньої компетенції "суспільно-політичний пристрій держави (суспільний, державний устрій і правопорядок)" [67, с.10]. Потрібно відзначити, що зараз ця позиція не користується підтримкою.

Принцип невтручання закріплюється як в універсальних документах, так і в актах регіональних міжнародних організацій. Згідно пункту 7 статей 2 Статути ООН охороняються справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Завершальний акт СБСЕ від 1 серпня 1975 р. закликає до невтручання у внутрішні справи і накладає обов'язок не втручатися у внутрішні або зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію держав-учасниць [20, с.76.
]. Стаття 2 Пакти Ліги арабських держав забороняє порушувати "режим внутрішніх умов в кожному государстве" [20, с.274]. Потрібно відзначити, що Пакт Ліги арабських держав представляє одиничний приклад використання терміну "режим внутрішніх умов". Переважно використовують поняття "Внутрішня компетенція", "поділа, що входять у внутрішню компетенцію", "внутрішні і зовнішні справи". У доктрині досліджується проблема внутрішньої компетенції, тоді як в документах забороняється втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію. Необхідно з'ясувати, чи існують передумови використання того або іншого терміну.
Під внутрішньою компетенцією держави розуміють сферу, в якій країна може діяти на свій розсуд. Поділа, що входять у внутрішню компетенцію, є змістом цієї сфери. Розрізняються внутрішні і зовнішні справи держави і міжнародні справи. До внутрішніх справ зазвичай відносять питання, пов'язані з політичним, економічним, культурним устроєм країни, її внутрішньою політикою [66, с.61]. У 60-70-х рр. ХХ в. дослідники соціалістичних країн, наприклад Я. Томко та М. Ушаков, виділяли додаткову категорію – виняткові внутрішні справи — як питання, що відносяться до виняткової внутрішньої компетенції. Зовнішні справи стосуються діяльності держави на міжнародній арені. Так, країна зберігає юрисдикцію відносно свого дипломатичного і консульського персоналу, озброєних сил, розташованих на території іншої держави. Кораблі будь-яких держав користуються правом мирного проходу через територіальні води. В період класичного міжнародного права ідеї невтручання розповсюджувалися лише на область внутрішніх дел [27, с.16]. У сучасному міжнародному праві (у міжнародних документах, наприклад в статті 2 Хартії Організації африканської єдності, і в доктрині – професор М. О. Ушаков) іноді відзначають особливе значення внутрішніх справ, не заперечуючи при цьому необхідності охорони зовнішніх інтересів. Російський юрист Т. I. Тункин вважає, що внутрішні справи виступають як синонім справ, що входять у внутрішню компетенцію, і, відповідно, не є територіальними понятием [62, с.48]. Багато авторів часто використовують в роботах термін "внутрішні справи" як збірне поняття, що включає і внутрішні і зовнішні справи. Іноді це пов'язано з концептуальними міркуваннями, проте переважно термін використовується для зручності викладу. Виходячи з цього, термін "внутрішні справи" може виступати як синонім поняття справ, що входять у внутрішню компетенцію, внутрішніх і зовнішніх справ і не нести яких-небудь відмітних ознак. В той же час виділення категорій внутрішніх і зовнішніх справ представляється цілком виправданим, оскільки існує певна різниця в повноваженнях держави в цих областях. Принцип невтручання, відповідно, розповсюджується як на внутрішніх, так і на зовнішніх поділа.

Завершальний акт Хельсінської НБСЄ 1975 р. забороняє втручання у внутрішні і зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію держав. Дане положення породило різні підходи до співвідношення поняття "Внутрішня компетенція" і внутрішніх і зовнішніх справ. С. В. Черниченко вважає, що припускати існування внутрішніх і зовнішніх справ, що не входять у внутрішню компетенцію, просто абсурдно [69, с.188]. В той же час Х. де Аречага вважає, що такі справи існують. Як приклад він пропонує розглядати має рацію человека [3, с.174]. Потрібно відзначити, що об'єм внутрішньої компетенції ніколи не залишається постійним. Він міняється з розвитком міжнародних відносин, визначається міжнародними зобов'язаннями конкретної держави. В даний час права людини регулюються як національним, так і міжнародним правом. Таким чином, внутрішні і зовнішні справи є змістом внутрішньої компетенції. Не існує яких-небудь ще подів, що входять в неї. Формулювання завершального акту Хельсінкі 1975 р. було направлене на те, щоб максимально закріпити принцип невтручання, а не звузити круг тих, що входять в нього.

Ще однією важливою проблемою є співвідношення справ, що входять у внутрішню компетенцію держави, і міжнародних справ. При її рішенні потрібно враховувати наступні чинники: 1) об'єм внутрішньої компетенції не постійний, неможливо раз і назавжди визначити її зміст; 2) внутрішні і зовнішні справи — це поділа, які держава не вважає предметом міжнародно-правового регулювання, і поділа, які держава не зобов'язана представляти для розгляду на міжнародному рівні; 3) вирішувати питання про те, чи відноситься справа до внутрішньої компетенції, необхідно у кожному конкретному випадку.

Об'єм внутрішньої компетенції є межею міжнародних справ. До ухвалення Статуту Ліги Націй принцип невтручання у внутрішні справи закріплював незалежність країни від інших держав. Пункт 8 статей 15 Статуту закріплює незалежність держави в рамках міжнародного права [21, с.14]. Представники соціалістичних країн виступали проти акцентування ролі міжнародного права. Під впливом СРСР посилання на міжнародне право було виключене із Статуту ООН [66, с.55]. При рішенні питання про внутрішню компетенцію упор робився на ролі держави. Радянською доктриною, проте, не заперечувалося, що об'єм справ, що входять у внутрішню компетенцію, залежить від рівня розвитку міжнародних відносин. Всі існуючі міжнародно-правові норми є результатом узгодження позицій держав. Країни самі визначають круг внутрішніх справ. В той же час існує ряд норм міжнародного права, які є обов'язковими для всіх держав. Їх створення з'явилося результатом узгодження волі всіх держав, що існували на той момент, на користь всієї світової спільноти. Таким чином, у внутрішню компетенцію не входять справи, які регулюються загальновизнаними нормами міжнародного права як договірного, так і звичайного характеру.

Ще один аспект співвідношення міжнародних справ і справ, що входять у внутрішню компетенцію, викликає жваві дискусії. Саме: чи виключає висновок державою міжнародної угоди з якої-небудь проблеми це питання з його внутрішньої компетенції? Висловлюються діаметрально протилежні точки зору. Деякі автори, наприклад професор А. П. Мовчан (Росія), стверджують, що виникнення принципів міжнародного права або укладення міжнародних договорів не виключає справа з внутрішньої компетенції країни [31, с.157]. В той же час нормативісти (наприклад, Кельзен) вважають, що укладення будь-якого міжнародного договору включає об'єкт договору в категорію міжнародних дел [69, с.56]. Не можна, проте, забувати той факт, що саме від держави в більшості випадків залежить об'єм його внутрішньої компетенції. Як вже наголошувалося вище, jus cogens (загальновизнані норми міжнародного права) вилучають справи з внутрішньої компетенції держави. Відносно ж локальних, тим більше двосторонніх, договорів подібна практика непридатна. Об'єкт цих договорів виключається з внутрішньої компетенції тільки держав – учасників договору і лише на термін його дії. Жодна третя держава або інший суб'єкт міжнародного права не можуть втрутитися у відносини між сторонами. В той же час порушення договору однієї із сторін вабить її відповідальність згідно міжнародному праву.

Крім ряду сфер, врегульованих загальними нормами міжнародного права, до міжнародних справ відносять також ситуації, які представляють інтерес для всієї світової спільноти, загрожують міжнародному миру і безпеці. Організація Об'єднаних Націй створювалася для забезпечення міжнародного миру і безпеки. Згідно пункту 7 статей 2 Статуту ООН Організація наділяється примусовими повноваженнями відносно держав, чиї дії порушують міжнародний мир і безпека або створюють загрозу його порушення [64]. Держави вільні в своїх діях, поки ними не зачіпаються міжнародний мир і безпека. В той же час існує ряд аспектів, які не регулюються нормами jus cogens, проте представляють інтерес для всієї світової спільноти. Вони зазвичай виключаються з внутрішньої компетенції держав. До таких проблем відносять охорону навколишнього середовища, освоєння космосу і Світового океану, демократію і захист прав людини. Таким чином, міжнародними справами є ті, які врегульовані загальними нормами міжнародного права, договірними або звичайними. Об'єкт двосторонніх угод виключається з внутрішньої компетенції тільки держав — учасників договору і лише на термін дії договору. Державам забороняється здійснювати дії, що піддають загрозі міжнародний мир і безпеку. З сфери внутрішньої компетенції також виключаються справи, що представляють інтерес для всієї світової спільноти.

Дискусійною є проблема круга справ, по суті тих, що входять у внутрішню компетенцію держави. Встановити чіткі межі внутрішньої компетенції неможливо. Міжнародними угодами регулюються лише деякі області. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. до внутрішніх справ відносить право вибирати і розвивати свою політичну, економічну, соціальну, культурну системы [20, с.72], Акт Хельсінкі СБСЕ 1975 р. закріплює право належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасником двосторонніх або багатобічних договорів, право на нейтралитет [20, с.74-76]. У Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 р. закріплюється право розвивати міжнародні відносини і здійснювати невід'ємний суверенітет над своїми природними ресурсами, право мати вільний доступ до інформації, розвивати і використовувати свою систему інформації і засобів масової iнформацiї [20, с.99].

В той же час необхідний відзначити, що багато положень документів, прийнятих в 1970-1980-і рр., не відображають сучасний характер розвитку міжнародних відносин. Якщо діяльність міжнародних організацій після Другої світової війни була направлена на те, щоб не допустити виникнення озброєного конфлікту між державами, то на сучасному етапі виникають інші, не менш важливі пріоритети. Зараз відсутність міждержавних зіткнень вже не є гарантією міжнародного миру і стабільності. На перше місце виходять внутрідержавні конфлікти на етнічній або релігійній основі. Тому особлива увага приділяється дотриманню прав людини. Якщо Статут ООН пропонував лише "знов утвердить віру в основні права человека" [64], то згідно Документу Копенгагенської наради конференції з людського вимірювання СБСЕ від 29 червня 1990 р. дотримання прав людини необхідне для міцного світу, безпеки, справедливості, співпраці. При цьому здійснення має рацію і свобод можливо тільки в умовах демократії і правового государства [20, с.694]. Документ Хельсінкі 1992 р. як загальні цінності проголошує права людини, права національних меншин (можливо, зважаючи на персоною конфліктогенності проблеми), демократію, верховенство закону, економічну свободу, соціальну справедливість, відповідальне відношення до навколишньої среде [20, с.696].

Отже, міжнародні угоди закріплюють круг питань, що входять у внутрішню компетенцію, тільки у загальних рисах. Дати вичерпний перелік просто неможливо зважаючи на багатоплановість діяльності держави, постійно змінний об'єм внутрішньої компетенції, який знаходиться в прямій залежності від розвитку міжнародних відносин і міжнародного права, участі держав в двосторонніх і багатобічних договорах, членство в міжнародних організаціях. Зазвичай можна лише вирішувати питання про те, чи входить конкретне питання в компетенцію конкретної держави в даний момент часу. Докладніший зміст внутрішньої компетенції розкривається через сукупність дій, що є порушенням принципу невтручання.

Державний суверенітет є невід'ємним атрибутом кожної держави. Він з'являється і зникає тільки одночасно з країною і не може бути обмежений. Розвиток міжнародного права і міжнародних відносин накладають обмеження на внутрішню компетенцію держав (повноваження країни вільно діяти в тій або іншій сфері). Внутрішня компетенція не розповсюджується на області, врегульовані загальними нормами міжнародного права або що зачіпають всю світову спільноту. Державам забороняється здійснювати дії, загрозливі міжнародному миру і безпеці.

Внутрішні і зовнішні справи є змістом внутрішньої компетенції. Визначити її об'єм неможливо, оскільки він міняється з розвитком міжнародних відносин і розрізняється для кожної держави. У міжнародних угодах визначаються межі внутрішньої компетенції, а також дії, що порушують норми міжнародного права.

Таким чином, принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Він тісно пов'язаний з іншими принципами міжнародного права, особливо з принципом незастосування сили або загрози силою, принципом суверенної рівності держав, концепцією державного суверенітету і значною мірою визначається ними. Існування принципу невтручання можливе лише завдяки взаємному визнанню державами незалежності один одного.

3.2.3. Принцип рівноправ'я і самовизначення народів

Міжнародне право є не тільки правом норм, але також правом принципів, що конституюють його зміст і імперативний характер. Кажучи про імперативність цього принципу, мається на увазі, що держави не мають права відступати що визначають загальні параметри функціонування суб'єктів цього права. Одним з таких основних принципів сучасного міжнародного права є принцип рівноправ'я і самовизначення народів, що має від цього принципу навіть по взаємній згоді. У історії міжнародних відносин принцип самовизначення виник як політичний принцип і його генезис пов'язаний з американською і французькою революціями кінця XVIII століття. Принаймні спочатку цей принцип був тісно пов'язаний з концепцією держави-нації і його сенс полягав в тому, що кожна нація повинна знайти свою державність. Ось, наприклад, як описує становлення принципу національного самовизначення французький юрист-міжнародник Нгуєн Куок Дінь: "Що швидко вийшов за межі Франції, принцип національного самовизначення приносить... національній державі раціональне обгрунтування, що має усесвітнє значення. Згідно цьому принципу, заснованому на праві народів на самовизначення, для того, щоб суверенітет був дієвим, кожна нація має право утворити незалежну державу. Повинне бути стільки держав, скільки і націй. Межі держави повинні співпадати з межами нації. Держава, що охоплює декілька націй, ризикує розчленуватися до такого ступеня, який якраз і потрібний для забезпечення такого збігу меж. І навпаки, нація, поділена на декілька частин, включених в різні держави, має право на відновлення своєї єдності в одній і тій же державі" [50, с.27]. З самого початку існування принципу самовизначення його сфера дії не обмежувалася питаннями колоніалізму.

Дата добавления: 2015-09-01