Розділ іі. Поняття і класифікація основних принципів міжнародного права 2 страница

Як свідчить практика застосування загальних прин­ципів міжнародного права, до держави, яка порушила принцип незастосування сили, може бути призупинена дія принципу добросовісного виконання міжнародних зо­бов'язань (п. 3 резолюції Ради Безпеки ООН 670 від 25 вересня 1990 р, щодо агресії Іра­ку проти Кувейту).

Отже, обов'язковість принципу добросовісного вико­нання міжнародного зобов'язання не означає, що він є нормою jus cogens. А стверджувати, що в одних випадках він є імперативною нормою, а в інших — ні, означає хиб­но тлумачити саму імперативність як властивість деяких норм (принципів) міжнародного права.

Важко вважати імперативним принцип непорушності державних кордонів, коли в тій самій Декларації прин­ципів Заключного акта Наради з питань безпеки та спів­робітництва в Європі (1975), у якій міститься його фор­мулювання, сказано: „Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю” [20, с.322]. Або чи можна вважати принцип самовизначення на­родів імперативним, коли юридичне не встановлено суб'єкта його застосування (нині в міжнародному праві немає визначення поняття „народ”). І тому одні теорети­ки і практики поширюють цей принцип тільки на коло­ніальне залежні народи, інші — навіть на корінні народи. Стверджувати, що цей принцип є імперативним, означає звести jus cogens до абсурду.

Водночас такі основні принципи міжнародного права, як невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, принципи мирного вирішення міжна­родних спорів, поваги прав людини та основних свобод тощо, є імперативними нормами. Вони не допускають вза­ємної домовленості щодо відступу від зобов'язань за ними.

Отже, всі основні принципи сучасного міжнародного права є юридичне обов'язковими і підлягають безумовно­му виконанню. В ієрархії норм міжнародного права вони розташовані на «верхніх щаблях». У системі самих прин­ципів можна виділити принципи jus cogens, тобто такі нор­ми, які не допускають взаємної відмови від виконання обо­в'язків, і такі, що допускають за домовленістю заміну од­них зобов'язань іншими, як і зміни у відповідних правах.

2.2.3. Функції основних принципів міжнародного права

Сучасний доктринальний підхід до визначення функ­цій основних принципів міжнародного права зводиться до трьох основних поглядів на цю проблему: а) зведення функцій основних принципів міжнародного права до функ­цій міжнародного права у цілому (їх ототожнення); б) ви­окремлення функцій основних принципів міжнародного права із загальних функцій міжнародного права; в) дета­лізація функцій міжнародного права до їх елементарних проявів і визначення таких як функцій основних прин­ципів міжнародного права. Кожен з таких підходів має свої як позитивні, так і негативні наслідки.

Такі функції міжнародного права, як зміцнення на­явної системи міжнародних відносин, їх правове регу­лювання, є очевидними і зрозумілими й щодо основ­них принципів міжнародного права. Та коли йдеться про функцію інтернаціоналізації міжнародного життя, інформаційно-виховну функцію міжнародного права, як пропонують окремі вчені (І. І. Лукашук), то перенесен­ня всіх функцій на основні принципи міжнародного права викликає сумнів. За всієї важливості таких прин­ципів здійснення цих глобальних завдань для них не­посильне.

Невиправданою є спроба деяких науковців (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов та ін.) звести «функції принципів міжнародного права до двох: сприяння стабілізації міжна­родних відносин шляхом обмеження їх певними норма­тивними рамками і закріплення всього нового, що з'яв­ляється у практиці міжнародних відносин, і, таким чи­ном, сприяння їх розвитку» [41, с. 103]. Скоріше, тут може йтися про засоби здійснення функцій основних принципів міжна­родного права, а не про самі функції.

Поширеною є спроба виокремлення компонентів та елементів функції міжнародного права в окрему функцію основних принципів міжнародного права. У такому разі функція принципів перестає бути основним чинником їх впливу на міжнародні відносини, суб'єкти міжнародного права та міжнародне право у цілому.

Невиправдане подрібнення функцій основних прин­ципів міжнародного права очевидне й тоді, коли самі функції міжнародного права поділяються залежно від ре­гіону його дії або від проблеми, яку воно покликане вирі­шити. В такому разі взагалі проблематично говорити про реальні функції основних принципів міжнародного пра­ва. Вітчизняній науці міжнародного права властивий та­кий поділ функцій для загального міжнародного права: а) підтримка та зміцнення мирного співіснування держав двох систем, вживання колективних заходів щодо запобігання і припинення актів агресії (та інших форм проти­правного застосування сили) і щодо роззброєння; б) здій­снення міждержавної співпраці в економічній галузі (з урахуванням всесвітнього поділу праці), а також у соці­альній, науковій і культурній сферах в інтересах всебічно­го поліпшення умов життя людей, сприяння добробуту народів; в) проведення міжнародних заходів з метою лік­відації колоніалізму в усіх його формах та проявах, лікві­дації расизму та інших злочинних зазіхань на права на­родів і людини.

Мало підстав для визнання і тих функцій, які привно­сяться в міжнародне право з інших нормативних систем або підмінюють функції, власне, засобами здійснення функцій. Так, у праці «Курс международного права» (М., 1989), одним із співавторів якої є І. І. Лукашук, вказуєть­ся більш як десять функцій основних принципів міжна­родного права. Крім того, що «вони впливають на міжна­родні відносини за допомогою не тільки правового, а й політичного і морального механізмів нормативного регу­лювання», на думку авторів видання, основним принци­пам міжнародного права властиві ще й такі функції; закрі­плення та охорона підвалин системи міжнародних відно­син; сприяння нормальному функціонуванню цієї систе­ми; забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів; виконання функції основного системоутво­рюючого фактора всієї міжнародної нормативної систе­ми; виконання ролі головного системоутворюючого фак­тора системи міжнародного права; виконання функції нормативної основи правотворчого і правозастосовчого процесу, а також прогресивного розвитку міжнародного права; функціонування як вищий критерій законності; закріплення основних прав та обов'язків держав; вико­нання ролі фундаменту міжнародного правопорядку; іде­ологічна функція — втілення головного ідейного змісту міжнародного права, ідейної основи міжнародно-право­вої системи; здійснення авангардного регулювання загаль­ного характеру в процесі виникнення нових суб'єктів або нових сфер взаємодії держав [31, с.119].

Пізніше І.І. Лукашук наполовину скоротив кількість функцій основних принципів міжнародного права, довів­ши їх до майже реальної кількості. Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є ос­новним чинником впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів між­народного права: 1) функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові; 2) функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил; 3) функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визна­чення основ їхньої взаємодії шляхом установлення пра­вових статусів; 4) функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів; 5) функція зміцнення міжнародної законності, визна­чення її сутності; 6) Функція укріплення системи міжнародного право­порядку та визначення напрямів його розвитку; 7) функція заповнення прогалин у міжнародному праві; 8) функція формування і розвитку міжнародної пра­восвідомості [32, с.26].

Через те, що основним масивом норм сучасного між­народного права є диспозитивні норми, які у своїй пе­реважній більшості залишаються маловідомими суб'єк­там міжнародного права, ос­новні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжна­родної правосвідомості. Держави, політичні діячі та біль­шою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.

2.2.4. Класифікація основних принципів міжнародного права

Класифікація основних прин­ципів міжнародного пра­ва — явище виключно доктринального характеру. Сьо­годні не існує жодного міжнародно-правового документа, який класифікував би основні принципи чи хоча б указу­вав на можливі критерії такого поділу принципів.

Міжнародне право досить жорстко підходить до форму­лювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги три джерела, в яких держави прямо ставили за мету сфор­мулювати основні принципи міжнародного права: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права і За­ключний акт Гельсінкі 1975 р. Статут і Декларація назива­ють тільки сім принципів: 1) незастосування сили або за­грози силою; 2) мирного вирішення міжнародних спорів; 3) невтручання; 4) співробітництва; 5) рівноправ'я і само­визначення народів; 6) суверенної рівності держав; 7) доб­росовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом [20].

Гельсінський акт 1975 р. додатково назвав ще три принципи: територіальної цілісності; поваги прав людини; непорушності кордонів. Останній принцип визнано лише щодо європейського регіону, а значить, не може вважатися універсальним. Отже, основні міжнарод­но-правові акти принципово зупиняються лише на дев'я­ти універсальних принципах міжнародного права. Ситуація змінюється, якщо брати до уваги інші декла­рації Генеральної Асамблеї ООН, а саме Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларацію про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р. та ін.

Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, незловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнарод­ного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН уживають поняття «принцип» частіше в неправовому значенні.

Як зауважує І.І. Лукашук, це поняття використовуєть­ся в таких значеннях: 1) як правове і як неправове; 2) як норма вищого чи найвищого порядку; 3) як норма, що породжує конкретні правила; 4) як норма, важлива для цілей резолюції; 5) як ціль, якої необхідно досягнути як вимоги до правової чи іншої політики; 6) як керівна заса­да для тлумачення [32, с.39]. Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. До­сить часто до принципів, визначених в основних доку­ментах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином, у декілька разів. Лише в Декла­рації про прогресивний розвиток міжнародного публічно­го права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи: 1) панування міжна­родного публічного права у міжнародних економічних від­носинах; 2) добросовісне виконання зобов'язань; 3) прин­цип справедливості і солідарності; 4) право на допомогу та сприяння в розвитку; 5) обов'язок співробітничати в глобальному розвитку; 6) невід'ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багат­ствами; 7) право на розвиток; 8) принцип спільної спад­коємності людства; 9) принципи рівності і недискримінації; 10) принцип рівноправної участі країн, що розви­ваються, в міжнародних відносинах; 11) принцип матері­альної рівності; 12) права кожної держави на блага науки і технології; 13) принцип мирного вирішення спорів [20].

Кіль­кість класифікацій на сьогодні не менша за кіль­кість основних принципів міжнародного права. Не применшуючи значення решти класифікацій, роз­глянемо деякі з них (окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В. П. Панов, М. Ф. Філімонова, С. В. Шульга пропонують таку класифікацію: 1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінно­стей (а) поваги прав та основних свобод людини; б) за­хисту навколишнього середовища; в) рівності і самови­значення народів і націй); 2) принципи мирного співробітництва (а) співробіт­ництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добро­совісного виконання міжнародних зобов'язань; г) невтру­чання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету); 3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрозисилою; б) мир­ного розв'язання спорів; в) непорушності кордонів; г) загального і повного роззброєння; д) територіальної ціліс­ності); 4) спеціальні принципи (практично всі з перерахова­них вище, крім: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і доб­росовісного виконання міжнародних зобов'язань); 5) функціональні принципи (а) співробітництва дер­жав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного ви­конання міжнародних зобов'язань; г) мирного розв'язан­ня міжнародних спорів); 6) нові статутні принципи — йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод люди­ни; б) рівності й самовизначення народів і націй; в) забо­рони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів); 7) нові (післястатутні) принципи (а) захисту навко­лишнього середовища; б) загального і повного роззбро­єння) [13, с.69]. Така класифікація не задовольнила М. Ф. Філімонову, і вона ззапропонувала нову: 1) за фор­мою закріплення (а) писані принципи - принципи те­риторіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи - принцип співробітництва держав з охорони довкілля); 2) за історичною ознакою - принципи, що ви­никли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) ста­новлення капіталістичною способу виробництва; г) достатутні; д) статутні; е) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до певної епохи. Починає хроноло­гічний ряд принцип добросовісного дотримання міжна­родних зобов'язань, а завершує - принцип, який зобо­в'язує суб'єктів міжнародного права співпрацювати в за­хисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з'ясуванні сутності основних принципів; 3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних сво­бод людини, співробітництва держав у сфері охорони дов­кілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози си­лою, загальне і повне роззброєння тощо); 4) спеціальні та функціональні принципи. Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо [13, с.70].

Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керува­тися в їхній класифікації міжнародне-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непоруш­ності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні.

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

3.1. Зміст основних принципів міжнародного права

У процесі досить активного суб'єктивного формулю­вання основних принципів сучасного міжнародного пра­ва нагальною стала проблема вироблення критеріїв вста­новлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість основних прин­ципів міжнародного права — від десятка до кількох десятків.

Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає мож­ливість деяким авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога — визнання такого звичаю-принципу іншою стороною, яку, як стверджувалося, він зв'язує.

Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, вони повинні відповідати трьом основним критеріям: а) юри­дичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) ме­ханізм застосування. Відсутність показників хоча б за од­ним із критеріїв є свідченням того, що принципу не існує або він має доктринальне походження [13, с.87].

Розглянемо поняття юридичного змісту. Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо прин­цип випливає тільки з міжнародне-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наяв­ність відповідною згодою держав. Згода має бути очевид­ною, а не такою, що «малася на увазі». Принцип пови­нен містити конкретні права та обов'язки суб'єктів між­народного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання.

Достатнім підтвердженням наявності основного прин­ципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці.

Якщо основний принцип міжнародного права закріплено в міжнародному договорі, необхідний його додатковий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дот-римуватися всіма державами незалежно від того, чи ратифікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це незаперечні принципи міжнародного звичаєвого права». Це положення Міжнародний Суд ООН раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжнародного права залишаються обов'язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в договірно-правові постанови» [20].

Стосовно сфера застосування, то кожна норма міжнародного права (а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об'єкт правового регулювання – конкретні міжнародні, точніше, між державні відносини. Принцип не може регулювати відносини або систему відносин. Для врегулювання системи народних відносин замало можливостей системи принципів міжнародного права. У свій час, стверджувалося, що „принцип мирного співіснування настільки широкий, що він наближається до загальної характеристики відносин між державами двох соціальних систем”. Таким чином, опосередковано визнавалося, що він не має об'єкта конкретного правового регулювання і „завис, як парасолька”, над відносинами, а отже, не виконує функції принципу міжнародного права, не є ним [62, с.209].

Не можна вважати конкретним об'єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов'язання виро-практичні заходи в галузі роззброєння і зобов'язання програмного характеру – досягнути кінцевої мети розброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. справді програма, а не реальні відносини. А програми щипами міжнародного права не регулюються. Основному принципу міжнародного права властива сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов'язаним з іншими принципами міжнародного права, однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не піднімає іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.

Механізм застосування принципу означає що, коли на етапі вста­новлення юридичного змісту принципу міжнародного пра­ва виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли пра­ва та обов'язки переходять у стан динаміки.

Міжнародне-правові відносини — важливий компо­нент механізму застосування принципу. Вони є свідчен­ням ефективності регулятивної дії принципу на міжна­родні відносини. Кожний основний принцип міжнарод­ного права має власні правовідносини. Суб'єкти цих пра­вовідносин не збігаються із суб'єктами міжнародного пра­ва. Деякі принципи міжнародного права мають лише один (розрахований на одного суб'єкта, наприклад державу) суб'єкт. Вони формують його суб'єктивне право і суб'єк­тивні обов'язки.

Значну роль у застосуванні принципів міжнародно­го права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на пра­восвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого прин­ципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосві­домість.

3.2. Основоположні принципи міжнародного співіснування

3.2.1. Принцип суверенної рівності держав

Суверенітет як історична категорія виник на певному етапі розвитку людства як юридична якість держави. При зміні історичних умов зміст категорії «суверенітет» змінюється. Сучасний міжнародно-правовий сенс суверенітету відображає існування на міжнародній арені незалежних і юридично рівних первинних суб'єктів міжнародного права. Суверенна рівність держав, закріплена в міжнародному праві, означає саме юридичну рівність держав, що забезпечує однаковий об'єм має рацію, можливостей і обов'язків для всіх незалежних суб'єктів міжнародного права. У цьому контексті суверенітет представляється не тільки як імперативний принцип міжнародного права, але також як характерна межа сучасного міжнародного співтовариства, пріоритетною умовою існування міжнародного права в його нинішньому вигляді.

Принцип суверенної рівності держав мали різне трактування в класичному і сучасному міжнародному праві. У класичний період суб'єктами міжнародних відносин визнавалися тільки "цивілізовані нації". Сьогодні принцип суверенної рівності держав закріплений у ряді міжнародних угод. Згідно Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. "всі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові ghfdf і обов'язки і є рівноправними членами міжнародної спільноти" [20, с. 72].

У сучасній доктрині велика увага приділяється трактуванню концепції державного суверенітету. Після Другої світової війни з'явилися ідеї про те, що суверенітет заважає розвитку міжнародних відносин і повинен мати відносний характер. Даний підхід знайшов своє віддзеркалення в теорії юридичного монізму американського юриста Х. Кельзена, теорії міжнародної правосуб'єктності індивідів французів Д. Брайерли і Ш. де Вішера, теорії міжнародного уряду, або "Усесвітній федерації" Ж. Лармеру [65, с. 222-224]. На нашу думку, дані підходи грунтуються на підміні понять. Необхідно чітко розмежовувати концепцію державного суверенітету і внутрішню компетенцію держави. Обмежується лише внутрішня компетенція, тобто можливість країни діяти в тій або іншій сфері. Сам суверенітет при цьому не страждає. Справедливе твердження, що він виступає швидше як якась юридична ідея, символ, схожа на державний прапор і герб.
Принцип суверенної рівності держав склався і отримав своє закріплення в Статуті ООН, прийнятим Генеральною Асоціацією ООН 24 жовтня 1970 р., і «Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах», що міститься в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р. як синтез традиційних правових постулатів пошана державного суверенітету і рівноправ'я держав. Відповідно його характеризують як комплексний двоєдиний принцип. Само з'єднання двох вказаних елементів породжує новий міжнародно-правовий феномен – суверенна рівність держав. У такій якості він був закріплений в Статуті ООН: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх членів» (п. 1 ст. 2) [64].

Згідно Декларації 1970г. і Завершальному акту 1975 р. держави мають однакові (рівні) права і обов'язки, тобто вони юридично рівні. При цьому по декларації всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Основне соціальне призначення принципу суверенної рівності – забезпечити юридично рівну участь в міжнародних відносинах всіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасниками міжнародного спілкування, всі вони володіють принципово однаковими правами і обов'язками.

Згідно Декларації 1970 року, поняття суверенної рівності включає наступні елементи: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету; в) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав; г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні; д) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; е) кожна держава зобов'язана виконувати повністю сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити в світі з іншими державами. У Декларації принципів Завершального акту СБСЕ держави прийняли на себе зобов'язання не тільки дотримувати принцип суверенної рівності, як він викладений в Статуті ООН і Декларації 1970 року, але і поважати має рацію, властиві суверенітету. Останнє означає, що в своїх взаємних відносинах держави повинні поважати відмінності в історичному і соціально-політичному розвитку, різноманітність позицій і поглядів, внутрішні закони і адміністративні правила, право визначати і здійснювати на свій розсуд і згідно міжнародному праву відношення з іншими державами. До елементів принципу суверенної рівності належить право держав належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками двосторонніх і багатобічних договорів, включаючи союзні договори, а також право на нейтралітет [20].

Вказівка на зв'язок між принципом суверенної рівності і повагою до права, властивих суверенітету, одночасно конкретизує і розширює зміст даного принципу, який лежить в основі міжнародної співпраці. Відмічений зв'язок особливо виразно виявляється в області міжнародних економічних відносин, де найгостріше коштує проблема захисту суверенних прав держав, що розвиваються. Останніми роками на необхідність пошани має рацію, властивих суверенітету, особливо часто указують у зв'язку з досягненнями науково-технічної революції, які не повинні використовуватися в збиток іншим державам. Це стосується, наприклад, проблеми безпосереднього телевізійного віщання, небезпеки військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів дії на природне середовище і т.п. [68, с.231]

Юридична рівність держав не означає їх фактичної рівності, що враховується в реальних міжнародних відносинах. Одним з прикладів цього є особливе правове положення постійних членів Ради Безпеки ООН.

Зустрічаються твердження, що нормальні міжнародні відносини неможливі без обмеження суверенітету, але суверенітет є невід'ємною властивістю держави і чинником міжнародних відносин, а не продуктом міжнародного права. Ніяка держава, група держав або міжнародна організація не можуть нав'язувати створені ними норми міжнародного права іншим державам. Включення суб'єкта міжнародного права в будь-яку систему правовідносин може здійснюватися тільки на основі добровільності.

В даний час держави все частіше передають частину своїх повноважень, які раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету, на користь створюваних ними міжнародних організацій. Відбувається це з різних причин, зокрема у зв'язку із зростанням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародної співпраці і відповідно збільшенням кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання. У ряді міжнародних організацій держави-засновники відійшли від формальної рівності при голосуванні (одна країна – один голос) і прийняли метод так званого зваженого голосування, коли кількість голосів, яким володіє країна, залежить від розміру її внеску до бюджету організації і інших обставин, пов'язаних з оперативно-господарською діяльністю міжнародних організацій. Так, при голосуванні в Раді міністрів Європейського Союзу по ряду питань держави володіють неоднаковою кількістю голосів, причому малі країни – члени ЄС неодноразово і на офіційному рівні відзначали, що подібне положення сприяє зміцненню їх державного суверенітету. Принцип зваженого голосування прийнятий у ряді міжнародних фінансових організації системи ООН, в Раді Міжнародної організації морського супутникового зв'язку (ИНМАРСАТ) і ін.[ 43, с. 124]

Кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету, і разом з тим зобов'язано поважати правосуб'єктність інших держав і їх відповідні права, включаючи право визначати і здійснювати на свій розсуд взаємні відносини на основі міжнародного права. Специфічним для завершального акту є формулювання відносно права держав „належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками двосторонніх або багато сторонніх договорів” [20].

„Равносуверенність” держав характеризується тим, що кожна держава суверенна в межах системи держав, міжнародного співтовариства, тобто в умовах взаємодії і взаємозалежності держав. Суверенітет однієї держави зв'язаний з суверенітетом іншої держави і внаслідок цього повинен бути з ним скоординований в рамках міжнародного права, що діє (у літературі зустрічається словосполучення – «приголосний суверенітет»). У функції міжнародного права входить нормативне забезпечення такої координації, свого роду впорядкування здійснення заснованої на державному суверенітеті міжнародної правосуб'єктності.

Конкретний прояв принцип суверенної рівності отримує і в таких договірних формулюваннях, як „кожна держава, що бере участь в договорі, має право”, „жодна держава не може” і т.п. Цей принцип розповсюджується на всю сферу реалізації міжнародно-правових норм – на дію механізму міжнародно-правового регулювання, регулювання, на методи мирного врегулювання міждержавних суперечок і на прояв відповідальності держав за міжнародні правопорушення [48, с.34].

Таким чином, твердження про те, що «рівність держав, що проголошується міжнародним правом, багато в чому є формальною», виявляє помилковий підхід до принципу суверенної рівності держав, викликаний тим фактом, що в будь-якому іншому сенсі, окрім юридичного, держави не рівні. Імперативний принцип суверенної рівності держав не тільки гарантує верховенство суверенної держави над своєю територією і невтручання ззовні у внутрідержавні справи, але і забезпечує юридичну рівність держав в сучасному міжнародному праві. Ні економічна потужність, ні політична вага, географічні масштаби, геостратегічне розташування, ні яке-небудь іншої могутності держави не мають прямого відношення до поняття суверенітет. Суверенітет держави не впливає на фактичне співвідношення сил в міжнародному співтоваристві, а відображає, перш за все, юридичне рівноправ'я влади незалежних держав.

Дата добавления: 2015-09-01