Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ІІ. «Рунвізм як рудимент

Читайте также:
  1. АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
  2. Глава 8 Рудименты и атавизмы
  3. Графічна частина
  4. Друга частина дистанції.
  5. ЕКОНОМІЧНА ЧАСТИНА
  6. Змістова частина
  7. ІІ Частина.

християнсько-монотеїстичного мислення»

 

На мою думку, РУНвіра як назва релігії надто претензійна, тому я буду користуватися назвою “рунвізм” для позначення не самої організації чи релігії, а світоглядного явища, спричиненого РУНвірою. Для цього є всі необхідні підстави. По-перше, сам творець цієї неорелігії називав її “рунвізмом”, про що свідчать факти: на початку 70-х років у Канаді видавалися газети “Рунвіст” і “Юний рунвіст”). Зокрема, термін “рунвізм” вживався і самим Учителем і його учнями, про що маємо письмові докази, наприклад: “В науці рунвізму говориться, що людина родиться два рази: перший раз фізично, а другий раз духовно” (виділення курсивом – Г. Л.) [546]. По-друге, назва релігії у вигляді абревіатури та ще й великими літерами, на мою думку, виглядає досить неприродно (в українській мові за радянської влади так було прийнято називати організації, а не явища).

Ідеї рунвізму, експортовані в Україну на початку 90-х років, на теренах США і Канади були відомі в основному з середини 70-х років і поширювались у вузькому колі українців, які, за словами Старшого проповідника Мирослава Ситника, “затужили за рідною землею”.

Насамперед, з’ясуємо чи є поняття Бога в рунвізмі традиційно українським (слов’янським, арійським). Релігієзнавчий аналіз “Мага віри” показує, що Бог у Силенка не трансцендентний і не іманентний (не пантеїстичний). У рунвізмі є догмати, спільні з юдаїзмом: прагнення досягти успіху і щастя в цьому житті, а не в потойбічному, суворі норми поведінки в Торі і в “Мага вірі”, “богообраність українців” як і “богообраність синів Ізраїлю”, месіанізм [496]. Л. Силенко саме себе подає в образі “українського месії”, “пророка Дажбожого”. Не даремно він пише: “Я посланий до овечок загинулих дому Оріяни (України)” [413. 1145], що тотожне біблійному вислову Ісуса: “Я посланий до овечок загинулих дому Ізраїлевого” [38. Матв. 15:24]. В усіх цих тенденціях помітний вплив на Силенка американського прагматизму як методології, в якій гносеологічні засади зводяться до користі, успіху, досвіду, дії та практики [496].

Хоча Л. Силенко дуже часто вживає вислів “наука РУНВіри”, однак йдеться не про “науку” в сучасному розумінні цього слова, а про “вчення”. Історія і філологія Л. Силенка не те що не заслуговує на довіру, а викликає, м’яко кажучи, здивування. Ось кілька прикладів його “науки”: “Тато Орь заснував град з синами Гатусилом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом” [413. 323]. “З слова Русасалем постало слово Єрусалим... що значить русів постій, мир” [413. 155]. Князь Володимир, в інтерпретації Силенка, наказує топити у Дніпрі не Перуна (що є історичним фактом), а Дажбога, бо Перун не відповідає силенковій монотеїстичній ідеї [413. 20]: “зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога”, “ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений”, “У Священному Гаю образ Дажбога. Він зображений із срібла, а вус злат” [413. 363]. Навіть ім’я Лесі Українки, за Силенком, не Лариса, а “Олександра Косач” [413. 1075] – це не відповідає ні історичним, ні філологічним фактам. Впроваджуючи свій монотеїзм, він рішуче відмежовується від етнічної віри предків, вважаючи її нижчою формою релігії: “У Святому Вченні йдуть пояснення про генотеїзм, політеїзм, які є нижчою формою релігії. І про монотеїзм як вищу форму релігії” [415. 398].

Мусимо оцінити Силенка як релігієзнавця. Його роздуми про Абсолют, це якийсь набір слів, у яких відсутня будь-яка логіка: “Абсолют замкнутий. Людина хоче бути півлюдиною, надлюдиною, героєм (півбогом) чи просто людиною?... Коли світло видимий чемпіон швидкости, то тоді Абсолют замкнутий, а коли так, то тоді його немає?... ” [413. 48–49]. Коментарі, як кажуть, зайві. Те саме можемо зазначити і про силенкові роздуми на тему, що первинне – дух чи матерія: “Тільки там є Первинність, де є Вторинність. Первинність виникла тому, що Дажбог дав їй умови первинні... ” [413. 66].

Твердження Силенка про Будду і Заратуштру як “українців” свідчить саме за себе. Наведу їх лише для ілюстрації, без коментаря. Силенко вважає нібито “буддизм виріс з стародавньої праукраїнської релігії”, а “Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання “косак”, що значить – той, хто вдостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були косаками” [413. 210]. Будда був “скитом”, (в іншому місці “саком” – Л. Г.), бо він має тризуб [413. 208, 210]. Заратуштра у Силенка – також “скит”, який прибув у Персію “з берегів Дніпра з скитською кіннотою в 680 р. до н. е. Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Персії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і стали займатися хліборобством” [413. 160–163].

Силенко також пропонує українцям “змінити свою вдачу”, тобто національний характер (!?), бо вони не вміють підпорядковуватися провідникові. Культ провідника Силенко явно приміряє на себе: “Звелич культ Рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе” [413. 1346, 1352]. Силенко сакралізує свою власну особу, граючи водночас роль скромної людини: “Я не творець віри, я основоположник нових понять віри – Рідної української національної віри, і тому люди кажуть: віра силенкова... Віра в Дажбога сама народилася в мені з дій Дажбожих” [413. 1371]. Інститут “пророцтва”, основна прерогатива юдаїзму, дуже імпонує Силенкові, і він накидає його й українцям.

Силенкові поняття Раю і Пекла не мають аналогів у слов’янській етнорелігії, а вирішуються на рівні поетичного популізму: “У нас є свій рай. Україна-Русь – наш земний і небесний рай. Рай там, де душа добротна, Пекло там, де душа злочинна” [413. 1350]. Зрозуміло, якого рівня адептів задовольнить таке пояснення Раю і Пекла.

Якщо в етнічній язичницькій вірі слов’ян поняття “каяття, сповідь” розглядалися як негативне явище (наприклад, зрада ніколи не прощалася, незалежно від каяття), то Силенко вводить до рунвізму суто християнське поняття “прощення гріхів” і “покаяння”: “Ти, Дажбоже мій, ждеш від зрадників покаяння і готовий ти покаяних, як батько синів рідних, знову під опіку свою прийняти” (силенкова “Молитва раненої душі”) [413. 1390]; ”Я збагнув гріхи мої, Дажбоже мій..., прости мені за необачність мою” [413. 1380]. Ця, з дозволу сказати, “моральна” настанова не тільки не узгоджується із Звичаєвим правом, а й прямо суперечить йому: бо той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге, і вдесяте, оскільки завжди матиме змогу покаятись.

Рунвізм Силенка не належить ні до неоязичництва, від якого він відверто відмежовується: “Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством” [413. 1348], ні до етнорелігії. Бо як же можна називати РУНвіру “предківською”, “національною”, якщо її ніколи до Силенка не існувало? Тоді закономірно виникає питання: для кого ж тоді вона “рідна”?

Як бачимо, проголошуючи абсолютний монотеїзм, Силенко не може обійтися як без християнських стереотипів (напр., наявність у рунвізмі ангелів), так і без язичницького поняття Трійці: “У РУНвірі є адиті (ангели)... Я кажу: ангелам крила не потрібні. Вони завітують в душу людську духом Щастя, Краси, Вірности. Кажучи “мій ангеле”, розуміємо “моє щастя” [413. 1362]. Трійця у рунвізмі носить чисто природний характер і близька швидше до пантеїзму, ніж до монотеїзму: “Дажбоже мій, Святая твоя Тройця – Світло, Вода, Земля – живе в мені і я живу в ній, і життям бороню Святу Твою Тройцю, щоб мати волю на землі, щоб мати віру на землі. І жодним іншим святим Тройцям я не поклоняюсь, бо правдиво є, що всі вони і духом і тілом залежать від Святої Твоєї Тройці, Дажбоже мій!” [413. 1388].

Суперечливі погляди Силенка на сотворення людини Богом. Якщо в одному місці він пише: “ми люди не зроблені, а створені” [413.367], то в іншому пише: “людина ще не створена” [413. 1372]. Таких суперечностей, недоречностей і просто необізнаності з проблемами, явищами та історичними джерелами у Силенка сотні. Гадаю, що досліднику, який візьметься за аналіз тексту “Мага віри”, буде непросто розібратися з цією плутаниною, до того ж, така робота є досить невдячною справою.

Креаціоністська концепція у Силенка зводиться до того, що Творцем світу є Дажбог, хоча автор часто сам собі суперечить: в одному місці він стверджує, що світ ще не створений, бо “світ вічне самотворіння” [413. 1372], а в іншому він впевнено проголошує, що світ створений Дажбогом: “Дажбоже... Ти є єдиносущним творцем світів” [413. 1378]. Силенко дивується атеїстичним поглядам про відсутність творця: “Є час, є умови, а творця часу і творця умов немає? Є світло, а джерела, яке творить світло, немає?”.

Отже і креаціоністська модель походження світу за Силенком виглядає як поетична метафора: “Життєтворчий Дажбоже мій, мільярди років Ти ткав зі Світла чарівний оксамит – готував колиску для розумного життя” [413. 1032]. Силенко, який засуджує міфологію (“РУНВіра – не міфологія”) [Сил. Святе Вчення. 398], сам створює міф про сотворення України і сотворення перших людей – отця Ора і матінки Лель, а також сотворення мови [413. 1032–1034].

У розуміння Бога Силенко не вносить нічого нового, не повертає також і старого. Бо сам він не проводить чіткої межі між трансцендентністю свого Дажбога та його іманентністю, і, очевидно, взагалі не знайомий з цією проблемою. Есхатологія Силенка у “Мага вірі” яскраво демонструє його науково-популярну фантазію. На його думку, Земля вибухне [413. 54–55], але людство врятується. Очевидно, що джерелом для цих роздумів стала періодична преса 70-х років (на яку він подекуди й посилається), напр., відомості про те, хто був творцем першої ракети, конструктором першого космічного корабля (згадує про Засядька, Кибальчича, Корольова та ін.). Людство в “кінці світу”, на думку Силенка, врятується, залишивши Землю, переміщенням на іншу планету. Силенко переймається “шуканням майбутніх шляхів людства”, ставить питання: “Чи буде війна за атмосферу в космосі?”, стверджує, що “людина житиме тисячу літ”, “людина заморозить сама себе в розквіті життя в космічному кораблі і летітиме (летітиме заморожена свідомість) п’ять тисяч літ зі швидкістю 300 тисяч кілометрів на секунду, щоб потім самовключилися машини, які б її розморозили і дали їй можливість осісти на планеті нової соняшної системи” [413. 52–54].

Дослідникам етнорелігії, та й самим рідновірам, на мою думку, не слід нехтувати істиною, що оригінал завжди кращий, ніж його копія (а тим більше – переробка, чи невдалий плагіат). Джерелом, яке переробив (навіть точніше – спримітивізував) Силенко, є праці професора Володимира Шаяна та Ярослава Оріона, які, на жаль, досі ще залишаються не введеними до широкого наукового обігу.

У книзі Силенка помітний досить сильний вплив ідей В. Шаяна. Обидва вони починають свої праці зі спогадів дитинства. Але якщо у В. Шаяна ці спогади носять документальний автобіографічний характер і мають таку ж вагу, як свідчення етнографа (напр., філософське пояснення народного привітання женців “Дай, Боже, щастя!” та ін.), то в Силенка – це легендарно-міфотворчий стиль, де твориться своя власна легенда: нібито його дід був волхвом і посвятив його малого в рідну віру (про це далі).

Вплив В. Шаяна, безперечно, відчутний і в маніпуляціях Силенка зі санскритом (до речі, Силенко мав рукопис В. Шаяна із санскриту, переданий йому Степаном Кухарем, про що свідчить один з листів В. Шаяна, згаданий вище). Звернення В. Шаяна до санскриту і Рігведи носить науковий характер (санскрит він вивчав у Львівському університеті і ще до війни мав ряд опублікованих праць із санскритської філології та перекладів Рігведи).

Рівень Л. Силенка як санскритолога красномовно засвідчують його власні рядки: “Коли я вживаю слово “санскрит”, я думаю про його первісну дійсну назву “самскрут”. Карби мізинсько-трипільські вважаю самскрутами... З самскрутом плем’я сумеріян (шумерів – Л. Г.) прийшло в Месопотамію, з самскруту постали клинописи” [413. 1362]. “На берестових тесах (дощечках) волхви-писарі вістрями роблять самскрути (з слова “самскрут” постало слово “санскрит” [413. 347]. В. Шаян, ознайомившись з творами Силенка скрушно писав: “Його санскрит – це один великий сором!” [15; 267].

Для В. Шаяна ведійська та слов’янська міфологія були джерелом філософського осмислення світу шляхом екстраполяції її на сучасну ідеалістичну філософію. Нині спостерігаємо, що сучасні релігієтворці і навіть релігієзнавці явно комплексують щодо міфології. Однак без міфології не обходиться жодна релігія (навіть християнство й іслам). Важко сказати, що достойніше міфологізації: явища природи (Бог) чи конкретні люди (“пророки”). Отже, міфологія не є показником ні “нижчості”, ні “вищості” релігії. Знаємо також, що Я. Оріон (Австралія), один з перших послідовників В. Шаяна, деміфологізував віру предків і пропонував відроджувати її як етноетичну концепцію, схиляючись до монотеїзму. Праці Я. Оріона, як уже згадувалось, впливали на Силенка, бо й він має упередження щодо давньої міфології, хоча й не має жодного сумніву щодо правомірності творення нової міфології про свою власну персону.

Досить штучною й незграбною є й силенковова спроба новотворення рунвістських титулів: “Нам не потрібні ні чужі титули, ні чужі імена, ні чужі релігії, ні чужі авторитети, ні чужі землі, ні чужі ріки, нам потрібне наше – нам передане на віки і віки предками нашими...” [413. 1126]. Однак Силенко не помічає, що суперечить сам собі, коли дає волю своїй фантазії, творячи титули рунвістських духівників, які ніким ніколи не були “передані”: рунтато, рунмама (“рідний український національний тато”, “рідна українська національна мама”), атарунтато (“той, що робить сам себе досконалим”), гетарунтато (“переконливо промовляючий”), магарунтато (“могутній рунтато”), – таких титулів нараховуємо п’ять [413. 1125]; але така титулотворчість йому подобається і Силенко вводить ще й поняття ржіс (“рішитель життя і смерті”) – “найвища степінь духовного і тілесного життя рунвіста. Ржіс – український камікадзе”. Силенко надає одному зі своїх літературних персонажів титул святато – “священний тато Божедар” [413. 321], а також створює свягос – “святу годину самопізнання”. Як бачимо, Силенко полюбляє абревіатури, що саме по собі є досить штучним явищем, від природи невластивим будь-якій мові.

Силенко декларує, що в рунвізмі відсутні догми, однак сам він суворо карає тих рунвістів, які творчо підійшли до впровадження рунвізму в Україні (напр., засудження ним рунтата Б. Островського за нововведення в календарі, запровадження свята Перуна та ін.). Таким чином, і сам культ “пророка” стає догмою.

Аналіз сучасних етнорелігійних процесів у Європі дає можливість прослідкувати таку закономірність: етнічні релігії народів нині відроджуються як автохтонні автентичні релігії з їхніми політеїстичними і генотеїстичними системами на противагу глобальним (світовим) монотеїстичним релігіям. Відродження етнічних релігій у світі носить характер філософії “нової культури”, яка рішуче виступає проти будь-яких абсолютистських систем, ідей детермінізму і монотеїзму, що породжують тоталітаризм [584. 2; 188. 77].

На такому тлі монотеїзм Силенка виглядає не як закономірність, а швидше як пережиток, залишок монотеїстично-християнського світогляду його автора. Дослідники силенкіянства чомусь не звертають уваги на те, що, виправдовуючи свій монотеїзм, Силенко рішуче відмежовується від справжньої етнічної віри предків, згадаємо його десятки разів повторюване: “Не потрібні мені більші чи менші Боги, які жили в уяві моїх далеких любих предків” [416]. Така категоричність релігієтворця якнайточніше показує сутність рунвізму, що можна було б точніше назвати “язичницьким протестантизмом”, ніж “національною вірою українців”.

Досі в релігієзнавстві превалювала стереотипна юдейсько-християнска модель, за якою “еволюційним” вважається прямолінійне сходження релігії по вертикалі від політеїзму до монотеїзму, де політеїзм розглядався як “нижчий”, а монотеїзм як “вищий” щабель розвитку. Приймаючи таку парадигму за непомильну істину, Силенко не помітив, що ідеалом цієї вертикалі є мрія про єдину всеземну релігію з єдиним Богом для всіх народів. Таким чином, задекларована ним “рідна, українська, національна” фактично не має імунітету проти юдейської формули: “наш бог, бог єдиний”. Бо після цього для глобалістів байдуже, як ви будете називати Бога, Христосом, Аллахом чи Дажбогом, аби визнали, що він один для всіх. Та й Силенко з цим погоджується.

Сучасні дослідження історії релігій накопичили достатньо фактів періодичного відродження і занепаду політеїстичних (язичницьких) релігій навіть у межах офіційного європейського християнства [346]. Ці факти свідчать, що етнічне як духовно-культурний феномен періодично бере гору над світовим (наднаціональним), і саме ця періодичність є закономірністю. Таким чином, на відміну від семітської концепції прямолінійності еволюції релігії (юдаїзм), індоєвропейська концепція (арійський ведизм) розглядає еволюцію розвитку релігії як циклічний (криволінійний) процес, у якому періоди занепаду етнічного політеїзму чергуються з періодами його відродження. Виходячи з цих моделей, рунвізм можемо кваліфікувати так:

1. Рунвізм є породженням юдохристиянського монотеїстичного світогляду, що виник на ґрунті американського прагматизму та частково комуністичного атеїзму, з яким Силенко познайомився в середній школі в СРСР.

2. Релігійно-філософська концепція РУНвіри не тільки не становить собою національної системи української духовності, але навіть заперечує автохтонну українську систему цінностей (язичництво).

3. У контексті світового етнорелігійного ренесансу рунвізм є поодиноким нонсенсом, який випадає із загальної системи циклічного розвитку і його закономірностей, він може розглядатися лише як рудимент монотеїстичного мислення, породженого юдаїзмом і християнством.

4. За деякими ознаками, як, наприклад: наявність пророка, монотеїзм, синкретичність, імітація науковості в поєднанні з літературністю та ін., рунвізм можна віднести до рухів Нью Ейдж.

5. Рунвізм на початку свого поширення в Україні уже зробив добру справу – відвернув мислячих патріотично налаштованих громадян від семітської релігійної матриці (християнського шаблону), однак він, і це природно, не зміг стати єдиною українською конфесією.

6. Прагнучи возвеличити свою персону, Силенко відвернув багатьох свідомих українців від ідеї відродження власної релігії, посіяв розбрат у середовищі рідновірів, єдність яких важко відновлювати.

7. Цілком очевидно, що рунвізм не може ні претендувати на статус етнічної віри, ні закласти основи національної ідеології, ні виконати роль альтернативи світовій глобальній релігії.


Дата добавления: 2015-09-01; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Лев Силенко – реформатор-монотеїст, ньюейджер».| Галина Лукьянова

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.009 сек.)