|
Читайте также: |
Перший сон.
Відкриваються двері, включається чергове освітлення. Медсестра Ганя завозить на візку Андрія Васильовича, у супроводі входять його син - Петро і черговий лікар - Ірина Богданівна. Ірина Богданівна зміряє хворому пульс, записує щось у карті. Ганя підходить до ліжка, де спить Остап, поправляє ковдру.
Ірина. Ганю,двадцять міліграм діпірідамолу, 15 анальгіну, і переодягніть хворого.
Ганя і Петро пересаджують старого на ліжко, Ганна переодягає його, Петро допомагає Ганні.
Ірина. Андрію Васильовичу, відпочивайте, завтра поговоримо. Над ліжком, от тут кнопка (показує на кнопку), у разі потреби тисніть, якщо погано стане, чергова прийде негайно. Добре? От тут тиснути, бачите? Тут.
Затемнення. Шум зливи.
Неділя ранок.
Темрява в палаті повільно розсіюється, крізь штори починає проступати світло. Остап Ількович вже сидить, тишу порушує дзеленчання електронного будильника, він вимикає будильник. Підводиться, підходить до вікна, відсовує одну зі штор. До кімнати уривається яскраве ранкове світло. На ліжку праворуч хтось невдоволено бурчить, рухається.
Остап. Ой! Чорт, (повертається до свого ліжка, сідає). І звідки ти тут взявся?.. Зара розбудять.
О стап Ількович сидить десять секунд тихо не рухаючись, лягає, знову сідає, обережно тягнеться рукою до своєї тумбочки, відкриває, намагається щось дістати, щось із дзенькотом падає на підлогу. На ліжку праворуч хтось знову бурчить.
Остап. (пошепки) ХолЄра.
Остап дістає пластикову пляшку з мінералкою і залізне горнятко, обережно зачиняє тумбочку. Починає відкручувати кришку, пляшка безбожно шипить. Остап злякано прикручує кришечку.
За кілька секунд, обережно повторює спробу знову, пляшка шипить. За певний час, він справляється з відкриванням пляшки. Обережно наливає воду у горнятко і повільно з насолодою п'є. Несподівано пронизливо починає дзвонити мобільний телефон, горнятко випадає із рук Остапа.
Остап. (пошепки в телефон). Шо?... Так... Не можу говорити, сплять тут... хай буде... шкарпети візьми... ШКАР-ПЕ-ТИ... так... ні, труси є... НЕ-ТРЕ-БА ТРУ-СИ... (відкладає телефон, кашляє, дивиться на годинник).
Двері відчиняються, світло вмикається, заходить медсестра Ольга, в руках лоток зі шприцами.
Ольга. Добриый ранок. Просыпаемся.. Остап Ількович, вы первий, занимайте позицию.
Остап. Скільки зарядів?
Ольга. Пока что, два в тыл и один внутривенно. Ложитесь на живот. Темно тут у вас, (розсуває штори).
Остап. (лягає на живіт, заголює сідницю, зітхає) Як же ж я цього не люблю.
Ольга. (проводить процедури) А кто любит? Все не любят. Вам сейчас, между прочим биохимию сдавать. Сами пойдёте, или заслать сюда лаборантку? Хотите? Ну, Хотите! Скажу, что Вы себя плохо чувствуєтє Ну, ну скажите же что вы хотите!
Остап. Йой, та я б....
Ольга. Ганя то Ваша небось пешком Вас гоняет, а я могу побаловать.
Остай. Та ну, не ганяє, я добровільно.
Ольга. Хорошо что она Вас сюда пристроила, повезло, тут у нас рай.
Остап. То мені байдуже.
Ольга. Да Вы что! Для выздоровления крайне важно.
Чисто, спокойно, лекарства из гуманитарной помощи, в первую очередь к нам поступают, у нас тут все добрые.
Остап. Мабуть так, маєш рацію, як би не Ганя я б гнив як і всі інші люди, в якомусь гадюшнику.
Ольга. Пользуйтесь, комфортом оставайтесь в постельке.
Остап. Ні, я піду.
Ольга. (Награно байдуже) Как хотите.
Остап. У мене ж той-во, операція, біс її холера знає, може я взагалі більше ніколи на ноги не стану.
Ольга. Тепун вам на язик. Натягивайте штаны и переворачивайтесь, теперь внутривенная инекция. Здоровий, как конь, мы вас еще поженим, вот уведите.
Остап. Та-ну, перестаньте! Яке там поженим...
Ольга. Поженим, поженим. Я в женском отделении, пару-тройку невест для вас приглядела. Подлечимся, процедурки пройдём, таблетки примем, клизму поставим, в туалет сходим и пойдём свататься.
Остап. Старий, хворий, з одним оком, кому такий потрібний?
Ольга. Главноє, что мужчина. У меня есть, например, одна очень симпотичненькая дама с гипертонией, правда и без левой ноги, но весёлая, шутит всьо время.
Остап. Та нахолєру, мені однонога здалася, ти що?! Воно ж навіть склянку води принести не зможе, розхлюпає поки дострибає. Нє, не тре мені такого щастя. (показує на Андрія) Новий сусід.
Ольга. А я знаю, (пошипки) тоже вдовец. (голосно) Его ми тоже вилечим и поженим.
Остап. Якщо дуба не вріже (сміється).
Ольга. Тьфу, да что же вы сегодня разошлись, глупости говорите!
Остап. А що? Он, був у мене сусід, он там і спав (показує на ліжко справа), де він тепер?
Ольга. Ветераны к сожалению часто умирают, старость, знаете ли... Ну хватит об этом.
Ольга обережно будить Андрія Васильовича.
Ольга. Больной, просипаемся. Поспали немного?
Андрій Васильович сідає на ліжко важко дихаючи.
Андрій. Таххх, яке там. (тримається за серце).
Ольга. Не пускает? (дістає з кишені конволюту з пілюлями). Нитроглицерин, угощайтесь.
Андрій. Тс, у мене свій є.
Ольга. Берите, у нас ето вместо конфеток раздают, ну же, берите.
Андрій Васильович бере, таблетку кладе до рота.
Андрій. Ласощі (посміхається), дякую. (представляється) Андрій Васильович.
Ольга. Ольга, я, Оля. Вот ещьо ваши пилюльки, пейте. (наливає в склянку на тумбочці воду подає Андрію коробочку з ліками, спостерігає за тим, як він приймає пігулки). Вот и чудненько. Нитроглицерин подействовал, вам легче?
Андрій. Не знаю, (прислухається до свого тіла) може.
Ольга. Не ложитесь, я вернусь, у вас ещьо внутривєнное. Да и обход скоро, Ирина Богдановна у нас рано начинает, (йде).
Остап Ількович вітально підіймає руку.
Остап. Здоров!
Андрій. Здоров! Теж різать будуть?
Остап. Ще неточно (спльовує три рази), хоч би ні. А тебе, я так розумію - так.
Андрій. Таххх, сподівався що до цього не дійде, а тут воно таке, - ТРЕБА. Так притиснуло, хоч далі не живи. Отаке.
Остап. Я тут після інфаркту. Прожив 83 роки, хоч би що, аж як воно БЕМС. Всьо, думав юж конєц, а ти ба - живу далі. І то во найкумедніше те що ніколи за своє життя не боявся, а тутка так страшно стало.
Андрій. (сміється) Ну ти знайшов час лякатися, 83 роки.
Остап. Отож, головою розумію, що час уже, а тут (показує на своє погруддя) Лячно, що воно нас там на тому боці чекає... Я називаюся Остапом, а тебе, я чув — Андрієм кличуть.
Андрій. Так, точно, для друзів Андрій. Фронтовик?
Остап. Авжеж! Загін Хмари - Українська Повстанська Армія (одягає на голову свою мазепинку). З лісу вийшов у п'ятдесят четвертому, (сміється).
Андрій. Та ти що? От, йопть!
Андрій Васильович дивиться на Остапа Ільковича – нібито чорта бачить.
Остап. А що?
Андрій. Та нічо. Йопть...
Остап. Та що ти “йопть” та “йопть”?!
Андрій. А те, що для тебе я Андрій Васильович Чумаченко. Старший лейтенант гарматних військ у запасі. Кавалер ордена Слави.
Остап. Аааа...
Андрій. Неподобство яке (бере з тумбочки нітрогліцерин, кладе до рота).
Андрій Васильович починає тиснути що є сили на кнопку виклику чергової.
Остап. Не любиш?
Андрій. Що?
Остап. Українську повстанську армію?
Андрій. Бандерівців.
Остап. Можна і так, БАНДЕРІВЦІВ... Тож не любиш, а може боїшся?
Андрій. Слухай, як тебе там? Остап...
Остап. Ількович.
Андрій. Остап Ількович, ніколи не боявся і боятися не буду.
Остап. Значить, не любиш.
Андрій. Хм. Любиш не любиш, яка різниця, не місце мені з Бандерою.
Остап. А з ким місце?
Андрій. З ветеранами, тими хто німців бив, з героями радянської армії.
Остап. Я ветеран, я німців бив, я герой Україн...
Андрій. Бандит! Ось хто ТИ.
Остап. Солдат, що за Україну свою кров пролив.
Андрій. Німців він бив, сиділи у Гітлера під сракою, грілися.
Остап. Та ти ж нічого не знаєш.
Андрій. Не знаєш.... І знати не хочу.
Заходить Ольга.
Ольга. Что тут у нас?
Андрій. Влаштували мені тут! Негайно перевести!
Остап. Ви тут з’ясовуйте, а я піду на процедури. (виходячи) Приємно було познайомитися, Андрію Васильовичу.
Андрій. Бувай.
Ольга. Ну то ж не я решаю. А что такое? У вас лучшая палата.
Андрій. Як це, “А что такоє?” Влаштували тут... КРИЇВКУ. Хто вирішує?!
Ольга. Та вы не волнуйтесь, доктор прийдёт – разберёмся, она уже на обходе.
Андрій. Сюди її, негайно!
Медсестра вибігає. Андрій Васильович п'є пігулки, дістає з тумбочки мобільний телефон, телефонує.
Андрій. (сам до себе) Дурдом якийсь. Альо! Петро, Петро, ти? А де він? То дай його сюди, так, срочно. (сам до себе) Та що ж це таке... (чекає), Петро, вони ж бляді, ці мене з бандерівцями поклали!... Знаєш?!... Які нахер нові правила? Скажи, най заберуть мене звідси...
Заходить Ірина Богданівна у супроводі медсестер Ольги і Ганни. Ганна несе в руках величезний, шикарний букет квітів.
Ірина Богданівна. Доброго ранку! (простягає руку, Ольга дає лікарці історію хвороби, дивиться краєм ока. Говорить із жартівливою інтонацією). Андрію Васильовичу, що сталося, чому ви хвилюєтеся?
Андрій. Як що сталося? Це ж шпиталь ветеранів великої вітчизняної війни. А ви сюди запустили бандерівців і ще бозна-кого.
Ірина. Не можна так, Андрію Васильовичу, Ви собі такими нервами серце пошкодите.
Андрій. То ви мені серце вириваєте, ви і такі як ото він (показує на ліжко Остапа).
Ірина. Тепер - це просто шпиталь ветеранів. А якої війни – дідько його знає.
Ольга. Войн у нас предостаточно и ветеранов соответственно, нужно их где то же лечить, вот и берём.
Андрій. (російською) Кого ніпопадя.
Ірина. Олю, займайтеся своєю роботою, а я з хворим сама поговорю, добре?
Ольга. Да, извините. (міряє Андрію тиск).
Ірина. Оля, має рацію, у нас он і ветерани Афганістану обслуговуються і ліквідатори чорнобильської катастрофи.
Ольга. Ага, ветераны войны с мирным атомом.
Андрій. Це я розумію, але ж це... це ж ворог, давайте ми ще фашистів з Німеччини сюди завеземо.
Ірина. Бог з вами, ну що ви таке говорите, українські повстанці, це ж НАШІ УКРАЇНСЬКІ, причому тут німці?
Андрій. Українські друзі німців, зрадники! Най вони в німців у їхньому дойчлянді лікуються. Нащо їх сюди запускаєте!
Ірина. Особисто я нікого нікуди не запускаю. Політика — не лікарська справа, моя справа лікувати, а ваша, мій дорогенький — лікуватися.
Андрій. Та як же це так?! Я всю війну пройшов. Дійшов до Бранденбурга. Чотири поранення. А ви мене з цим (шукає слова), вони нашим солдатам, ГЕРОЯМ, у спину стріляли...
Ірина. (важко зітхає) З упиніться, будь ласка, я вас прошу.
Андрій. Зупинитися? Та я завтра, а, може, й сьогодні помру. Не хочу, щоб останнім, що я побачу, було те, як ворог сміється мені в обличчя.
Ірина. Ви не помрете ані сьогодні, ані завтра. Це я вам гарантую.
Андрій. Не кажіть так, ви не Бог. Ніхто не знає, що йому у голову стрільне, я бандерівця маю на увазі. Може, він мене, той, раз – і придушить уві сні. Ви бачили яка в нього підла харя?
Ірина. Секудочку, Ганю, підійди. Ось, це Ганя, пам'ятаєте? Вона вас учора приймала, переодягала, уколи робила.
Андрій. Так, хороша дівчина. Здоров, Ганю.
Ірина. Остап Ількович, ваш сусід, він її дідусь.
Андрій. Оу.
Ірина. Олю, дайте мені карточку пана Остапа, (краєм ока заглядає в карточку). Буду з вами відвертою: ми готуємо вас, як і вашого сусіда, до операції, дуже складної і життєво необхідної операції...
Ольга. Ирина Богдановна, извините, у меня смена закончилась еще пол часа назад. Вы меня отпустите?
Ірина. Так, можете іти. Тільки візьміть квіти у Гані, поставте десь, щоб всім гарно було.
Ольга. Сапсибо, (протягує Ірині мапу з паперами) Мне тут еще подпись нужна.
Ірина. Потім.
Ольга. Ну как потім? Это уже за вчера, я без подписи препаратов больше не получу.
Ірина дивиться, підписує.
Ольга. (перевертає аркуш) Здесь тоже.
Ірина. (дивиться) Ти що промедол, без мого підпису ставила?!
Ольга. Так Вы ж назначили, а на подпись Вас не поймать.
Ірина. Ти всіх нас в тюрму посадиш. Дивися на Ганю, у неї документація завжди в порядку, а ти нЄряха.
Ольга. Ой, господи, Ирина Богдановна, закрутилась, я.
Ірина. Зайдеш до мене, я тобі все на пальцях роз'ясню.
Ольга. (забирає в Ганни квіти, виходячи звертається до Андрія Васильовича). Вот видите что-за врач вас лечит... (показує квити) какиє цветы Ирине Богдановне приносят и это почти каждый день – ставить уже некуда!
Ірина. Олю, та ну перестань, йди вже з очей моїх.
Ольга. Хочу, что бы ви просто знали, такого кардиохирурга вы в нашей стране не найдёте. Только подумайте: по две операції в день, а операции, что бы вы знали, от трьох до пяти часов длятся!
Андрій. Це мені відомо, про Ірину Богданівну люди легенди складають.
Ольга. Правильно, а скоро песні сочинять начнут. Спасает людей і ни с кого копейки не возмёт.
Ірина. Олю, досить, я тебе вже пробачила, йди до дому.
Ольга. Так вот я к чему веду, вам как пациенту надо прислушаться к мнению Ирины Богдановны. Чтоб она не сказала — слушайте её, а я пошла. До завтра (зачиняє двері з іншого боку).
Ірина. Я не можу примушувати вас лікуватися в одній палаті з Остапом Ільковичем і радо переведу до іншої палати.
Андрій. От і дякую. Переводьте.
Ірина. Ганю, що там у нас в третій?
Ганна. У третю не можна, там Царьков – донька за ним доглядає, ночами. (До Андрія Васильовича) Пацієнт дуже важкий.
Ірина. А дванадцята?
Ганна. Повністю укомплектована.
Ірина. Всі шість місць?
Ганна. Так, двоє афганців, прямо з мітингу привезли. Вони там вже шостий день голодують, везуть їх до нас і в центральну. Завтра чорнобильці протестувать починають, тих вже на другий день почнуть завозити.
Ірина. Ну, я не знаю! Андрію Васильовичу, дайте пораду. Може, виженемо доньку Царькова? Але ж хто буде за ним доглядати? У нас брак персоналу.
Андрій. Хочу додому. Місце з'явиться, повернуся.
Ірина. Ви не повернетеся.
Андрій. Повернуся.
Ірина. Не до нас. Ви помрете. Якщо повернетеся додому – помрете. Ви хворий, дуже хворий. Так, я не Бог, але я лікар, цього, повірте, достатньо, щоб запевнити вас: без госпіталізації тут не обійтися.
Андрій. Це все я уже чув...
Ірина. Хочете померти?
Андрій. Що?
Ірина. Ви померти хочете?
Андрій. (думає) Не знаю. Хм, не готовий я, хотілося б... насправді, ммм, мало про це думав, нє ну думав троха...
Ірина. Ніхто не хоче померти, ніхто. Знаєте, мені кожного дня дякують за спасенні життя, он квіти несуть. Не люблю цього, бо думаю у ці моменти про тих, кому життя врятувати не вдалося, і таких багато. У третій палаті пацієнт, він помирає, я і ніхто інший не може цьому зарадити. Хто та людина, яке життя вона прожила, де і за кого воювала – ваш - наш? Хіба це має значення... мені однаково прикро. Вам, я можу допомогти і вашому сусідові можу. (бере Андрія Васильовича за руку). Поможіть і Ви мені, прошу.
Андрій та лікарка деякий час сидять мовчки. Ірина Богданівна запитально киває головою, Андрій Васильович відповідає стверджувальним жестом.
Ірина. Дякую. Мені треба продовжувати обхід. А ви заспокойтеся, я ще повернуся і ми обговоримо деталі лікування. (дивиться на Ганну, пише щось у картці хворого). А Ганя, вона не тільки онука Остапа Ільковича, хороша медсестра, найкраща, ось хто наша Ганя. (віддає Ганні карту), імуно-стимулятори почніть негайно, потім – на кардіограму. (говорить тихше але достатньо чітко, щоб зрозуміти що це наказ) Перевір всю вашу з Олгою документацію, все має грати одне до одного, рештки мені в кабінет. Сподіваюся, тут у ВАС все тихо буде.
Ірина Богданівна виходить.
Ганна. (Ніяково дивиться у карту) Так, що тут у нас? Ой! Думаю, ми з вами сьогодні багато часу проведемо разом.
Андрій. Ти мені пробач.
Ганна. За що? (ледь стримує сльози)
Андрій. Тобі довелося усе це вислуховувати. І про діда твого...
Ганна. Так.
Андрій. Ти тут ні причому.
Ганна. Я звикла.
Ганна поправляє ліжко Остапа, наводить лад в його речах, складає газети і журнали.
Андрій. Дідусь твій – людина непроста...
Ганна. В нього життя непросте.
Андрій. Ті часи що ми з ним прожили було важко всім, найважще було людиною залишитися.
Ганна. Він, хороша людина, я у всьому його підтримую. Дід для мене - УСЕ.
Андрій. (сміючись) А як же батьки?
Ганна. Ніяк, мене виховували дід та баба, баба померла, а дід – він ось (показує на ліжко Остапа Ільковича) тут. Як його не стане, навіть не знаю... що буде.
Андрій. Хм... Любиш. А мої… не знаю... Знаєш, я ще не помер, а вони уже за двокімнатку мою скубуться. Нікому не залишу, державі віддам.
Ганна поправляє ліжко Андрія, допомагає йому зручно влаштуватися.
Ганна. Зручно?
Андрій. Ага. Тапки, допоможи, донечко зняти, щось вони мені тиснуть.
Ганна. (знімає з Андрія капці) У нас своєї квартири немає, живемо в гуртожитку. Удвох в одній кімнаті, удобства на поверсі. Кімнату, правда, приватизували, краще аніж ніц. Ого, що ж це у Вас такі ноги запущені?
Андрій. Хм, та я ж сам не дотягуюся, а доньку просити, ну її.
Ганна. Ноги треба доглядати, то не є жарти. Скажу Вашому сину, хай пильнує за цим. Покажу потім які в мого діда ніжки, як в лялечки, я за ним доглядаю.
Андрій. Сина мого Петро звуть.
Ганна. Я з ним вже познайомилася.
Андрій. Ні, державі квартиру не дам, держава у нас підла, гірше ніж родичі. Усе Петру залишу, він мене поважає.
Ганна. Я діда свого понад усе поважаю, як що він, що скаже то вже для мене закон, за ним як за кам'яним муром.
Андрій. Є ще в мене донька, забула що таке батько, ставиться до мене ніби я кактус. Внуки - дегенерати, тесть - то взагалі алкаш кінчений.
Ганна. Будь ласка не ображайте його, він хороший, лагідний.
Андрій. ХТО, тесть?! Срака він рвана, ось хто він..
Ганна. Я про діда свого. Не сваріться з ним.
Андрій. А-а-а, та я... Добре не буду.
Гання. Я Вам зроблю сьогодні педикюр.
Андрій. Не треба, доцю, хай вже так буде.
Ганна. Я дуже педантична, і відповідально підхожу до своєї роботи, не всі медсестри готові на це, але я так.
Андрій. Але ж той педі-кудюр, то вже зайве.
Ганна. Така у мене робота, як що люди це поважають я їм усім за це дуже вдячна.
Повертається Остап Ількович, у лівій руці у нього крапельниця, закріплена на пересувній підставці.
Остап. О, Ганю, ти тут, а я тебе виглядаю повсюди.
Ганна. (Налаштовує крапельницю Андрія Васильовича). Так, сусіду Вашому крапельницю ставлю.
Остап. Ааа, крапельницю - це добре, я он також пришпилений. Лікарка каже, то краще, аніж уколи.
Ганя. І я кажу...
Остап. А, Олька, твоя, москалька ця дурнувата, то вопше. Як засадить голку у вену, потім уколів туди усіляких напердолить, зварьована якась, а вже аж потім систему підключає. Все не правильно...
Ганна закінчує з Андрієм Васильовичем. Допомагає Остапу Ільковичу влаштуватися на своєму місці.
Ганя. Чого це?
Остап. Та як чого! Кажу, дай ті усі уколи, як ото воно... (згадує слово) у систему! Ні, вона далі мені в руку пердолить і пердолить, бодай її шляк трафив.
Ганна. Діду, я ж так само роблю.
Остап. Нє, ти правильно робиш, а вона...
Ганя. Дещо тре колоти окремо, не можна усе разом мішати...
Остап. Олька, все не та як ти робить — на зло...
Ганна. Точнісінько так само. Андрію Васильовичу, Ви рукою сильно не смикайте, я скоро зайду, гляну як ви тут, дуже сподіваюся, що все буде гаразд.
Андрій. Так точно, лежу струнко.
Ганна. Ну то файно.
Остап. Ганю, віконце відкрий (дивиться на Андрія) повітря у НАС тут зіпсулося раптом.
Ганна відкриває праву частину вікна, у палату уриваються звуки з вулиці
Остап. Ольці, ніц не кажи, ти зміну закінчиш, до дому підеш (знову дивиться на Андрія Васильовича) замордують вони мене тут.
Ганна. (дивиться у впритул на Остапа, бере йго за руку, говорить тихо) Будь ласка, прошу, благаю (цілує Остапу руки).
Остап стурбовано відводить погляд. Ганя виходить.
Як тільки Ганя виходить, Андрій Васильович обережно сідає і бере у вільну руку милицю і незграбно (заважає крапельниця) намагається закрити нею відкрите вікно, невдовзі йому це вдається — вікно закрите. Обидва ветерани деякий час дивляться один на одного. Остап Ількович повільно підводиться, (заважає крапельниця) підіймає край матраца, показує.
Остап. Дивися!
Андрій. (обережно дивиться) Ну.
Остап. Ні, ти добре дивися.
Анрій. Та я дивлюся.
Остап. І що?
Андрій. Нічого не бачу.
Остап. Правильно, бо нічого немає.
Андрій. А що мало бути?
Остап. Рушниця, яку б я взяв і пальнув тобі у твій писок, але її там нема, тож не поводь себе як йолоп. Я тобі не ворог.
Андрій. (зніяковілий) Хе! Таж і я не ворог.
Остап. А лікарку хто звав?
Андрій. Я...
Остап. От, а ти кажеш, не ворог. Вона послухає і з лікарні мене викине? Мені іти помирати, а ти жити будеш. Так?
Андрій. Нє, вона це не вирішує.
Остап. А якби? Ти ж людину на смерть зрікти готовий, за що?
Пауза.
Андрій. Особисто проти тебе, я нічого не маю, Остапе.
Остап. То у чому проблема?
Андрій. Хочу бути зі своїми.
Остап. І я хочу, зі своїми, та їх усіх кати кацапські повинищували.
Андрій. Ну, не усіх.
Остап. Ти б хотів щоб усіх... Ти ж українець!
Андрій. Українець, не українець, ну українець і що?
Остап. І я українець. То ж з яких це пір один українець іншому українцеві, тойво, не своїм став? Хіба ми не свої? Хіба ми не є ветерани тієї ж війни?
Андрій. Зовсім ні, сам знаєш.
Остап. Не знаю, вже ніц не знаю.
Андрій. Знаєш, блядь! Хлопці в отаких от шапках, як ото у тебе, НАМ у спину стріляли, поки МИ Європу від німецької сволоти звільняли.
Остап. Та, як ви звільняли, то краще б зовсім не звільняли, одне ярмо на інше змінили. Комуняки ті кляті, ти б бачив, що енкаведисти тут виробляли? Гірше німців в сто разів були, в тисячу!
Андрій. Ну то правильно, вичищали... погань усяку.
Остап. От не був би я пришпилений до цієї зарази, як підійшов би до тебе і дав тобі по морді, за погань!
Андрій. Які проблеми? Висмикни голку, підходь, поговоримо, як брат з братом.
Остап. Ото так! Сам собі голки висмикуй, єбанькуватий.
Андрій. Що, всрався?
Остап. Хто, я? То ти бздиш!
Андрій. Ніхуя, я не бздю.
Остап. То давай разом. Поговоримо по-хлопськи.
Андрій. (вириває із своєї руки систему, видно, що йому боляче) НА! Тепер ти.
Остап. (акуратно відклеює пластир і виймає голку) Ах, ти ж святий Юда, от маєш.
Андрій. Давай, іди сюди, давай-давай (бере у руку милицю).
Остап бере свій топірець, між ними вільне ліжко. Махають палицями, крекчуть та попадають тільки по ліжку.
Заходить Ганна, ветерани продовжують, не звертаючи на неї уваги.
Ганна. (до Остапа) Ви обіцяли, не скубтися. Що зробити, що б Ви хоч один єдиний раз у житі мене дослухалися? Що?
Остап. Курча ляґа! То не я почав.
Андрій. Ти, ти, ти це почав. (До Ганни) У нього писок на секунду не закривається, як зіпсоване радіо, дістав вже.
Остап. Він той во, вікно зачинив, мені тут дихати нема чим, задихаюся.
Ганна. А що ви з крапельницями поробили? З мене досить, іду за Іриною Богданівною. (до Остапа) Вас вона, дуду, випише, мене викине з роботи, а Ви Андрію Васильовичу будьте щасливі, живіть собі далі.
Ганна виходить гримнувши дверима. Ветерани вмовкають. Остап Ількович підводиться, підіймає з підлоги перекинуту крапельницю. Андрій Васильович оглядає свою руку в тому місці, де була голка. Обидва мовчки приймають ліки. В палату у супроводі Ганни заходить Ірина Богданівна.
Ірина. У нас тут бойові дії почалися? Я вас просила... Андрію Васильовичу ми ж домовилися, я...
Андрій. Ой, щось мені зле.
Ірина. (Вимірює Андрію Васильовичу пульс). Недивно. Ганю, міряй тиск.
Ганна вимірює тиск Андрію Васильовичу.
Остап. Мені от тут тисне (показує на лівий бік), дихати важко.
Ірина. Де?
Остап Ількович. Тут. Ой, як боляче. Йой боже.
Ірина Богданівна. (вимірює пульс, а потім тиск Остапові Ільковичу) Це вам вітання від стенокардії. Усе що ви тут виробляєте — злочин проти вас самих.
Ганна. 185 на 110.
Ірина. А у вас, Остапе Ільковичу, 180 на 90. Молодці! Що ще я можу сказати? Дякую, ви один одному дуже допомогли. Наблизитися до цвинтаря. Ну, не можу я вас тепер розвести, НЕ МОЖУ. Не хотіла вам цього говорити, але тепер скажу: ваше становище дуже хитке. Якщо ви так далі будете, то дехто з вас до операції не доживе. Забороняю з'ясовувати будь які стосунки. Остапе Ільковичу, ще один прецедент і мені доведеться жорстоко покарати Ганю, бо вона за вас поручилася. Ганю, по два кубика лазіксу, промідол, повторити крапельниці. Відведіть обох до процедурної, щоб знову шкоди не наробили. І відкрийте тут вікна.
Ганна. (допомагає Андрію підвестися подає йому милицю) Самі зможете йти?
Андрій. Не знаю.
Ірина. Ганю, ти що? В крісло його сади.
Ганна квапливо виходить.
Остап. (намагається вийти) Я на своїх дійду.
Ірина. Секунду!
Остап Ількович застигає у дверях, повертається.
Ірина. Закрийте двері, (чекає поки Остап закриє двері, показує рукою на двері) Скільки їй років?
Остап. Гані?... 31, було.
Ірина. (до Остапа) Знаєте про що жінки в ії віці мріють? Про другу дитину, про те щоб чоловік машину нову купив про коханця на роботі. А вона, ваша Ганя, прагне тільки одного, що б Ви одужали, щоб жили. (до Андрія) Вона хоче щоб він жив, дуже хоче. От така ось ненормальна у нас Ганя...
Пауза
Повертається Ганна з візочком. Помічає що усі зніяковілі, та нічого не каже. Допомагає Андрію пересісти у візочок. Ірина відвертається до вікна.
Остап. (обтираючи сльози) На своїх дійду.
Ганна зі здивуванням озирається йому у слід. Андрій дивиться на Ганну, шморкається.
Ганна. З вами все добре?
Ірина. Так, Ганю, забирай хворого, я вікно відкрию.
Андрій. Ганю, яка ж ти хороша.
Ганя. (везе Андрія з палати) Нормальна.
Ірина. Ганю, відвезеш повертайся, є розмова.
Ірина Богданівна залишається одна, відкриває вікно навстіж, дістає айфон, телефонує.
- Доця, ну що там?...
Скільки? (сідає на ліжко)...
Я знала що не дешево але 9 тисяч фунтів, це ж не долар, плюс проживання...
Здалася тобі ця Англія, у нас своя магістратура є, хочеш до Києва?...
Доця, доця заспокойся, мама жартує, я ж жартую, та не кричи ти, ти хіба жартів не розумієш? Господи...
А Німеччина?...
А я казала: вчи Німецьку...
Добре, а коли перший внесок?...
Ясно...
Та шо-шо! Буду позичати... ШО
Та не знаю ще в кого, он колеги на БМВешках їздять і на Джипах, гребуть що аж зі всіх дірок лізе, одна твоя мама — дурепа...
Не говори так, то не так просто...
Ти тільки, там подружкам своїм, язиком не пятякай, добре?
(Повертається Ганна, Ірина змінює тему і тон)
Доцю, у холодильнику голубці, не забудь....
Прийду поговоримо, не можу говорити...
Сьогодні пізніше...
Як чому? Важкий випадок тут у мене, потім розкажу...
Ну, то в суботу підемо...
Точно, обіцяю...
Все. Мамуська тебе любить... Па-па.
Так, там компот внизу, не забудь...
Ірина закінчує розмову.
Ганна. Дочка?
Ірина. Угу, теж - красопєта, юрфак закінчила, заміж не хоче, магістратуру їй подавай.
Ганна. Заміж ще встигне.
Ірина. І то правда, у наші часи воно нафіг нікому не треба, одні проблеми. Я он у 19 заміж вискочила, а результат - я вдома і папа і мама і чоловік і жінка. Чоловік у мене — мудло, ні грошей ні авторитету. Давно б вигнала, та воно ж як домашня тварина — шкода на вулицю викидати.
Ганна. Хм. Ви хотіли поговорити?
Ірина. Так, не те щоб хотіла, змушена.... дай мені хвильку, бо мені треба зібратися думками, занадто багато усього. Хвилиночку.
Ганна. Добре, я повернуся за хвилину.
Ірина. Ні, будь тут.
Ірина проходиться по палаті сідає на підвіконня відкритого вікна, щось напружено обмірковує.
Ірина. Гарне в тебе волосся, справжнє, і взагалі ти вся справжня.
Ганна. Та я б з тим вже давно щось зробила, як би не дід, не любить він це, кричить одразу, курвою обзивається.
Ірина. Ганно, як би мені тобі це сказати? (на мить замислюється, дістає з кишені сигарети і запальничку, сідає на підвіконня, запалює). Дід твій мені зовсім не подобається.
Ганна. (винувато) Не знаю, що це на нього найшло, обіцяв бути спокійним...
Ірина. (простягає Ганні сигарети). Закури.
Ганна бере цигарку, Ірина Богданівна їй підпалює. Ганна затягується, закашлюється.
Ірина. Е-е-е, що ж ти, Ганю, отруту береш, ти ж не палиш. (забирає в неї сигарету).
Ганна. (скрізь кашель і сльози). Не знаю.
Ірина Богданівна. (викидає цигарку у вікно). Скажу у вікно стрибати – також стрибнеш?
Ганна. Ні. Не стрибну.
Ірина. Ну і правильно, ніхто і не просить (штовхає Ганну плечем). Жартую. Так от, про що це ми? Нагадай.
Ганна. Про паління, стрибання...
Ірина. Ні, Ганю про Остапа Ільковича. Коли я кажу про те, що хтось мені не подобається, я маю на увазі, що мені не подобається стан його здоров'я.
Ганна. Ясно...
Ірина. На жаль, твій дідусь мені дуже не подобається.
Ганна. (Засмучено) Здається навпаки – він став таким жвавим.
Ірина. Жвавим? Ти хотіла сказати — Нервовим? Ця його нервовість йому не допомагає. Стенокардія, тахікардія, аналізи взагалі нікудишні. Боюся, оперувати в такому стані безперспективно. Ганно, пробач за прямоту.
Ганна. Хочете перенести операцію?... В його стані кожен день на вагу золота, розумієте?
Ірина. Ганю, я дуже сумніваюся, чи варто її взагалі робити.
Ганна. Тобто, це як?
Ірина. Не хочу, щоб він помер у мене на операційному столі.
Ганна. Я, я що-о-сь нічого не розумію. Операція необхідна, вона запланована. Які можуть бути проблеми? Просто прооперуємо його, ніхто на столі помирати не буде. Ірино Богданівно, (крізь сльози) ви взагалі про що?! Я ж збожеволію зараз....
Ірина. (викидає свій недопалок у вікно) Ганю, ти доросла людина, не плач, сльози нам аж ніяк не допоможуть. Остап Ількович прожив довге, насичене і героїчне життя. Він, він...
У Ганни істерика, вона пробує себе стримувати, проте їй дуже важко це робити.
Ганна. Що ви говорите? Він же живий! ЖИВИЙ
Ірина Богданівна. Так, поки що він живий, але ж це не може тривати вічно. Скільки йому років?
Ганна. 83... (плаче)
Ірина. 83! Хто в наші часи доживає до 83-х?! В Україні чоловіки в 50 вмирають, у нас же ж на одного діда по три бабки! Та кому я це усе розказую, ти й сама усе знаєш. Ми, медики, повинні об'єктивно оцінювати ситуацію.
Ганна. Його точно можна оперувати, кажу як медик. ЙОГО МОЖНА ОПЕРУВАТИ.
Ірина. Я – хірург... Мені не потрібна погана операційна статистика, а тобі, Ганю, не потрібні зайві і безглузді витрати. Ще раз пробач.
Ганна. Які витрати!Крім нього у мене нікого нема. Він же мій, мііій.
Ірина. Дуже суттєві витрати, Ганю, дуже. Повсюди нас оточують витрати, хіба це новина для тебе? Ми вже не в стані їх сплачувати а вони тільки зростають, їх стає більше...
Ганна. Не має значення, все, все зроблю, тільки б він пожив ще. Ірино Богданівно, хоч якісь шанси є?
Ірина Богданівна. Звісно ж є. навіть учора я була налаштована дуже оптимістично. Але після сьогоднішніх аналізів і кардіограми... Я не знаю... Я б не хотіла ризикувати, а що, як він помре під моїм ножем?
Ганна. Не помре!
Ірина. Знаєш, ти...
Ганна. Знаю, він сильний.
Ірина. Дурниці. От у мене перманентний конфлікт з головним лікарем – він тільки й чекає. Або він мене, або я його. Я не можу помилятися. Всі навколо тільки чекають, до чого ці яничари шпиталь довели, якщо не я - кінець нашій кардіохірургії. Не за себе боюся – справи шкода.
Ганна. А мені діда мого.
Ірина. Не можна, Ганно, особисте життя понад усе ставити, є речі, для яких ми повинні жертвувати своїми інтересами.
Ганна. Я на коліна перед вами стану.
Ганна намагається ста ти на коліна Ірина Богданівна не дає їй цього зробити.
Ірина. Ти що! Припини негайно! Дурнувате якесь. (всаджає Ганю на табуретку) ось сядь і послухай. Проблема не тільки в мені (дістає з кішені аркуш паперу дає Ганні). Нові квоти на безкоштовні операції і післяопераційне медикаментозне забезпечення і догляд хворих у нашому шпиталі.
Ганна. (жмякає аркуш кидає на підлогу) Читала, і не раз.
Ірина. Тоді знаєш, про ветеранів Української Повстанської Армії там жодного слова.
Ганна. У попередніх квотах були, забули дописати.
Ірина. Ні, Ганю не забули. Влада змінилася. Тепер Остап Ількович, знову - не герой, а ворог. Нова влада — нова історична правда.
Ганна. Маразм.
Ірина. Так Ганю, наша реальність — це маразм.
Ганна. Чому ж ви тоді діда в план поставили?
Ірина. Допомогти хотіла, тобі. Думала, що заднім числом пропустимо. Але тепер дуже перевіряють і як що він ще й помре під час операції то це взагалі катастрофа.
Ганна. Так що ж мені тепер тут спостерігати як ви тут усіх чудесно рятуєте, тим часом як мій дід помирає?
Ірина. Ні, звісно ні... Можливо я б і ризикнула, все-таки на цю операцію. Хоча… ні… скоріш за все – ні.
Ганна. Ірино Богданівно, рідненька ви моя, та ви ж тільки скажіть, що треба. Я для вас все зроблю, Ірино Богданівно...
Ірина. Зрозумій мене правильно, це не тільки мій ризик, це ризик анестезіологів, асистентів, керівництва закладу. Безкоштовно ніхто ризикувати не буде.
Ганна. А, розумію, я все розумію. Скільки?
Ірина. Я так не можу, Ганусю, забудь.
Ганна. Кажіть, скільки треба.
Ірина. Ганю...
Ганна. Можете на мене цілком покластися.
Ірина. В платних лікарнях це коштує приблизно 6-7 тисяч, доларів. Для тебе ціна 5, всі медикаменти спишемо на інших пацієнтів, тут ми навіть заробимо пару копійок.
Ганна. Оперуйте, я знайду гроші.
Ірина. Ганю, у таких випадках гроші вперед, такі неписані правила.
Ганна. Господи, що робить?
Ірина. Прооперуємо одразу як будуть гроші.
Ганна. (уходячи в себе) Де ж я їх так швидко візьму? Час іде.
Ірина. У нас є час. Поки що зробимо повторні аналізи, кардіограми, проколемо тромболітики, заспокійливі. До речі, у нас тут гуманітарка — є дуже добрі препарати, треба акуратно все списати. Ганю, ти мене слухаєш?!
Ганна. Так, так.
Ірина. Спершу, замінити у обидвох пацієнтів нітрогліцерин на тринітролонг, твоєму діду – 10 міліграм бретилію. І обом пацієнтам перед сном – по 20 міліграм морфину.
Ганна. Морфіну? Це ж...
Ірина. Ганно, я добре знаю, що багато. Чумаченко скаржиться на сильний біль у нозі. А Остапу Ільковичу цей препарат допоможе заспокоїтись. Я випишу по двадцять, даси їм по десять... Ти повинна цілком і у всьому довіритися мені, все буде добре (направляється до виходу, перед тим я вийти різко зупиняється). І ще, у разі невдачі гроші не повертаються, (виходить).
Понеділок ніч
Другій сон:
Цей сон видно очима людини що біжить через ліс, пізня осінь, перший сніг, оголені стовбури дерев, спочатку бігти легко але з часом стає важко дихати, час від часу ця людина падає, підіймається біжить далі, серед дерев частіше і частіше з'являються постаті людей, серце ось вистрибне з грудей, людей стає більше, їх важче оббігати, в очах темніє, погляд людини, що біжить розчиняється в натовпі.
Понеділок ранок.
Остап Ількович дрімає на своєму ліжку. У Андрія Васильовича відвідувач — син Петро.
Петро. (неголосно, дістає з торби пакунки та банки) Чиста білизна. Узвар куди поставити?
Андрій. Та де хош. Ти мені ось що скажи, ти привіз те, що я просив?
Петро. (дає Андрію Васильовичу круглу коробку з-під “Київського” торту). Па, у вас тут що змагання?
Андрій. Та так Є, не важливо. Як там мій Бімка?
Петро. Непогано. Сумує, сидить цілими днями під дверима.
Андрій. Ех Бімулька, хочу його побачити.
Петро. Побачиш, він в тебе вірить.
Андрій. Кості йому зовсім не давайте. Застарий він для кісток.
Петро. Ти це вже сто разів казав.
Андрій. І ще сто скажу, щоб дійшло.
Петро. Так, дійшло ж! Навіщо повторювати?
Андрій. Ти добре його вигулюєш?
Петро. Та казав же — ВИГУЛЮЮ. Вдень баба Галя з ним ходить, зранку і ввечері – я.
Андрій. Що ще за баба Галя?!
Петро. Консьєржка, 10 гривень за вигул даю.
Андрій. Ого! Ввечері довго гуляй, півгодини, не менше.
Петро. Ти свого пса більше, аніж нас любиш.
Андрій. Так і він мене більше за вас (ЛЮБИТЬ)!
Петро. Ну, знаєш. Як що так, на мою думку — приспати йог давно треба.
Андрій. Це ж Бімка! Бімуууля, а то – ви. Хіба можна ревнувати до пса? Ви собі раду дасте...
Заходить Ганна, в руках у неї лоток зі шприцами.
Андрій. О, Ганю, познайомся – це мій син Петро.
Ганна. Та ми ж вже...
Андрій. А ти з ним ближче познайомся, він у мене БізнесмЄн.
Петро. Я вас уже раніше бачив, в кегельбані, напевно.
Ганна. Сумніваюся, хоча хтозна. (підходить до Остапа) Діду, ви спите?
Остап. Та нє, прикидаюся, слухаю, а що це за кегельбан?
Ганна. Господи, не знаю, з Надькою раз сходила подивитися, повертайтеся.
Петро. Мені вийти?
Андрій. Тю, ти що, дупи ніколи не бачив?
Остап. Нема за чим тобі там ходити, по кегельбаням.
Ганна. Та я і не хожу.
Ганна робить ін'єкції Остапу, потім Андрію.
Андрій. До речі, це мій сусід по палаті Остап Ількович, (пошепки) бандерівець. Ганя його внучка.
Петро. Непогано.
Остап. Підфартило мені.
Андрій. (показує Остапу Ільковичу коробку з-під торту) Сюрприз.
Андрій Васильович дістає з коробки кашкет офіцера радянської армії часів другої світової війни і демонстративно одягає його собі на голову.
Остап. Твою дивізію, ти ще так по Львову пройдися, то тобі голову разом із твоїм кашкетом відірвуть, (сміється).
Андрій. Так, Львів остаточно зсучився.
Остап Ількович дістає з тумбочки маленьку коробочку, а з коробочки медаль у вигляді хреста.
Остап. Ану, Ганю, зачепи мені, ту во (показує на праву сторону своєї піжами).
Ганна. Починається. (допомагає причепити).
Андрій. Ну ващЄ, розкіш. То що за значок?
Остап. Хрест бойової заслуги.
Андрій. Якої?
Остап. Бойової! (голосно) ХРЕСТ БОЙОВОЇ ЗАСЛУГИ.
Андрій. Хе, перший раз чую. Німці дали?
Остап. Це є нагорода УПА, бачиш, тут тризуб – символ вільної України.
Андрій. Ану, Пєтька, їдь до мене і привези мою червону коробку з нагородами.
Петро. Завтра.
Андрій. А чого не сьогодні?
Петро. Ну, май совість, я сьогодні ще навіть не їв, і в податкову їхати треба, в офіс.
Андрій. Хм.., але щоб з самого ранку.
Петро. Не питання.
Ганна. А може вам не треба сюди нагороди приносити?
Андрій. Треба.
Остап. Хай несе. Подивимося, що там совьєти за вірну службу давали.
Андрій. (сміється) А ти все підйобуєш. За кров пролиту давали.
Петро. Ганю, ви каву любите?
Ганна. Жити без неї не можу.
Петро. У мене виникло раптове бажання немогти жити без кави разом із Вами.
Ганна. То мені Вас запросити?
Петро. Ні, це я вас запрошую.
Остап. Моя унука не з тих, хто будь з ким на каву ходить. У неї вже є кавалєр.
Ганна. Давно вже немає, всі порозбігалися.
Остап. Ти ба, чого це?
Ганна. Не знаю.
Петро. А от я б ніколи від вас, Ганю, не втік.
Ганна. (сміється) Всі так кажуть. Ви ж жонатий.
Петро. Був, тепер ні. Клянуся.
Андрій. Це правда, була жінка у нього, хвора на голову, повна труба, ходила на всі мітинги підряд, всі які були до комуняків, (показує на Остапа) до фашистів, до демократів, соціалістів, ще як вони там... ну ті.. що за Тимошенко, чорт забув...
Ганна. Батьківщина.
Андрій. ммм, коротше доходилася, що аж здуріла - остаточно і безповоротно, пішла в лесбіянки.
Петро. Па, які лесбіянки?! Що ти верзеш! Вона пішла в феміністки.
Андрій. Та чорт їх розбере, з цими новими словами, увесь час плутаю.
Остап. О я то знаю, вони проститутки по теліку бігають з голими цицьками.
Петро. Моя ні.
Андрій. Ти там знаєш, чим вона промишляє. Головне — він звільнився від цієї жаби. Ганю, бери його собі, забирай.
Ганна. Дякую, треба подумати. А на каву сходити можна.
Петро. Класно. Коли?
Очевидно, що Остапу не до вподоби залицяння Петра до Ганни.
Остап. А ну дай їй спокій. (до Ганни) А ти чого тутка вуха розвісила, тобі що, працювати не треба?
Ганна. У мене зміна закінчилася.
Остап. От і йшла б до хати.
Петро. Можу підвезти, у мене Мазда спортивна.
Ганна. Вау! З радістю.
Остап. Ганю, дати тобі грошей на маршрутку?
Ганна. Діду, не треба.
Петро. Я безкоштовно підвезу.
Остап. От холєра! Причепився. Знаю я то ваше “безкоштовно”.
Андрій. Навіщо в маршрутці трястися? Петро відвезе, нашу Ганю.
Остап. Мою Ганю! Нам ваші панські позички не потрібні (лізе в тумбочку, дістає гаманець, шукає там гроші). Ось тобі на маршрутку, бери.
Ганна. Та що з вами? Хоче людина мене підвезти, що в тому поганого?
Остап. Ти його вперше бачиш і одразу в машину лізеш! (дістає всі гроші з гаманця, залізні монети сиплються на підлогу) На, їдь на таксі.
Петро. (збирає гроші з землі) Та не хвилюйтеся Ви так...
Остап. Цить! Не з тобою говорю.
Андрій. Не треба тут моєму хлопцю цитькати, своїм бандерівцям цитькай!
Ганна. (до Андрія Васильовича) Навіщо ви так? (до Остапа Ільковича) Діду, ви чого? Годі.
Остап. (до Ганни) Тобі що, беньки повилазили? Цей підстаркуватий ловелас лізе до тебе.
Ганна. Зовсім не лізе.
Петро. Лізу, а що не можна?
Остап. НЄ, не можна!
Ганна. Йой..
Петро. А чо?
Остап. Бо через плечо, треба бути достойним патріотом, Україну любити. А ти взагалі хто? Я тебе не знаю.
Андрій. (тягнеться до своєї милиці) Я тобі покажу, хто мій Петро і чийого він роду і хто тут...
Петро. (до Андрія) Па, досить, все, заспокойся. Шшш...
Остап. Дивись, щоб тебе шляк від тих твоїх показів не трафив.
Ганна. Все, досить!
Остап. Не доськай мені!
Ганна. СТОП, я сказала.
Остап. Ти диви...
Ганна. Двом людям у цій кімнаті не можна нервуватися, аж ніяк, як би їм цього не хотилося б — НЕ МОЖНА. Закінчімо нашу дискусію і розійдімося. Я поїду на маршрутці. Петро поїде на своїй машині. Крапка.
Андрій. (випиває пілюлю) Ні, ні, ні, так не можна. Не в маршрутці справа.
Петро. Ну, досить.
Андрій. Ні! Я СКАЗАВ! ВІН (показує на Остапа) мені тут розповідав про те, що всі українці – брати і сестри.
Остап. Так і є.
Андрій. От тобі, тиц- пердиц, чого ж ти починаєш воду мутити зі своїми маршрутками. Мій син для нього — НІХТО. І я знаю чому. Бо я, його батько, свою кров у боротьбі з нацизмом пролив, не був бандитом, не сидів у лісах і не плутався з німцями, як робив ото ТИ і тобі подібні.
Остап. Брехня! Ми і з німцем билися і з вашим НКВС, з усіма загарбниками української землі. Поки ти за Сталіна сраку рвав, ми виборювали свободу для нашого народу.
Андрій. Розкажи то все тим ляхам жидам і всім кого ви тут повирізали.
Остап. То всьо комунякі з німцями, не треба на нас валити, ти говориш як сексот.
Петро. Нє, ну, Ганно, дідусь ваш явно...
Ганна. Знаєте, що? РОБІТЬ, ЩО ХОЧЕТЕ. Хоч повбивайте один одного – я пішла додому (йде, гримнувши дверима).
Петро. Ви, як діти малі. (до Андрія) А ти, взагалі міг би бути розумнішим і помовчати. (біжить за Ганною).
Остап. (сміється) Якщо б мій син так зі мною говорив, то він би з синьою сракою ходив аж до самої смерті.
Андрій Васильович підходить до вікна. Розкриває його, висовується у вікно.
Андрій. Засранець! Навчися з батьком розмовляти!
Остап Ількович сміється. Андрій Васильович ввалюється в кімнату, йому стає зле, тримається за лівий бік, важко дихає, доповзає до свого ліжка сідає, тисне на кнопку виклику медсестри, бере з тумбочки ліки, випиває. Остап Ількович перестає сміятися, тисне на кнопку виклику медсестри, також приймає ліки. Заходить Ольга, ставить обом крапельниці, йде. Остап Ількович і Андрій Васильович сидять навпроти один до одного, дивляться один на одного з-під своїх кашкетів.
Вівторок ніч.
Сон третій:
Ветерани сплять. В кімнату заходять молодий воїн УПА, схожий на Остапа Ільковича, і молодий радянський офіцер, схожий на Андрія Васильовича. За зростом вони більші, ніж реальні люди. У руках вони тримають гвинтівки і націлюють їх один на одного, ідучи назустріч. Вояки наближаються впритул, дивляться в дула гвинтівок. Розвертаються і ціляться у сплячих ветеранів, лунають постріли.
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Только сплочённый народ может отстоять свои интересы! | | | Затемнення. |