Затемнення.

Остап Ількович ще спить, Андрій Васильович телефонує по мобільному телефону.

- Петро, це я... Як чого рано? Значить треба... Потім поспиш. Не можу більше чекати. Петрусику, ти не злий на мене за вчорашнє?... Ні?... Ой, ну слава Богу... А то ж я переживаю. Слухай, тут вночі щось таке відбувалося, не знаю як пояснити. Думаю, цей Шемеля... як який? Ну сусід мій... Так, Остап, щоб йому. То він щось проти мене задумав, ти розумієш?... не знаю що саме... Але в ночі тут щось відбувалося... ні, я чув, але не міг прокинутися... ні не вигадую. У нього є зброя... точно (плаче). Петрусику, приїжджай скоріше і коробочку мою червону не забудь. Хочу нагороди свої в руках потримати, можливо, востаннє.

Андрій Васильович спить, Остап Ількович телефонує.

- Ганю, доцю... Та спати не можу, а ти спала?... Ні? То добре. Ганю, я так більше не можу... а от так, у мене була жахлива ніч... Серйозно, цей Чумаченко ходив цілу ніч по палаті... отож... Думаю, в нього є гвинтівка... та я сам бачив... як де ховає? Я не знаю... Так і я думаю, може, наснилося, та воно було дуже реальне, явне. Він хоче мене убити. Ганю, забери мене звідси, давай в село поїдемо... Знаю, що не телефонна... Гаразд, приходь, скоріше... так... так... все, чекаю.

Вівторок ранок.

Остап напівсидячи у своєму ліжку Ганна сидить на середньому ліжку, вигляд у неї засмучений, в руках аркуш паперу і кулькова ручка.

Ганна. Що нам робити? Одні ветерани, в цьому шпиталі краще за інших, одним - усе, іншим - ніц.

Остап. Бодай їх шляк трафив.

Ганна. Вони просто знущаються, а ми сидимо і спостерігаємо за тим, що вони виробляють? Діду, скажіть щось.

Остап. Часи зара не ті, шкода. Раніше взяв би автомат і все би вирішив із кровопивцями: та-та-та-та-та, потім хуп-хуп і в ліс. Хочеш, принеси мені сокиру, всіх порубаю, як курей.

Ганна. (сміється) Тихо діду, ви що?

Остап. А що? То б їм і було заплачено по-бандерівськи. Суду на них ніякого немає. Та нічого, колись воно то усьо дійде до краю і поллється через край але вже юшка червона. Так воно завжди є (зле посміхається). Ми то вже, вибач пережили, і не раз. А вам то предстоїть. То виходить, як не крути а є суд БооооЖИЙ.

Ганна. (хреститься) То люди все, людське це.

Остап. Доцю, ти коли вийдеш на вулицю подивися навколо, подивися на будівлі, на церкви, я цю місцину добре знаю, уяви то усе оті стіни, парадні УСЕ в крові людській в кішках в мізках заляпане в людський зріст, таке місиво (показує на своє око) я то бачив. Ти навіть не уявляєш що то з людьми було. Нєєє, самі ми не спроможні, то був ВІН — суд БоооооЖИЙ. Люди то караюча зброя в чужих руках.

Ганна. (знову хреститься) А є ще розумні люди, і вони мені порадили менш кривавий шлях... Продати нашу кімнатку.

Остап. Кімнату?

Ганна. Так, іншого виходу я не бачу.

Остап. І що, це має допомогти?

Ганна. Аякже, ще й залишиться троха.

Остап. А жити, ти де потім будеш?

Ганна. Щось придумаємо, в село поїдемо.

Остап. Ні.

Ганна. Що значить – ні?

Остап. Ні значить НІ.

Ганно. Та ну, діду, ви що? Я ось папір принесла і ручку, пишіть довіреність!

Остап. Моя остаточна відповідь – НІ. Дай мені померти.

Ганна. А я як, без вас?

Остап. Донечко ти моя, тобі ще жити і жити, родину створювати. Нічого тобі по селах робити.

Ганна. Там нестача медпрацівників, роботу знайду.

Остап. От дурне ж! Сільські лікарні повсемісно закривають. Будеш там свинів пасти. Відповідь НІ (розриває аркуш паперу віддає Ганні). На все воля Божа.

Вівторок день.

Остап Ількович і Андрій Васильович сидять на своїх ліжках, на середньому ліжку розкладена дошка з шахами. Стукають, заходить Петро. В руках у нього сумка і букет червоних гвоздик.

Петро. Всім привіт!

Остап. О, хто тут в нас! Медальки приніс?

Петро. Ага, приніс. Тут орденів ціла купа і не тільки радянських. Мій батько справжній герой (протягує квіти Андрію Васильовичу). Це тобі, батя, вибач за вчорашнє.

Андрій. Тах, це ти мене вибач, дурня старого. Накричав я тут на всіх.

Петро. Татко, ти маєш право, кричи скільки хочеш.

Андрій. Ех ти, іди сюди, обійми батька.

Андрій Васильович і Петро обіймаються. Андрій Васильович бере квіти в Петра, показує Остапу Ільковичу.

Андрій. Бачиш, шанує, квіти приніс.

Петро. Твої улюблені.

Андрій. Коробку приніс?

Петро. Аякже. Тільки я її заберу? Щоб не пропало нічого.

Андрій. Я тобі заберу! Хай будуть зі мною, потім забереш. Все, іди, в мене купа справ.

Петро. Ти, сьогодні ожив.

Остап. Та твій батько усю ніч лазив по шпиталю і людей лякав.

Петро. Правда?

Андрій. Та кого ти слухаєш, іди, іди. Мені кардіограму робить треба.

Петро. (цілує Андрія Васильовича). До завтра! Якщо щось – дзвони, добре?

Андрій Васильович з нетерпінням відкриває сумку, всередині – червона скринька 30х30 см. відкриває,дістає маленькі коробочки з нагородами, відкриває їх дістає нагороди, роздивляється, його очі блищать.

Остап. Синочок цілу коробку залізяк приніс.

Андрій. (сміється) Не те слово, таких залізяк, на яку не глянеш - біль в горлі. (показує орден “Слави”) це перше поранення (показує на праве плече) в Молдавії під Тирасполем. Голе поле, німці на танках прориваються, артелерія лупить що дурна по своїх і по чужих, в нас тільки рушниці, відступати не можна, за спиною СМЕРЖ, тих хто відступав без наказу, розстрілювали на місці. Літо було, спека а на землі багнюка із пилу і людської крові, смердить паленим м'ясом. Цей кошмар, два тижня, потім зібрали живих, мені он ордена дали.

Остап. Просто так, за поранення?

Андрій. Ні, я зі своєї рушниці перебив екіпаж підбитого “Тигра”. Останнього німця, я прикладом добив, набоїв мало було, заощаджували як могли. Хлопчина, як я був, белькотав там щось по своєму, очі, в нього гарні були, блакитні як небо. (на мить занурюється у спогади)... А тобі, хрест за що дали?

Остап. Цю нагороду мені дали за сукупність героїчних бойових подвигів.

Андрій. Що за сукупність?

Остап. Багато всього було. Тобі про німців або про комуняків розповісти? Ще є історії з ляхами. (показує руки) На цих руках багато крові, як своєї так і ворожої, та жодна краплина тої крові не була мені водою, пам'ятаю кожне своє поранення як і кожне убивство.

Заходить Ганна, в руках несе літровий слоїк з водою, не така охайна як завжди, засмучена.

Ганна. (до Андрія Васильовича) Бачила Петра вашого, просив квіти у воду поставити.

Андрій. Дякую, доню.

Ганна мовчки ставить квіти у воду.

Остап. Ганю, їдь до дому відпочинь.

Ганна мовчки виходить.

Андрій. Що це з нею?

Остап. Хреново їй.

Андрій. Чого це?

Остап. Заздрить.

Андрій. Заздрить, кому?

Остап. Всьому світу. У всіх життя як життя, а в неї його ніколи не було. Народилася в Сибіру під Новосибірськом, 17-ти літня мати кинула її дудові і бабі і зникла назавжди.

Андрій. Неприємний початок.

Остап. Я свою доньку не засуджую, важко бути дочкою бандерівців, важко нажити дитину в 17 років без батька. Я тоді кричав на неї проклинав, от вона і втекла. Потім жінка перед смертю розповіла, що дівчат з українських сімей в нашому поселені, частенько гвалтували місцеві міліціонери... Так Гання з'явилася на світ. В бідності, холоді, насильстві і зраді.

Андрій. Вона все це знає?

Остап. А як же, я вирішив, що вона має знати УСЕ. Про мене, про себе, про людей, що нас оточують і розповідають гарні казочки про чудове життя і людську доброту.

Андрій. Це ж здуріти можна від такого. Як ти міг дитині таке розповісти!

Остап. Так правильно, вона має з цим жити, а не тільки я.

Андрій. У тебе є серце?

Остап. (с міється) Усе життя я себе питаюся: “Остапе, у тебе є серце?”... Іноді є — іноді нема. Ти в Бога віриш?

Андрій. Ммм...

Остап. А я ні. Хоч то у нас в Повстанській Армії заборонено не вірити. Номінально я вірю, а на справді ні. Він існував колись, але потім все кранти.

Андрій. Я комуністом був ніколи в бога не вірив, а тепер хочеться якось вірити, не знаю чому, але іноді дуже хочеться.

Остап. Смерті боїшся.

Андрій. Та ні, не дуже, просто хочеться щоб було там щось, ну щоб ми не просто так життя прожили, сенс щоб був.

Остап. Я го відчув коли уперше побачив потяг. Тоді батько взяли мене в місто, мені щось з три-чотири рочків було. Стоїмо ми на станції, а воно си наближає - величезне, страшне, пара си з нього валить, рипить, гудить — ЖАХ. Я тойво, очі руками затулив, а воно ж все всьоєдно лячно. Тоді батько опустилися біля мене на землю і пригорнули до себе, міцно-міцно, батько як би ото, поглинув мене. Страх одразу зник. Тоді я відчув присутність Бога. В 40-му році батька забрали ГПУшники, він викладав писемність в церковній школі, комуняки трактували це — націоналізмом. В додаток забрали, ті падли старшого брата. Їхні закатовані тіла знайшли в 41 після приходу німців, в одній зі львівських тюрем. У той час Бог пішов від мене назавжди, а я втратив перед ним страх. Ганя знає це, вона боїться Бога, ЗА МЕНЕ БОЇТЬСЯ.

Андрій. (показує на образ, що висить над Остапом) Що ж ти іконами пообвішувався?

Остап. (сміється, тягнеться до образа перевертає його іншою стороною) Тут во написана моя найсокровеніша молитва яку я замість “Отче Наш” перед сном прочитую, (читає) клят-ва во-їна Укра-їнсь-кої Пов-стансь-кої Ар-мії.

Андрій. Увляю що там у вас понаписано... тіпа — вірно Гітлеру служити, Бандеру за бога поважати, жидів у ставочках топити, ляхів живцем палити...

Остап. А от нехолєри! Багато чого є а того про що ти кажеш — ні слова. Найголовніше, про що тут сказано то: боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників і ворогів. (зле сміється) От тут, ти Андрійчику маєш рацію — ворогів у нас багато... хе-хе...

Андрій. Щоб ворогів своїх бачити, треба нам частіше у дзеркало дивитися.

Остап. То тобі, курва мать, комуністи такі думки понав'язули.

Стукіт, заходить Ірина Богданівна у супроводі Ольги, Олга завозить інвалідне крісло.

Ірина. У мене для вас обох, хороша новина. Андрію Васильовичу, ми вас переводимо, звільнилося місце в третій палаті.

Остап. Царьков врізав дуба.

Ірина. (опустив очі) Олга, допоможе вам переїхати.

Андрій згідливо хитає головою, у нього розгублений вигляд.

Ольга. Я пєрєвєзу вещі а потом Вас (відкриває тумбочку).

Ірина. Ні, Олю спочатку перевезіть хворого.

Ольга. Как скажете. (до Андрія Васильовича, беручи його під руку). Давайтє ка пєрєсядєм.

Андрій. (відмахується від Ольги) Я залишаюся тут.

Вівторок після обіду.

Ірина розкриває навстіж вікно, запалює сигарету, простягає ще одну Ганні, Ганна бере сигарету і намагається прикурити, але лікарка відводить вогонь і Ганна незручно нахиляється. Ірина висмикує з рота Ганни сигарету і викидає її у вікно.

Ірина. В четвер є вікно, можна було б оперувати. Ми готові, дід твій також.

Ганна. Це ж чудесно.

Ірина. А ти Ганю готова?

Ганна. Я знайду...

Ірина. На тебе не можна покластися.

Ганна. Я знайду, Богом клянуся.

Ірина. Нє-нє-нє, так у нас нічого з тобою не вийде. Я відміняю четвер.

Ганна. Ірино Богданівно, я заставлю кімнату, гроші будуть.

Ірина. Дід дозволить?

Ганна. Вже дозволив.

Ірина. Дивися, не підведи мене. Максимум в середу, вечором - гроші у мене.

Ганна. Будуть.

Ольга завозить на інвалідному кріслі Андрія Васильовича. Ірина стрімко викидає свою сигарету у вікно, виходить. Ганя тре голову і обличчя долонями, глибоко зітхає.

Ольга. (допомагає Андрію Васильовичу лягти в ліжко) Ложимся в кроватку, Андрей Васильевич и отдыхаем, скоро принесут завтрак.

Андрій. Ганусю, доброго ранку.

Ганна. Доброго ранку Андрію Васильовичу.

Ольга. Ти рановато сегодня.

Ганна. Не спиться. Олю, ти б не могла мою сьогоднішню зміну взяти?

Ольга. Так я ж только с ночной.

Ганна. Олю, ну дуже треба, йди поспи зараз годинки зо дві я тебе заміню.

Ольга сумнівається.

Ольга. Ну если так сильно надо...

Ганна. (обіймає Ольгу і спроваджує ії до дверей) Дякую, тобі, дякую, дякую, дякую. Ти справжній янгол. Тепер йди в ординаторську поспи.

Ольга. Но когда мнє будет нужно...

Ганна. Не питання, завжди коли скажеш (спроваджує Ольгу за двері, повертається до Андрія Васильовича, бере його карту, дивиться). Через пів години поставлю Вам крапельницю, тепер відпочивайте (йде до виходу).

Андрій. Ганю, я ж забув (бере з тумбочки плитку шоколаду). У мене в четвер операція. А це тобі, від Петра.

Ганна. (у ступорі) Андрію Васильовичу, я не беру шоколад від пацієнтів. В четвер кажете операція?

Андрій. Так четвер. Це від Петра він не пацієнт. Ти ж йому дуже подобаєшся і мені також.

Ганна. (сумно сміється) Дякую, ви дуже добрі, але від родичів пацієнтів також не беру. Мені треба йти.

Андрій. Ганю, поміряй мені тиск будь ласка, голова болить.

Ганна. Давайте руку.

Ганна сідає на табурет біля Андрія Васильовича влаштовує йому на руку механічний тонометр, міряє тиск.

Андрій. Ганю, щось ти дуже засмучена, я тебе не впізнаю.

Ганна. У мене купа проблем.

Андрій. Петро про тебе увесь час питає. Хоче прийти сьогодні.

Ганна. Мене сьогодні не буде. Так що нехай приходить іншим разом. 130 на 85 для Вас це ідеальний тиск (знімає з руки хворого тонометр) відпочивайте.

Ганна прямує до дверей.

Андрій. Ганю, ну пробач ти старого дурня, Ганю, вибач мене за все. Не хотів я тебе образити.

Ганна. Я і не...

Андрій. Ну воно з мене саме виривається, ті всі емоції.

Ганна. Ви з моїм дідом варті один одного.

Андрій. Тоді що ж ти ображена ходиш?

Ганна. Я, я просто не знаю що мені робити, у мене проблеми і я не знаю. Я заплуталася.

Андрій. Може, я можу допомогти?

Ганна. Не думаю. (сідає на ліжко біля Андрія Васильовича, скрізь сльози). Моєму діду відмовляють в операції. Хіба це справедливість?

Андрій. От, новина. Так значить йому не треба.

Ганна. Без операції він помре.

Андрій. Ну то хай роблять.

Ганна. Віднедавна, мій дід більше не має права на пільгову операцію в цьому закладі.

Андрій. Хе, так він же цей, у плані стояв, так же ж не можна!

Ганна. Хтось на горі думає по інакшому. Це ж ваші друзі там, на горі.

Андрій. Перед тим були ваші. Госпди війна давно вже закінчилася, а ми далі як на війні.

Ганна. Знаєте, я хочу щоб була війна. Щоб усе оце (розводить руками) горіло полум'ям, всі ці жирні пики, що б їх вішати можна було за саботаж, щоб у мене був револьвер, я б навела тут лад.

Андрій. Іноді я також хочу щоб була війна, щоб я знову був молодим, красивим, сильним.

Ганна. Коротше, тут дехто погодився провести нелегальну операцію за п'ять тисяч баксів, яких у мене немає. От піду зараз підробляти довіреність від діда на продаж нашої кімнати. Сотка нотаріусу і документ готовий. Слава богу в нашій країні все продається, ато всі вже б повиздихли.

Андрій. Де ж ти жить будеш, діда куди забереш?

Ганна. Не знаю, нічого не знаю (підводиться).

Андрій. У мене є гроші, Петро ж мій підприємець. Ми позичимо вам, віддасте коли зможете.

Ганна. Ви жартуєте.

Андрій. Ні не жартую.

Ганна. Ісусе-Христе! Воно вам треба?

Андрій. Тах, мені то нічого не вартує, Петру тим паче, він у мене крутий.

Ганна. (обіймає Андрія Васильовича) Так не буває.

Вівторок вечір.

Петро. Тато це повня фігня те що ти кажеш. Повна! ЦЕ АБСОЛЮТНО ЧУЖІ ЛЮДИ. Хто вони нам?

Андрій. Синку, це лише позика.

Петро. Я не буду позичати такі гроші чужим людям, без застави без гарантії, без нічого. Наглість яка! З якого переляку буду я їм такі бабкі позичати?

Андрій. Правильно, не треба їм позичати, позич мені, а не їм, мені, своєму батькові, чуєш? Я ж тобі не будь хто, я ж...

Петро. Господи, тату, що вони з тобою зробили? Це ж бандерівці. Тату!

Андрій. Для мне це справа честі.

Петро. Якої честі?! Ти чого!

Андрій. Це ти чого. Твій батько просить про допомогу. Тож допоможи йому, а не патякай тут.

Петро. Па, ніяких грошей я тобі не дам.

Андрій. Як це не дасш? Я пообіцяв.

Петро. Скажи - передумав, нормально, так буває.

Андрій. Петро! Я так не можу, чуєш? Я так не можу.

Петро. А я не можу подарувати будь кому 5 тисяч.

Андрій. Це ж Ганя, ти їй симпатизуєш, он шоколяди передаєш.

Петро. До чорта шоколяди! Нічого не дам.

Андрій. Ну, Петро (відвертається від Петра, дивиться у сторону вікна, тре руками коліна, довго думає).

Петро. Подумай сам...

Андрій. Сьогодні викличу нотаріуса, перепишу заповіт, хер ти що від мене отримаєш, потім я заставлю свою квартиру і дам їм ті гроші. А сам переїду з Бімкою в однокімнатку.

Петро. Нічого не вийде.

Андрій. Побачиш мені.

Петро. Я іду і заявляю що ти не при своєму розумі, оформляю опіку на себе і на сестру. І ніхєра ти не зробиш.

Андрій. Геть! Іди поки тебе не прокляв, іди, іди, іди бачити тебе не хочу...

Петро різко виходить, гримає дверима. Андрій якийсь час сидить нерухомий. П'є пілюлі, важко підводиться,підходить до вікна відкриває вікно, бере слоїк в якому стоять гвоздики, тримає його в руках, дивиться з вікна вниз, кидає слоїк з квітами додолу, закриває вікно, сідаю на ліжко, сидить нерухомо, одну хвилину нічого не відбувається. В палату влітає Петро у нього в руках поламані гвоздики.

Петро. Ти ж людям на голову...

Андрій. ТИХО! Не заважай.

Петро. Не заважай, що?

Андрій. Слухати.

Петро. (підходить до батька) Слухати? Що слухати?

Андрій. Як зупиняється моє серце, як наближається смерть. Чуєш? Вона вже близько, о!... шкрябоче як миша... чуєш?

Петро. (спантеличено) Тату, ти чого?

Андрій. (притуляє палець до вуст) Шшшшш! Сядь краще. (озирається) Вона десь тут причаїлася.

Петро. Хто?

Андрій. Я ж сказав - Смерть.

Петро. Не лякай мене, схожу я краще за лікарем.

Андрій. Стій, ходи до мене, щось покажу.

Петро наближається до Андрія, Андрій бере з тарілки, що стоїть на тумбочці манну кашу і розмазує Петру по обличчю.

Петро. (хапає батька за руку) Ти що робиш?!

Андрій Васильович лізе іншою рукою в тарілку, Петро вчасно хапає його за і за другу руку. Андрій рипить, пробує викрутися.

Петро. Ти що робиш?!

Андрій. Я тими руками, які ти тепер так міцно тримаєш, багато чого зробив. Землю орав, ворогів бив штабелями, будинки будував, мив тебе коли ти всерався, а ще цими руками я доноси на односельчан писав під примусом але ж писав, мене в комсомол а їх до Сибіру. Тепер, перед смертю я хочу дати цим людям ці кляті гроші...

Андрій і Петро дивляться один на одного,Петро повільно відпускає батька, сідає біля нього.

Петро. Ттттак би, одразу і пояснив.

Петро і Андрій сміються, Андрій витирає з обличчя кашу.

Середа ніч.

Четвертий сон:

На середньому ліжку дошка з шахами, біля них лежить Гітлер.

Гітлер. Wir bilden aus der Ukrainer einen ausgezeichneten Diener. Lassen Sie nach Deutschland zu kommen, um unsere Straßen, Häuser und Toiletten reinigen.

Гітлер робить хід білими. Із за штор, що закривають вікно з'являється Сталін.

Сталін. Украина моя, пожалуй самая любимая игрушка. И было бы не правильно уступать, её кому либо, тем более, что её чарующие и неисчерпаемые богатства способны прокормить всю эту араву бездарей сидящих на моей голове (повертає дошку до себе білими, робить хід білими).

Гітлер. Die beste Mädchen lassen wir als Low-Cost-öffentlichen Schlampen nutzen. Andere sollen in der Landwirtschaft arbeiten, Im Allgemeinen sind die Ukrainer uns für alles anderes nicht so gut. (повертає дошку, робить хід білими).

Сталін. Не думаете,что это у меня такая пышная шевелюра, Нет совсем нет, сами взгляните, это они, и в усах тоже, бездари. Вы даже не представляете в каком ужасе они живут. Им нравится, они хотят, они требуют террор. Как только я перестану поставлять им террор, они меня в порошок сотрут, кружите меня мой товарищ.

Сталін и Гітлер танцюють танго.

Середа день.

Андрій Васильович сидить на своєму ліжку, в його руках червона скринька. Остап Ількович сидить під крапельницею. Ганна показує йому пачку доларів.

Остап. Звідки?!

Ганна. (радісно) Позичила.

Остап. В кого?

Ганна. Ти не знаєш.

Остап. Ну, то в кого?

Ганна. Медперсонал скинувся. Віддавати можна частинами і на протязі довгого строку.

Остап. З чого це вони роздобрилися так?

Ганна. Світ не без добрих людей, правда Андрію Васильовичу.

Андрій. Людина людині вовк, казали римляни.

Остап. Правду казали, бігме.

Ганна. Людина людині людина, так кажу я.

Остап. (сміється) Що є вовк порівняно з людиною...

Заходить Ірина Богданівна у супроводі Ольги, ольга тримає в руках медичні карти.

Ірина. Доброго дня Остапе Ільковичу, доброго дня Андрію Васильовичу. Ганя, ти вже тут? Погода чудова, прекрасний сонячний день.

Остап. Занадто багато світла, око сльозиться.

Андрій. Він завжди чимсь незадоволений.

Ірина. (простягаю руку отримує в неї від Ольги карту) Так, що тут у нас. Андрію Васильовичу, аналізи прекрасні завтра оперуємося. Нехай ваш син зайде сьогодні до мене.

Ганна підходить до Ірини Богданівни, показує паперовий пакет.

Ганна. А що там у нас?

Ірина. (простягаю руку з картою, отримує в замін іншу) Остапе Ільковичу і ви також у чудовій формі, тож і вас завтра прооперуємо. Ганю, занесеш мені всі папери сьогодні вечором, після сьомої не раніше.

Ганна. Як скажете.

Ірина. Олю, продовжувати прописані процедури, вечором поміряти тиск, відмінити вечерю і сніданок, зранку кардіограми і біохімія.

(до пацієнтів) вам побільше відпочивати сьогодні і не яких нервів і сильних вражень.

Андрій. Так точно.

Ірина. Отож.

Остап. Слава Україні!

Ірина. Героям Слава!

Андрій. Бодай би вас чорт забрав, чому я це маю слухати.

Ірина. До завтра. Олю пішли (виходить з палати).

Ганна. Я скоро (виходить).

Андрій. Чудова вона в тебе.

Остап. Їй заміж треба, діточок своїх, а вона все зі мною возиться.

Андрій. То правда, вона не своїм життям живе, а твоїм.

Остап. Поправлюся, заміж віддам, сам в село поїду.

Андрій. Правильно, хай он за мого Петра виходить.

Остап. Ще чого!

Андрій. Чого ні? Вони, он симпатизують одне одному.

Остап. Через мій труп.

Андрій. Знову почнеш про патріотизм свій молоти? Та він, що б ти знав кацапів на дух не зносить.

Остап. Старий він для Гані, Петро твій. Там же ж проби ставити нема де. Діти від першого шлюбу. Нахолєру нам таке щастя здалося...

Андрій. Зате голова своя є і гроші.

Остап. Мені ті гроші до одного місця, кому треба і так дасться.

Андрій. От йопть! “Так дасться”. Ніхуя так просто не дасться, так не буває.

Остап. Ти ніц не знаєш, мені то не раз так в житті було. І зара, наприклад, он гроші на операцію знайшлися, люди добрі позичили.

Андрій. А хто ці люди, ти знаєш?

Остап. (невпевнено) Ну, як хто... люди.

Андрій. Старий ідіот! Ногою під сраку дали тобі ті ЛЮДИ!!! А гроші Петрусику мій дав, Я тобі дав.

Остап. То-то, як то?... Хм, ви?

Андрій. Хто ж ще, ми, свої кровні, ти не уявляєш чого це мені коштувало.

Остап. Зара, Ганка прийде все тобі поверне. Від вас нам не треба.

Андрій. Та перестань, бери гроші. Живи!

Остап. То ти курво, дозволяєш жити, мені! Дякую.

Андрій. Ну, як що твоя українська держава, не вважає за потрібне тебе рятувать, то це зроблю я, і мій син. Я так вирішив.

Остап. Купити надумали? МЕНЕ! Упирі, не вийде.

Андрій. Купити?! Допомогти...

Остап. Цілуй мене в сраку, я не продаюся!

Андрій. Дуже треба, нам вас недобитків бандерівських.

Повертається Ганна.

Остап. Ганна, поверни гроші, негайно, в морду йому кинь.

Андрій. Я вже почав думати, ти нормальна людина, а ти - рагуль-рагулем, хворий на голову.

Остап Ількович кидається на Андрія Васильовича, хапає його за шию, трусить. Ганна ошарашена, не може прийти до тями.

Остап. Нас не купиш! Чуєш! Не купиш!

Андрій Васильович відштовхує Остапа Ільковича.

Андрій. Психопат!

Остап. Кров би тебе нагла залляла, сучий ти сину! Уб'ю холера!

Андрій Васильович відкриває скриньку, висипає на ліжко нагороди, ордени та медалі. Виймає зі скрині днище, дістає пістолет.

Андрій. (наводить пістолет на Остапа Ільковича). Пристрелю, як собаку. Ще раз сунься до мене.

Ганна зі всієї сили б'є Андрія Васильовича, пістолет випадає з його рук на підлогу. Андрію Васильовичу стає погано. Андрій Васильович, сповзає на землю, звалюється на спину, хрипить, згрібає нагороди з ліжка на підлогу,. Ганя бере пістолет в руки. Дивиться на Андрія Васильовича.

Андрій. (з останніх сил) Іменна офіцерська зброя.

Ганна натискає кнопку виклику, ховає пістолет, допомагає Андрію Васильовичу сісти. Прибігає Олга – у неї в руках, напоготові шприц.

Олга. Что случилось?

Остап. (Показує на Андрія Васильовича) Та, троха херувато стало.

Ганна. Оля не стій!Серцевий напад. Слабкий пульс.

Ольга. Меряю давление.

Андрія закочуються очі.

Остап. (в нікуди) Ти диви які нервні...

Ганна. (Міряє пульс) Андрію Васильовичу дивіться на мене (вкладає йому до рота пигулку, бере Андрія за горло прощупуює пульс).

Ольга дає Андрію Васильовичу понюхати тампон з нашатирним спиртом, міряє тиск. Ганна впевненим рухами оголює груди Андрія, прикладається вухом в місцині серця, слухає. В Андрія ротом йде піна. Ганна вкладає його на підлогу сильно б'є в середину грудей, знову прикладається вухом, слухає.

Ольга. Давление - 60 на 30.

Ганна кладе долоні одна на одну на середину грудей Андрія. Далі не згинаючи ліктів (працюючи м'язами спини) робить різкі інтенсивні натискання на середину грудної клітини, (закритий масаж серця). Ольга очищає Андрію порожнину рота рушником і спеціальним приладом (інтубатором) робить штучне дихання.

Остап. (так і стоїть посеред кімнати). Ганя, Ганю, мені живіт болить. Ганно!

Ганна. Дідо чекайте...

Приходить Ірина Богданівна, міряє пульс.

Ірина. Інсулін, дефібрілятор.

Олга вибігає, Ірина ставить хворому кисневу маску.

Остап. Я роблю під себе.

Ганна. Дідо, йдіть звідси..

Остап. (стягує до колін піжамні штани, на його обличчі жах) Ганю, зроби щось! Ганю! Я роблю під себе, Ганю! Ганю! Ганю!

Ганна продовжує робити масаж серця. Повертається Ольга зі шприцем і портативним дефібрілятором. Ірина Богданівна робить укол в серце. В Андрія Васильовича починаються конвульсії.

Остап. (з очей течуть сльози, реве як мала дитина, сує руки собі в піжаму) Ганя, я обісрався, Господи, Ганя! Ганю, Ганю, допоможи мені Ганю, Ганю, Ганю.

Ганя продовжує масаж грудної клітини.

Ірина. (Ірина робить ще ін'єкції і дефібриляцію серця). Я готова, забери руки, раз, два, три.... Пульс!

Ганна. Ні.

Ольга намагається допомогти Остапу, Остап опирається, рветься до рукомийника, намагається змивати з себе, все стає ще гірше).

Остап. Я сруся, Ганно! Воно мені тече всюду.

Ганна. Господи, господи, господи, діду, я зараз, я зараз, секундочку...

Ірина. Ти мені тут потрібна.Готова! Раз, два, три... Пульс!

Ганна. Нема.

Рятувальні процедури не дають результату, поступово Ганна і Ірина перестають будь що робити, обидві важко дихають.

Ірина. (дивиться на годинник) Шістнадцять сорок два.

Остап. Зніміть, зніміть це з мене, зніміть геть, зніміть, зніміть, зніміть...

Середа вечір.

Ліжко справа застелене свіжою білизною. На ліжку зліва Остап Ількович, на його обличчі киснева маска,він у стані наркотичного сну. Ганна в гумових рукавицях миє його рушничком, рушник ополіскує у синьому пластиковому відрі. Час від часу дивиться на порожнє ліжко Андрія Васильовича. Заходить Ірина Богданівна.

Ірина. Ось ти де, я ж сиджу, чекаю, Ганю.

Ганна. Я ще не закінчила.

Ірина. (міряє Остапу пульс) Мені завтра його оперувати, виспатися треба, а ти не приходиш. Мені ж гроші потрібні, Ганю, ти тут, а гроші ще не у мене.

Ганна. Якось не гарно, з мого боку, не можу кинути його у фікаліях.

Ірина. Він під кайфом. Це зайняло б дві хвилини, пішли, проведеш мене до машини.

Ганна. Треба з цим закінчити.

Ірина. (кидає на Остапа сухий рушник) Витри його, потім закінчиш.

Ганна. Ні, не потім, (тиче брудним рушником Ірині в обличчя) Тут брудно.

Ірина. (ухиляючись з огидою від рушника) Добре, мий гівно як що хочеш, я піду.

Ганна. Йдіть.

Ірина. Папери давай.

Ганна. Які папери?

Ірина. З тобою все добре, Ганю? Чи ти з дідом на пару ширнулася?

Ганна. (всміхаючись) Ні.

Ірина. Зелені такі папери.

Ганна. А, п'ять тисяч...

Ірина. Господи, Ганю, тихше ти.

Ганна. У мене немає П'ЯТИ ТИСЯЧ ДОЛАРІУВ.

Ірина. Ти лякаєш мене.Віддай мені гроші.

Ганна. Нема їх у мене.

(Ірина Богданівна підходить до Гані стукотить їй пальцями по голові).

Ірина А тут у тебе щось є?

Ганна. Є, у мене тут є таке, сьогодні я все зрозуміла, Ви навіть не уявляєте, яка зла.

Ірина. Чого це?

Ганна. Нам доведеться все змінити, починаючи з Вашого ставлення до мене, і я хочу про це говорити, тепер, негайно.

Ірина. Поговорити ми зможемо потім, а тепер дай гроші, мене дитина вдома чекає.

Ганна. НЕМА у мене ніяких для Вас грошей.

Ірина. Де ж вони ділися?

Ганна. Це не має значення. (штурхає Ірину Богданівну брудним рушником, на білосніжному халаті залишається пляма).

Ірина. (сахається Ганни) Та що з тобою!

Ганна наставляє Ірині ще одну пляму.

Ірина. Кінчена. Знаєш, що я зроблю? Випишу твого пердуна прямо зараз зі шпиталю. Хай лікується вдома, довго він не протягне.

Ганна. Кожному своє (витирає сухим рушником Остапа, той стогне скрізь сон).

Ірина. Здохне. З тобою доведеться розпрощатися, навіщо мені у відділені виродки? Поїдеш туди, де тобі місце – в село, свиней пасти.

Ганна. Поїду, коли захочу. Засаджу Вас у в'язничку і поїду.

Ірина. Тварюка невдячна, ти що каркаєш, яке “у в'язничку?”

Ганна. Розкрадання медикаментів, підробка статистики. Цього вже достатньо, але це ще не все, сядете і на довго.

Ірина. Твої слова, чого вони варті? Подумай, ти хто така? Ти ніхто! Ось хто ти.

Ганна. Кожен Ваш підпис під призначенням морфіну, промідону яких так ніхто і не отримав, (дістає з кишені папір) ось наприклад, Ви списали 60 міліграм морфіну Царкову на наступний день після його смерті.

Ірина. (Видерає папір з рук Гани, шматує його) Сука, ти після цього.

Ганна. У мене таких документів ще багато, це більше аніж просто мої слова, тут все ясно. Кожен випадок з Вашим підписом, ВСЕ коли і скільки. Куди вся гуманітарка розходиться? Ми з Олею співучасники цього, хоч би копічиною поділилися, ні, тільки під себе гребете.

Ірина. Все йде на гору, я сама ні з чим.

Ганна. Розкажете це на суді.

Ганна мастить Остапа дитячою олією.

Ірина. Знаєш в яке ти лайно влізла? Люди в таких справах просто зникають, або їх знаходять десь з проломленим черепом, неживих.

Ганна. (задирає собі халат, під халатом в колготках стирчить пістолет) Я собі дам раду. А от Вас можуть і стукнути, свої ж. Подумайте як воно буде вашій донечці без мами...

Ірина. Ти, ти... мені боляче тебе слухати, гидота ти! Я тобі довіряла.

Ганна. Раніше Ганя була дурою, більше не буде.

Ірина. У нашій системі є певні правила гри, не дотримуєшся їх, тобі кінець.

Ганна. Я пропоную Вам дещо поміняти, а ні то Ви сядете можливо сяду і я. Доця ваша, куди вона там хотіла? В Англію? Вона не поїде, носитиме мамі передачі в тюрму, як що не відсахнеться.

Ірина. Ну і чого ти доб'єшся?

Ганна. Справедливості. Хоча б, між Вами і мною. Я не дурніша за Вас, тоже лікарем хотіла стати, не судилося. Навіть тепер, дивлюся на Вас як на сонце і на руки ваші, всі ці операції, добро і полегшення, що Ви даєте людям, а за цим схована нескінченна чорнота. І все рівно я Вам заздрю, мрію бути як Ви.

Ірина. Як ти можеш мені погрожувати, совісті у тебе немає.

Ганна. Я піду до кінця.

Ірина. Безсовісна.

Ганна. Совість у нас не в ціні. А у вас вона є?

Ірина допомагає Гані накрити Остапа ковдрою.

Ірина. Я думала ти інша.

Ганна. Ось, маєте тепер мене такою як я є, самі винуваті.

Ірина. Ганю, заспокойся, послухай мене. Ти мені нахамила, я тобі пробачаю, без будь яких застережень. Ти мені не чужа.

Ганна. Це добре, золота, ви моя людина.

Ірина. Діамантова, я, ДІАМАНТОВА.

Ганна. Йдіть відпочиньте, завтра операція.

Ірина. Думаю, можна буде якось провести операцію за рахунок шпиталю.

Ганна. Правильно, у нас зі своїх грошей не беруть.

Ірина. І то правда.

Ірина дістає з кишені упаковку з ампулами.

Ірина. Актилізе - офіційна ціна п'ятсот зелених, (запихає Ганні в кишеню). Своїм безкоштовно.

Ганна. Дякую.

Ірина. (йдучи геть, сміючись) Запхни собі своє дякую знаєш куди!

Ірина виходить, гримає дверима.

Ганна підходить до діда, знімає маску цілує його у щоку.

Ганна. Ви усе чули? Хороша жінка, правда. Зі своїх грошей не бере. (дістає з кишені ампули) нам потрібне це лайно? П'ятсот баксів?... навіть крадене? Правильно. Слава богу, крадуть у нас всі і повсюди, а то б вже давно повиздихли. (кладе ампули в тумбочку, з іншої кишені дістає пачку доларів) А це?

Остап. (відкриває очі, ніби марить) Віддай то йому.

Ганна. Він помер.

Повертає маску на місце.Знімає зі стіни Ікону з текстом клятви воіна УПА. Остап у підсвідомості, час від часу відкриває очі спостерігає за Ганно.

Ганна. Пам'ятаєш як ти мене вчив:

“Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом бля бля бля бля бля...

(підглядає в текст)

А! Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу...ммммммммммм, як швидко забувається...

Остап. (знімає маску) не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Остап і Ганна разом. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української.”

От тільки хто ж наш ворог? Чому нам так погано? Нам з Вами, га, дідо?

Остап знову впадає у сон. Ганна повертає маску на обличчя Остапа.

Я цей, я Вам щось сказати хочу. Тільки тепер розумію, я ніколи не розмовляла з Вами, завжди говорили тільки Ви, а я слухала, слухала, слууухала. Сама винна, бо не була мужньою, відважною і хороброю як то тут в клятві написано, я була пустим місцем, мене ніби то й не було, а теперка я Є, народилася наново, тепер я Воїн. Добре Вам, якщо Ви спите, бо мені є що сказати і я скажу, незважаючи чуєте Ви мене або ні. Завтра операція... а я тим часом піду в місто і знайду собі чоловіка, справжнього, такого що мені від нього в низу живота боліти буде, як то тепер болить. Не знаю хто він, де зустріну його, а мені вже болить (згинається притискаючи обидвома руками низ живота), завтра, завтра знайду його, жити з ним буду, спати, зі шлюбом, до шлюбу, без шлюбу, чичірку його до рота брати і з нею у руці засинати. Щаслива така собі буду прищаслива. ЖИТИ БУДУ! Остапе! Дідусю! як мені зара файно, від цього усвідомлення, ФАЙНО.

Кладе Остапові голову на груди обіймає

Це моє життя, я так хочу... Як що Ви помрете, мені буде сумно, просто капєц як... сумно... Та я буду жити далі, бо знаю як мені жити, знаю чого хочу. Не хвилюйтеся, у мене все буде добре я доросла, я ВОЇН, хто стане мені на заваді тому біда.

Ганна прислуховується, до грудей Остапа, скидає з нього ковдру, знову прислуховується, торкає його за шию, знімає з обличчя маску, розуміє — Остап помер. Обіймає його знову, гірко плаче. Довго - довго - довго лежить біля Остапа, наче спить у обіймах мерця.

Black.

P.S.

За вікном хтось кличе Ганю, Ганя підводиться біжить до вікна розкриває його навстіж, але цього їй мало і вона руйнує цілу стіну. Відкривається огляд на величезне квітнуче волошками і маками поле, стіл з білою скатертиною на столі розкиданих вишні за столом сидять Остап, Андрій, Ірина, Ольга і Петро. Ганя біжить до них. Всі щось обговорюють їдять вишні, годують одне одного з рук,сміються. Йде сліпий дощ,веселка з іншого боку до них біжать бавлячись молоді солдати схожі на Остапа і Андрія, у них немає зброї.

Дата добавления: 2015-08-26