Лекція на тему: Лікарські засоби, що впливають на центральну нервову систему

План: Засоби для наркозу

Спирт етиловий

Снодійні засоби

Засоби для лікування епілепсії

Засоби для лікування хвороби Паркінсона

Відкриття наркозу, або, як його прийнято називати в медичній практиці, анестезії, належить до самих великих досягнень ХІХ ст. Людство завжди буде з вдячністю називати імена першовідкривачів знеболення. Перш ніж стати звичайною процедурою при різних хірургічних операціях, анестезія пройшла дуже непростий і драматичний шлях.

Протягом всієї історії медицини неодноразово пробували знайти радикальний метод боротьби з болем. Однак в середні віка такі спроби не ухвалювала церква, оскільки згідно Ветхим Заповітом проповідувала, що біль – це «божа кара», що послана смертним за гріхи. Відомий випадок, коли у 1591 році шотландські судді винесли вирок про спалення на вогнищі дружину одного знатного лорда, яка просила лікаря полегшити їй пологи яким-небудь зіллям. «Не можна перемогти біль, вона очищує тіло і спасає душу», - стверджували проповідники.

Положення посилювалося ще тим, що серед лікарів того часу було уявлення про непереможність болю. Так англійський лікар Д. Копленд заявив у Лондонському медико-хірургічному суспільстві: «Страждання мудро передбачено природою, хворі, які страждають, доказують, що вони здоровіше за інших і швидше одужують». Навіть знаменитий французький хірург А. Вельпо у 1839 р. публічно заявив «Усунення болю при операціях – химера, про яку не дозволено навіть думати. Ріжучий інструмент і біль – два поняття, які не роздільні один від одного. Зробити операцію без болю – це мрія, яка ніколи не здійсниться».

Хірургічна операція у середні віки була подібна до катування: збереглись описи тих страшних мук, які відчували хворі, яким проводили операції. В одній із старовинних лондонських лікарень до наших днів зберігся дзвін, в який дзвонили, щоби заглушити крики нещасних, яких оперували.

Для того щоб привести хворого перед операцією у несвідомий стан, застосовували такі методи, як здавлювання шиї, нанесення сильного удару по голові і інші не менш небезпечні і не зовсім ефективні процедури.

У 1799 р. англійський хімік Г. Деві отримав азоту закис – так званий звеселяючий газ. Проводячи досліди на тваринах і на собі, він виявив, що при вдиханні газу втрачалась чутливість до болю і наступав стан легкого сп’яніння. Але між тим, у вченого не виникло думки про використання цього відкриття у медицині.

У 1828 році лікар Г. Гікмен звернувся до короля Франції Карлу Х з пропозицією спробувати знеболювальну дію азоту закису, на засуджених до страти злочинцях. Головний хірург армії Наполеона Ларрей підтримав Гікмена, але французька академія наук відхилила його пропозицію, посилаючись на шкідливість звеселяючого газу, і тим самим затримала впровадження цього революційного відкриття.

У 1844 році хімік Колтон, житель маленького північноамериканського містечка Хартфорд (штат Коннектикут), на своїй лекції продемонстрував дію цього газу. На лекції був присутній і американський дантист Г. Уеллс, який звернув увагу на те, що один із слухачів так «розвеселився» від вдихання азоту закису, що поранив собі ногу і не відчув при цьому болю. На наступний день Г. Уеллс запросив додому іншого зубного лікаря – доктора Дж. Риггса для того, щоб той видалив йому зуб після попереднього вдихання звеселяючого газу. Г. Уеллс не відчув болю. Прийшовши до тями він вигукнув: «Починається епоха розквіту зуболікувальної справи».

Уеллс переїхав в Бостон взявся активно пропагувати своє відкриття. Скоро видатний бостонський хірург Уоррен запросив Уеллса у медичне товариство, щоб він продемонстрував ефект знеболення найбільш авторитетним лікарям міста. Але скоїлось непередбачене: акція провалилася, оскільки Уеллс помилково приготував «звеселяючий напій» не в тій пропорції. Під час демонстрації один із пацієнтів несподівано застогнав. Цього було достатньо, щоб колегія бостонських хірургів висміяла Уеллса. З горя він закінчив життя самогубством всього за декілька днів до того, як медичне суспільство у Парижі признало за ним честь відкриття анестезуючого засобу. В Гарфорді після його смерті був споруджений пам’ятник з написом: «Горацій Уеллс, який відкрив анестезію».

На початку ХІХ ст. великий англійський фізик і хімік М. Фарадей повідомив у пресі, що вдихання парів ефіру подібно азоту закису, приводить до стану сп’яніння. Декілька пізніше зубний лікар У. Мортон, який був присутній на публічній демонстрації Г. Уеллса, зацікавився ідеєю знеболення, кинув практику і пішов у учні до відомого лікаря-хіміка Ч. Джексону, який спонукав його зайнятися вивченням знеболювальних властивостей ефіру. Під час дослідів на тваринах одна із піддослідних собак у стані збудження перевернула пляшку з ефіром. Мортон витираючи шматкою підлогу, декілька разів підносив її до обличчя і сам несподівано заснув. А 16 жовтня 1846 року хірург Дж. К. Уоррен вперше застосував ефірний наркоз під час операції по видаленню під щелепової пухлини. Операція пройшла успішно, в повній тиші, без криків і стогнань. В подальшому саме ця дата стала рахуватися днем народження анестезіології.

Майже одночасно з ефіром був відкритий хлороформ. Його анестезуючі властивості відкрив лікар-акушер Дж. Сімпсон. Одного разу, надихавшись парів хлороформу в лабораторії, він разом з помічником опинився на підлозі. Отямившись, Симпсон радісно повідомив, що знайшов засіб для знеболення пологів. Проти його ідеї виступила церква, яка заявила, що в Священному Писанні сказано: «В муках буде народжувати Єва дітей своїх». Але він нагадав служителям церкви 21 стих ІІ глави Буття, де говориться, що при створенні Єви, перш ніж вирізати ребро у Адама, Бог погрузив його у глибокий сон. Проти цього доводу ніхто не міг суперечити.

Через чотири місяці після відкриття ефірного наркозу, його застосував у своїй клініці Ф. Іноземцев. 14 лютого 1847 р. під ефірним наркозом оперував видатний хірург Н. Пірогов. Декількома днями пізніше ефір використав В. Караваєв під час операції в Києві.

Пірогов першим у світі почав проводити операції під ефірним наркозом на полі бою. В тому ж 1847 році він випробував на тваринах різні методи знеболення (внутрішньовенне, внутрішньоартеріальне, внутрішньо-трахіальне) і дав вичерпне клініко-експерементальне обгрунтування дії ефіру і хлороформу на живий організм.

Нервова система регулює взаємодію органів та систем організму між собою, а також усього організму з навколишнім середовищем.

Нервову систему поділяють на центральну та периферичну. До центральної нервової системи (ЦНС) відносять головний та спинний мозок, а периферична складається з 12 черепних та 31 спинномозкового нервів.

За морфологічною будовою ЦНС є сукупністю окремих нейронів, кількість яких досягає 14 млрд. Зв’язок між нейронами здійснюється шляхом контакту між їхніми відростками один з одним або з тілами нервових клітин. Такі міжнейронні контакти називаються синапсами (sinapsis – зв’язок). Передача нервових імпульсів у синапсах нервової системи здійснюється за допомогою хімічних переносників, або трансмітерів (ацетилхолін, норадреналін, дофамін, гістамін тощо).

У медичній практиці застосовують лікарські засоби, що змінюють, пригнічують або стимулюють передачу нервових імпульсів у синапсах. Вплив на синаптичну передачу нервових імпульсів призводить до змін функцій ЦНС, унаслідок чого виникають різноманітні фармакологічні ефекти.

Засоби для наркозу – це лікарські препарати, в результаті введення яких в організмі виникає стан наркозу (narcosis – оніміння).

Наркоз – це оборотне пригнічення функції ЦНС, яке супроводжується знепритомленням, втратою больових та інших видів чутливості, пригніченням рефлекторної активності і розслабленням скелетних м’язів за умови збереження серцево-судинної діяльності і дихання.

Наркоз – один із методів загального знеболення.

За послідовністю пригнічення ЦНС виділяють чотири стадії наркозу:

І. Стадія аналгезії. Спочатку знижується больова чутливість, а потім виникає амнезія. Інші види чутливості, тонус скелетних м’язів і рефлекси збережені.

ІІ. Стадія збудження. Ця стадія характеризується мовною та руховою активацією, підвищенням артеріального тиску, порушенням дихання, підсиленням усіх рефлексів (можливі зупинка серця, блювання, бронхо- і ларінгоспазм).

ІІІ. Стадія хірургічної анестезії. У пацієнта відсутні всі види чутливості, пригнічені рефлекси м’язів; відновлюється нормальне дихання, стабілізується артеріальний тиск. Зіниці розширені, очі відкриті. На цій стадії виділено чотири рівні.

Після припинення введення засобів для наркозу настає VI стадія – пробудження – відновлення функцій ЦНС, але у зворотному порядку: з’являються рефлекси, відновлюються тонус м’язів і чутливість, повертається свідомість.

Засоби для інгаляційного наркозу:

- їх вводять за допомогою спеціальної апаратури;

- наркоз легко керується;

- більшість препаратів спричиняють подразнення слизової оболонки дихальних шляхів, відчуття ядухи, травмують психіку пацієнта;

- потрапляють в атмосферу і можуть шкідливо впливати на здоров’я медичного персоналу.

Для інгаляційного наркозу застосовують ефір для наркозу, фторотан, ізофлуран, енфлуран, десфлуран, азоту закис.

Засоби для неінгаляційного наркозу:

- їх вводять внутрішньовенно, внутрішньом’язово або ректально;

- наркоз настає відразу без стадії збудження;

- не забруднює атмосферу;

- наркоз погано керується.

Дата добавления: 2015-08-20