Організація роботи Верховної Ради України.

Першочергове значення у встановленні порядку роботи парламенту має його нормативно-правове визначення. Порядок роботи Верховної Ради, а також її органів та посадових осіб визначається Конституцією, Регламентом Верховної Ради, а надалі Законом про Регламент Верховної Ради, законами України про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата, іншими законодавчими актами. Відповідно до цих правових актів основними організаційними (організаційно-правовими) формами роботи Верховної Ради є її сесії і засідання.

Верховна Рада, зазначається у чинній Конституції, працює сесійно (ст. 82). Сесії Верховної Ради України поділяються на чергові й позачергові. Чергові сесії Верховної Ради починаються з першого вівторка лютого і першого вівторка вересня. У зв’язку з такою конституційною визначеністю початку роботи парламенту чергові сесії не скликаються.

Позачергові сесії Верховної Ради із зазначенням порядку денного скликаються Головою Верховної Ради на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради або на вимогу Президента. У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання (ст. 83 Конституції).

Засідання Верховної Ради поділяються на пленарні, тобто загальні, і засідання її органів (комітетів тощо).

Засідання Верховної Ради проводяться згідно з розкладом засідань.

Перед кожним пленарним засіданням відбувається поіменна реєстрація депутатів з пред’явленням посвідчення, персональної картки для голосування і з особистим підписом депутата.

Рішення Верховної Ради приймаються відкритим голосуванням за допомогою електронної системи підрахунку голосів та таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів.

Кожна функція Верховної Ради (законодавча, установча, контрольна та ін.) має свій порядок здійснення або свої особливості. Здійснення цих функцій або окремих дій Верховної Ради та її органів, як правило, називається процедурами, або процесом. Відповідно розрізняють: законодавчу процедуру; формування органів державної влади (установчу процедуру); процедуру парламентського контролю; бюджетну та інші спеціальні процедури.

Бікамералізм[ред. • ред. код]

Палати парламенту розрізняються за складом, порядком формування, повноваженнями. Як правило, одна з палат є верхньою, інша — нижньою. Це означає, що закони спочатку приймаються нижньою палатою, а потім надходять на ухвалення верхньою. Верхня палата зазвичай не має права вносити в закон зміни, її завдання — прийняти або відхилити його.

На практиці це призводить до того, що політично важливішою є нижня палата, оскільки в ній відбувається основне обговорення кожного законопроекту. Крім того, зазвичай саме перед нижньою палатою звітує уряд країни. В той же час якщо у президента або голови уряду є право розпустити парламент, воно, як правило, розповсюджується лише на нижню палату. Проблема структурної організації парламентів становить одну з центральних складових теорії парламентаризму. Від її вирішення залежать ефективність діяльності цього органу державної влади, його професійність, характер представництва в ньому, законодавчий процес тощо. У цьому контексті одним із найважливіших структурно-організаційних питань, що пов´язані з процесом функціонування парламентів, є питання щодо визначення оптимальної кількості в ньому палат.

Історія формування бікамералізму[ред. • ред. код]

До початку ХІХ ст. верхні палати парламентів мали аристократичний характер і формувалися шляхом призначення чи шляхом наслідування. Перші виборні верхні палати з´явилися в Європі у першій половині ХІХ ст. Ними стали Сенат у Бельгії (1831 р.) та Перша палата Нідерландів (1815 р).На думку В. Шаповала, головною ознакою побудови парламентів значної кількості зарубіжних країн є їх двопалатність або бікамералізм [1]. Бікамералізм є домінуючою родовою ознакою структури сучасних європейських парламентів, за винятком таких країн: Швеція, Данія, Португалія, Греція, Люксембург, Угорщина, Македонія, Болгарія, Словаччина, Литва, Естонія, Латвія.У державах Латинської Америки та Карибського басейну діє приблизно рівна кількість однопалатних та двопалатних парламентів. Дві палати мають законодавчі органи Аргентини, Бразилії, Болівії, Гаїті, Колумбії, Венесуели, Мексики, Парагваю, Уругваю, Чилі, Ямайки, Домініканської Республіки.

Критика ідеї бікамералізму[ред. • ред. код]

Нині існують всі підстави для того, щоб говорити про наявність двох основних моделей організації парламентів: двопалатні та однопалатні парламенти.

Двопалатність як основна тенденція, чи основна ознака сучасних парламентів, у світі не є домінуючою. А тому однопалатність не слід розглядати як своєрідне відхилення від загального правила. У цьому сенсі варто вести мову про фактор політико-правової «доцільності», який враховується при визначенні моделі організації парламентів, а також про вплив політико-правових традицій у тій чи іншій державі.

Більш поширеною теорією щодо класифікації зв´язку форми держави із застосуванням однієї з моделей організації парламенту є орієнтація на встановлення зв´язку між формою державного устрою та формою організації парламенту. У цьому сенсі, як правило, застосовується така формула: федеративній державі відповідає двопалатна модель парламенту, а унітарній — однопалатна.

Для переважної більшості федеративних держав двопалатний парламент вважається майже обов´язковою ознакою. Такий зв´язок федеративного устрою з двопалатними парламентами пояснюється тим, що ідея розподілу парламенту на дві палати багато в чому була зумовлена намаганням поєднати в одному представницькому органі загальнонаціональні інтереси та інтереси суб´єктів федерації, чи забезпечити, як правило, характерну для федерацій подвійну участь народного представництва.

Ще більше питань щодо правомірності застосування наведеної вище формули виникає у разі звернення до практики використання моделі двопалатних парламентів в унітарних державах. Так, багато держав, які на

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.

Законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:

· порядок діяльності, спрямованої на створення закону;

· сама ця діяльність.

Стадії законодавчого процесу[ред. • ред. код]

Передпроектна стадія[ред. • ред. код]

Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів. Президент має право вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

Проектна стадія[ред. • ред. код]

1. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти цих робіт.

2. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

3. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

4. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках — винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

Стадія ухвалення законопроекту[ред. • ред. код]

Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складуВерховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховною Радою підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

Стадія ухвалення законопроекту в різних країнах залежить від структури їх парламенту.

В однопалатному парламенті прийняття закону становить останнє або третє читання,яке зводиться до голосування.

У двопалатному парламенті законопроект стає законом тоді,коли він прийнятий в однаковому тексті обох палат. Зазвичай, законопроект у другій палаті проходить такі самі стадії, як і в тій палаті, де він був внесений. Існують так звані процедури «мовчазного схвалення»,сутність яких полягає у відсутності офіційної реакції на закон, що надійшов у верхню палату.

У Франції відповідно до статті 34 Закони приймаються Парламентом,ст 45 вказує на те,що будь-який законопроект або законодавча ініціатива послідовно розглядаються в обох палатах Парламенту для того, щоб був прийнятий ідентичний текст.Якщо в результаті виникли розбіжності між палатами, законопроект або законодавча пропозиція не була прийнята після двох читань у кожній палаті, або якщо уряд потребує його термінового обговорення, то після одного читання в кожній з палат прем'єр- міністр має право скликати засідання змішаної паритетної комісії, уповноваженої запропонувати акт, що стосується положень, якими залишаються розбіжності. Якщо змішаної паритетної комісії не вдасться прийняти загальний акт або якщо цей акт не буде прийнятий згідно з умовами, передбаченими в попередньому абзаці, уряд може після нового читання в Національних зборах і в Сенаті зажадати, щоб Національні збори прийняли остаточне рішення. ^[1]

У Німеччині відмічена особливість законодавчого процессу. Стаття 81 Основного закону Федеративної Республіки Німеччини зазначає:якщо у випадку, передбаченому статтею 68, Бундестаг не розпущений, то Федеральний президент може за поданням Федерального уряду і за згодою Бундесрату оголосити стан законодавчої необхідності щодо будь-якого законопроекту, відхиленого Бундестагом, незважаючи на те, що Федеральний уряд вважав його невідкладним.^[2]

Законодавчий процес у парламенті Чехії також має деякі особливості. За умови, якщо нижню палату розпущено, то сенату надається право приймати законопроекти з«невідкладних питань». Ці акти верхня палата може приймати за ініціативою уряду. Вони повинні бути схвалені нижньою палатою,на першій сесії, після поновлення роботи парламенту. Проте за допомогою такого способу не може бути змінена конституція, прийнятий бюджет чи фінансовий законопроект,законопроекти питань виборчого права і ратифікації деяких міжнародних договорів.

Законодавчий процес Російської Федерації: Ст.106 визначає - Федеральні закони приймаються Державної Думою.Федеральні закони приймаються більшістю голосів від загального числа депутатів Державної Думи, якщо інше не передбачено Конституцією Російської Федерації. Прийняті Державною Думою федеральні закони протягом п'яти днів передаються на розгляд Ради Федерації.Федеральний закон вважається схваленим Радою Федерації, якщо за нього проголосувало більше половини від загального числа членів цієї палати або якщо протягом чотирнадцяти днів він не був розглянутий Радою Федерації. У разі відхилення федерального закону Радою Федерації палати можуть створити погоджувальну комісію для подолання розбіжностей, після чого федеральний закон підлягає повторному розгляду Державною Думою.^[3]

Законодавчий процес у двопалатних парламентах містить ще одну додаткову стадію – досягнення згоди між двома палатами стосовно законопроекту. Але ця проблема не виникає у країнах, де нижня палата наділена більш широкими повноваженнями порівняно з верхньою, це можна спостерігати на прикладі Австрії,де тільки Національна Рада володіє законодавчими повноваженнями. Процедура прийняття рішення в парламентах, побудованих на принципі рівності палат є більш спрощеною та простішою (Ісландія, Норвегія).В Індії застосовують процедурну форму спільного засідання двох палат,остаточна ухвала приймається більшістю голосів парламенту, що беруть участь у голосуванні.

В Югославії, у разі виникнення розбіжностей змісту тексту законопроекту це питання передається на вирішення узгоджувальної комісії. Проте,якщо вона не може прийняти рішення по законопроекту або з цим рішенням не погоджується нижня палата,то остаточно питання вирішується кваліфікованою у 2/3 більшістю голосів саме цієї палати. Спірні моменти щодо текстів законопроектів Румунії спочатку розглядаються узгоджувальною комісією,у випадках не вирішення проблеми- на спільному засіданні обох палат,де рішення приймається більшістю членів з кожної палати.Останнє слово залишається за палатою депутатів,через переважну чисельність кількісного складу нижньої палати над складом сенату.

Засвідчувальна стадія[ред. • ред. код]

Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні − 15 днів).

Має місце після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право «відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми вмотивованими і сформульованими зауваженнями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

Ця стадія розглядається і як частина т. зв. промульгації (див. наступну стадію).

Інформаційна стадія[ред. • ред. код]

1. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого вофіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується. В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

2. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

3. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкованих виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», газета «Голос України»),

Докладніше у статті Промульгація

Докладніше у статті Офіційне оприлюдення нормативно-правових актів

Докладніше у статті Офіційне друковане видання

Набуття чинності[ред. • ред. код]

На І — ІІІ стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

Дата добавления: 2015-08-20