Історичні умови еволюції української культури в епоху модерності.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовиразну (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала "нова школа" української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізмом.

Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. У силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанту модернізму полягає в тім, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

26. самобутнисть подружних …

Світова культура поділяється на культури країн, народів, націй, етнічних груп. Українська культура — це продукт праці нашого народу. Культура відбиває світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, його погляди на громадське та особистісне життя, втілені образи та поняття, що закріплені в національній мові, традиціях, нормах та звичаях.

Українська культура і загалом світогляд українського народу знаходилися під впливом багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. До зовнішніх чинників слід віднести тривалий період колонізації України та її географічне положення. На території сучасної України віками перехрещувались не лише східні й західні культурні потоки, а й впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу. Результатом взаємовпливу різних культур на території нашої країни став новий спосіб світобачення, який закарбувався у світогляді, світовідчутті, психології, звичаях і традиціях українського народу. Українська культура — один з ареалів, де елементи «споглядальної, інтровертної» культури Сходу і «практичної, екстравертної» культури Заходу органічно переплелися між собою і з’єдналися з автентичною культурою українців, і дали неповторний сплав свого матеріального і особливо духовного прояву.

Це — новий, унікальний сплав. Унікальний тому, що містить в собі низку, здавалося б протилежних, якостей, таких як споглядальне світопочування, смиренність, моральне самовдосконалення і пристрасне бажання змін на краще, прагнення до пізнання, дії, перебудови. Ця низка протилежних якостей і характеристик являє собою саме прояв фемінності і маскулинності. І справді, українські жінки та чоловіки вміють інтегрувати в свідомості та гармонізувати як маскулинні, так і фемінні якості, що, передусім, є продуктом належного виховання і самоусвідомлення себе гармонійною особистістю. Спробуємо розглянути, як історично склалося таке світобачення та самоусвідомлення українців.

Психологія статевого шовінізму історично не була притаманною укра­їнському етносу як у сфері шлюбно-сімейних стосунків, так і певною мірою у сфері суспільного життя. Сімейно-шлюбна та соціально-правова сфери діяльності не були винятковим правом лише однієї статі — чоловіків.Жінки не перебували на другорядних ролях, і хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно дітонародженням та домогосподарюванням, проте статус українки був достатньо високим. Саме літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно-побутової культури. Її особливістю є, передусім, високий статус жінки — дружини, матері, сестри — у родині та суспільстві в цілому. Статево-рольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах і мала великий вплив на справи сімейні і державні. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася, виховувала дітей.

Про великий вплив жінки на справи родинні свідчить безліч їхніх дарчих записів, актів, де матеріальна і духовна близькість з чоловіком тісно переплітаються. Важко віднайти в українському фольклорі, чи то піснях, приказках чи прислів’ях, бодай натяк на меншовартість жінки стосовно чоловіка. Народна творчість змальовує образи як лихого чоловіка, так і лихої жінки в однаковій мірі. Об’єктивізація архетипів у народних шлюбно-сімейних символах, обрядах, звичаєвості, фольклорі дозволяє говорити про кор­доцентричність шлюбно-подружніх стосунків, свободу від поневолення чи силування, культ жінки і жіночого начала. У свідомості українців стать є половинним буттям, а смисл сімейного життя українці вбачають не лише у пошуку іншої половини, але й гармонійному співіснуванню з нею. Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка поєднується з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки, маскулінні якості якої не применшують її фемінності. Як підкреслюють етнографи та історики, українська духовна традиція виробила своєрідний код характеру українки: розум, доброта, мужність та гідність.

На підставі вище наведених суджень можна зробити висновки, що ті етнокультурні особливості, які склалися історично, утворюють необхідне підґрунтя для створення національної моделі соціалізації, яка вміщує в собі також і процес статево-рольової ідентифікації. Така модель може використовуватись батьками в процесі виховання, оскільки саме в рамках сімейного союзу діти первинно соціалізуються. Виховання і соціалізація — вектори єдиного процесу формування особистості. В.Ю.Каган розглядає статеву соціалізацію як процес активного засвоєння особистістю стандартів психосексуальної культури (стереотипів М/Ф) по мірі входження в соціальні стосунки. Статева соціалізація тісно пов’язана з поняттям «статеве виховання», але не зводиться до нього. У вузькому розумінні (не в соціальному, а в педагогічному) статеве виховання — це процес систематичного, планомірного впливу на формування статевої свідомості і статево-рольової поведінки, який передбачає кінцевий результат (гармонійний особистісний і психосексуальний розвиток хлопчиків і дівчаток, оптимізація міжстатевої особистісної взаємодії) і засоби його реалізації.

Отже, соціалізація, гуманізація та інтелектуалізація підростаючого покоління передбачає множинність виховних компонентів, серед яких в числі основних знаходиться статеве виховання.

Дата добавления: 2015-08-20