Нормативна література

Лекцію підготував викладач кафедри загальноправових дисциплін Щербина Є.М.

Лекція обговорена і схвалена на засіданні кафедри загальноправових дисциплін “____”__________________. Протокол № ____.

ПЛАН

Вступ

1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі.

2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.

3. Предмет, система курсу «Адвокатура України».

Висновок

Література

Основна література

Нормативна література

1. Конституція України (статті 29, 59, 62, 63, п.14 ст. 92, 129) //ВВР, 1996 р., №30, ст. 141.

2. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - №2. – Ст.44.

3. Закони України:

- від 19 грудня 1992 року "Про адвокатуру" //ВВР, 1993 р., №9, ст. 62; 2002р., № 16, ст. 1 14, № 29, ст. 194; Голос України, 21 серпня 2003 року, № 1 56;

- від 23 грудня 1993 року "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" //ВВР, 1994 р., №1 1, ст. 51; 2003 р., № 16, ст. 124.

3. Кримінальне — процесуальний кодекс України. К., 2003.

4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року. К.,2004.

5. Господарський процесуальний кодекс України. К., 2003.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення. Офіційне видання. К., 2004.

7. Кримінальне — виконавчий кодекс України //Голос України, 29 серпня 2003 року, № 161.

8. Кримінальний кодекс України. К., 2003.

9. Указ Президента України від ЗО вересня 1999 року №1240/99 "Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури" //Офіційний вісник України, 1999р., №35.

10. Адвокатура в Україні. Збірник офіційних нормативних актів. (Упорядник Гончаренко С. В.) //Бюлетень законодавства ї юридичної практики України, 2007, № 1.

11. Адвокатура України. Збірник офіційних нормативних актів (Відповідальний редактор Медведчук В. В.). К., 2009.

12. Адвокатура України: правове регулювання і судова практика: Практичний посібник для адвоката (За редакцією Сафулька С. Ф., Святоцького О.Д.; упорядники Захарченко Т. Г. та інші).К. 2003.

13. Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. Науково — практичний коментар до Закону України "Про адвокатуру". Законодавство про адвокатуру та адвокатську діяльність: Збірник нормативних актів; Коментар (Академія адвокатури України). К., 2003.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" //Вісник Верховного Суду України, 2003, № 6.

Навчальна, наукова та науково - практична література

1. Адвокатская деятельность: Учебное практическое пособие (Под общей редакцией Буробина В. Н.) Издание второе, переработанное й дополненное. М., 2003.

2. Бірюкова А. М. Адвокатура - інститут правової системи //Адвокат, 2004, №3.

3. Бірюкова А. М., Гончаренко С. В. Щодо проекту Закону України "Про правову допомогу", розробленого Міністерство юстиції України. Зауваження і пропозиції. //Адвокат, 2004, № 1.

4. Варфоломеєва Т.В. Україна - Росія: регулювання адвокатської діяльності (порівняльний аналіз) //Адвокат, 2002, № 2-3.

5. Варфоломеєва Т.В. Про адвокатуру відверто //Адвокат, 2003, № 1.

6. Варфоломеєва Т.В. Історія адвокатури України. Навчальний посібник. К., 2007.

7. Варфоломеєва Т. В. Етика адвоката. К., 2008.

8. Варфоломеєва Т. В. Про законопроекти і декотрі публікації щодо реформування адвокатури //Адвокат, 2004, № 3.

9. Варфоломеєва Т. В. Адвокатський законопроект фінішує //Адвокат, 2004, №6.

10. Маляренко В.Т. Про сумні тенденції в розвитку інституту захисту в Україні //Адвокат, 2008, №1-2.

11. Медведчук В.В. та ін. Історія адвокатури України (2-ге видання) К., 2002

12. Перспектива адвокатуры Украины // Юридическая практика, 23 декабря 2007 года, №51.

13. Проект Закону України "Про правову допомогу". Пояснювальна записка до проекту Закону України "Про правову допомогу" //Адвокат України, 2004, № 1.

14. Ромовська 3. Закон України "Про адвокатуру" - ремонт чи повна реконструкція //Право України, 2000 р., №11.

15. Святоцький О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. К., 1997.

16. Святоцький О.Д., Михеенко М.М. Адвокатура України. К., 1997.

17. Святоцький О., Шевченко М. Організація та діяльність адвокатури в Російській Федерації//Право України, 2003 р., № 6.

18. Святоцький О., Шевченко М. Адвокатура Республіки Білорусь //Право України, 2003,№ 7.

19. Святоцький О., Шевченко М. Адвокатура Республіки Казахстан //Право України, 2003, № 8.

20. Судові промови адвокатів України: Редколегія: Медведчук В. В. (голова) та інші. К.,2008.

21. Тесленко М. Про право кожного бути вільним у виборі захисника своїх прав // Право України, 2002, №3.

22. Фіолевський Д.П. Адвокатура. К.: Алеута // 2006.

23. Адвокатура України. Навчальний посібник (за редакцією Шкарлупи В.К.). К.: Знання // 2007.

24. Адвокатура України. Навчальний посібник у двох книгах (за редакцією Фурса С.Я.). К.: КНТ // 2007р.

ВСТУП

Адвокатура — найдавніша і водночас загальнолюдська інституція. Саме слово "адвокатура" походить від латинсь­кого кореня "advocare", "advocatus" ("закликати", "запро­шений").

Розуміння сутності адвокатури в наш час набуло зовсім нового забарвлення. Зокрема, якщо в радянські часи, не без впливу комуністичної тоталітарної державної ідеоло­гії, в суспільстві поширеним було ставлення до адвокатів як до людей, які захищають злочинців і зрадників Бать­ківщини, то тепер таке "розуміння" сутності адвокатури зміни­лося на інше: адвокат — це ділок, який за шалені гроші об­слуговує багатіїв, кримінальні структури та захищає службовців-злодіїв від справедливої кари. У такій ситуації по­трібно шукати наукове, юридично обґрунтоване визначен­ня, забезпечуючи практичне застосування його положень.

Метою вивчення навчальної дисципліни “Адвокатура України” є опанування та засвоєння студентами даного курсу, який регулює законодавчо закріплений порядок укладання не тільки різних договорів а й проведення захисту фізичних та юридичних осіб у кримінальних, цивільних, житлових, земельних, трудових, сімейних та справах.

Адвокатура є інститутом, що забезпечує охорону й захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом захисту на підставі законодавчої України.

Відповідно завдання вивчення навчальної дисципліни полягають у засвоєнні студентами основних положень чинного законодавства України. Важливим є набуття навичок щодо користування відповідними нормативними актами, вмінь вирішувати конкретні практичні питання, що пов’язані із застосуванням законодавства України з врахуванням змін у поточному законодавстві.

Вивчаючи дану тему курсу, ми розглянемо основоположні питання курсу, а саме: Історія розвитку інституту адвокатури у світі. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність. Предмет, система курсу «Адвокатура України».

1. Історія розвитку інституту адвокатури у світі

1.1. Зародження адвокатури

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спо­стерігаємо нині у європейських народів. Ще у XIX ст. про­фесор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком ор­ганізованому вигляді, а утворюється спочатку у вигляді незначного зародка, який може за сприятливих умов фор­муватися і досягти певного розквіту^[1].

Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання кіль­кох племен під владою єдиного вождя відправляти право­суддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічни­ків. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його на­кази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуд­дя і, таким чином, виникали органи суду^[2]. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів^[3]. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або прияте­лям обвинуваченого. У Туреччині були так звані муфтії — знавці ісламського права, обов'язки яких полягали в на­данні юридичних порад зацікавленим особам. Вони комен­тували правові норми, і їхня думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов'язком: "Робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів"^[4].

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоч у Греції особливого стану адвокатів і не було, але вже сформувався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.

М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового роз­гляду епохи розквіту афінської демократії VI—IV ст. до н. е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисника. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги вони могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз'яснюють справу, а й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв'язку з цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому ве­денню справи. Це були логографи та диктографи, найбільш видатні з них — такі знані оратори, як Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Обов'язки логографа перед клієнтом полягали у збиран­ні матеріалу, що був потрібний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не зако­ном, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Голов­ним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом^[5].

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвину­вач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували ко­роткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її ча­стину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори^[6]. По­ширеним видом захисту у кримінальному процесі Старо­давньої Греції була участь параклета — оратора з народу, який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного^[7]. О.Д. Святоцький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ великою мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ора­торства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ора­торського мистецтва, ніж до правознавства^[8].

З римської адвокатури почався розвиток світової адво­катури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н. е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни- патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судово­го захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати — особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори — особи, які говорили не про сутність спра­ви, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони — особи, які обиралися з найбільш гідних гро­мадян: не тільки з фахівців-законників, а й з тих, що відзна­чалися здібностями і глибокими знаннями^[9].

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію за­хисників:

а) патрон — оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат — особа, яка допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений — особа, яка веде справу;

г) когнітор — особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою^[10].

Для римської адвокатури характерними були як необ­межена свобода, так і необмежена регламентація. У рес­публіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не заче­пила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, при цьому їх супроводжувала впли­вова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката — освіта, практична підготовка, моральні якості — визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс рито­рики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов'язковість цих занять не було визначено законом. Та­ким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового пред­ставництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура це був один з прямих шляхів до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видат­них судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон^[11].

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об'єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду^[12].

За часів імперії (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.) римська адвока­тура зазнала істотних змін. Адвокатська професія була по­мітно обмежена. Так, за кодексами Юстініана вона прирів­нювалася до державної служби. Допуск до адвокатури зале­жав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям і намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п'ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку ("rotula") за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною ("primas"). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних ("statuti"), кількість яких була обмежена і які мали право виступати у всіх судах, і позаштатних ("supernumerarii"), кількість яких не була об­межена і які практикували у нижчих судах. Штатні адвока­ти призначалися правителем провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов'язків на адво­катів чекало єдине покарання — заборона займатися адво­катською діяльністю. Перед розглядом кожної судової спра­ви адвокати складали особливу професійну присягу, в якій зобов'язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмо­влявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, "нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних". Якщо ж позивач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина — ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду спра­ви адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після закінчення розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката при­значав суд, з огляду на складність справи, талановитість адвоката, традиції адвокатури та ранг суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом.

Під час імперії адвокати виконували функції республі­канських адвокатів, повірених та юрисконсультів^[13].

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інсти­туті захисту в часи Римської імперії, були зумовлені цент­ралізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачен­ня послаблялося, розширювалися публічні засади судочин­ства, обмежувалися змагальність і усність процесу. Відсут­ність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощи­ками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику "відкрився приплив гірших людей", які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. Водночас із різних причин від здійснення захисту в кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про ор­ганізаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність за­хисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), а й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали право­ву допомогу сторонам^[14].

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури ви­никли на найнижчих ступенях юридичного розвитку люд­ського суспільства^[15], наявність у стародавньому світі окре­мої групи осіб, що сприяла захисту прав та інтересів постраждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав з більш високим рівнем суспільного розвитку, базо­ваних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвока­тури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-хто. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали пев­ним вимогам. Професіоналізація надання правової допомо­ги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжува­лась її підпорядкуванням державним інтересам.

1.2. Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвока­тури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допус­ку до адвокатської діяльності. У Франції для цього необ­хідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання ад­воката давалося судом на невизначений строк.

Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторо­ни особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні заува­ження та заперечення. Винятки становили лише деякі кате­горії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літ­ні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтере­си малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун²⁵. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.

Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("inner barrister"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчан­ня — "зовнішнього адвоката" ("outer, utter barrister"), і отримував право практикувати.

Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адво­кати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформува­лися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійно­го "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутата­ми, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общи­ни, були її представниками у відносинах з урядовими устано­вами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогод­ні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).

Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір пе­ред початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав пар­ламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеч­чині встановлювалася такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати і ра­зом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.

Професійна діяльність адвокатів включала надання юри­дичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Ве­ликих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному про­цесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Фран­циска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволяла­ся лише за спеціальним дозволом суду.

Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:

· відсутність чіткої станової організації;

· відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва;

· відносна свобода професії;

· тісне спілкування із судом;

· дисциплінарна залежність від судів;

· римська система визначення гонорару.

1.3. Адвокатура у Новий час

Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набува­ла іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьо­годні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту ад­вокатури в період буржуазних революцій у європейсь­ких країнах відродився. Це пов'язано насамперед з роз­витком вчення про права людини. У Франції під час об­говорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адво­кат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а зав­дяки природному праву, що є найдавнішим з усіх люд­ських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.

Так, у Франції формування самостійного стану — общи­ни адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини ад­вокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом само­врядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні об­щини з виборними старшинами, членами яких були як ад­вокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дис­ципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єд­нувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.

У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.

У цей період утвердилася додаткова умова щодо допус­ку до адвокатської професії — наявність практичного ста­жу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність три­річного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.

Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винаго­рода за захист у суді або за надання юридичної поради пе­рестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на по­чесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обу­мовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його по­вернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно­рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі яко­го адвокат міг подати до клієнта судовий позов²⁸.

У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різно­манітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвит­ку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Пер­винною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокату­ра переходить до сторонніх осіб і перетворюється на професію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закінчитися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяль­ності, доступною для всіх бажаючих.

З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяль­ності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адво­катської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римсь­ке право створило межі допуску до адвокатури та виріши­ло питання винагородження юристів. Організація римсь­кої республіканської адвокатури ґрунтувалася на принци­пах відокремлення правозаступництва від судового пред­ставництва, абсолютної свободи професії, відносної її без­оплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайня­ли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетвори­лася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпоряд­куванням судово-адміністративній владі, гонорар з добро­вільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.

У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: від­сутність станової організації, відокремлення правозаступ­ництва від судового представництва, відносна свобода про­фесії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонора­ру. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджу­ється відносна безоплатність праці адвоката.

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідар­ності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

1.4. Історія розвитку адвокатури України

Становлення і розвиток інституту адвокатури в Україні проходили під впливом загальних світових тенденцій роз­витку кримінально-процесуального права. У Київській Русі (IX—XIII ст.) роль захисників у судах виконували рід­ні і приятелі сторін, "послухи" (свідки порядного життя обвинуваченого), "видоки" (свідки вчиненого стороною або спірного факту)³⁰. У цей період, коли українське судочин­ство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, ро­бота захисника у судах мала характер громадського, това­риського, а не професійного знання. Роль захисника поля­гала виключно в моральній підтримці своєї сторони.

Для судочинства Київської Русі, основним видом спри­яння сторонам у процесі була самодопомога сусідських громад ("свод", "гонение следа"). Як зазначає М.О. Чельцов-Бебутов, змагальна (обвинувальна) форма боротьби сто­рін виросла з тих методів вирішення конфліктів, що існу­вали ще в епоху родоплемінних відносин. "Суперники" (чи "сутяжники") інколи силою вирішували свої суперечки, сторонами були цілі родові групи. Природною видозміною цієї форми вирішення конфліктів — уже за участю органів громадської влади — була активна допомога родичів "су­тяжников" та їх "суседей", "миру", оскільки родові грома­ди перетворювалися в сусідські громади. Підставою для допуску в кримінальне судочинство осіб, які сприяли сторонам, були родинні відносини та здатність дати показан­ня з приводу обставин справи або про особу, яка виступала однією зі сторін. Знання права у судочинстві Київської Русі ще не відігравало істотної ролі.

1.5. Українська адвокатура за часів Козаччини

У період польсько-литовської доби (XIV—XVI ст.) в Украї­ні формувалася професійна адвокатура. Тут виник новий тип захисника — "прокуратор", або "речник"^[16]. Така поява була зумовлена запровадженням магдебурзького права, а в подальшому — прийняттям Литовського статуту, який діяв на українських землях в усіх своїх трьох редакціях (1529, 1566 та 1588 pp.) аж до 1842 р.

Стаття 10 Першого Литовського статуту передбачала об­меження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді. Третій Литовський статут у розділі IV встановив, що захисником могла бути кожна вільна людина (навіть не шляхтич), за винятком духовних осіб та судового персона­лу замкових і земських судів у своїх округах. Прокуратор повинен був подати судді засвідчений письмовий документ на право представляти інтереси сторони. Якщо ця сторона була присутня в суді, то вона лише усно це підтверджува­ла. Був передбачений спеціальний урядовий захисник для убогих людей, вдів і сиріт, які не могли самі себе захища­ти. Передбачались і досить гострі санкції за порушення за­хисником адвокатської етики — від позбавлення права займатися адвокатською діяльністю до смертної кари^[17]. Артикул 61 визначав співвідношення повноважень адвока­та й особи, яку він представляв.

Норми Литовського статуту і магдебурзького права дія­ли і під час Гетьманщини, але в тогочасній Україні вони не могли знайти повного застосування. У 1743 р. закінчилася кодифікація українського права, у результаті чого було вироб­лено проект кодексу українського права під назвою "Права, по которым судится малороссийский народ" (далі — "Пра­ва..."). Цей законопроект так і не був прийнятий царським урядом, але застосовувався на практиці. Основу "Прав..." становили чи не найпрогресивніші на той час нормативні акти — Статут Великого Князівства Литовського і "Зерца­ло Саксонське". Саме в "Правах..." уперше на території Російської імперії і майже за 120 років до прийняття Ста­туту кримінального судочинства 1864 р. значна увага була приділена багатьом аспектам надання правової допомоги у кримінальному процесі.

Крім професійних адвокатів в окремих випадках до судо­вого захисту допускалися непрофесійні захисники (бать­ки, опікуни, визначені судом, обрані за бажанням сторін). До адвокатів ставили великі вимоги: це мали бути чолові­ки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розу­мово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні особи — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах^[18]. У "Правах..." досить чітко було сформульовано поняття та громадську роль адвоката, етичні вимоги, що ставляться до нього, обов'язки, принципи оплати адвокатської праці, відповідальність адвоката за порушення своїх адвокатсь­ких обов'язків. В артикулі 7 "Прав..." регламентовано пи­тання щодо порядку вступу повірених у справу, обов'язко­вої участі у ній.

1.6. Українська адвокатура за часів Російської імперії

Як зазначав І.Я. Фойницький, Петро І переніс ідею, за­кладену в німецькому законодавстві, згідно з якою у будь-якому "присутственому місці" молодший член за посадою захищає відповідача, а обвинувачення надається началь­ству та суду. Крім того у панства було право на представ­ництво інтересів селян, що їм належали, а окремим відом­ствам, що направляли для цього на суд своїх депутатів, — право представництва осіб, які належали до нього. Розріз­няли постійних депутатів і "временно наряжаемых" (ст. 150—152 Зводу законів Російської імперії 1857 р.)^[19]. Неможливість звернення до особи, спеціально уповноваже­ної законом сприяти сторонам у захисті прав і законних ін­тересів, привела до появи "заступників у чужих справах", тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове пред­ставництво.

Наступним етапом становлення інституту адвокатури стала судова реформа середини XIX ст. у Росії. Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала розвиток змагальності судового розгляду. У 1862 р. Об'єднані департаменти Державної ради визнали за необхідне запровадити інститут "присяжних повіре­них", без яких неможливо було забезпечити змагаль­ність у кримінальному судочинстві^[20]. У результаті цієї реформи з'явилися "присяжні" і "приватні повірені". Харак­терною рисою їх процесуального статусу було об'єднання функцій правозаступництва і судового представництва^[21].

Здійснювати захист у кримінальних справах могли і деякі інші особи. І.Я. Фойницький так визначав пред­ставництво у кримінальному процесі: "...воно є організа­цією судової допомоги, яка не покриває саму особу того, кого представляють, але допомога ця ґрунтується, голо­вним чином, у громадських інтересах правосуддя; служіння приватним інтересам даної сторони є лише за­собом для досягнення громадських інтересів". Дослід­ник вважав, що право представництва в кримінальному процесі належить обом сторонам — обвинувачу й обви­нуваченому; право першого на судове представництво розподіляється між державою і потерпілим від злочин­них дій; право обвинуваченого на судове представництво дістало назву формального захисту^[22].

Уже в процесі підготовки проекту Статуту кримінально­го судочинства 1864 р. висловлювалися пропозиції про до­пуск захисника на досудове слідство^[23]. Однак на законо­давчому рівні ця пропозиція була закріплена лише через століття — спочатку у виняткових випадках, а потім і в обов'язковому порядку^[24]. Це питання було предметом жва­вої дискусії, що тривала в комісії з підготовки нового кри­мінально-процесуального законодавства 1894—1895 pp. Як зазначалося в редакційній статті журналу "Вісник права", "це була очна ставка всіх доводів pro і contra, які можуть бути висунені прибічниками і противниками цієї міри; це була генеральна битва між аргументами тієї та іншої сто­рони і, як це нерідко траплялося у цієї комісії, теоретично перемога залишилась за меншістю, що вимагала впрова­дження захисту, а практично — за їх противниками. Пере­вага аргументів була на одній стороні, перевага голосів — на іншій^[25]. Таким чином, відповідно до Статуту кримі­нального судочинства 1864 р. захисник допускався до участі у справі лише в судових стадіях.

У цілому адвокатура на українських землях у складі Російської імперії розвивалася в рамках загальноросійського правового процесу.

1.7. Українська адвокатура на західноукраїнських землях до 1939 р.

На території західноукраїнських земель становлення інституту адвокатури відбувалося під впливом законо­давства Польщі та Австро-Угорщини.

Уже з XIII ст. польській юриспруденції відомі проку­ратори. Конституцією 1511 р. захисника було проголо­шено самостійною процесуальною фігурою. Конституція 1588 р. поряд із цим закріпила обов'язок суду забезпечи­ти підсудному адвоката, коли той не в змозі сам його найняти через матеріальний стан^[26].

Після першого поділу Польщі у 1772 р. розвиток адво­катури на українських землях відбувався під впливом за­конодавства держав-окупантів.

Законом від 1781 р. на Буковині було започатковано ад­вокатуру, яка розвивалася "в загальному руслі еволюції австрійської адвокатури". Вона була тісно пов'язана із су­дом, їх розглядали разом як два необхідні напрями єдино­го судового порядку. Законодавством передбачалися певні вимоги до кандидатів, які бажали займатися адвокатською діяльністю:

• громадянство Австрії;

• незаплямована репутація;

• ступінь доктора права, отриманий у вищих навчаль­них закладах Австрії;

• складання іспиту.

У 1868 р. в Австрії було прийнято постійне Положення про адвокатуру. Указом австрійського Міністерства юсти­ції від 18 жовтня 1901 р. був затверджений розпорядок бу­ковинської адвокатської палати. Він складався із 23 пара­графів і визначав порядок проведення зборів палати, ви­борів президента і членів президії, порядок внесення та розгляду питань тощо. Загалом на 1913 р. на Буковині бу­ло 214 адвокатів^[27].

На землях Польщі, державність якої було відновлено у 1918 p., діяльність адвокатури продовжувалась на підставі попереднього австрійського законодавства.

Політичні події 20-х років XX ст. стимулювали україн­ських адвокатів до більш тісного об'єднання. Так, у Львові було створено Союз українських адвокатів, статут якого зареєстрований 5 травня 1923 р.^[28]

Узагалі до 1917 р. українська адвокатура не змогла на­бути своїх особливостей та специфічних рис, бо в цей час Україна не мала своєї державності, тому і державні інсти­тути, до яких повною мірою можна віднести і адвокатуру, належним чином розвиватися не могли.

Проте визнання рівного політичного права для кожного члена суспільства, притаманне українському народові, що особливо виявилося у період козаччини^[29], не могло не по­значитися на адвокатурі. Так, у "Правах, по которым су­дится малороссийский народ" досить чітко було сформу­льовано поняття та суспільну роль адвоката, його етичні вимоги, обов'язки, відповідальність адвоката за їх пору­шення, принципи оплати праці.

У цілому перші організаційні форми української адво­катури відповідали принципам, запозиченим європейсь­кою адвокатурою зі Стародавнього Риму (відносна свобода адвокатської професії, її тісний зв'язок із судовими орга­нами, система визначення гонорару тощо).

1.8. Становлення радянської адвокатури

У 1917 р. влада в Україні певний час належала Цент­ральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяж­них і приватних повірених не було внесено ніяких змін.

Першим законодавчим актом радянської влади в Укра­їні з питань судоустрою і судочинства була постанова На­родного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 p., що в ці­лому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917 р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисника­ми, які допускалися до участі у справі на стадії поперед­нього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами⁵¹. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і за­хисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років". Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь- якій стадії, але в період інтервенції це право було обмеже­не. Характерною рисою забезпечення права на правову допомогу була широка участь громадськості. У криміналь­но-процесуальній літературі така допомога одержала назву "інститут загальногромадянського обвинувачення і захис­ту"^[30].

Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 pp. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (поста­нова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.^[31]; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.^[32]; Декрет Ради Народних Ко­місарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 p.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.^[33]; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.^[34]). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обирали­ся з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про до­пуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.

У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівлегїі перетворювалася на госпрозрахункову бригаду^[35]. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фі­нансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.

Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основ­ного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР за­твердив Положення про адвокатуру СРСР^[36]. Ним були ви­значені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії ад­вокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положен­ні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживан­ня цих термінів було схвально зустрінуте переважною біль­шістю працівників юстиції^[37].

У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготов­ку або вчинення терористичних актів"^[38] усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запро­ваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії^[39]. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали спра­ви без адвоката.

Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра­ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Нарком'юст СРСР у листі "Про призначення захисту на ви­могу судів" встановив порядок виділення адвокатів для за­хисту обвинувачених у справах, що розглядалися військо­вими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштов­ної допомоги.

1.9. Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Ін­шим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне пере­глянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як ре­зультат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законода­вець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і авто­номних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального су­дочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла За­кон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесу­альний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обви­нуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник до­пускався з моменту пред'явлення обвинувачення. Було роз­ширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді.

На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесу­ального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'яв­лення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокату­ри в той час не можна — через нехтування принципами де­мократії, порушення прав людини, декларативність основ­них законодавчих актів. Як у теорії кримінального проце­су, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту де­ржавних і суспільних інтересів перед правами громадяни­на та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи грома­дян містяться у главі 7 після викладу положень про полі­тичну й економічну системи, соціальний розвиток і культуру та ін.

20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР прийняла нову Конституцію УРСР, в якій повторювалися положення Кон­ституції СРСР 1977 р. Зокрема, у статті 159 Конституції

УРСР було закріплено, що для надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв'язку зі зміною законодавства було прийнято нове Поло­ження про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980 р.^[40] Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спри­чинила те, що в цілому теоретичні дослідження були при­свячені проблемам правового становища адвоката в судо­вих стадіях^[41]. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти йо­го кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту^[42].

Характеризуючи співвідношення прав учасників кримі­нального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися та­кими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювали­ся в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним ін­тересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси зако­ном не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.

Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позна­читися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено пер­ші кроки до оновлення правової основи державного та су­спільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Вер­ховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Со­юзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гаранту­валася вже на попередньому слідстві з моменту затриман­ня, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розши­рено перелік випадків обов'язкової участі захисника на по­передньому слідстві; значно розширено права захисника.

У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові від­носини та введенням різноманітних форм власності зміни­лись і форми юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро по­стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20—22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адво­катів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України — незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єд­нання зусиль адвокатів республіки для формування демо­кратичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним осо­бам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокату­рою повної самостійності і самоврядування; захисту адво­катурою професійних прав і соціальних інтересів адво­катів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжна­родних зв'язків адвокатів тощо.

Висновок: 19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон "Про адвокатуру", який мав на меті піднести роль ад­вокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли рефор­мується все законодавство держави, законодавство про ад­вокатуру не може стояти на місці.

2. Поняття адвокатської діяльності в Україні, її сутність.

Адвокатура — найдавніша і водночас загальнолюдська інституція. Саме слово "адвокатура" походить від латинсь­кого кореня "advocare", "advocatus" ("закликати", "запро­шений")^[43].

Тривалий час точаться дискусії між юристами щодо ви­значення сутності адвокатури, її основних завдань. І справа тут зовсім не в ідеології, як це може здатися на перший погляд. Так, один з найвідоміших процесуалістів дорево­люційного часу Є.В. Васьковський писав, що адвокат — це уповноважений суспільства, який зобов'язаний пильнува­ти суспільний інтерес^[44].1 навпаки, уже в сталінські часи цю позицію піддав критиці професор М.М. Полянський, який про сутність роботи адвоката висловився коротко і чітко: "Метою захисту і є захист"^[45]. Аналогічні дискусії тривали і на Заході. Переважна більшість фахівців підтримує пози­цію, яку влучно й образно висловив Е. Пікар: "Як магнітна стрілка компаса вказує на північ, так і адвокат повинен перш за все захищати"⁴. Тож адвокат повинен керуватися насамперед інтересами клієнта. Однак при цьому є багато обмежень, які зобов'язують адвоката дотримуватися пев­ної поведінки. М.Ю. Барщевський при цьому виокремлює основні її складові: чесність, компетентність і добросовісність⁵.

Розуміння сутності адвокатури в наш час набуло зовсім нового забарвлення. Зокрема, якщо в радянські часи, не без впливу комуністичної тоталітарної державної ідеоло­гії, в суспільстві поширеним було ставлення до адвокатів як до людей, які захищають злочинців і зрадників Бать­ківщини, то тепер таке "розуміння" сутності адвокатури зміни­лося на інше: адвокат — це ділок, який за шалені гроші об­слуговує багатіїв, кримінальні структури та захищає службовців-злодіїв від справедливої кари. У такій ситуації по­трібно шукати наукове, юридично обґрунтоване визначен­ня, забезпечуючи практичне застосування його положень.

Вважаємо дуже слушною думку Є.В. Васьковського, який ще у 1893 р. писав про сутність адвокатури: "На перших ступенях юридичного розвитку людського суспіль­ства, коли правові норми є настільки простими і нескладни­ми, що доступні для розуміння всіх і кожного, позивач має можливість вести справи особисто, не звертаючись до сто­ронньої допомоги. Але з розвитком культури життєві від­носини стають усе більш різноманітними та заплутаними, а разом з тим ускладнюються і відповідні юридичні норми. Знання та застосовування їх стає складнішим для біль­шості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготов­ки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які б спеціально займалися вивчен­ням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у влас­ному розумінні слова — правозаступництво, правозахист, тобто, іншими словами, — юридична допомога, що надаєть­ся тим, хто її потребує, спеціалістами-правознавцями"^[46].

О.Д. Святоцький пише, що за своєю природою адвокатура є громадською, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій^[47].

Серед юридичних засобів захисту прав людини чільне міс­це належить адвокатурі. Про це свідчить, зокрема, те, що на VIII Конгресі ООН, що відбувся у серпні 1990 р. в Нью-Йорку, було прийнято спеціальний документ — "Основні поло­ження про роль адвокатів" (далі — "Основні положення").

Сприяти забезпеченню належного рівня захисту покли­кані приписи "Основних положень", які стосуються за­гальних обов'язків адвокатів. У них, зокрема, зазначено, що такими обов'язками є: консультування клієнта про йо­го права й обов'язки; надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтере­сів; надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, ад­міністративних органах.

Важливі приписи вміщено в "Основних положеннях" щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати, а саме: обов'язок держав­них органів гарантувати реальний і рівний доступ до адво­катури для всіх осіб, які проживають на території держа­ви, зокрема забезпечити фінансування юридичної допомо­ги незаможним людям. Особлива увага приділяється про­блемам забезпечення юридичної допомоги у кримінально­му провадженні. Підкреслюється, що держава зобов'язана гарантувати кожній людині права на юридичну допомогу в разі її арешту, затримання або обвинувачення у злочині, зокрема забезпечити доступ до адвоката не пізніше 48 го­дин з моменту арешту або затримання; фінансувати послу­ги адвоката, якщо людина не має необхідних коштів для їх оплати; створити умови для зустрічі адвоката з особою, яка затримана, заарештована або перебуває в тюрмі, без пере­шкод і цензури.

Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Це положення має бути визначальним у вирішенні проблеми досконалого функціонування цього надзвичайно важливого правозабез- печувального інституту.

Е. Пікар писав, що адвокатура створена не для насолоди тих, хто до неї належить, а для суспільного служіння, тяж­кого, суворого і серйозного. Звернення до нас клієнтів — не прохання, а вимога, від якої ми можемо лише тоді ухи­литися, коли очевидно, що законна підтримка і суперечка з приводу їхніх вимог неможливі.

Реальна здійсненність і надійна захищеність прав люди­ни — найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, "якісності" адвокатури. Будь-які системи організації та діяльності адвокатури, що існують нині в різних країнах, будь-які пропозиції щодо їх поліпшення, удосконалення мають оцінюватися саме під кутом зору їх здатності забез­печити права людини.

Висновок: Поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати так: адвокатура — це незалежна само­стійна громадська організація професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян і ор­ганізацій, а також надає їм необхідну правову допомогу.

3. Предмет, система курсу "Адвокатура України"

Предмет курсу "Адвокатура України" визначається ко­лом питань та проблем, які повинні вивчатися в його межах.

Предметом вивчення дисципліни в широкому розумінні є процес виникнення та сучасний устрій адвокатури — не­залежної самостійної громадської організації професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію — захист прав та законних ін­тересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу; напрями та завдання діяльності адвока­тури, її взаємодія з іншими правоохоронними, громадсь­кими, державними утвореннями.

Система курсу охоплює питання, присвячені правовим основам функціонування органів адвокатури, правовому стату­су адвоката та його помічника, організаційним формам та видам діяльності адвокатів, формам участі адвокатів у кримінальному та цивільному судочинстві, розгляді госпо­дарських спорів.

Із загального обсягу численних організацій, які є в Украї­ні, провідне місце посідає адвокатура, покликана згідно з Конституцією України та Законом України "Про адвокату­ру" надавати юридичну допомогу громадянам, підприємст­вам, установам, організаціям, сприяти виконанню завдань правосуддя.

Захист прав та інтересів громадян і організацій здійсню­ється у вигляді надання консультацій з правових питань, як усних, так і письмових, складання різного роду докумен­тів та ділових паперів правового характеру, виступів ад­вокатів у суді як захисників у кримінальній справі, пред­ставників у цивільній справі, справі про адміністративне правопорушення або справі з господарського спору. Ад­вокати надають громадянам і організаціям й іншу юри­дичну допомогу.

Закон України "Про адвокатуру" та прийняті відповід­но до нього інші нормативні акти дають можливість сфор­мувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: за­безпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та ін­ших державних органах.

Для більш упорядкованого та послідовного вивчення курсу "Адвокатура України", з метою отримання глибших знань, цей курс, як і інші навчальні юридичні дисципліни, систематизовано. Згідно з цією систематизацією він скла­дається з двох частин: загальної та особливої.

У загальній частині вивчаються питання та проблеми, характерні для будь-якої діяльності будь-якого адвоката або адвокатського об'єднання: історія розвитку адвокату­ри, загальні основи функціонування та напрями діяль­ності, вимоги, які ставляться до адвокатів, їх правовий статус, статус помічника адвоката, дисциплінарна відпові­дальність і порядок притягнення до неї.

В особливій частині курсу розглядаються питання здій­снення адвокатом окремих видів діяльності:

· надання консультацій;

· складання документів правового характеру;

· участь адвоката в дізнанні та досудовому слідстві, у розгляді кримінальних справ у судах;

· участь адвоката в розгляді цивільних справ у судах;

· участь адвоката у вирішенні господарських спорів;

· участь адвоката в адміністративному судочинстві.

Особливістю цього курсу є наявність практичних за­вдань, які допоможуть слухачам та курсантам отримати більш точні уявлення про специфіку діяльності адвокатів.

Висновок: Викладання курсу "Адвокатура України" є нагального потребою сьогодення, тому що питання захисту прав і сво­бод громадян вийшло на перший план, інтерес -до діяль­ності адвокатури зростає, і все більше студентів юридич­них ВНЗ і факультетів мають бажання після закінчення ВНЗ займатися адвокатською діяльністю.

Дата добавления: 2015-08-20