Міжнародна правосуб’єктність України.

Мабуть, у сучасній українській науці міжнародного права немає більш дискусійного питання, ніж питання про те, коли виникла Україна як держава, як суб’єкт міжнародного. Це, здавалося б, на перший погляд, досить просте питання викликає багато емоцій залежно від того, яку політичну чи ідеологічну позицію займає той чи іншій автор. Навіть серед прихильників українського націоналізму, значна частина з яких за часів СРСР сповідувала комуністичну ідеологію, немає єдності щодо цього питання. Якщо одні вважають, що українська держава виникла у 24 серпня 1991 році, тобто в момент проголошення декларації про незалежність України, то інші говорять про добу УНР як точку відліку української державності, називаючи при цьому Михайла Грушевського «першим президентом» України. Лише невелика група українських націоналістів вбачають початок України як держави в «Акті проголошення Української держави» від 30 червня 1941 р. Деякі історики, у свою чергу, вбачають початок української держави в «державі антів» або в «українській козацькій державі під назвою Військо- Запорозьке».

Говорячи про Українську радянську соціалістичну республіку (УРСР), прихильники націоналізму часто називають її «колонією», хоча незрозуміло «колонією» чого, з їхнього погляду, була УРСР (СРСР чи РРФСР).

Цілком зрозуміло, що навіть спроба об’єктивно, без ідеологогічних штампів і політичних кліше, розібратися в цьому досить складному питанні неодмінно викличе бурхливу емоційну реакцію. Тим не менш, це питання потребує ретельного правового аналізу, хоча б тому, що громадяни держави повинні знати, коли їхня держава має власний «день народження».

Одразу ж треба сказати, що в своєму аналізі ми будемо керуватися виключно формально-юридичними категоріями і в ньому йдеться не про політичну реальність чи ідеологічні конструкції, оскільки стосовно них навряд чи можна досягти якогось загального консенсусу серед різних представників українського народу, а про формально-правову модель державності і міжнародної правосуб’єктності, яка не завжди збігається з реальністю. До того ж тут важливе й те, що різні люди мають різні уявлення щодо цієї «реальності» і по-різному її інтерпретують, тоді як право за визначенням повинно представляти єдину модель поведінки.

Отже, почнемо з того, що у будь-якого юриста 24 серпня 1991 р. як дата створення української держави не може не викликати запитання. Річ у тому, що, по-перше, іще в 1990 році Верховна Рада України прийняла Декларацію про суверенітет України, а суверенітет, як відомо, є іманентною ознакою держави, тобто кожна держава є за визначенням суверенною і в сучасному світі не може бути «несуверенних держав». Інакше кажучи, Україна вже була державою до 1991 року і проблема полягає в тому, щоб встановити конкретну дату виникнення України як держави.

По-друге, надзвичайно важливим є той факт, що Україна була членом ООН (навіть одним із засновників цієї організації), згідно зі Статутом якої членами цієї організації можуть бути лише держави. Тобто це дає нам підстави стверджувати, що в 1945 році, на момент створення ООН, Україна, принаймні в формально-правовому сенсі, вже була суб’єктом міжнародного права і державою. Тут, до речі, пригадується досить характерний випадок, який трапився в 1991 році з представником України в Австрії, який дуже хотів, щоб Австрія «офіційно визнала» Україну. Річ у тому, що українські дипломати 90-х років, які виховувалися на основі історії радянської зовнішньої політики і радянської школи дипломатії, намагалися, іноді навіть несвідомо, повторити період визнання СРСР в 30-ті рокі, але вже в умовах незалежної України. Отже, коли цей український дипломат, очевидно, щоб не відстати від своїх колег-послів в інших країнах, звернувся до австрійського МЗС з проханням «офіційно визнати» Україну як нову державу, то йому ввічливо і юридично грамотно відповіли, що в такому «визнанні» немає жодної потреби, оскільки Австрія вже давно визнає Україну як державу, хоча б тому, що на території Австрії ще за часів СРСР знаходились представництва України при установах ООН. Зрозуміло, що така раціональна і вельми коректна з юридичної точки зору відповідь не могла задовольнити нашого дипломата, і внаслідок його наполегливості МЗС Австрії зробило відповідний ввічливий жест «офіційного визнання» України, що було сприйнято нашим дипломатом та його керівництвом у МЗС України з ейфорією як чергову «перемогу української дипломатії». Однак у цьому епізоді, на нашу думку, погляд МЗС Австрії більш узгоджувався з міжнародним правом, ніж намагання українського дипломата добитися того, що вже було, тобто визнання України як держави. Принагідно слід також сказати, що офіційна точка зору щодо державності України страждає, так би мовити, «політичною шизофренією», оскільки, з одного боку, йдеться про те, що Україна виникла саме 24 серпня 1991 р., а з іншого – пропонується пишатися тим, що Україна була засновником ООН і ще за часів СРСР український МЗС проявляв значну дипломатичну активність, незважаючи на «перешкоди з боку керівництва СРСР».

Що стосується інституту визнання в міжнародному праві, то слід наголосити на тому, що з погляду наявної в науці міжнародного права декларативної теорії визнання він є швидше політичним, а не правовим питанням, оскільки акт визнання з боку інших держав не створює певну державу, а лише «декларує», констатує факт її існування, що полегшує її стосунки з іншими державами в рамках міжнародного співтовариства.

Для того щоб розібратися в питанні про момент виникнення української держави, треба повернутися в той історичний період, коли Російська імперія припинила своє існування, і на її території виникла низка утворень, що претендували на статус «держави». Якщо ми поглянемо на територію України, то зазначимо, що в той період було кілька центрів влади (урядів), кожний з яких вважав себе урядом України в цілому. Зокрема це був пробільшовистський уряд у Харкові, а також уряд УНР (Центральна рада) у Києві. Обидва уряди вважали себе єдиною легітимною владою на території України. Питання полягає в тому, щоб визначити, який саме з цих урядів був з погляду міжнародного права легітимним, а отже, версію виникнення української держави якого з цих урядів слід взяти за основу.

Пригадаймо, що в міжнародному праві під державою мають на увазі, насамперед, сукупність її трьох аспектів: 1) територія, 2) населення, 3) уряд (влада). До того ж не можна забувати про принцип ефективності, згідно з яким уряд, щоб бути легітимним, повинен здійснювати ефективний контроль над більшою частиною території і над більшою частиною населення, що проживає на цій території. Оскільки внаслідок громадянської війни таким урядом, якому вдалося встановити ефективний контроль над територією і населенням України, став саме уряд у Харкові, а не уряд УНР у Києві, то саме його версію державності України треба взяти до уваги. Фактично, йдеться про те, що держава виникає не з юридичних і політичних декларацій, а з факту, факту сили, яка в цьому аспекті творить право. По суті, виникнення держави є тим пунктом, в якому політика і сила стають правом, створюють його.

Щодо визнання Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) як держави, то український юрист-міжнародник Михайло Лозиньский у своєму підручнику з міжнародного права звертав увагу на те, що в ризькому договорі (прелімінарним з 12 жовтня 1920 р. і дефінітивним з 18 березня 1921 р.), який закінчив «польсько-радянську війну», сторонами цього договору були: з одного боку УСРР та РСФРР, а з іншого – Польща [1]. Як пише про цей договір Лозинський: «Арт. II і V означають, що Польща визнала Українську соціалістичну радянську республіку, відмовилася від варшавського договору і зобов’язалася не визнавати уряду Петлюри за український уряд і не підтримувати його, як також взагалі не визнавати й не підтримувати ніякої організації, що виступала б як уряд будь-якої частини території однієї з радянських республік, що уклали ризький договір» [2].

Звичайно, під час громадянської війни на території України західні держави визнавали й уряд УНР, хоча, на нашу думку, в умовах війни коректніше було б говорити про визнання не стільки уряду держави, скільки «сторони, яка воює». Як вважає Михайло Лозинський: «Одначе всі ці юридичні й фактичні визнання УНР не мали іншого міжнародного значення, як тільки те, що були інструментами внутрішньої і міжнародної боротьби проти утворення й укріплення УСРР. Через те уряд УСРР виступив на міжнародній арені, як уряд новоутвореної держави» [3].

Коротко кажучи, визнання в тодішніх умовах стало інструментом політичної боротьби.

Привертає до себе увагу і той факт, що УСРР разом з РСФРР уклала низку мирних міжнародних договорів з іншими європейськими державами (з Литвою 19 лютого 1921 р., з Латвією 3 серпня 1921 р., з Австрією 7 грудня 1921 р.). Крім того, 2 січня 1922 р. Україна уклала договір про дружбу і братерство з Туреччиною.

Однак для нас важливим є й те, як саме розглядалось питання про міжнародну правосуб’єктність України в радянській та українській науці міжнародного права, а також у праві часів СРСР.

Мабуть, найбільш важливою в цьому питанні є стаття академіка В. М. Корецького під назвою «Міжнародно-правова суб’єктність РСР» [4]. Як пише академік Корецький: «Міжнародно-правова суб’єктність Української РСР, тобто її право вступати у взаємні стосунки з іншими державами, укладати з ними угоди тощо, виникла разом зі створенням Української Радянської держави внаслідок Великої жовтневої соціалістичної революції. 12 (25) грудня 1917 р. I Всеукраїнський з’їзд Рад оголосив Україну республікою Рад» [5].

З нашого погляду, незважаючи на те, що пишучи цю статтю академік Корецький був змушений рахуватися з тодішніми ідеологічними реаліями, все-таки його головний висновок стосовно дати виникнення української держави залишається правильним і в наш час. Одразу ж звернімо увагу на те, що міжнародна правосуб’єктність виникає разом з виникненням держави.

Однак після створення СРСР як федеративної держави на підставі міжнародного договору, укладеного у грудні 1922 року, виникло цікаве питання: чи залишилася Україна після цього державою і суб’єктом міжнародного права?

Справа полягала в тому, що в принципі суб’єкти федерації після створення федерації втрачають міжнародну правосуб’єктність і вже не вважаються державами. Однак у випадку УРСР, так само як і інших союзних республік, цього не відбулось. Ось як пояснює це академік Корецький: «Зі створенням Союзу РСР ведення всіх міжнародних зносин УРСР було добровільно передано Союзу РСР. Цим не припинялась міжнародно-правова суб’єктність УРСР, як і інших союзних республік. Передавалося лише здіснення пов’язаних із суб’єктністю прав і обов’язків, а також передбачалась можливість укладення Союзом РСР договорів від імені союзної республіки. Відповідно до резолюції XII з’їзду РКП (б) з національного питання (п. 10, «в») представникам республік забезпечувалася реальна участь в органах зовнішніх зносин. Укладені раніше УРСР міжнародні договори і умови зберігали на території УРСР попередню силу, з тим, що їхнє подальше впровадження в життя передавалося Союзу РСР. Відповідно до цього в ноті міністерству закордонних справ Австрії, направленої повпредом СРСР у цій країні 8 вересня 1923 р., було заявлено, що договір, укладений урядами УРСР та РСФРР з Австрією, почав діяти між Союзом РСР та Австрією. В ноті уряду СРСР уряду Польщі від 13 вересня 1923 р. було заявлено, що «Союз бере на себе гарантію здійснення Ризького договору в територіальних рамках підписавши його Радянських Республік» (а отже, і УРСР). В ноті Народного комісара іноземних справ СРСР послові Туреччини в СРСР було заявлено, що договір між Україною та Туреччиною від 2 січня 1922 р., розглядається урядом Союзу РСР як такий, що встановлює зобов’язання для всього Союзу РСР» [5].

Зазначимо, що в радянській науці міжнародного права 50-70-их років переважна більшість вчених (В. М. Корецький, І. І. Лукашук, В. І. Лісовський, М. В. Яновський, П. Є. Недбайло, В. А. Василенко, С. Р. Віхарєв, І. Д. Вєтров тощо) вважали, що внаслідок приєднання України до СРСР її суверенітет не був обмежений, і лише кілька авторів говорили про те, що з виникненням СРСР суверенітет союзних республік був обмежений (І. Д. Левін, Ф. І. Кожевніков, Л. А. Моджорян, В. В. Євгеньєв).

Власне кажучи, з юридичного погляду СРСР був новим типом федеративної держави, специфіка якої полягала в тому, що не тільки федерація в цілому була суб’єктом міжнародного права, але й також суб’єкти самої федерації теж вважалися суб’єктами міжнародного права і принаймні формально зберігали свій суверенітет і статус держави. Такий тип федеральної держави отримав у літературі назву «м’яка федерація». Іще одним прикладом саме такої «м’якої федерації» була Федеративна Соціалістична Республіка Югославія.

Радянська школа міжнародного права, визнаючи, що в принципі тільки федерація в цілому виступає на міжнародній арені як єдиний суб’єкт міжнародного права, водночас наголошувала на тому, що СРСР є «федерацією іншого ґатунку» [7]. Як зазначено в класичному радянському «Курсі міжнародного права»: «Конституція СРСР віддзеркалює особливості устрою СРСР як єдиної союзної багатонаціональної держави, створеної на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік (ст. 70). У Радянському Союзі суверенними є як федерація в цілому (Союз РСР), так і союзні республіки, що входять в її склад» [8].

У цій цитаті цікавим є те, що, незважаючи на певні ідеологічні моменти, радянські республіки визнаються суверенними державами. До того ж тут треба особливо наголосити, що в цьому випадку йдеться швидше про формально юридичну конструкцію суверенітету, а не про реальність. Власне кажучи, суверенітет навряд чи є в реальному світі, а є, як сказав би соціолог Макс Вебер, «ідеальним типом».

Як пише в статті «Державний суверенітет України» український науковець В. М. Кампо: «У радянський період (1919-1990) завдяки поширенню ідей державного суверенітету серед українського народу Українську радянську соціалістичну республіку було формально проголошено суверенною державою» [9].

Таким чином, з формально юридичного погляду Україна навіть за часів СРСР була суверенною державою, що створило необхідні юридичні передумови для реального суверенітету і реальної державності України, коли така історична можливість виникла в 1991 році.

Водночас під кінець Другої світової війни з політичних міркувань сфера зовнішньополітичної компетенції радянських республік, у тому числі України, була розширена. Законом СРСР від 1 лютого 1944 р. було встановлено, що кожна союзна республіка «має право вступати у безпосередні зносини з іноземними державами, укладати з ними умови і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками», а також встановлювати представництво союзної республіки в міжнародних відносинах. У зв’язку з цим відповідні зміни були внесені до Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р. Завдяки цим змінам за УРСР були офіційно визнані такі суверенні права, як право укладати міжнародні договори, а також обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками з іноземними державами.

До речі, західна доктрина міжнародного права також визнавала міжнародну правосуб’єктність України в рамках такої специфічної федерації, як СРСР. Так, наприклад, відомий англійський юрист-міжнародник Ян Броунлі писав: «Федеральна конституція може надавати членам федерації право укладати міжнародні договори і право вступати в самостійні дипломатичні зносини. Зазвичай держава, що входить у федерацію, діє просто як представник або агент федерації. Однак на підставі угод або визнання держава – член федерації може набувати самостійної правосуб’єктності в міжнародному плані, аналогічної статусу держави. Так, Українська РСР та Білоруська РСР, є членами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, укладають міжнародні договори від свого імені і є членами Організації Об’єднаних Націй» [10].

Такі відомі західні автори, як А. Фердросс та П. Де Вішер, у свою чергу, визнавали «часткову» або «своєрідну» міжнародну правосуб’єктність УРСР.

Зрозуміло, що на рішення надати членство в ООН Україні вплинули важливі політичні чинники того історичного періоду, однак не можна ігнорувати і те, що членство України в ООН стало своєрідною даниною і визнанням з боку світового співтовариства того колосального внеску, який зробив український народ у порятунку світу від німецького фашизму, про що, на жаль, часто забувають українські націоналісти «євроатлантичної орієнтації».

Однак звернімося до конституційного права часів СРСР. Як там вирішувалося питання щодо міжнародної правосуб’єктності України?

Отже, згідно зі ст. 76 Конституції СРСР 1977 року кожна Союзна республіка оголошувалася «суверенною радянською соціалістичною державою», а згідно зі ст. 72 (в Конституції СРСР 1936 року це була ст. 17) за кожною Союзною республікою зберігалося право вільного виходу з СРСР [11]. Цілком очевидно, що в тих конкретних історичних умовах це право було швидше декларацію, ніж реальним правом, можна навіть сказати «сплячою нормою», проте ця норма все-таки існувала, і тоді, коли виникла реальна можливість виходу з СРСР, Україна це і зробила на підставі положень Конституції СРСР 1977 року і Конституції УРСР 1978 року.

Саме ці конституційні положення стали нормативною підставою поглядів радянської школи міжнародного права стосовно міжнародної правосуб’єктності радянських республік.

На відміну від радянської школи міжнародного права, деякі представники сучасної російської школи міжнародного права, яка, на превеликий жаль, іноді страждає великодержавним шовінізмом і втрачає дух справжнього інтернаціоналізму, демократичності і гуманізму, починають стверджувати, що Україна разом з іншими радянськими республіками за часів СРСР не була державою і не мала міжнародної правосуб’єктності (наприклад, такі автори, як Н. А. Ушаков і Б. Н. Топорнін). Як вважає один з таких авторів, П. П. Крємнєв, «радянські союзні республіки суб’єктами міжнародного права не були» [12]. На його думку, погляди стосовно міжнародної правосуб’єктності радянських республік «виглядають спірними» і їх можна заперечити [13].

З нашого погляду, така точка зору не тільки суперечить фактам (насамперед, факту членства України в ООН), але й також принижує міжнародні і дипломатичні досягнення України в період існування СРСР.

Зазначимо, що на проблематику міжнародної правосуб’єктності України можна подивитися з погляду концепції континуїтету і конституційного права України.

У міжнародному праві є концепція континуїтету (безперервності) держави. В найзагальнішому значенні під континуїтетом мається на увазі безперервність міжнародної правосуб’єктності держав. Ось як описує сутність континуїтету Фенвік: «Як тільки її самобутність як міжнародної особи зафіксовано і її позиція в міжнародному співтоваристві усталена, держава продовжує бути тією самою корпоративною особою, які б зміни не мали місце в її внутрішній організації та управлінні. Цей континуїтет правової особистості держави може витримати найрадикальніші перетворення в її устрої. З 1789 по 1875 рр. Франція пройшла послідовно через низку конституційних змін, від монархії до республіки і від республіки до імперії, а потім знову до монархії, імперії та республіки. Але під час всіх цих змін Франція залишалася Францією, однією і тією самою міжнародною особою...» [14]

Аналогічним чином Польща з моменту свого виникнення як держава в 1918 р. на підставі континуїтитету залишалася тим самим суб’єктом міжнародного права, незважаючи на всі зміни її політичного устрою та зміну назви. До того ж, на думку польських юристів-міжнародників, Польща залишалася суб’єктом міжнародного права і державою навіть під час окупації її території фашистською Німеччиною.

До речі, Німеччина теж залишалася тим самим суб’єктом міжнародного права і до і після Першої світової війни, а також під час нацистського «Третього рейху», в післявоєнний період і після утворення ФРН у 1949 р. Незважаючи на те, що СРСР вважав, що ФРН як держава виникла лише в 1949 р., німецький уряд завжди свідомо наголошував континуїтитет своєї держави.

На цьому тлі можна сказати, що Україна в силу континуїтету, незважаючи на зміну своєї назви та політичного режиму, залишається тим самим суб’єктом міжнародного права. До того ж сучасна Україна не є правонаступницею УРСР, хоча і є правонаступницею СРСР. Як пише Іліас Клапас в своїй статті «Правонаступництво і континуїтет в міжнародному праві», колишні союзні республіки СРСР є правонаступниками СРСР, а також «продовжують правосуб’єктність колишніх союзних республік, тобто здійснюють континуїтет» [15].

Отже, сучасна Україна не є іншим суб’єктом міжнародного права стосовно УРСР, а продовжує правосуб’єктність УРСР, тобто сучасна Україна і УРСР є тією самою державою.

З погляду конституційного права ситуація виглядає так. Насамперед, слід мати на увазі, що конституція держави, як це справедливо наголошував Ганс Кельзен, черпає свою юридичну дійсність з попередньої конституції. Отже, дослідивши питання, яка була перша українська конституція, ми зможемо встановити момент виникнення української держави, оскільки тут може йтися лише про конституцію держави. Отже, як відомо, нову Конституцію України 1996 р. було прийнято на основі попередньої Конституції УРСР 1978 р., тобто легітимність, юридична дійсність нової Конституції України випливає з Конституції УРСР. До того ж зміна назви держави (з УРСР на Україну) не впливає на її юридичну ідентичність і міжнародну правосуб’єктність. Конституцію УРСР 1978 р., у свою чергу, було створено на підставі Конституції 1937 р., а та на підставі Конституції 1929 р., яку, нарешті, було створено на основі першої української конституції 1919 р. До того ж у всіх цих випадках йшлося про конституцію тієї самої держави (хоча б навіть в суто формальному сенсі).

До яких же висновків ми доходимо внаслідок нашого правового аналізу?

По-перше, Україна, починаючи з 1917 року, була державою, суб’єктом міжнародного права, незважаючи на те, що її суверенітет мав здебільшого формальний, можна навіть сказати символічний характер.

По-друге, завдяки тому, що Україна з «формально-юридичного» погляду була державою, вона змогла скористатися цим в 1991 року і стати фактично незалежною державою. Якби цього не було, тоді Україна не мала б юридичних підстав для своєї реальної незалежності і її розглядали би як частину території якоїсь іншої держави.

По-третє, з огляду на зазначене, в календарі державних свят слід встановити спеціальний «день української державності», який став би символом прагнення українського народу до створення власної держави.

Дата добавления: 2015-08-20