Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію

в переважній більшості держав відбувається сьогодні через вико- ристання колізійної прив’язки lex rei sitae, яка, як вже зазначалося вище, є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спо- рів суди зобов’язані, за загальним правилом, керуватися законодав- ством тієї держави, де була проведена націоналізація.

Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство на- лежало у момент націоналізації. Наприклад, колишні російські при- ватні банки й російські страхові товариства, статути яких були свого часу затверджені в Росії відповідно до діючих у той час російських законів і правління яких знаходилися в Петербурзі або Москві, мали російський особистий статут. Націоналізація їх на основі декретів радянського уряду не могла не одержати екстериторіальної дії.

Вирішення питання про визнання актів націоналізації, прийня- тих у 60-ті роки, відрізняється від вирішення вказаної проблеми де- кретами про націоналізацію, що були прийняті радянським урядом. Ці декрети, незважаючи на те, що націоналізація проводилася без виплати компенсації, одержали визнання де-факто як державні акти, направлені на створення нової соціально-економічної системи.

Визнання однією державою націоналізації власності її громадян і юридичних осіб, яка була проведена іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. Врегулювання подібних претензій випливає з самого факту визнання дії націоналі- зації. Першою угодою такого роду в радянській договірно-правовій практиці був радянсько-німецький договір, укладений в Рапалло 16 квітня 1922 року. Згідно зі ст. 2 цього договору, Німеччина визна- ла націоналізацію, що була проведена в СРСР, оскільки вона пря- мо відмовилася від висунення претензій стосовно майна німецьких громадян, яке було націоналізоване радянською державою без будь- якої компенсації, «за умови, що уряд СРСР не задовольнятиме ана- логічні претензії інших держав». Радянсько-американською угодою 1933 р. (угода Літвінов – Рузвельт) в 1937 р. з питання врегулюван- ня претензій на націоналізоване майно з боку США була визнана на- ціоналізація, яка була проведена радянською державою. Уряд США одержав від СРСР право стягнення деякого майна, що знаходилося на території Сполучених Штатів Америки, та перейшло до радян- ської держави на підставі законів про націоналізацію [5, С. 205].

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для на- ціоналізації: усякий акт націоналізації – це акт державної влади; на- ціоналізація – це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб; націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалеж- но від того, кому вона належить; кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому розмірі.

Дата добавления: 2015-08-17