Читайте также:
|
Право власності на майноможе переходити від однієї особи до іншої внаслідок ухвалення спеціальних державних актів про наці- оналізацію або приватизацію майна. Будь-яка державна власність виникає двома шляхами: або шляхом створення нових державних об’єктів, або шляхом націоналізації.
Націоналізація – це вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передавання його у власність держави. Внаслідок чого у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі еконо- міки. Націоналізацію слід відрізняти від експропріації як міри щодо передачвання у власність держави окремих об’єктів у випадках не- відкладної потреби, і від конфіскації як заходу покарання індивіду- ального порядку.
Націоналізація – одна з форм здійснення державного сувере- нітету, оскільки саме держава через свій суверенітет має виняткове право на визначення характеру і змісту права власності, встановлен- ня порядку його придбання, переходу або втрати. На підтвердження цього у 1974 році в Декларації про встановлення нового економічно- го порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними... включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід’ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може зазнавати політичного, економічного, або будь-якого іншого виду примушення з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права».
Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться. У 1917–1920 рр. була проведена націоналізація землі, бан- ків, промислових і торгових підприємств радянською владою. Проводи- лася націоналізація також у ряді країн Східної Європи та в Азії. Але ці заходи проходили по-різному: була націоналізована або власність іно- земців або власність приватного капіталу. У багатьох країнах закони про націоналізацію були прийняті після Другої світової війни. У 1981 році у Франції були націоналізовані 5 банків і промислових груп.
Таким чином, врегулювання питань націоналізації є винятко- вою компетенцією держави. На підтвердження цього можна навести приклад події, яка мала місце у 1951 році, коли Міжнародний Суд ООН визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Вели- кобританії у зв'язку з націоналізацією Іраном ірано-британської на- фтової компанії на тій підставі, що здійснення націоналізації регу- люється внутрішнім законодавством кожної держави.
Питання про можливість виплати, форми і розмір компенсації, що надається державою іноземцям за націоналізовану власність, також належить до її виняткової компетенції. Жоден міжнародний орган, за відсутності спеціальної угоди про зворотне, не може дик- тувати країні свої умови або правила щодо вказаних питань. У 1973 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила цей принцип й прийняла спеціальну Резолюцію No 3171/XXXVIII про право держав само- стійно визначати форми і розмір компенсації [4, С. 199–200].
Отже, міжнародне право визнає право будь-якої країни на про- ведення націоналізації. Проте держава при цьому може зробити за- стереження (і, зазвичай, застережує) у відповідних міжнародних угодах свої зобов’язання не здійснювати щодо іноземних інвесто- рів заходи стосовно примусового вилучення їх капіталовкладень, у тому числі за допомогою націоналізації, або надавати їм у разі її проведення рівноцінну компенсацію без необґрунтованої затримки.
Таким чином, конкретні умови, порядок і терміни проведення націоналізації в будь-якій державі визначаються її внутрішнім за- конодавством. Проте власність, стосовно якої країною здійснюється націоналізація, може знаходитися не тільки на її території, але й за її межами (майно філіалів або представництв, створених юридичними особами – резидентами в іноземних державах, зарубіжні банківські внески і т. ін.). У зв’язку з цим особливу актуальність набуває про- блема екстериторіальної дії законів про націоналізацію. В сучасний період досить широке розповсюдження і в доктрині, і в законодавстві, і в правозастосовчий практиці отримала точка зору про те, що зако- ни про націоналізацію мають екстериторіальну дію. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнана за її межами власником як майна, що знаходилося у момент її проведення в межах її території, так і майна, що розташовувалося в цей час за її межами.
Першим рішенням, яким була визнана екстериторіальна дія ра- дянських законів про націоналізацію, було рішення Високого суду Великобританії 1921 р. у справі «А. М. Лютер проти Д. Сегора». Суддя вказав, що якщо Красін Л. Б. (глава радянської торгової де- легації) привіз товари до Англії від імені свого уряду і оголосив, що вони належать уряду, то жоден англійський суд не може перевіря- ти таку заяву. Крім того, судді відкинули довід позивача про те, що радянські закони про націоналізацію суперечать принципам спра- ведливості і моралі, і тому їх дія не може бути визнана у Велико- британії. У 1931 р. Федеральний суд США щодо справи про радян- ське золото вказав, що акти націоналізації повинні розглядатися як дійсні. У рішенні французького суду 1993 р. щодо позову І. Щукіної та І. Коновалова до Російської Федерації, Державного Ермітажу і Музею ім. А. С. Пушкіна було визнано, що акт націоналізації – це акт державної влади. І особливо важливо зазначити, що факт про- ведення націоналізації власності без компенсації не змінює приро- ди акту націоналізації як акту здійснення суверенітету держави, з усіма випливаючими звідси наслідками [5, С. 202–203].
Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 99 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Стаття 42. Захист права власності та інших речових прав | | | Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію |