Наростання антикріпосного руху серед українських селян.

Піднесення селянського руху найчастіше припадало на роки, коли влада робила спроби реформ, які не залишали байдужими селян. У 1848 р. виступи селян пов’язувалися із введенням інвентарної реформи, у лютому 1855 р. — з оголошенням під час Кримської війни маніфесту про створення народного ополчення і поширенням чуток про звільнення від кріпацтва під час запису до ополчення. Похід у Таврію «за волею» спровокував криваві сутички між селянами і військами, що відбувалися впродовж 1856 р. Селяни рішуче відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, вико­нувати будь-які інші повинності, коритися розпорядженням поміщиків та місцевих органів влади, організовували навіть своє самоуправління.

Статистика селянських виступів з 1796 по 1856 р. свідчить про різке зрос­тання кількості поданих колективних скарг та «прошеній». Статистичні ма­теріали з 1857 по травень 1861 р. дають можливість відчути докорінну зміну, що відбулася в характері селянських заворушень. У виступах селян більш чіт­ко лунала вимога звільнення від кріпосної залежності та прагнення зберегти за собою після звільнення надільні землі. Наприклад Учасники «Київської козаччини» 1855 р., на­приклад, заявляли: «Поля і ліси - наші, і все, що є у панів, - також наше. Во­но так і є, бо ми самі і наші предки за все це вже відпрацювали».

3. Уявлення селян про свою роль в суспільстві ХІХ ст.

Проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. посилило у селян прагнен­ня до соціальної рівності та почуття власної гідності. У кріпаків з’явилася віра в те, що й вони нарешті здобули своє право. Чутки про невдачі російської ар­мії у Кримській війні 1853-1856 рр. послабили в них царистські ілюзії. Саме тоді селяни вели розмови про можливість розгрому Російської імперії ан­глійськими й французькими військами, який принесе їм жадане звільнення від кріпацтва. Себе і своє місце у суспільстві селяни Правобережної України оцінювали крізь призму усвідомлення ними суспільної значущості хліборобської праці, притаманного також європейському селянству. Вони вважали працю хліборо­ба своїм покликанням, дарованим їм самим Богом. Те, що селяни усвідомлювали себе годувальниками суспільства, сприяло руйнуванню в них традиційного селянського сервілізму, пробуджувало приспа­не кріпосництвом почуття власної гідності. Напередодні скасування кріпосного права селяни вже не хотіли визнавати соціальних пріоритетів шляхти, тим па­че, що в її середовищі кількість безмаєткових шляхтичів зростала, а їх соціаль­но-економічне становище наближалося до селянського.

У суспільній свідомості селян напередодні скасування кріпосного права (ймовірно, під впливом поширюваних чуток, що волю їм, можливо, дадуть, але землю залишать у власності поміщиків) з’явилося і міцніло переконання, що не лише сервітути, а й орна земля мають належати селянам. Свої претензії на зе­мельну власність вони вмотивовували двома основними аргументами: 1) вони вже відпрацювали панам за землю і 2) Бог створив землю не для нероб - поміщи ків, а для тих, хто працює на ній. Учасники «Київської козаччини» 1855 р., на­приклад, заявляли: «Поля і ліси - наші, і все, що є у панів, - також наше. Во­но так і є, бо ми самі і наші предки за все це вже відпрацювали»

Дата добавления: 2015-08-17