Ерос, сила і відповідальність

Зауважимо, що статеве виховання в межах традиційної української родини практично не здійснювалось: морально-етичні засади християнства, по суті, табуювали обговорення відповідної проблематики в колі сім’ї. Загальновідомо, що батьки намагались усіляко обмежити знання дітей у цій царині: вони не лише не демонстрували власних почуттів та потягів у присутності дітей, але навіть розмови між матір’ю та дочкою щодо питань фізіології жінки, особливостей її статевої сфери та репродуктивних функцій вважались неприпустимими. Така поведінка батьків була вмотивована засадничою універсальною культурною нормою – табу інцесту [Агапкина, 1999, с.418]. Уникнення кровозмішання, запобігання виникненню щонайменших сексуальних імпульсів (хоч би й підсвідомих) між родичами було наріжним каменем у побудові стосунків поміж батьками та дітьми, а також між різностатевими підлітками в межах однієї сім’ї. Часом саме ці міркування спонукали батьків відряджати власних дітей відповідного віку ночувати на вечорниці [Іванов, 1907, с. 209; Полтавщина, арк. 31]. Табу інцестуальних контактів покликало до життя й іншу звичаєву норму, згідно з якою рідні брати та сестри не мали права відвідувати ті самі зібрання молоді: пильно стежили за тим, аби на одних вечорницях/досвітках була не більш як одна особа з однієї хати [Полтавщина, арк. 40; Гнатюк, 1919, с. 45; Воропай, 1993, с. 28; Іванов, 1907, с. 186]. Таке відокремлення посилювалось і згаданим вище звичаєм формування вечорничних гуртів за віковим принципом – „більші парубки з більшими дівками, менші – з меншими” [Пирятин, арк. 65, 74].

Вечорниці/досвітки/вулиця були осередком найповнішого, самостійного та інтенсивного спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям, що помічено багатьма дослідниками [Ястребов, 1896, с. 119; Іванов, 1907, с. 188; а також: Гуцульщина, Пирятин]. Потужна установка на одруження та психофізіологічні особливості юнацького віку визначали загальну спрямованість діяльності та умотивовували поведінку присутніх, уся повнота розмаїтих виявів якої окреслюється терміном „женихання”.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях/досвітках та “ вулиці ” молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці.

„Вулиця має два ступені. Перший – це підготовка до справжньої вулиці. Тут гуляють хлопці й дівчата від 12 до 15 років. Вони привчаються тут співати гуртом, як поводитись з дівчиною і починають парубкувать (хлопці), цебто вже мацають дівчат за груди і за инші місця. Вони проводять дівчат додому, але ще довго не стоять під лісою (...) Друга ж ступінь вулиці – це вже справжні дівки та парубки від 16 до 25 років. (...) Зібравшись на колодку, дівчата сідають всі вмісті купкою, а хлопці (...) кожний з них старається впасти дівчині в пелену, хоч вона й сперечається, але це нічого не помага, бо „чия сила, того й право” – такий лозунг улиці. Ото всівшись на колінях дівчини, обнявши її, він починає з нею розмову (...) Поспівали пісень, ну що ж далі робити? І от хлопці (...) починають лапать дівчат різно і скрізь спідницю, і попід нею (...) Улиця розходиться (...) Хлопці не зівають, щоб не пропустити тії дівчини, з якою він умовився провести її додому (...) [Пирятин, арк. 62-63].

Парубки вважали нормою те, що „хлопцеви нияка дівчина не може одказати, щоб не поцилуваться” [Гнатюк, арк.2]. На Гуцульщині розповідали, що „хлопці берут дівок перевертают та й грают си на постели. Заголєют дівок. Перстені відбирают. Котрий ни може, шо туго – вин йме палец у рот – таки стєгне. Тай шкіру стєгне, єк схоче, а мусит перстень видоймити. Тай таки дівку переверне (трусів ни було тогди), каже: “Я хочу в тебе 2-3 волоски вмикати…” Хлопці вхоп’є дівок (…), верже [дівку] на постіль, накочаєси, накусаєси єй, націлюєси та й пустит…Та й далі пріде. Але єк би шос так казав хлопец, то вона могла в писок дати… Шо в’на си коцюбит, нидаєт, а вин таки далі, поки не вмиче… Декотрий – ні, мав культуру, то таке не робив, а декотрий – робив. А хлопці собі у дримби йграют, співают. И разом співают з дівками хлопці. Прибагают усєке, сміют си, жєртуют. И так ше днина їх захопит: вони ни мают коли лігати спати” [Гуцульщина, арк. 32]

Для всієї території повноцінного функціонування інституту вечорниць/досвіток характерним був звичай спільного спання хлопців та дівчат. Таку поведінку молоді не лише повсюдно сприймали як допустиму і навіть природну, але навіть часом розглядали як обов’язковий компонент дошлюбного спілкування.

Найбільш зацікавленою стороною та постійними ініціаторами спільного спання були, як правило, хлопці. Пара утворювалась, як правило, за взаємною згодою [Гнатюк, 1919, с. 46; Іванов, 1898, с. 103, 740, 861; Пирятин, арк. 70; ІМФЕ, арк. 34, 109], але ініціатива належала хлопцеві: він обирав дівчину, з якою хотів ночувати, а та могла прийняти цю пропозицію чи відмовити небажаному залицяльнику. Прикметно, що самі дівчата далеко не завжди схвально ставились до ідеї спільної ночівлі з хлопцями, тож останні докладали певних зусиль, спонукаючи дівчат лягати разом [Рильський, 1890, с. 352], а дівчата змушені були вдаватись до різноманітних хитрощів, уникаючи ночівлі, особливо коли хлопець не викликав у дівчини симпатії. Якщо дівчата з якоїсь причини не пускали хлопців до хати, ті могли зламати лісу, вибити вікно, а ввірвавшись до хати – розбити лампу [Милорадович, 1897, с. 99]. Інколи дівчата, які ухилялись від „женихання” чи були гострі на язик зазнавали знущань зі сторони парубків [Гнатюк, 1919, с. 48; а також: Пирятин, арк. 74; Полтавщина, арк. 67]. Дівчата, у свою чергу, також часом могли дати відсіч – словесно чи фізично – надто напосідливому залицяльнику чи хлопцеві, що завдавав їй дошкульних збитків [Афанасьєв-Чужбинський, 1855, с. 142; Гуцульщина, арк. 32; Волинь, арк.9], а того, хто, не маючи пари, залишився таки ночувати на вечорницях, дівчата могли зробити посміховиськом, понашивавши йому на спину клаптиків, насипавши у шапку попелу чи крейди тощо [Іванов, 1898, с. 213].

Думка про необхідність спільного спання на вечорницях (навіювана та постійно „впроваджувана в життя” хлопцями, а також підкріплена вірою в те, що вечорничний обранець стане нареченим) у свідомості дівчат поступово ставала переконанням: „треба обов’язково з хлопцями спати, а то і заміж не пійдеш” [Заглада, 1934, арк. 87]. Подібна модель поведінки перетворювалась на нормативну, а подекуди навіть престижну у молодіжному середовищі [Гнатюк, 1919, с. 46].

Різне ставлення чоловічої та жіночої частин вечорничних зібрань до сексуально-еротичних аспектів спілкування пояснюється, з одного боку, відмінностями статевого дозрівання хлопців та дівчат. Дослідники відзначають, що хоча дівчата раніше дозрівають фізіологічно, у них на початку сильнішою є потреба в ніжності, ласці, емоційній теплоті та розумінні, аніж у фізичній близькості. Натомість у юнаків здебільшого раніше виникає чуттєво сексуальний потяг до фізичної близькості, тоді як потреба в духовному зближенні та взаєморозумінні виникає дещо пізніше [Волков, 2001, с. 48].

З іншого боку, варто відзначити відмінності в інтерпретації звичаю спільного спання молоді інформаторами-чоловіками та інформаторками-жінками (і відповідними “жіночими” фольклорними текстами). Якщо перші розглядають його як нормативний і навіть обов’язковий компонент дошлюбного спілкування молоді (про що недвозначно свідчать етнографічні матеріали, використані у праці З. Кузелі [Кузеля, 1906; а також: Іванов, 1898, с. 103, 861] – записані дослідником-чоловіком від інформатора-чоловіка, то другі хоч і сприймали таку поведінку як звичайну, проте дії хлопців змальовують переважно як насильницькі, вбачаючи у них санкціонований традицією примус дівчини до задоволення чоловічих бажань. Публіковані досі етнографічні дані пропонували нам лише чоловіче – андроцентричне – бачення цієї ланки молодіжної субкультури українського села, тобто мали явно однобічний характер. Лише залучення інформації, наданої жінками, надає цілісності нашим реконструкціям і демонструє складний та суперечливий характер цього явища.

Вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста [Труди, VII, с. 352-354; Афанасьєв-Чужбинський, 1855, с. 141-142; Ніколаєв, 1854, с. 17; Сумцов, 1886, с. 20; Вовк, 1995, с. 228; Гуцульщина, арк. 31, 32; Полтавщина, Полісся]. Проте, із цього загальновизнаного та суворо дотримуваного правила траплялись прикрі винятки.

Громадська думка, що засуджувала і карала нерозважливу дівчину-покритку, насправді зовсім не знімала відповідальності з парубка, який „звів” дівчину. На Гуцульщині його не лише публічно били палицями, але й сама парубоча громада висловлювала йому свій осуд [Онищук, 1912, с. 313-314]. В народі вважали, що зневага дівчини – великий гріх, а „цей чоловік, шо зведет дівку, він не має на ціле житє шєстя у себе. Він ніколи не доробит си, через то, шо збанований” [Гуцульщина, арк. 31, 37]. Ймовірно, звичай громадського покарання хлопця, що звів дівчину, колись був поширений не лише на Гуцульщині, але й на інших українських етнічних територіях. Його відгомін знаходимо у текстах народних пісень, сюжет яких вказує на можливість і навіть реальну спробу уникнути покарання шляхом відкупу [Поповський, с. 12-13; Рокосовська, с. 193; Гнатюк, ЕМУР, с. 191; Чубинський, с. 346].

З іншого боку, чоловіка (парубка), винного у перелюбі чи зґвалтуванні, на підставі Маґдебурзького права та Литовського статуту суди засуджували „на горло”, проте, як правило, пом’якшували кару, змушуючи винного до матеріальної компенсації дівчині, що постраждала. Це потверджується значною кількістю документальних свідчень кінця XVII-XVIII ст. (Левицький, с. 113-119; Гошко, с. 82-91). Пізніші етнографічні матеріали вказують лише на можливість матеріальної компенсації з боку жонатого чоловіка, який звів дівчину, заперечуючи такі вимоги щодо нежонатого [Онищук, с. 319-320]. Цікаво, що іноді батьки хлопця-винуватця змушували його до одруження, виходячи з власних міркувань та інтересів, особливо коли дівчина була із заможної родини [Полтавщина, арк. 43; Гуцульщина, арк. 36].

Деякі дослідники пов’язували зростання кількості фактів збезчещення дівчат на вечорницях/досвітках із посиленням впливу міського та заводського середовища [Сумцов, 1886, с. 227; Труди, VII, с. 352-353].

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження – саме цей момент був ключовим у визначенні „доброчесності” дівчини під час весілля. Тож виховані на традиціях християнської моралі та здорового селянського прагматизму, тверезо оцінюючи непривабливі життєві перспективи покритки, а також, аби протистояти чоловічому натиску, зберегти самоконтроль на належному рівні, дівчата обмежували вживання алкоголю: „здержуються, щоб не пропить розум” [Пирятин, арк. 75]. Подекуди (зокрема на Київщині) молодь вдавалась до так званої „гри в притулу”, яка, по суті, була неповноцінним статевим актом, що не призводив до втрати дівчиною „вінка” та до вагітності [Кузеля, 1906, с. 96-97]. Природно, що такі розваги були доволі ризикованими, то ж часом їх наслідком була поява ще однієї покритки [Гнатюк, 1919, с. 41].

Дата добавления: 2015-08-17